Таїс/Лотос

by Анатоль Франс

◀ Шукаючи насолоди й неможливого щастя

Таїс Анатоль Франс пер.: Валер'ян Підмогильний Лотос

Папірус ▶

Київ: Видавниче товариство «ЧАС», 1927  Вікідані

 

ЛОТОС.

Тоді пустиню населяли анахорети. Обидва нільські береги рясніли безліччю плетених з гілля та глиною обмазаних хижок, що їх власними руками ставили самітники трохи нарізно, щоб і жити окремішно, і допомагати тимчасом одне одному в разі потреби. Де-не-де височіли над хижками хрести на церквах, де святами збирались ченці на відправу та до причастя. Були ще геть при березі будинки, де жили по тісних келіях кенобіти*^[1][2], що єдналися тільки за тим, щоб глибше відчувати самітність.

Анахорети й кенобіти жили повстримно, заживали їжі тільки після заходу сонця, і за всі страви їм був хліб із пучкою соли та трохи зілля. Котрі з них забивались аж на піски, знаходили собі притулок у печері чи в домовині й жили там ще самітніше.

Всі вони пильнували повстримности, носили волосяниці та ланцюги, спали на голій землі після довгих вчувань, молились, співали псальмів і, до всього того, що-дня чинили шедеври каяття. Зважаючи на перворідний гріх, вони відмовляли своєму тілу не тільки втіх чи задоволення, а навіть звичайнісінького, найпотрібнішого на думку світських людей, догляду. Вони вважали, що недуги наших членів очищують нам душу і що для тіла немає кращих оздоб за болячки та рани. Так справджувались слова пророка, що мовив: «Пустиня вкриється квітками».

Серед мешканців цієї святої Тебаїди^[3] де-хто присвячував свої дні аскетизмові та спогляданню, а инші заробляли собі на прожиток, плетучи кошики з пальмового лика, або наймались до сусідніх хліборобів на жнива. Погани неправдиво закидали, що є серед них і злодії, що разом із кочовими арабами грабують каравани: ці ченці справді зневажали багатство й запашність їхніх чеснот повставала до неба.

Янголи, подібні на юнаків-подорожніх із ціпком у руках, відвідували братства, а демони, прибравши вигляд етіопів^[4] або тварин, блукали круг самітників, щоб спокусити їх. Коли ченці з глечиками йшли вранці до джерела по воду, то бачили на піску сліди сатирів^[5]. Справді, з духовного погляду, Тебаїда була полем бійки, де весь час, найбільше вночі, точилась дивна боротьба між небом і землею.

Аскети, що легіони проклятих на них скажено нападали, оборонялись, за божою допомогою, постом, каяттям та вмертвінням тіла. Часом штихи чуттьових бажань картали їх так жорстоко, що вони вили з болю, і їхні зойки зоряними ночами нагадували нявкання голодних гієн. Так бувало тоді, коли демони з'являлись їм під різними дивними формами. Демони насправді гидкі, але вони часом прибирають зовнішньої краси, що ховає їхнє внутрішнє єство. І аскети з Тебаїди жахаючись бачили в своїх келіях малюнки втіх, незнаних навіть невірним сласникам. Але, маючи хреста на собі, вони не піддавались на спокусу, і злі духи, прибравши знову свого справжнього обличчя, ішли геть на зорі, повні сорому й гніву. Часто-густо траплялось на світанку здибати якого з них, що тікав, геть заплаканий, і відповідав на питання:

«Я плачу й стогну, бо один з християн, що живуть тут, побив мене різками й ганебно прогнав».

Найстаріші в пустелі мали владу навіть над грішниками та нечестивцями. Їхня доброта часом бувала страшною. Від апостолів їм спало право карати за образи, вчинені справжньому богові, і ніщо не могло врятувати тих, кого вони засудили. По різних містах і навіть між людністю самої Олександрії з жахом переказувано, що земля розсідається, щоб поглинути злочинців, яких вони били своїми патерицями. Так само боялися їх люди лихої поведінки, зокрема артисти, блазні, жонаті священики та перелюбки.

Чесноти цих праведників були такі великі, що скоряли під їхню впаду навіть дике звір'я. Коли який з самітників мав померти, приходив лев і рив йому яму пазурями. Свята людина з того дізнавалась, що бог кличе її до себе, і прощалася з усіма братами своїми, цілуючи їх у щоку. Потім радісно лягала, щоб упокоїтися в господі.

Але з того часу, як Антоній^[6], обтяжений більше, як стома роками віку, відокремився з своїми улюбленими учнями, Макаром та Аматом, на Клозінській горі, по всій Тебаїді не було ченця, славнішого своїми вчинками за Пафнутія, антінойського^[7] абата. Що правда, Єфрем та Серапіон головували над далеко більшим числом ченців і переважали його в духовному та звичайному керуванні по манастирях. Але Пафнутій пильнував постів як-найсуворіше і часом лишався аж три дні, не заживаючи їжі. Він носив волосяницю з як-найшерсткішої вовни, батожив себе зрана і ввечері й лежав часто, простягшись обличчям до землі.

Його двадцять четверо учнів побудувало собі хижі близ його мешкання і наслідувало його повстримність. Він щиро любив їх в ім'я Христове і невпинно намовляв їх до каяття. Серед його духовних синів були й такі, що довгі роки перед тим грабіжникували, але намови святого абата їх так зворушили, що вони подалися в ченці. Чистота їхнього життя була їхнім товаришам за добрий приклад. З них вирізнявся старий куховар абісинської цариці — антінойський абат навернув його на віру, і тепер той невпинно точив сльози; ще диякон Флавіян, що знався на писаннях і володів красномовством. Але найбільше вражав серед Пафнутієвих учнів молодий селянин, на ім'я Павло, прозваний Простим, бо був незвичайно наївний. Люди глузували з його щирости, але бог відзначив його, посилаючи йому видива й пророче надхнення.

Пафнутій присвячував свої дні навчанню учнів та аскетичним управам. Часто він ще міркував над священними книжками, вишукуючи там алегорій. Тому він ряснів заслугами, хоч був молодий з віку. Дияволи, що так жорстоко нападали на добрих анахоретів, до нього не сміли приступити. Вночі, під місячним світлом, біля його келії нерухомо й мовчки трималось семеро маленьких шакалів, присівши на задні лапи та нашорошивши вуха. Гадали, що то було сім демонів, що він затримував їх на порозі чеснотами своєї святости.

Пафнутій народився в Олександрії від шляхетних батьків, що змусили його вчитися нечестивих писань. Він навіть піддався на брехні поетів, і за часів юнацтва помилки його розуму та викривлення думки були такі великі, що він навіть гадав, ніби людський рід загинув був у водах потопу за Девкаліона^[8], та сперечався з своїми співучнями про природу, атрибути та єство аж самого бога. Він жив тоді безтурботно, по-поганськи. То був час, що він пригадував не инакше, як із соромом, собі на ганьбу.

— Тоді, — казав він звичайно своїм братам, — я кипів у казані хибних насолод.

Він розумів під цим те, що їв був майстерно зготовані страви та відвідував громадські парні. Справді, до двадцятого року свого віку він провадив оте світське життя, що його личить назвати краще смертю, аніж життям. Та почувши священика Мокрина казання, він став новою людиною.

Правда охопила його цілком, і він мав звичку казати, що вона ввійшла в нього як шпага. Він визнав віру Голготи і прославив розп'ятого Христа. Ще рік по хрещенні він лишився між поганими в світі, де його затримували ланцюги звичок. Та одного дня, зайшовши до церкви, він почув, як диякон читав вірші з Євангелії: «Якщо ти хочеш довершений бути, іди і спродай все, що маєш, а гроші віддай бідним». Негайно він спродав своє добро, роздав гроші милостинею і подався в ченці.

Оце десять років минуло, як він відокремився геть від людей; він уже не кипів у казані плотських насолод, а щиро виснажував себе каяттям.

Отже, одного разу, коли він, із своєї побожної звички, пригадував час, прожитий у далечіні від бога, та студіював одну по одній свої помилки, щоб докладно усвідомити гидоту їх, — він згадав великої краси артистку на ім'я Таїс, що він бачив колись в олександрійському театрі. Ця жінка брала участь у виставах і не боялася виконувати танці, де рухи з великим хистом розраховано на те, щоб знімати як-найстрашніші бажання. Часом вона вдавала який-небудь з тих соромицьких учинків, що поганські байки розповідають про Венеру^[9], Леду^[10] або Пазіфаю^[11]. Вона запалювала глядачів сласним вогнем, і коли юнаки чи старі багатії, палаючи коханням, приходили до її будинку й заквітчували їй ґанок вінками, — вона вітала їх і віддавалася їм. Отак, гублячи власну душу, вона губила ще й силу инших душ.

Навіть самого Пафнутія вона трохи не призвела до плотського гріха. Вона запалила бажання в його крові, і він одного разу приступив до Таїсиного дому. Але несміливість, властива ранній юності (він мав тоді п'ятнадцять років), спинила його на порозі перелюбки; та він боявся і облизня піймати, не маючи грошей, бо батьки пильнували, щоб він не міг робити великих витрат. То бог із ласки своєї обрав цих двох способів, щоб порятувати його від великого злочину. Але Пафнутій не відчув тоді до бога ніякої вдячносте, бо тоді він кепсько розумів власні інтереси і прагнув до хибних насолод.

Отже Пафнутій у своїй келії, навколішках перед образом того добродійного дерева, що на нього, мов на вагу, був повішений спаситель світу, почав гадати про Таїс, — бо Таїс була його гріхом, — і він довго міркував, за аскетичним правилом, про страшні гидоти плотських насолод, що до них ота жінка вдмухнула була йому смак у дні турбот та несвідомости. За кілька годин міркування Таїсин образ з'явився йому в надзвичайній прозорості. Він побачив її таку прекрасну тілом, яку знав був підчас спокуси. Вона показалася спочатку Ледою, лежучи на ліжку з яцинтів; голова їй була відхилена, вогкі очі блищали, ніздрі тремтіли, уста піврозтулились; на грудях їй лежали квітки, а руки були свіжі, як два струмки. Добачивши це, Пафнутій ударив себе в груди і сказав: — Беру тебе за свідка, мій боже, що я свідомий гидоти свого гріха.

Тимчасом, образ нечутно змінив свій вигляд. Похилі Таїсині уста виявляли таємниче страждання; її очі поширіли й миготіли, налившись слізьми, а з грудей, повних зідхань, злітали подихи, мов перші подуви грози. Побачивши це, Пафнутій збентежився до глибочини душі, і він так молився, припавши до землі:

— Будь благословенний ти, правдивий і милосердний боже, що поклав жаль нам у серця, мов ранкову росу на степи! Слава, слава тобі! Захисник свого раба від облудної ніжности, що призводить до хіти, зміцни мене, щоб я любив творіння тільки в тобі, бо все минає, а ти триваєш. Коли я цікавлюся тією жінкою, то тільки тому, що вона — твоє творіння. Навіть янголи схиляються до неї з піклуванням. Хіба вона, о, господи, не подих твій? Не допусти, щоб вона й далі грішила з такою силою громадян та чужинців. Великий жаль повстав до неї мені в серці, її злочини гидкі, й на саму думку про них я так тремчу, що всі волосинки на тілі мені мов наїжачилися з жаху. Та що більше вона злочинна, то більше я повинен її шкодувати. Я плачу, коли згадаю, що дияволи вічно мордуватимуть її.

Міркуючи отак, він побачив маленького шакала, що сидів йому біля ніг. Він дуже на це здивувався, бо двері до келії були замкнені від самого ранку. Тварина, здавалось, зрозумілу абатову думку і, мов той собака, молола хвостом. Пафнутій перехрестився: звір зник. Зрозумівши, що то диявол уперше прохопився до його хатини, він проказав коротеньку молитву, а після знову почав гадати про Таїс.

— Я повинен її врятувати за божою допомогою, — сказав він сам собі.

І він заснув.

На другий день уранці, помолившись, він пішов до святого Палемона, анахорета, що жив поблизу. Той, як і звичайно, мирно, посміхаючись, рився у землі. Палемон був старий; він обробляв маленький садок, дикі звірі лизали йому руки, й дияволи його не турбували.

— Благословен бог, мій брате Пафнутію, — мовив він, опершись на лопату.

— Благословен бог, — відповів Пафнутій, — хай-же мир буде на мого брата.

— Хай і на тебе буде мир, брате Пафнутію, — відмовив чернець Палемон і обтер ручицею лопати піт із свого чола.

— Брате Палемоне, наші розмови повинні мати за єдину мету славу того, хто обіцяв бути серед зібраних в ім'я його. Тим-то я прийшов до тебе обговорити намір, що я замислив на славу господню.

— Хай-же господь благословить твій намір, Пафнутію, як він благословив мою салату. Він що-ранку розсипає росою свою ласку на мій садок, і за його добрість я славлю його в огірках та гарбузах, шо він мені дає. Попрохаймо-ж його, щоб він зберіг нас у мир! Бо безладних чуттів, що каламутять серця, треба боятися над усе. Коли ті чуття нас хвилюють, ми стаємо мов п'яниці; ми блукаємо, без упину хитаючись на всі боки, аж поки не впадемо ганебно додолу. Часом ці пориви кидають нас у розпусні радощі, і той, хто піддається на них, дає змогу дияволові зареготати густим, тварячим реготом у забрудненому повітрі. Ці, плачу гідні, радощі затягують грішника в найрізноманітніші помилки. Але часом таке хвилювання душі та чуттів кидає нас у нечестиву тугу, тисячу разів згубнішу за радощі. Брате Пафнутію, я тільки нещасний грішник; але за свій довгий вік я переконався, що немає ченцеві ворога, гіршого за тугу. Я розумію під цим той чіпкий сум, що огортає душу, мов туманом, та застує їй божественне світло. Ніщо так не шкодить спасінню, і дияволові найутішніше вдмухнути давучий, чорний дух праведникові в серце. Коли-б він ^{(нерозбірливий текст)} нам тільки радісні спокуси, то й наполовину не був би такий небезпечний. Леле! він силується нас спустошити. Хіба він не показував нашому панотцеві Антонію чорну дитину такої краси, що вигляд ^{(нерозбірливий текст)} сльози? За божою допомогою ^{(нерозбірливий текст)} Антоній уникнув диявольських лабет. Я пам'ятаю його за тих часів, коли він жив ще серед нас. Він радів із своїми учнями і ніколи не піддавався сумові. Але ти прийшов, мій брате, обговорити зі мною намір, що виник у твоїй свідомості. Коли твій намір має на меті божу славу, то ти порадуєш мене, коли повідомиш про нього.

— Брате Палемоне, я справді гадаю уславити господа. Підтримай-же мене своєю порадою, бо ти багато освічений і гріх ніколи не тьмарив світла твого розуму.

— Брате Пафнутію, я не гідний розвязати реміння твоїх черевиків, а мої гріхи такі незліченні, як пісок у пустині. Але я старий і не відмовляю тобі допомоги свого досвіду.

— Так я звірюсь тобі, брате Палемоне, що мене оце обняв біль на думку, що в Олександрії є перелюбка, на ім'я Таїс, що живе в гріхах і ганьбить ними нарід.

— Брате Пафнутію, це справді гидота, з якої треба засмутитися. Багацько жінок серед поган живе так, як і вона. Чи не добрав ти способу проти цього великого лиха?

— Брате Палемоне, я піду до неї в Олександрію й наверну її на шлях правди за божою допомогою. Такий мій намір; чи ухвалюєш ти його, мій брате?

— Брате Пафнутію, я тільки нещасний грішник, але наш пан-отець Антоній казав звичайно: «Хоч у якому місці ти пробуваєш, не поспішай кидати його, щоб відвідати инше».

— Брате Палемоне, чи не добачив ти чого поганого у намірі, що я замислив?

— Хай-бог мене боронить, любий Пафнутію, від підозри на наміри мого брата. Але наш пан-отець Антоній казав ще: «Риби, викинуті на беріг, знаходять там смерть, так і ченці, що кидають свої келії та єднаються із світськими людьми, ухиляються від добрих намірів».

Промовивши так, старий Палемон надушив ногою в землю лезо лопати і став ревно копати грунт круг фігового дерева, обтяженого плодами. Коли він копав, через тин, що оточував садок, хутким скоком перемайнула антилопа, зашарудівши листом; вона спинилася, здивувавшись і стурбувавшись, і жижки їй затремтіли; потім двома скоками вона дісталась старого й схилила тоненьку голівку своєму приятелеві на груди.

— Хай благословен буде бог у антилопі з пустині, — мовив Палемон.

Він пішов до своєї хижі разом із легеньким звірем, виніс чорного хліба, й антилопа його спожила з Палемонової долоні.

Пафнутій лишився якийсь час задуманий, втупивши очі в каміння на шляху. Потім він поволі посунув до своєї келії, обмислюючи те, що допіру почув. Розум його мав велику працю.

— Цей самітник, — казав він сам собі, — добрий порадник, бо дух розважливосте панує в ньому. І він непевний що-до мудрости мого наміру. Проте, з мого боку, було-б жорстоко лишати Таїс у лабетах диявола, що захопив її. Хай-же бог мене просвітлить і напутить!

Посуваючись шляхом, він побачив пташку, спійману в сільце, що мисливець розкинув на піску; він пізнав, що то самичка, бо самець підлетів аж до сітки та клював дзюбом петельки, поки зробив там дірку, що крізь неї могла визволитися його подруга. Божа людина споглядала це видовисько та, мавши, завдяки своїй святості, здібність розуміти таємне значіння річей, збагнула, що пташка-полонянка є не хто, як Таїс, що захлинається в багновищах гидот, а він, Пафнутій, за прикладом птаха, що рве нитки з прядива, повинен розбити могутніми словами невидимі ланцюги, що ними прикуто Таїс до гріха. Тому він прославив бога й переконався на своїй першій постанові. Але потім побачив, що птах сам зачепився лапками й заплутався в сільце, що був руйнував; тоді Пафнутія знову обняла непевність.

Він не спав цілу ніч і перед світом йому було видиво. Таїс знову з'явилась йому. Її обличчя не виявляло згубної жаги, вона не була вбрана, як звичайно, у прозорі тканини: керея оповила її цілком, ховаючи йому навіть частину обличчя, і абат бачив тільки її очі, що точили важкі, білі сльози.

Побачивши це, він сам заплакав і не вагався вже, гадаючи, що це видиво надіслано йому від бога. Він підвівся, схопив кострубату патерицю, — символ християнської віри, — і вийшов із келії, старанно замкнувши двері, щоб тварини, що живуть на пісках, та повітряні пташки не змогли-б туди вдертись та забруднити св. письмо, що він хоронив у головах свого ліжка; далі він покликав диякона Флавіяна й доручив йому керувати своїми двадцять трьома учнями; потім, одягши тільки довгу волосяницю, він попростував до Нілу, гадаючи податися пішки лівійським берегом до міста, що заснував Македонянин^[12].

Він ішов від світанку пісками, не зважаючи на втому, голод і спрагу; сонце схилилось уже низько над обрій, коли він побачив страшну річку, що котила свою криваву воду між скелями з золота та вогню. Він пішов уздовж крутобережжя, прохаючи хліба біля дверей самітних хатин, і бадьоро слухав образи, відмови та загрози. Він не боявся ні грабіжників, ні дикого звіря; зате він старанно обминав міста та села, що траплялись йому на шляху. Він боявся здибати дітей, що гуляють у бабки коло дому своїх батьків, або побачити коло криниць жінок у блакитних сорочках, що сміються, поставивши долі свої глеки. Все згубно для самітника; часом небезпечно йому навіть читати в св. письмі про те, як божественний учитель ходив із міста до міста та вечеряв із своїми учнями. Чесноти, що ними анахорети ретельно гаптують тканину віри, такі крихкі, як і чудові: одного подиху досить, щоб потьмарити їхні ясні барви. Тим-то Пафнутій уникав міст, боючись, щоб його серце не зм'ягшало, коли він побачить людей.

Отож він мандрував глухими шляхами. Коли заходив вечір, шепіт тамарисків у пестощах леготу навівав йому тремтіння, і він натягав собі на очі відлогу, щоб не бачити краси річей. По шістьох днях ходи він дістався до місця, названого Сільзілією. Ріка тече там у вузькій долині, оточеній подвійним пасмом гранітових гір. Тут вирізблювали своїх ідолів єгиптяни, коли поклонялися демонам, і Пафнутій побачив на одній із скель величезну голову сфінкса^[13]. Боючись, що вона таїть у собі якусь диявольську силу, він перехрестився і вимовив Ісусове ім'я; враз із вуха тварини майнув кажан, і Пафнутій збагнув, що сполохав лихого духа, що пробував у цій постаті багато століть. Запал йому збільшав, він схопив здорову каменюку й шпурнув її в ідола. Тоді таємне обличчя сфінксове виявило такий глибокий сум, що Пафнутій зніяковів. Справді, вираз надлюдського болю, що позначився на цьому кам'яному обличчі, міг-би зворушити саму найзапеклішу людину. Тому Пафнутій промовив до сфінкса:

— О, звірю, визнай божественність Христа Ісуса, за прикладом сатирів та кентаврів^[14], що бачив у пустині наш пан-отець Антоній! І я благословлю тебе в ім'я отця, сина і святого духа!

Він змовк; очі сфінксові заясніли рожевим світлом; важкі повіки звіреві затремтіли і гранітові уста вимовили кволо, як луна людського голосу, святе ім'я Ісуса Христа. Тому Пафнутій простяг правицю й благословив сільзілійського сфінкса.

Зробивши так, він пішов далі. Долина поширіла, і він побачив руїни величезного міста; храми, що ще залишились, тримались на ідолах, що були за колони, і голови жінок з коров'ячими рогами спиняли на Пафнутію пильний погляд, що змушував його полотніти. Він ішов так сімнадцятеро день; за їжу були йому тільки сирі трави, що він жував, а вночі він спав у зруйнованих палацах між дикими кішками та фараонськими пацюками; часом з'являлись там жінки, що бюсти їм кінчались лускатим риб'ячим хвостом. Але Пафнутій знав, що вони походили з пекла, і відгонив їх хрестом.

На вісімнадцятий день він натрапив далеко від селищ на злиденну хижу з пальмового листу, напівзасипану піском, що вітер сунув із пустині; він наблизився до неї, сподіваючись, що в цьому курені мешкає який побожний анахорет. Дверей ніде не було, а в середині він углядів кухоль, купу цибулин та ліжко з сухого листу.

— Ось, — сказав він сам собі, — аскетова оселя. Звичайно, пустинник не відходить далеко від свого мешкання, і я, певно, незабаром здибаю його. Я хочу дати йому поцілунок миру за прикладом святого самітника Антонія, що тричі поцілував пустинника Павла, коли прийшов до нього. Ми розмовлятимемо про вічні речі, і, може бути, господь пошле нам ґавою хлібину, а мій господар чемно запросить мене розломити її.

Розмовляючи так сам собі, він пішов круг хижі, шукаючи, чи не знайде кого. Не ступив він і сто кроків, як побачив на стрімкому березі Нілу людину, що сиділа, підібгавши ноги. Людина та була гола; волосся й борода її були чисто сиві, а тіло було червоніше за цеглу. Пафнутій був певен, що то пустинник. Він привітав його тими словами, що ченці звичайно промовляють, зустрічаючись:

— Мир тобі, мій брате! Бодай зазнав-би ти колись ніжної прохолоди раю.

Людина нічого не відповіла, вона не ворухнулась і, здавалось, нічого не чула. Пафнутій зрозумів, що ця мовчанка була наслідком екстазу, звичайного у святих. Він схилився навколішки, стиснув руки і молився так, аж поки зайшло сонце. Тоді бачучи, що його сусіда не ворушиться, сказав йому:

— Пан-отче, коли ти вийшов з екстазу, що, як я бачив, опанував тебе, то благослови мене в ім'я господа нашого Ісуса Христа.

Той відповів йому, не повертаючи голови:

— Чужинче, я не розумію, що ти хочеш сказати, і не знаю того господа Ісуса Христа.

— Як! — крикнув Пафнутій, — його провіщали пророки; легіони мучеників прославляють його ім'я, сам цезар^[15] уклонився йому, а допіру я змусив сільзілійського сфінкса, щоб він проголосив йому хвалу. Чи може-ж бути, що ти не знаєш його?

— Мій друже, — відповів той, — це може бути. Це було-б навіть певно, якби на світі щось певне було.

Пафнутій здивувався й засмутився на таке нечуване неуцтво цієї людини.

— Коли ти не знаєш Ісуса Христа, — мовив він, — то всі вправи твої підуть марно і ти не обіймеш вічного життя.

Старий відмовив:

— Даремно діяти чи стримуватись; байдуже, чи жити, чи вмерти.

— Он як, — сказав Пафнутій, — то ти не бажаєш жити у вічності? Але скажи мені, чи не мешкаєш ти в курені серед пустині, як анахорет?

— Здається.

— Чи не живеш ти голий, позбувшись усього?

— Здається.

— Чи не годуєшся ти корінням та чи не пильнуєш чесноти?

— Здається.

— Чи не відмовився ти від усіх суєт цього світу?

— Я справді відмовився від суєтних річей, що звичайно завдають людям турботи.

— Тоді й ти такий бідний, чеснотливий та самітний, як і я. І ти зробився таким не з любови до бога і не в ім'я небесного раювання. Ось чого я не можу зрозуміти. Чом-же ти чеснотливий, коли не віруєш у Ісуса Христа? Чом ти позбавив себе від цьогосвітнього добра, коли не сподіваєшся досягти добра вічного?

— Чужинче, я не позбавив себе від жадного добра і втішаюсь думкою, що добрав способу жити сяк-так задоволено, хоч, правду сказати, немає ні гарного ні поганого життя. Ніщо не є в собі чесне чи ганебне, правдиве чи хибне, приємне чи прикре, добре чи лихе. То наша думка надає якости річам, як сіль дає присмаку стравам.

— Отже, на твою думку, немає певности. Ти заперечуєш навіть те, чого шукали ідоляни. Ти спиш у своєму неуцтві, як притомлений собака в багні.

— Чужинне, однаково даремне ображати чи собак, чи філософів. Ми не знаємо, що таке собаки і що таке ми. Ми нічого не знаємо.

— О старий, чи не належиш ти до смішної секти скептиків^[16]? Чи ти не з тих бідолашних божевільців, що однаково заперечують що рух, що спокій, і не тямлять відрізнити блиск сонця від темряви ночи?

— Я справді скептик, мій друже, і належу до секти, що здається мені славетною, хоч ти й уважаєш її за смішну. Бо речі здаються різними. На світанку Мемфіські^[17] піраміди подібні на стіжки з рожевого світла, а ввечері вони здаються чорними трьохкутниками на пломенистому небі. Але хто осягне їхнє внутрішнє єство? Ти дорікаєш мені, що я заперечую зовнішність річей, а я саме зовнішність і визнаю за єдину реальність. Я почуваю, що вогонь пече, але не знаю, як саме й чому. Ти надто кепсько розумієш мене, мій друже. А зрештою, байдуже, чи так тебе зрозуміли, чи инакше.

— Ще раз питаю тебе, чом ти живеш у пустині, годуючись дактилями та цибулинами? Чом ти терпиш велике лихо? Я теж терплю не менше і пильную, як і ти, повстримности на самотині. Але я роблю це, щоб сподобатись богові та заслужити на віковічне раювання. Це розумна мета, бо мудро страждати в ім'я великого добра, і безглуздо, навпаки, доброхіть віддаватися на марну втому та даремні страждання. Коли-б я не вірив, — даруй мені це блюзнірство, о нетворенне світло! Коли-б я не вірив у правдивість того, чого бог нас навчив голосом пророків, прикладом свого сина, діями апостолів, повагою соборів та свідоцтвом мучеників, коли-б я не знав, що тіло неминуче мусить страждати ради здоров'я душі, коли-б я не знав, як от ти, святих таїнств, — я вернувся-б негайно до людей, я силувався-б з'єднати багатства, щоб жити розкішно, як щасливці цього світу, і сказав-би насолодам: «прийдіть, мої доньки, прийдіть, мої служниці, прийдіть усі та налийте мені свого вина, своїх любовних трунків, своєї запашносте». Але ти, безглуздий старий, ти позбавляєш себе від усіх вигод, ти втрачаєш, не сподіваючись на жадний прибуток, ти віддаєш, не надіючись повернути, і смішно наслідуєш дивні вчинки наших анахоретів, мов та малпа нахабна, що гадає скопіювати картину майстерного маляра, каляючи стіну. О, найбезглуздіший із людей, які твої докази?

Пафнутій промовляв із великим гнівом, але старий був спокійний.

— Друже мій, — відповів він тихо, — навіщо тобі докази собаки, що заснув у болоті, або шкідливої малпи?

Пафнутій завсіди мав на меті тільки божественну славу; його гнів ущух, і він перепрошував із шляхетним упокоренням.

— Даруй мені, — сказав він, — о, старий, о, мій брате, коли запал до правди струтив мене із належних меж. Богом свідчуся, що я ненавиджу твою помилку, а не тебе самого. Я страждаю, бачучи тебе в темряві, бо я люблю тебе в ім'я Ісуса Христа, і турботи про твій порятунок запосіли мені серце. Кажи, дай мені твої докази; я прагну їх спізнати, щоб спростувати.

Старий спокійно відповів:

— Я маю однакову охоту говорити чи мовчати. Проте, я дам тобі свої докази, не питаючи тебе про твої, бо ти аж ніяк мене не цікавиш. Мене не турбує ні твій добробут, ні твоє нещастя, і мені байдуже, чи ти так мислиш, чи инакше. І як то я можу тебе любити чи ненавидіти? Огида й прихильність однаково не гідні мудреця. Але, коли ти питаєш мене, то знай, що ім'я мені Тімокл, я народився на острові Косі^[18] від батьків, що збагатіли на торгівлі. Мій батько споряджав кораблі. Його розум дуже нагадував розум Олександра, названого Великим. Проте, він не був такий обмежений. Коротко сказати, це була людина убогої натури. Я мав двох братів, що слідком за ним провадили корабельство. А я студіював мудрість. Так от, батько примусив мого старшого брата одружитися з карійською жінкою, на ім'я Тімесою, а вона братові так не подобалась, що спільне життя з нею нагонило йому чорного суму. Ця Тімеса навіяла нашому молодшому братові злочинне до себе кохання, і ця жага незабаром обернулась у скажену манію. А карійка ставилася до них обох з однаковою огидою; вона кохала одного флейтисту й приймала його вночі у своїй кімнаті. Якось уранці він забув там вінка, що звичайно надівав на бенкетах. Мої два брати знайшли цього вінка й поклялись убити флейтисту, і назавтра засікли його батогами, не зважаючи на його сльози й благання. Мою невістку обняв такий розпач, що вона стерялась, і ці троє бідолах, ставши мов звірі ті, носили своє божевілля по берегах Косу, виючи, як вовки, з піною на губах, втупивши в землю очі, а діти тюкали на них і шпурляли в них черепашками. Вони померли, і батько поховав їх власними руками. Трохи згодом його шлунок перестав травити їжу і він помер з голоду, хоч був такий багатий, що міг закупити все м'ясо й усі овочі з базарів Азії. Важко було йому лишати своє багатство на мої руки. А я використував його на подорожі. Я відвідав Італію, Грецію й Африку, та не здибав там нікого мудрого чи щасливого. Я студіював філософію в Атенах та Олександрії, і галас від суперечок оглушив мене. Аж потрапивши кінець-кінцем до Індії, я побачив на березі Ґанґу голу людину, що сиділа там нерухомо, підібгавши ноги, вже тридцять років. Ліяни плелись круг її засохлого тіла і птахи кублились їй на голові. Проте, вона жила. Побачивши це, я пригадав Тімесу, флейтисту, обох своїх братів та батька і зрозумів, що цей індієць був мудрий. «Люди, — сказав я сам собі, — страждають, бо вони не мають того, що здається їм добрим, або, маючи те, бояться його позбутись, або ще тому, що терплять те, що здається їм лихим. Коли знищити всі ці забобони, то й усі болі зникнуть». Тим-то я поклав не володіти ніколи жадною річчю ради користи, цілком усунутись від цьогосвітнього добра, та жити самітно й нерухомо, за прикладом індійця.

Пафнутій уважно вислухав оповідання старого.

— Тімокле з Косу, — відповів він, — я погоджуюсь, що не все в твоїх доказах позбавлене ваги. Справді, зневажати цьогосвітнє добро є мудро. Але було-б безглуздо так зневажати й вічне добро та підпасти під божий гнів. Я оплакую твоє неуцтво, Тімокле, і я навчу тебе правди, щоб, дізнавшись, що існує бог утрьох іпостасях^[19], ти скорився-б йому, як дитина батькові.

Але Тімокл урвав йому мову:

— Чужинче, не турбуйся викладати мені свою науку, й не думай, що ти схилиш мене поділяти свої думки. Моя думка — не мати думок. Я живу вільно від хвилювання і не даю одному переваги над иншим. Іди собі далі і не пробуй порушити щасливу байдужість, що мене опанувала, мов купеля після жорстоких праць минулих днів.

Пафнутій глибоко розумівся на справах віри. Він знав людське серце й зрозумів, що на старому Тімоклі немає ласки божої, і що день порятунку ще не наспів цій душі, оскаженілій у своїй загибелі. Він нічого не відповів, боючись, щоб напучення не повернулося на сварку. Бо часом трапляється, що, сперечаючись із невірними, трутиш їх у нові гріхи замість напутити. Тому ті, хто посідає правду, повинні ширити її обережно.

— Прощай-же, — сказав він, — нещасний Тімокле!

Він глибоко зідхнув і поновив уночі свою побожну подорож.

Ранком він побачив ібісів, що нерухомо стояли на одній нозі аж коло річки, що відбивала їхні бліді та рожеві шиї. Верби розкинули в далечіні своє ніжне, сіре листя; журавлі летіли ключем по чистому небу, а між очеретами лунав крик невидимої чаплі. Ріка котила за обрій свої широкі зелені води, де снували паруси, мов пташині крила, а скрізь на березі закохано споглядали себе в воді білі будинки; ген над водою кублилась легенька пара, а з тіни островів, обтяжених пальмами, квітками та садовиною, виринали галасливі хмари качок, гусей, чиринок та червонокрильців. Ліворуч густа полонина простягала до пустині свої луки й сади, що тремтіли від радости, сонце золотило колосся, і плодючість повставала з землі золотистим пилом.

Побачивши це, Пафнутій гукнув, упавши навколішки:

— Будь благословен господь, що годив моїй мандрівці! Ти, що розсипаєш росу на фигові дерева в Арсіноїтіді^[20], мій боже, прихили ласку свою до Таїс, що ти створив її не з меншою любов'ю, ніж степові квітки та садові дерева. Хай розквітне вона з моїх заходів, як кущ запашних троянд у твоєму славетному Єрусалимі.

І що-разу, як він бачив квітуче дерево чи блискучу пташку, — він думав про Таїс. Так, ідучи далі ліворуч річки плодючими й людними краями, він за кілька день дійшов до Олександрії, що греки її прозвали позолоченою красунею. Минула тільки година від початку дня, коли він уздрів із височини горба розлегле місто, якого дахи лисніли серед рожевої пари. Він спинився й промовив, схрестивши на грудях руки:

— Ось чудова оселя, де я народився в гріхах, блискуче повітря, де я дихав отруйними пахощами, жагуче море, де я слухав співи сирен^[21]! Ось колиска, де повстало моє тіло, ось моя батьківщина! Уквітчана колиска, славетна батьківщина, на людську думку! І не може бути инакше, Олександріє, що твої діти кохають тебе як матір, а я теж повстав із твого чудового заквітчаного лона. Та аскет зневажає природу, містик не визнає зовнішности, християнин має свою людську частину за місце вигнання, чернець уникає землі. Я відхилив своє серце від твоєї любови, Олександріє. Я ненавиджу тебе! Я ненавиджу тебе за твоє багатство, за твою науку, за твою ніжність і за твою красу. Будь проклята, диявольський храме! Розпусне поганське ліжко, зачумлене аріянське^[22] тіло, будь проклята! А ти, крилатий сине неба, що вів святого пустинника Антонія, коли він із нетрів пустині пройшов у цю фортецю ідолянства, щоб зміцнити віру визнавців та сподівання мучеників, — невидима дитино, перший подиху божий, — лети перед мене та напахчи віянням своїх крил зіпсуте повітря, де я маю дихати серед темних князів цього світу!

Він скінчив і пішов далі. Він уступив до міста крізь браму Сонця. Ця кам'яна брама пишно височіла над землею, а злидарі, присівши накарачках під її тінню, продавали перехожим цитрини та фіги, або плакали й канючили оболи^[23].

Бабуся в дранті, що стояла навколішках, схопила ченцеву волосяницю, поцілувала її і сказала:

— Божа людино, благослови мене, щоб і бог мене благословив. Я багато страждала на землі і хочу радіти на тім світі. Ти від бога, свята людино, тому пил твоїх ніг коштовніший за золото.

— Благословен господь, — промовив Пафнутій, і склавши руку, перехрестив бабусину голову.

Та не встиг він пройти вулицею двадцять кроків, як юрба дітваків почала тюкати на нього, шпурляти камінням і гукати:

— О, злий чернець! Він чорніший за кенокефала^[24] й бородатіший за цапа. Це дармоїд! Чому його не повісять десь у винограднику, як дерев'яного Пріяпа^[25], щоб полохати птахів? Та ні, він накликав-би гряд на квітучі яблуні. Крукам на з'їжу ченця! Крукам!

І разом з вигуками летіло каміння.

— Боже, благослови цих нещасних дітей, — прошепотів Пафнутій.

Він гадав, ідучи далі:

— Я в пошані в цієї бабусі і в зневазі у дітей. Так ту саму річ різно сприймають люди, невільні від помилок і непевні своїх висновків. Треба визнати, що, як поганин, старий Тімокл має рацію. Він сліпий, але розуміє, що не бачить світла. Як переважає він своїми міркуваннями тих ідолян, що кричать із нетрів глупої темряви: «я бачу день». Все на цьому світі омана й рухливий пісок. Тільки бог єсть незмінен.

Тимчасом він швидкими кроками переходив місто. По десятьох роках відсутности він пізнав там кожен камінь, і кожен камінь був ганебний камінь, що нагадував йому про гріхи. Тому він жорстоко топтав босими ногами тахлі широких бурківок і радів, лишаючи на них кривавий слід від збитих п'яток. Лишивши ліворуч чудові портики^[26] Серапісового^[27] храму, він звернув на вулицю, оточену пишними будинками, що спали, здавалось, серед запашности. Там сосни, клени й шпигинарові дерева височіли верховіттям над червоним піддашшям та золотими акротерами^[28]. Крізь непричинені двері видко було бронзові статуї у мармурових вестибюлях і водограї серед зела. Ніщо не турбувало спокій цих чудових мешкань. Тільки далеко десь бреніла флейта.

Чернець спинився перед невеличким будинком з шляхетними пропорціями ліній; його підтримували стрункі, як молоді дівчата, колони. Будинок був прикрашений бронзовими бюстами найславетніших грецьких філософів. Він пізнав там Платона, Сократа, Арістотеля, Епікура та Зенона і, постукавши в двері молотком, взявся міркувати, чекаючи:

— Надарма метал уславляє цих хибних мудреців; їхні брехні виявлено, їхні душі завдано до пекла, і сам славетний Платон^[29], що зчинив по всій землі гармидер своїм красномовством, тепер сперечається тільки з дияволами.

Раб відчинив двері та, побачивши на мозаїчному порозі босу людину, грубо промовив:

— Іди геть старцювати, кумедний ченче, та не огинайся, а то прожену тебе ціпком.

— Брате мій, — сказав антінойський абат, — я не прохаю нічого, тільки проведи мене до свого господаря Нікія.

Раб гнівно відповів:

— Мій господар не приймає таких собак, як ти.

— Сину мій, — провадив Пафнутій, — зроби, будь ласка, те, що я прошу, і скажи своєму господареві, що я хочу його бачити.

— Геть звідци, підлий старче! — крикнув розлючений дверник.

І він підніс ціпок на святу людину, що схрестила на грудях руки й прийняла, не зворухнувшись, удар просто в обличчя, а потім тихо проказала:

— Зроби те, що я кажу тобі, сину мій, прошу тебе.

Тоді дверник геть затремтів, прошепотівши:

— Що воно за людина, що не боїться болю?

І побіг до свого господаря.

Нікій допіру вийшов з купелі. Вродливі рабині розтирали йому тіло стрижилями^[30]. Це була хупава й сміюча людина. Вираз м'якої іронії значив йому обличчя. Уздрівши ченця, Нікій підвівся й пішов назустріч йому з широкими обіймами.

— Це ти, — гукнув він, — Пафнутію, мій співучню, мій друже, мій брате! О! я пізнаю тебе, дарма що ти більше подібен на тварину, ніж на людину. Обійми мене. Чи пригадуєш ти той час, коли ми вкупі вивчали граматику, риторику та філософію? Тебе вже тоді мали за людину дикої й похмурої вдачі, але я любив тебе за твою чудову щирість. Ми казали, що ти дивишся на всесвіт очима дикого коня, а тому не диво, що ти такий підозріливий. Тобі трохи бракувало атицизму^[31], але твоя щирість була необмежена. Ти не дбав ні за гроші, ні за життя. Ти мав чудні здібності та своєрідний розум, що цікавив мене безкінечно. Заходь-же в добрий час, мій любий Пафнутію, по десятьох роках розлуки. Ти покинув пустиню, ти зрікаєшся християнських забобонів і відроджуєшся до колишнього життя. Я відзначу цей день білою галькою.

— Кробіло й Міртало, — додав він, звертаючись до жінок, — напахчіть ноги, руки й бороду моєму любому гостеві.

Вони вже несли, посміхаючись, глечик, шклянки та металеве свічадо, але Пафнутій спинив їх владним рухом руки і спустив свої очі, щоб не бачити рабинь, як ті були голі. Тимчасом Нікій давав йому подушки, запрошував до різних страв та питва; але Пафнутій прикро відмовився.

— Нікію, — мовив він, — я не кинувся того, що ти хибно взиваєш християнськими забобонами, а що дійсно є правда над правдами. Спочатку було слово, і слова було до бога, і слово було богом. Все створено від нього, і ніщо створене не створено без нього. В ньому було життя, і життя було світло людей.

— Любий Пафнутію, — відповів Нікій, що допіру одяг напахчену туніку, — чи не гадаєш ти здивувати мене недотепно добраними словами, що нагадають тільки нікчемне мурмотіння? Чи ти забув, що я теж трохи філософ? Чи не думаєш ти задовольнити мене клаптиками, що несвідомі люди відірвали від Амелієвої пурпури, коли сам Амелій, Порфір^[32] та Платон не задовольняють мене в усій своїй славі? Системи, що склали мудреці, це тільки казки, вигадані, щоб тішити вічне дитинство людей. Ними треба так розважатися, як і казками про Осла, Ефезьку Матрону чи иншими мілетськими^[33] байками.

Він узяв свого гостя за руку й повів до залі, де в кошиках лежали тисячі скручених папірусів.

— Ось моя книгозбірня, — промовив він, — але тут тільки невеличка частина тих систем, що створили філософи, прагнучи з'ясувати світ. Сам Серапій^[34], дарма що такий багатий, а не має їх усіх… Леле! це не більше, як хвора маячня.

Він примусив свого гостя сісти в фотель із слонової кости й сам сів. Пафнутій скинув похмурим поглядом на книгозбірню і сказав:

— Треба спалити все це.

— О, любий гостю, шкода це зробити, — відповів Нікій, — бо хвора маячня часом буває втішна. Взагалі, якби треба було знищити всі мрії та людські омани, то земля втратила-б свою форму і барви, а ми всі заснули-б у похмурій отупілості.

Пафнутій провадив свою думку:

— То певно, що поганська наука — тільки нікчемна брехня. Але бог, що є правда, об'явився людям у чудесах. Він утілився і жив серед нас.

Нікій відповів:

— То золоті слова ти промовив, любий Пафнутію, що він утілився. Бог, що мислить, діє, говорить та мандрує в природі, як давній Уліс^[35] по блакитному морю, — це напевно людина. Та як-же можеш ти вірити в цього нового Юпітера^[36], коли атенські хлопчиська за Перікла^[37] вже не вірили в старого? Але облишмо про це. Ти прийшов, я гадаю, не за тим, щоб сперечатися про три іпостасі. Що можу я зробити для тебе, любий співучню?

— Річ чималу, — відповів антінойський абат, — позич мені напахчену туніку, таку, як ти допіру одяг. Додай ласкаво до цієї туніки позолочені черевики та пляшку олії, щоб намастити мені бороду та волосся. Бажано було-б, щоб ти дав мені гаманця з тисячею драхмів. Ось, о Нікію, що я прийшов у тебе просити в ім'я любови до бога та спогадів про нашу давню приязнь.

Нікій звелів Кробілі та Мірталі принести свою найкоштовнішу туніку, що була гаптована квітками й тваринами на азіятський смак. Обидві жінки тримали туніку розгорнену, і блискучі барви її мінилися на світлі; вони чекали, поки Пафнутій здійме свою волосяницю, що вкривала його до ніг. Але чернець заявив, що краще вони здеруть з нього шкіру, ніж цей зодяг, і вони натягли йому туніку поверх волосяниці. Що ці жінки були вродливі, то не боялися чоловіків, дарма що були рабині. Вони заходились глузувати з чудного вигляду ченця в такому вбранні. Кробіла називала його своїм любим сатрапом^[38], трутила йому свічадо, а Міртала смикала його за бороду. Але Пафнутій молився й не бачив їх.

Узувши позолочені черевики та прип'явши до пояса гаманця, він сказав Нікієві, що весело дивився на нього:

— О, Нікію, те, що ти бачиш, не повинно здаватись тобі ганебним. Знай, що я зроблю побожний ужиток із цієї туніки, гаманця та черевиків.

— Любий мій, — відповів Нікій, — я не вбачаю тут нічого лихого, бо гадаю, що люди нездатні ні зло робити, ні добро. Добро та зло існують тільки в думці. Мудрець у своїх вчинках керується тільки звичкою та звичаєм. Я погоджуюсь на забобони, що панують в Олександрії, тому мене мають за чесну людину. Іди-ж, мій друже, і радій.

Але Пафнутій гадав, що господаря личить попередити про свій намір.

— Чи знаєш ти, — запитав він, — ту Таїс, що грає в театрі?

— Вона прекрасна, — відповів Нікій, — був час, коли вона була мені дорога. Ради неї я спродав млина, два лани хліба та склав на її честь три книжки гидких елегій. Звичайно, краса — це наймогутніше в світі, і коли-б ми були створені, щоб вічно володіти нею, то ми-б дуже мало турбувалися про деміургів^[39], логоса^[40], еонів^[41] та про всі инші філософські мрії. Але як мені радісно, добрий Пафнутію, що ти прийшов із нетрів Тебаїди, щоб розмовляти зі мною про Таїс.

Сказавши це, він тихо зідхнув. А Пафнутій споглядав його з жахом, не розуміючи, як може людина так спокійно признаватися до такого гріха. Він чекав, що земля розпадеться і полум'я поглине Нікія. Та грунт не схитнувся, і мовчазний олександрієць, закривши долонею чоло, сумно посміхався спогадам далекої юности. Чернець підвівся і врочисто промовив:

— Знай-же, о Нікію, що за божою допомогою я вирву Таїс із брудних ланцюгів земного кохання та зроблю її нареченою Ісуса Христа. Коли святий дух мене не облишить, Таїс покине сьогодні це місто й віддасться в манастир.

— Бійся образити Венеру, — відповів Нікій, — це могутня богиня! Вона розгнівається на тебе, коли ти викрадеш у неї найславетнішу служницю.

— Бог мені допоможе, — сказав Пафнутій, — хай-же він просвітлить і твоє серце, о Нікію, та врятує тебе із безодні, де ти лежиш.

Він рушив. Але Нікій теж пішов за ним.

Догнавши його на порозі, він поклав йому руку на плече й знову сказав йому на вухо:

— Бійся образити Венеру; її помста страшна.

Пафнутій не дав уваги на ці легковажні слова і вийшов, не повернувши голови. До Нікієвої мови він поставився зневажливо, але страждав на думку, що його приятель тішився був із Таїсиних пестощів. Йому здавалося, що грішити з нею далеко грішніше, ніж з иншою жінкою. Він убачав у цьому виключне зло, і Нікій був йому віднині огидний. Він завсіди ненавидів розпусту, але ніколи ще образи цього гріха не здавались йому такими гидкими; ніколи він не поділяв так глибоко гніву Ісуса Христа та суму янголів.

Він відчував одне жадання — витягти Таїс із поганського середовища і нетерпляче прагнув побачити її, щоб урятувати. Проте, треба було зачекати, поки спаде денна спека; тільки тоді він міг до неї пройти. Було ще тільки наприкінці ранку, і Пафнутій блукав людними вулицями. Він поклав не заживати сьогодні ніякої їжі, щоб бути гіднішим тих ласк, що просив у господа. На превеликий жаль його душі, неможна було зайти до жадної з міських церков, бо він знав, що їх споганили аріяни, які понівечили там образ господень. Справді, це єретики, що їх підтримував східній імператор^[42] прогнали патріярха Атанасія^[43] з єпископської катедри та сіяли розбрат і збентеження серед олександрійських християн.

Так він ішов, чи втупляючи погляд у землю з покори, чи підносячи його до неба, ніби в екстазі. Проблукавши якийсь час, він опинився на міському надбережжі. В штучній пристані він побачив силу кораблів, що їхні трами темніли під водою, а в далечіні, в блакиті й сріблі посміхалося облудне море. Одна з галер, що мала статую Нереїди^[44] на кермі, допіру підняла якоря. Веслярі, співаючи, краяли хвилі; чернець уже бачив тільки зникливий профіль білої доньки морів: слухаючись керманича, вона перетяла вузьку протоку, що виходила в басейн Евноста^[45], і вилинула в широке море, лишаючи позад себе кольористу борозну.

— І я теж колись бажав податися, співаючи, в океан світу, — гадав Пафнутій, — та швидко зрозумів своє божевілля, і Нереїда не занесла мене.

Міркуючи отак, він сів на купу мотуззя й заснув. Підчас сну йому було видиво. Йому здавалось, що він чує грімкий звук сурми, і, коли небо почервоніло, як кров, він зрозумів, що час уже вийшов. Тільки-но він почав щиро молитися, як побачив величезну звірюку, що йшла до нього з світючим хрестом на чолі. Пафнутій пізнав у ній сільзілійського сфінкса. Звірюка схопила його зубами, не вчинивши йому жадного болю, й понесла його так, як кішки звичайно носять своїх кошенят. Перепливаючи річки, перелітаючи через гори, Пафнутій промчав кілька держав, і дістався сплюндрованої місцини, вкритої страшними скелями та гарячим попелом. Грунт тут порепався вздовж і впоперек, і з щілин повставала розпечена пара. Звірюка обережно поставила Пафнутія на землю й промовила:

— Дивись.

І Пафнутій, нахилившись над краєм безодні, побачив вогняну річку, що котилась між кручами чорних скель. Там, у багровому світлі, демони мордували душі. Ті душі зберігали форму тіл, що їм належали були, і навіть клоччя одежі ще звисало на них. Вони здавались спокійними серед мук. Одна з них — велика, біла, з заплющеними очима, із пов'язкою на чолі та берлом у руках — співала; її голос сповняв милогучністю злиденний беріг; вона оповідала про богів та героїв. Маленькі зелені бісики штрикали їй губи та горло розпеченим залізом. Але Гомерова^[46] тінь співала. Неподалік старий Анаксаґор^[47], голомозий та сивий, креслив циркулем фігури на пороху. Біс лив йому в ухо киплячої олії, але й цим не здолав урвати мудрецеві міркування. І чернець побачив цілу юрбу людей, що спокійно читали чи міркували на похмурому березі пломенистої річки або розмовляли гуляючи, як учителі й учні у затінку під платанами Академії^[48]. Тільки старий Тімокл стояв на кручі й хитав головою, як людина, що заперечує. Янгол безодні махав смолоскипом йому перед очима, та Тімокл не бажав помічати ні янгола, ні смолоскипа.

Занімівши від подиву перед цим видовиськом, Пафнутій повернувся до звірюки. Але вона зникла, і чернець побачив на місці сфінкса завинену жінку, що сказала йому:

— Дивись і розумій: упертість цих невірних така велика, що і в пеклі вони лишаються жертвами тих оман, що засліпили їх у житті. Смерть не навела їх на розум, бо то-ж певно, що померти ще не досить, щоб побачити бога. Ті, що не пізнали правди між людьми, не пізнають її ніколи. Адже-ж демони, що скаженіють біля цих душ, є тільки прояв божественної правосудности, і саме через це ці душі їх не бачуть і не чують. Вони не здатні усвідомити жадної правди, а тому не відчувають навіть власного засудження. І сам бог не в силі примусити їх страждати.

— Бог всемогутній, — сказав антінойський абат.

— Він не в силі зробити абсурдне, — відповіла завинена жінка, — бо щоб їх покарати, треба було-б їх спершу просвітлити, а коли-б вони посідали правду, то були-б подібні до обраних.

Тимчасом Пафнутій, повний збентеження й жаху, знову схилився над прірвою. Він побачив Нікієву тінь, що посміхалась під міртами, вкритими попелом; чоло їй було оповито квітками. Біля нього стояла Аспазія із Мілета^[49], витворно загорнувшись у вовняну керею; вона, здавалось, говорила про кохання й філософію, такий ніжний та шляхетний був вираз її обличчя. Вогняний дощ, що падав на них, був їм ніби прохолодною росою, а їхні ноги ступали по розпеченому ґрунту, як по чистій траві. Побачивши це, Пафнутій оскаженів:

— Врази його, мій боже, — гукнув він, — врази його! Це Нікій! Хай він плаче! Хай стогне! Хай він скергоче зубами!.. Він грішив із Таїс!..

І Пафнутій прокинувся в руках дужого, як Геркулес^[50], моряка, що волочив його по піску та кричав:

— Обережніш! Обережніш, мій друже! Присягаюсь Протеєм^[51], старим пастухом тюленів, що ти спиш надто неспокійно. Якби я не затримав тебе, ти шубовснув-би в Евноста. Я врятував тобі життя; це так певно, як моя мати торгує солоною рибою.

— Дякую за це богові, — відповів Пафнутій.

Він підвівся й пішов навпростець, обмірковуючи видиво, що було йому уві сні.

— Це видиво, — сказав він сам собі, — віщує погане; воно ображає божественну добрість, малюючи пекло позбавленим дійсности. Певно, що воно йде від диявола.

Він так міркував, бо вмів відрізняти сни, що посилає бог, від тих, що навіюють злі духи. Таке відрізнювання дуже корисне самітникові, що ввесь час живе серед видив, бо, уникаючи людей, неодмінно здибується з духами. В пустині повно привидів. Коли прочани приступили до зруйнованого палацу, де відокремився святий пустинник Антоній, вони почули такий крик, мов той галас, що розлягається на міських перехрестях святковими ночами. То так кричали дияволи, що спокушали святу людину. Пафнутій пригадав цей пам'ятний випадок. Він пригадав ще й святого Івана Єгипетського, що диявол його протягом шістдесятьох років хотів спокусити на всілякі принади. Та Іван переборював хитрощі пекла. Проте, одного дня біс, прибравши людського вигляду, ввійшов до печері славетного Йвана та мовив йому: «Іване, постуй іще аж до завтрього вечора». І Йван, гадаючи, що чув янгола, скорився бісовій мові і постував наступний день до вечерні. Це була єдина перемога, що князь темряви одержав над святим Іваном Єгипетським, але ця перемога дріб'язкова. Отже, не треба дивуватися, що Пафнутій відразу-ж збагнув брехливість видива, що мав був уві сні.

Тим часом як Пафнутій лагідно докоряв богові, що той віддав його на поталу дияволам, юрба людей, що сунули лавою, почала штовхати й захоплювати його. Він уже одвик від міської ходанини й хилявся між перехожих, мов інертна маса, та трохи не дав сторчака кілька разів, заплутавшись у бганках своєї туніки. Бажаючи знати, куди сунуть усі ці люди, він запитав у одного з них, чому вони так поспішають.

— Чужинне, — відповів той, — хіба ти не знаєш, що зараз почнеться вистава і Таїс з'явиться на сцені? Всі ці громадяни йдуть до театру, і я теж. Чи не бажаєш і ти піти туди зі мною?

Збагнувши відразу, що бачити Таїс на виставі цілком відповідає його намірові, Пафнутій пішов за чужинцем. Вже повстали перед ними портики театру, оздоблені блискучими масками, і його величезний круглий мур, уставлений силою статуй. Ідучи за юрбою вони дістались прямого коридору, де в кінці розлігся амфітеатр, лисніючи від світла. Вони посіли місця на одному з рядів приступок, що спускались східцями до сцени, ще порожньої, але розкішно прибраної. Погляд не затримувала завіса, і на сцені видко було таку могилу, як давні народи присвячували тіням героїв. Ця могила стояла серед військового табору. В'язки списів стояли перед наметами, а золоті щити висіли на жердинах серед лаврового гілля та дубових верховіть. Там усе було тихо і сонно. Але в повному глядачів амфітеатрі котилось гудіння, мов бджолине дзичання у вулику. На всіх обличчях, почервонілих від одлиску пурпурної тканини, що коливалася над театром, був вираз чекання й цікавости, і всі вони дивились на велике й мовчазне місце, де була могила та намети. Жінки, сміючись, їли цитрини, а завжденні відвідувачі театру прегукувались з приступки до приступки.

Пафнутій молився в душі й утримувався від зайвих слів, але його сусіда почав скаржитись на занепад театру.

— Колись, — казав він, — спритні артисти в масках декламували Евріпідові^[52] та Менандрові^[53] вірші. Тепер драм уже не оповідають, а вдають їх на мигах, і від божественних видовищ, що ними пишався Бахус^[54] в Атенах, ми зберегли тільки те, що може зрозуміти кожен варвар і скиф — поставу та рухи. Трагічна маска, що збільшувала голос завдяки металевим ключам у прорізі для рота, котурн^[55], що підносив дієвих осіб до зросту богів, трагічна величність і співи чудових віршів, — все це минулось. Мімики, танцюристки з відкритими обличчями заступають Полія^[56] та Росція^[57]. Що сказали-б атеняни часів Перікла, коли-б побачили, що жінка виступає на сцені? Це непристойність, що жінка показується прилюдно. Ми дуже виродились, коли терпимо це. Жінка є ворог чоловікові й ганьба землі, — це так певно, як мене звуть Доріоном.

— Ти мудро кажеш, — відповів Пафнутій, — жінка нам найгірший ворог. Вона дає втіху, оцим вона і страшна.

— Присягаюся вічними богами, — гукнув Доріон, — що жінка дає чоловікам не втіху, а тугу, хвилювання та чорну турботу. Кохання — це причина наших найпекучіших болів. Слухай, чужинче: юнаком я їздив до Трезену, в Арґоліду^[58] і бачив там дивний завгрубшки мірт з густо дірчастим листом. Ось що оповідають трезенці про цей мірт. Цариця Федра^[59], як кохала Іполіта, то цілісінькими днями лежала в млості під тим деревом, — його можна й зараз побачити. В смертельній нудьзі вона витягла золоту пришпильку, що стримувала їй біляве волосся, та почала колоти нею листя куща з пахучими ягідьми. Весь лист вона отак зрешетила дірочками. Згубивши безневинну людину, що вона допомагалась її своїм кровомісним коханням, Федра, як ти знаєш, померла ганебно. Вона замкнулась у своїй шлюбній кімнаті і повісилась на золотому паску, зачепивши його за гвіздок із слонової кости. Боги схотіли, щоб новий лист на мірту, свідкові цього лютого нещастя, і надалі вкривався штихами. Я зірвав один листок і повісив його в головах свого ліжка, щоб він своїм виглядом невпинно попереджав мене не віддаватись шаленствам кохання та зміцняв-би мене в науці мого божественного вчителя Епікура^[60], що відзначив небезпеку бажання. Та, правду сказати, кохання є хороба печінки, і не можна бути певним, що не спіткаєш її.

Пафнутій спитав:

— Доріоне, які маєш ти радості?

Доріон сумно відповів:

— Я маю тільки одну радість і згоджуюсь, що вона не з яскравих: це — міркування. 3 поганим шлунком годі шукати инших.

Користуючись із останніх слів, Пафнутій поклав прилучити епікурійця до радощів, що дає споглядання божества. Він почав:

— Почуй правду, Доріоне, і прийми світло.

Тільки-но він гукнув це, як побачив, що всі голови й руки повернулись до нього та робили йому знаки мовчати. Цілковита тиша опанувала театр, і незабаром залунали звуки героїчної музики.

Вистава починалась. Вояки виходили з наметів та готувались до подорожи; відразу страшним дивом верховину могили вкрила хмара. Потім ця хмара розвіялась і з'явилася Ахілова^[61] тінь у золотій зброї. Простягши руки до вояків, вона, здавалось, казала їм: «Як! Ви йдете геть, Данаєві^[62] діти! Ви повертаєтесь на батьківщину, якої я вже не побачу, і лишаєте мою домовину без жертвоприносин?» Головні грецькі ватажки уже купчились коло взгір'я. Акамант^[63], Тезеїв син, старий Нестір, Аґамемнон із берлом та пов'язками споглядали диво. Пір, юний Ахілів син, лежав ниць у пилу. Уліс, що його можна було пізнати по шапці, з-під якої вибивалось кучеряве волосся, показував рухами, що він згоджується з тінню героя. Він сперечався з Аґамемноном, і ось як відгадувались їхні слова:

— Ахіл, — казав король Ітаки,-що славетно помер за Еладу^[64], годен того, щоб ми його вшанували. Він вимагає, щоб Пріямову дочку, дівчину Поліксену, закололи на його домовині. Данайці, задовольніть душу померлого героя; хай Пелеїв син зрадіє в Аїді^[65].

Але цар царів відповів:

— Змилуймося над троянськими дівчатами, що їх ми відірвали від олтарів. Вже досить лиха впало на славетний Пріямів рід.

Він казав так тому, що поділяв ліжко з Поліксениною сестрою, і мудрий Уліс докоряв, що він Касандрине ліжко ставить над Ахілів спис.

Всі греки підтримали його мову великим шумом, б'ючи зброю об зброю. Смерть Поліксени була вирішена, і заспокоєна Ахілова тінь зникла. Музика, то гнівна, то жалібна, відповідала думкам дієвих осіб. Оплески залунали по театру.

Пафнутій, що порівнював усе з божественною правдою, прошепотів:

— Ця казка свідчить, які жорстокі були прихильники хибних богів.

— Всі релігії породжують злочини, — відповів епікурієць, — на щастя, божественно-мудрий грек^[66] визволив людей із даремних жахів перед невідомим.

В цей час Гекуба в роздертій одежі, з сивим розпатланим волоссям, вийшла з намету, де її заполонено. Глибоке зідхання зустріло появу цього довершеного образу нещастя. Гекуба, попереджена віщим сном, побивалась за своєю донькою і за собою. Уліс уже був коло неї і вимагав Поліксени. Стара мати шарпала волосся, дряпала нігтями собі щоки та цілувала руки жорстокій людині, що, зберігаючи свою невблаганну лагідність, здавалось, казала:

— Будь мудра, Гекубо, й скорись неминучому. І в наших домівках старі матері оплакують свої діти, що навіки заснули під соснами Їди.

І Касандра, колись цариця квітучої Азії, а тепер рабиня, посипала собі порохом нещасну голову.

Аж ось, піднявши завісу намета, з'явилась дівчина Поліксена. Тремтіння прокотилось по глядачах. Вони пізнали Таїс. Пафнутій знову побачив ту, що по неї прийшов. Вона стримувала білими руками важку завісу над своєю головою. Нерухома, мов прекрасна статуя, ніжна й гордовита, вона навіяла всім трагічного тремтіння краси, озираючись навкруги спокійним поглядом своїх фіялкових очей.

Знявся шепіт хвальби; Пафнутієва душа захвилювалась, і він зідхнув, схопившись за серце руками:

— Навіщо, о боже мій, ти даєш таку міць комусь із своїх створінь?

Спокійний Доріон сказав:

— Певна річ, атоми, що на мить з'єднались, щоб скласти цю жінку, являють собою приємне для ока сполучення. Але це тільки гра природи, і ті атоми не свідомі того, що діють. Вони розпадуться одного дня так байдуже, як і були з'єднались. Де тепер ті атоми, що творили Лаїс^[67] та Клеопатру^[68]? Я не заперечую — жінки часом бувають прекрасні. Але їх теж не минає ні страшне лихо, ні гидкі хвороби. Ось про що мислять уми, здатні міркувати, але проста людина не звертає на це жадної уваги. Жінки навіюють кохання, хоч кохати їх нерозумно.

Так філософ і аскет споглядали Таїс, віддаючись кожен своїм думкам. Ні той, ні той не помітили, як Гекуба звернулась до своєї доньки та казала їй рухами:

— Спробуй ублагати жорстокого Уліса. Хай заговорять твої сльози, твоя юність і твоя краса!

Таїс, чи, певніше, сама Поліксена, спустила завісу намета. Вона зробила крок, і всі серця їй скорились, І коли вона легкою та шляхетною ходою приступила до Уліса, ритм її рухів, в супроводі флейт, навіював мрії про глибочінь щастя, а сама вона здавалась осередком божественної гармонії світу. Всі бачили тільки її, а решта зникла в її сяєві. Але дія розгорталась.

Обережний Лаертів син відвернув голову і сховав свою руку під керею, щоб уникнути поглядів та поцілунків благальниці. Дівчина зробила йому знак не боятися. Її спокійний погляд казав:

— Улісе, я піду з тобою, щоб скоритись неминучому; та й сама я хочу померти. Пріямова дочка й Гекторова сестра не віддасть чужинцеві-переможнику свого ліжка, що вважалось за гідне царів. Я доброхіть зрікаюся денного світла.

Гекуба, що лежала нерухомо в пилу, раптом звелася й розпачливо схопила свою доньку в обійми. Поліксена з лагідною рішучістю одвела старі руки, що оповили її. Здавалось, чути було слова:

— Мати, не допустися, щоб переможник ображав тебе. Не чекай, поки він одтягне тебе ганебно геть, відірвавши від мене. Краще, улюблена моя мати, простягни мені свою зморшкувату руку і дай мені поцілувати свої запалі щоки.

Страждання було прекрасне на обличчі Таїс; юрба була вдячна цій жінці, що оповила надлюдською грацією форми та сили життя, і Пафнутій, даруючи їй теперешній блиск за майбутню покору, загодя пишався святою, що мав дати небу.

Вистава посувалась до кінця. Гекуба впала непритомна, а Уліс повів Поліксену до могили, оточеної обраними вояками. Під звуки жалібних пісень вона зійшла на верховину могили, де Ахілів син робив з золотого келеху зливання вина на честь героєвої тіни. Коли жерці піднесли руки, щоб схопити дівчину, вона знаком показала, що хоче померти вільною, як личить доньці стількох царів. Тоді, розпанахавши собі туніку, вона вказала на місце, де серце. Пір, одвернувши голову, заглибив туди свій меч, і кров, завдяки майстерньому приладдю, линула хвилею з блискучих грудей; очі дівчині затопив передсмертний жах, вона захилила голову й велично впала додолу.

Вояки загортали тіло жертви, вкривали його лілеями й анемонами, вигуки жаху й ридання лунали в повітрі, а Пафнутій, зіп'явшись на лаву, пророкував гучним голосом:

— Погани, підлі прихильники дияволів! І ви, аріяни, ганебніші за ідолян, навчайтеся! Те, що ви бачили допіру, є символ і образ. Ця байка має містичну рацію, і незабаром жінка, що ви бачили там, буде щасливою жертвою на престолі воскреслого бога!

Юрба вже темними хвилями сунула до виходу. Антінойський абат покинув здивованого Доріона, і вийшов на повітря, пророкуючи.

За годину він стукав у Таїсині двері.

Артистка мешкала тоді у багатому кварталі Ракотіс, біля Олександрової домовини, у будинку, оточеному тінявими садами, де височіли штучні скелі та котився струмок між тополями. Стара чорна рабиня, обтяжена перснями, відчинила йому двері й запитала його, що він хоче.

— Я хочу бачити Таїс, — відповів він, — богом свідчуся, що я прийшов сюди, щоб її бачити.

Рабиня впустила його, бо він мав коштовну туніку й промовляв владно.

— Ти знайдеш Таїс у гроті німф^[69], — сказала вона.

 

---

 

——————

1. Слова, позначені зіркою, мають примітку в кінці книжки за порядком сторінок.
2. Кенобіти — ченці, що жили громадою, противно анахоретам, що тримались по-одинці.
3. Тебаїда — один із трьох країв давнього Єгипту, Горішній Єгипет. Пустиня, що на захід цього краю, й була оселею першим християнським ченцям.
4. Етіопія — давня назва земель, що лежали на південь від Єгипту.
5. Сатири — другорядні грецькі божки, супутники Бахуса (див. прим. до ст. 45). Їх уявляли з людськими обличчями, але з гострими, як у тварин, вухами, ріжками на голові й цапиними ногами.
6. Антоній — найвідоміший з тебаїдських анахоретів (251–356), що, за легендою, зазнав у своїй келії силу спокус від диявола.
7. Антіноя — місто в давньому Єгипті, у Тебаїді на правому березі Ніла. Свою назву дістало після того, як імператор Адріян збудував у ньому храм на честь свого фаворита Антіноя, що втонув у Нілі коло самого міста.
8. Девкаліон — мітичний тесалійський (у Греції) цар, Прометеїв син. Це ніби Ной грецької мітології. Коли землю залило водою, Девкаліон із своєю дружиною Піррою врятувались на байдаку і причалили до гори Парнас. Тільки вони вдвох урятувались і дали початок новій людності на землі. Для цього вони кидали позад себе каміння — з кожного Девкаліонового камінця ставав чоловік, із кожного Пірриного — жінка.
9. Венера — римська богиня краси й кохання, що, за переказом, народилась із морського шумовиння.
10. Леда — Юпітерова (див. прим. до ст. 38) коханка, що прибрала форми лебідки, щоб йому сподобатись.
11. Пазіфая — дружина Міноса, легендарного царя острова Крета, й мати чудища Мінотавра, напівлюдини, напівбика.
12. Македонянин — Олександер Великий, грецький цар, найбільший завойовник усіх часів (356–323 р. перед р. х.), вихованець великого філософа Аристотеля. 332 року перед р. х. він здобув Єгипет, відвоювавши його у персів, і заклав м. Олександрію, що стало пишним центром елінської (грецької) культури, славилось своїми книгозбірнями, наукою та мистецтвом, а згодом олександрійська богословська школа відогравала велику ролю в суперечках про християнську віру. 30 року перед р. х. Єгипет увійшов до складу римської імперії, і до кінця II ст. по р. х. Олександрія зберігала значіння світового культурного центру. Першого вдару завдало тут елінізмові християнство, що почало боротьбу з «поганською» освіченістю. 389 р. по р. х., з вимоги патріярха Теофіла, спалена була та частину міста, де був храм Серапіса (див. прим. до ст. 34) і з ним усі наукові скарби. Рештки грецької освічености знищено 642 р., коли Олександрію зруйнували араби.
13. Сфінкс — кам'яна фігура лева з людською головою, що лежить витягнувши вперед лапи. Сфінксів уважали за охоронців храмів та пірамід — величезних кам'яних домовин єгипетських царів — фараонів. Тому до пірамід і храмів часом ведуть цілі алеї сфінксів.
14. Кентаври — за давнє-грецьким переказом, напівзвірячий тесалійський нарід, що жив по лісах та горах. Їх уявляли з людським тулубом по пояс і з конячою нижньою частиною тіла.
15. Цезар — тут розуміється римський імператор Константин Великий (274–337), що переміг імператора Максенція (306 р.), який після поразки утопився в Тібрі. Ця перемога була разом з тим і перемогою християнства, бо Константин визнав його за державну релігію.
16. Скептики — представники філософської науки скептицизму, що або не приймає на віру ніяких тверджень без доказу, або взагалі заперечує можливість спізнання — т. зв. абсолютний скептицизм.
17. Мемфіс — давнє єгипетське місто, що, за переказом, його заклав перший єгипетський фараон Міна (за IV тисячоліття перед р. х.).
18. Кос — один із Спорадських островів (тепер Станко чи Істанкой) коло берегів Карії, колись багатого краю в південно-східній частині Малої Азії. Острів Кос славився в давнину вином, амфорами (вазами) та тонкими тканинами.
19. Іпостасі — тоб-то три особи божества в християнській релігії: бог-отець, бог-син і бог-дух святий.
20. Арсіноїтіда — назва кількох міст на Сході, в тому числі одного й у Єгипті, від імени Арсіної, дочки грецького правителя Птоломея I, що дістав намісництво в Єгипті після смерти Олександра Великого (323 р. перед р. х.), прикрасив і зміцнив Олександрію та поклав основу славетному олександрійському Музеєві, центрові наукового й культурного життя, з великою книгозбірнею (коло 700.000 сувоїв).
21. Сирени — у Гомера (див. прим. ст. 42) дві, а за пізнішими переказами три прекрасні дівчини, що, живучи на острові, своїми чарівними піснями приваблювали мореплавців і губили їх.
22. Аріяни — прихильники так званої аріянської (з імени олександрійського священика Арія) єреси, що заперечувала рівність бога-отця й бога-сина, твердячи, що бог-отець створив у часі хоч і подібного на себе, але де-що иншого сина, божественну істоту, ніби перехідну між богом і людиною. Хоч на вселенському соборі (325 р.) в Нікеї (звідци «нікейський символ віри», «нікейська віра») бога-сина й було визнано за «єдиносущого» з богом-отцем, а не тільки «подібного» йому, проте аріянська єресь ще довгий час гостро хвилювала християн.
23. Обол — давня грецька дрібна срібна чи мідна монета, шостина драхми. Драхма по різних місцевостях мала різну цінність (пересічно 20–30 коп.).
24. Кенокефал — назва великих мавп, що водяться в Єгипті й мають схожі з собачими морди. Відповідно до нашого — песиголовець.
25. Пріяп — в грецькій мітології бог полів і садів, син Діоніса (див. Бахус, прим. до ст. 45) та богині кохання й краси Афродіти.
26. Портики — криті колонади, які вели до священого місця, — пропілеїв, що оточувало храм.
27. Серапіс — єгипетський бог, володар підземного світу й померлих душ.
28. Акротери — майданчики на причілку в будівлі: вгорі — поземі, що прикривали верхню черепицю, а по кутках — скошені за схилом даху; на де-яких акротерах по храмах містились символичні виобрази.
29. Платон — поруч Арістотеля найбільший серед давніх філософів. Народ. коло 425 р. перед р. х., помер 347 р. В своїй філософії він гостро ставив той світ, що ми сприймаємо своїми чуттями, проти світу ідей: світ ідей (чистих розуміннів) єсть справжній початок усіх речей, а те, що ми сприймаємо чуттями, єсть тільки відбиток того справжнього світу. Найвища ідея, за Платоном, єсть ідея добра, тотожня з божеством. Пройти в цей надчуттьовий світ ідей можливо для душі, поки вона не народилась, а під час земного існування — тільки моментами великого піднесення, поетичного чи філософського надхнення.
30. Стрижилі — особливі греблиці, вживані того часу по парнях.
31. Атицизм — витонченість думки, дотепність, властиві атичній культурі. Атика — одна з вісьмох провінцій середньої Греції із славетною столицею Атенами.
32. Амелій і Порфір — представники так зв. олександрійської філософії, що поєднувала в собі грецьку філософію, зокрема Платонову, із східніми світоглядами.
33. Мілетяни — мешканці Мілету, колись славетного міста в Малій Азії. Це була квітуча грецька колонія і багатий порт, батьківщина кількох видатних грецьких філософів. Підпавши під владу персів (494 перед р. х.), Мілет почав утрачати своє значіння, і остаточно зруйнував його Олександер Македонський.
34. Серапій — храм бога Серапіса в Олександрії, найвидатніша, поруч римського Капітолія, будівля того часу. В Серапію містилась друга розміром Олександрійська книгозбірня (200.000 сувоїв).
35. Уліс — у греків Одісей, син Лаерта, другорядного героя грецької мітології, цар Ітаки, одного з Іонійських островів (тепер Тіякі). Підчас облоги Трої (див. прим. Ахіл до ст. 47) він стояв на чолі 12 кораблів і визначався хитрощами, спритністю та ораторським мистецтвам. Після троянської війни він рушив додому з Нестором, мітичним героєм, що, крім инших подвигів, брав участь і в Троянській війні та показав себе не тільки відважним войовником, але й мудрим радником. Але Одісеєва мандрівка тривала, через різні чудесні пригоди, аж десять років. Повернувшись додому, він перебив, за допомогою свого сина Телемаха та вірних слуг, женихів своєї дружини Пенелопи, що за час його відсутносте мучили її своїми намаганнями. Одісеєві пригоди оспівано в Гомеровій «Одісеї».
36. Юпітер — зверхній бог неба в італійських народів, керовник усіх небесних явищ, давач перемоги й оборонець правди. В Римі його шанували, як охоронця держави.
37. Перікл — видатний атенський державний діяч (V вік перед р. х.), що в своїй діяльності прагнув здійснити в Атенах демократичний лад. Сприяючи науці й мистецтву, Перікл підніс Атени до значіння культурного центру всіх греків. Вік Перікл єсть час найвищого розвитку грецької культури.
38. Сатрапи — в давньому перському царстві намісники провінцій, що користувались необмеженою владою й дуже гнобили нарід.
39. Деміург — по-грецьки «творець», у Платона (див. прим. ст. 35) — бог, як творець всесвіту, а в пізніших прихильників Платонових (неоплатоників) — світова душа, з якої повстав видимий світ, ніби її тіло.
40. Логос — буквально з грецької «слово», «розум», в олександрійській релігійній філософії означало вічну божественну думку про світ, що вона підчас творення виступила з бога, як син божий, середня істота між богом і світом.
41. Еони — так звалися у гностиків (див. прим. Базілід до ст. 94) сили, що походять від божества й зумовлюють різні світові епохи, розвиток їх і кінець.
42. Східній імператор — див. Констанцій (прим. до ст. 87).
43. Патріярх Атанасій — один із найвидатніших «отців церкви», названий Великим. Все життя своє він присвятив боротьбі з аріянством (див. прим. ст. 33) і зазнав від аріян та прихильних до них імператорів багато лиха. Кілька разів був у вигнанні. Помер 373 р.
44. Нереїда — одна з п'ятдесятьох дочок Нерея, доброзичливого й справедливого морського діда, та Доріди — доньки Океана, що був батьком численних морських та річних божків.
45. Евност («Добрий поворот») — західня олександрійська гавань, що лежала між містом, островом Фаросом проти міста та великим молом (Гептастадієм), що єднав той острів із олександрійським надбережжям.
46. Гомер — ім'я поета, що його творчості приписують дві давні грецькі поеми, найдовершеніші зразки світової епічної поезії — Іліяду (див. прим. Ахіл до ст. 47) та Одісею (див. прим. Уліс до ст. 38). За переказом, Гомер був сліпий; за час утворення гомерівських поем сучасна наука визнає IX ст. перед р. х.
47. Анаксаґор — грецький філософ (534–428 перед р. х.), що наука його мала подібні риси з сучасною атомістичною теорією про будову матерії. Анаксаґор учив, що різноманітність природи залежить від різних якістю, але незмінних основних часток матерії — «сім'я» чи «речей». Ці частки спочатку пробували в стані спокою, але згодом, під впливом відмінної від матерії духовної сили (божества), вони взялися рухом і створили своїми з'єднаннями світ.
48. Академія — з самого початку була школою філософа Платона (див. прим. до ст. 35), що викладав свою філософію слухачам у Академовому саді, в південній частині Атен.
49. Аспазія із Мілета — славетна жінка давнини, що визначалась своєю вродою, розумом і дотепністю. Переїхавши з Мілета до Атен, вона стала дружиною Перікла (див. прим. до ст. 38).
50. Геркулес — у греків Геракл, — національний герой, напівбог, що вчинив силу різних чудесних подвигів. Міт про Геракла (Геркулеса) склався не тільки з грецьких легенд, але й із сторонніх азіятських та єгипетських переказів, і Гераклова постать стала центральною у всій давній мітології та релігії.
51. Протей — у Гомера морський дід, що вмів провіщати майбутнє; він пас на єгипетському острові Родосі тюленів морської богині Амфітріти.
52. Евріпід — великий грецький трагик (480–406), що творчість його різниться від творчости попередників нахилом до психологічного розроблення характерів і меншою увагою до суто-зовнішніх ефектів. Найтонше змальовував він жіночі характери, зокрема їхні негативні риси, і за це його називали женоненависником. Драм його числять 92.
53. Менандр — грецький поет (342–290), що написав більше, як 100 п'єс, де виявив тонку дотепність, правдивість характерів і житьову мудрість. Утонув, купаючись, у розцвіті свого хисту.
54. Бахус, або Діоніс — бог природньої плодючости. Він перший посадив виноград і навчив людей здобувати вино, мед, культивувати хлібне зерно. Греки пишно святкували Діонісові свята, і пізніше з цих святкувань і пісень повстав давній театр.
55. Котурн — узуття з високими дерев'яними підставками, що надівали грецькі актори, щоб надати трагедії величнішого вигляду. Носили вони підчас вистави й маски, що вкривали всю голову й мали прилади, щоб збільшувати силу голоса; маски дозволяли чоловікам виконувати в давньому грецькому театрі жіночі ролі.
56. Полій — атенський актор часів Перікла (див. прим. до ст. 38).
57. Росцій — римський актор (134–61 р.), улюбленець римської публіки, раб із походження.
58. Арґоліда чи Арґос — північно-східня частина півострова Пелопонес (тепер Морея), відома була своєю морською торгівлею. Трезен — одне з міст у Арґосі.
59. Федра — дружина грецького героя Тезея, що запалилась коханням до свого пасерба, Іполіта; коли той відкинув її намагання, вона обмовила його перед його батьком, а своїм чоловіком, той прокляв сина й цим спричинився до його загину. Але й сама Федра позбавила себе життя.
60. Епікур — грецький філософ (342–270), що вбачав суть щастя у втіхах, але не тимчасових, а тривалих, до яких шлях єсть чеснота. Він заснував у Атенах свою школу в саду, спеціяльно на те купленому. Учні його й прихильники його філософії дістали назву епікурійців. Тепер епікурійцями звуть людей, що прагнуть до чуттьових насолод, але давній епікуреїзм навіть заперечував бажання, бо вони порушають найвищу втіху — душевний спокій.
61. Ахіл — найбільший герой давнє-грецького епосу «Іліяда», син Пелея, володаря мірмідонянського народу в Тесалії (Греція). Він узяв участь у славетній Троянській війні, що один із кінцевих казкових епізодів і малює описана у А. Франса вистава. Щоб з'ясувати ролю дієвих осіб цієї й дальших сторінок, треба спинитися на самій війні. Трою (чи Іліон), мітичну столицю троянського народу, що жив на північному заході Малої Азії в країні Троаді коло взгір'їв гірського пасма Іди, зруйнували греки 1184 року перед р. х. Причини й самий перебіг цієї війни рясно прибрано легендами. Ніби Паріс (Парід), другий син троянського царя Пріяма, викрав Гелену, дружину спартанського царя Менелая, яку обіцяла йому богиня краси Афродіта, і ображений цар, підтриманий иншими грецькими володарями, посунув війною на Трою, щоб відібрати Гелену. На чолі війська став брат його Аґамемнон. Дев'ять років тривала облога Трої без рішучої переваги, аж почала схилятись на бік греків, коли Ахіл забив Гектора, першого Пріямового сина й головного троянського ватажка, хоч і сам Ахіл згодом загинув у бійці. Проте, грекам довелося таки брати Трою хитрощами. Вони вдали, ніби покинули облогу й подалися додому, а троянцям лишили, ніби дарунок за хоробрість, великого дерев'яного коня, де в середині загодя сховались грецькі салдати. Вночі, коли троянці затягли коня в місто, греки звідти вилізли, відімкнули браму й упустили своє військо, що повернулося. Троя була зруйнована й спалена. Троянок полонено, в тому числі Гекубу, дружину Пріямову, матір Касандри й Поліксени. Легенда каже, що Ахіл любив за життя Поліксену й обіцяв відвести грецьке військо від Трої, коли Поліксена стане йому за дружину. Але Ахіла вбито, і після смерти, з вимоги його тіни, син його Пір приніс Поліксену в жертву.
62. Данаєві діти — так звуться в Гомеровій «Іліяді» греки з імени арійського (див. прим. Арґоліда до ст. 46) царя Даная, бо пізніший арґоський цар, Аґамемнон, став на чолі греків підчас троянської війни.
63. Акамант — син легендарного героя Тезея, теж брав участь у Троянській війні. Він був серед вояків, що сховались у дерев'яній коняці.
64. Елада — за давніх часів назва міста в південній Тесалії, але згодом цим ім'ям почали називати всі грецькі держави, крім Пелопонеса. В такому розумінні його вжито і в тексті.
65. Аїд — в грецькій мітології володар підземного царства, куди йшли тіні людей після смерти. З імени цього бога й підземний світ теж називано Аїдом.
66. Божественно-мудрий грек — тут Доріон мав на увазі свого вчителя Епікура.
67. Лаїс — ім'я двох грецьких перелюбок визначної краси.
68. Клеопатра — єгипетська цариця, славетна своєю красою. Вона скорила своїм чарам римського імператора Юлія Цезаря (101–44 р. перед р. х.), що був походом у Египті, й потім сама переїхала до Риму. Після Юлієвої смерти, вона так само зачарувала Антонія (див. прим. Цезар до ст. 55), але коли Антонія переміг Октавій, якого їй причарувати не пощастило, вона заподіяла собі смерть, притисши до грудей отрутну змію.
69. Німфи — богині, що, за грецьким віруванням, жили в лісах, водах та гротах; серед них були морські німфи (океаніди та нереїди), наяди, ореади, дріяди й ин.