Таїс/Папірус

by Анатоль Франс

◀ Лотос

Таїс Анатоль Франс пер.: Валер'ян Підмогильний Папірус

Молочай ▶

Київ: Видавниче товариство «ЧАС», 1927  Вікідані

 

ПАПІРУС.

Таїс народилася від вільних, бідних батьків-ідолян. Коли вона була ще мала, її батько мав ув Олександрії біля брами Місяця шинок, де сходились матроси. З часів раннього дитинства їй лишилось трохи яскравих, але відрубних спогадів. Вона пригадувала свого батька, що сидів коло припічка, підібгавши ноги, великий, суворий, але спокійний, мов який з тих давніх фараонів, що їх величають у думах сліпці на міських перехрестях. Вона пригадувала теж свою схудлу нещасну матір, що никала по хаті, мов голодна кицька, та сповнювала кімнати гострим голосом і блиском своїх фосфоричних очей. В передмісті був поговір, що вона відьма, обертається вночі на сову й літає до своїх коханців. Але то була брехня. Таїс добре знала, підглядівши кілька разів, що її мати не відьмувала, а через скупощі цілу ніч лічила денний заробіток. Цей нерухомий батько й жадібна мати дали їй волю самій шукати життя, як свійській тварині. Тим-то вона вивчилась дуже спритно витягати оболи з поясів у п'яних матросів, забавляючи їх наївними пісеньками та бридкими словами, що значіння їх не розуміла. Вона переходила з колін на коліна у залі, що наскрізь просмерділа духом перекислих напоїв та засмолених бурдюків, потім вона випручувалась із заялозеними вином та подряпаними шерсткими бородами щоками, стискуючи оболи в маленькій руці, та бігла купувати медовники до старої жінки, що сиділа з своїми кошиками під брамою Місяця. І що-дня було те саме: матроси оповідали про свої небезпеки, коли Евр^[1] стрясав морські водорослини, потім гуляли в кості та ганьбили богів, запитуючи собі найкращого кілікійського^[2] вина.

Що-ночи дитину будили бійки питців. Вустричні черепашки шугали по-над столами та краяли лоби серед скаженого реву. Часом вона бачила в миготінні задимлених лямп, як блискали ножі й точилася кров.

За дитячого віку вона зазнала людяности тільки від тихого Амеса, до якого вона прихилилась. Нубієць^[3] Амес, їхній раб, був чорніший від казана, де він куховарив, і добрий, як сонна ніч. Часто він садовив Таїс собі на коліна та розповідав їй старовинних казок, де були підземелля, повні скарбів, збудовані для скупих царів, що вбивали каменярів і будівничих. Були в цих казках ще й спритні злодії, що дружилися з доньками царів, та перелюбки, що споруджали собі піраміди. Маленька Таїс любила Амеса як батька, як матір, як мамку, як собаку. Вона чіплялась рабові за фартух і йшла за ним у льох до амфорі в з вином і на пташню, де худі волохаті курчата, роззявивши дзюба й наїжачивши пір'я та кігті, літали не згірш за орлят перед ножем чорного куховара. Часто вночі, лежучи на соломі, він замість спати будував Таїс маленькі водяні млинки і цілком споряджені кораблики з долоню завбільшки.

Господарі поводилися з ним кепсько; одне вухо йому було надірване і все тіло покарбоване. Проте, обличчя його було спокійне і радісне, і нікому не спадало на думку дізнатись, звідки він здобував розради на душу та спокою на серце. Він був простий як дитина. Відбуваючи свою брудну роботу, він співав тоненьким голосом священних пісень, що навіювали дитині в душу мрій та тремтіння. Він поважно й радісно шепотів:

— Скажи нам, Маріє, що ти бачила там, звідки йдеш?

— Я бачила саван, і покрови, і янголів, що сиділи на домовині.

— І я бачила славу воскреслого.

Таїс питала в нього:

— Дядьку, чом ти співаєш про янголів, що сиділи на домовині?

Він їй відповів:

— Маленьке світло моїх очей, я співаю про янголів, бо Ісус, господь наш, зійшов на небо.

Амес був християнин. Він був хрещений, і його звали Хведором на зборах вірних, які він одвідував годинами, що лишались йому для сну.

Тоді церква терпіла останній іспит. З імператорського наказу було зруйновано каплиці, спалено святі книжки, розтоплено священні вази й ставники. Позбувшись своїх прав, християни чекали тільки смерти. Жах панував серед олександрійського братства; в'язниці перелюднились від жертв. Серед вірних оповідали, що в Сирії, Арабії, Месопотамії й Кападокії^[4], по всій імперії батоги, диби, залізні кігті, хрести і дикі звірі роздирають священиків та отроковиць. Тоді Антоній, уже відомий своїми видивами та самітністю, голова й пророк вірних у Єгипті, злетів, як орел, з височіни своєї дикої скелі на місто Олександрію і, перелітаючи з церкви до церкви, запалив своїм огнем усе братство. Невидимий поганам, він брав участь у всіх зборах християн, і кожному навіював духу сили та обережносте, що сам його посідав. Найжорстокіше вдарили пересліди на рабів. Багато хто з них, піддавшись на жах, кидався віри. А инші, ще більшим числом, тікали в пустиню, гадаючи там присвятити себе спогляданню чи грабіжництву. Проте, Амес відвідував збори, як і звичайно, ховав тіла мучеників і радісно тримався Христової віри. Бувши свідок такої справжньої щирости, великий Антоній, повертаючись до пустині, обняв чорного раба й дав йому поцілунок миру.

Коли Таїс вийшло сім років, Амес почав їй казати про бога.

— Добрий господь бог, — казав він, — живе на небі, як фараон під наметами свого гарему та під деревами своїх садів. Він давній над давніми, старіший за світ і має тільки одного сина, королевича Ісуса, що він любить його усім серцем, і той Ісус уродливіший за янголів і дівчат. І добрий господь бог сказав королевичеві Ісусу:

— «Покинь мій гарем, мій палац, мої дактилі й мої жваві водограї. Зійди на землю ради людського добра. Там ти будеш маленькою дитиною і житимеш бідний між бідними. Страждання буде тобі за щоденний хліб, а плакатимеш ти так рясно, що сльози твої наллють річку, де втішно купатиметься притомлений раб. Іди-ж, мій сину!»

«Королевич Ісус скорився доброму господу й зійшов на землю у місті, що зветься Віфліємом Іудейським. І він гуляв по лугах, укритих анемонами, й казав своїм супутникам:

— «Щасливі голодні, бо я поведу їх до столу мого батька! Щасливі спраглі, бо вони питимуть з небесних джерел! Щасливі, хто плаче, бо я витру їм очі тканинами тоншими за убрання альмей^[5]».

«Тому бідні любили його і вірили в нього. А багатії зненавиділи його, боючись, що він піднесе бідних над них. Тоді Клеопатра та Цезар^[6] були могутні на землі. Обидва вони ненавиділи Ісуса і наказали суддям та жерцям убити його. В догоду єгипетській цариці сирійські князі поставили хреста на високій горі, й Ісус сконав на тім хресті. Жінки обмили й поховали його тіло, але королевич Ісус розбив віко своєї труни й піднісся до доброго господа, свого батька.

«І з того часу ті, хто вмирає з вірою в нього, ідуть на небо.

«Господь бог каже їм, простягаючи руки:

— «Прийдіть бажані, бо ви любили королевича, мого сина. Купайтесь і їжте».

«Вони купатимуться під звуки чудової музики і, обідаючи, вони бачитимуть танки альмей та слухатимуть оповідачів, що оповідання їхні не скінчаться ніколи. Господу богові вони будуть дорогші за світло його очей, бо вони його гості; їм будуть килими з його покоїв і гранати з його садів».

Амес часто таке казав, і Таїс отак дізналася правди. Вона захоплено казала:

— Я дуже хочу покуштувати гранатів доброго бога.

Амес їй відповідав:

— Тільки ті, хто хрестився в ім'я Ісуса, зазнають небесної садовини.

І Таїс просила, щоб її охрестили. Побачивши з цього, що вона вірить в Ісуса, раб поклав глибше навчити її, щоб, охрестившись, вона присвятила себе церкві. Він щиро прихилився до неї, як до своєї духовної доньки.

Дитина, що її відцурались недбалі батьки, не мала навіть ліжка під батьківським дахом. Вона спала у стайні між худобою. І що-ночи до неї туди нишком приходив Амес.

Він тихо підходив до мати, де вона спочивала, і сідав накарачки, підібгавши ноги та випроставши груди, в поставі, звичайній для всієї його раси. Його чорне обличчя й тіло губилось у темряві, тільки великі білі очі блискали і віддавали світлом, що нагадувало ранковий промінь у щілині дверей.

Він мовив тонким, співучим голосом, що легенька гугнявість його нагадувала сумну ніжність музики, що бренить вечорами на вулицях. Иноді зідхання осла або тихе бутіння бика супроводили, мов хор темних духів, голос раба, що розповідав євангелію. Його слова спокійно котились у морок і напоювали його запалом, ласкою і надією; Таїс засинала, тихо посміхаючись, тримаючи свою руку в Амесовій руці, заколисана одноманітними звуками та невиразними образами, серед милогучности темної ночи та святих таємниць, під поглядом зірки, що мерегтіла між дошками ясел.

Напучення тривало цілий рік, до часу, коли християни радісно святкують Великдень. Однієї ночи великого тижня, Таїс, уже сплячи на своїй маті у стайні, почула, що її підводить раб, якого погляд сяяв новою прозорістю. Він одяг не звичайний обшарпаний фартух, а довгу білу керею, і до неї він притис дитину, прошепотівши:

— Ходім, моя душе! Ходім, мої очі! Ходім, моє маленьке серце! Ходім, надіньмо хрещенські одежі.

Він поніс дитину, притиснувши її до своїх грудей. Перелякана й цікава Таїс випростала свою голівку з-під кереї й оповила руками шию свого приятеля, що біг серед ночи. Вони сунули глухими заулками, перейшли єврейський квартал і подалися вздовж кладовища, де лунав жахний крик пугача. На однім перехресті вони пройшли під хрестами, де висіли тіла страчених, що руки їм укривали круки, клацаючи дзьобами. Таїс сховала голову рабові в груди й не наважалась уже визирати всю решту дороги. Зненацька їй здалося, що вони сходять під землю. Коли вона розплющила очі, то побачила себе у вузькому льоху, освітленому смолоскипами; стіни там були розмальовані великими постатями, що здавались живими в диму смолоскипів. На малюнках були люди, одягнені в довгі туніки, з пальмами в руках, серед ягнят, голубів та виноградного гілля.

Серед цих постатів Таїс пізнала Христа з Назарету по анемонах, що цвіли йому біля ніг. Серед льоху, коло великого кам'яного цебра, вщерть налитого водою, стояв старий, із низькою мітрою на голові, вбраний у далматський червець, гаптований золотом. З його худого обличчя звисала довга борода. В своїй розкішній одежі він був сумирний і лагідний. Це був біскуп Вівантій, вигнаний голова Кіренської^[7] церкви, що тепер заробляв на хліб ткацтвом, виробляючи грубе сукно з козиної вовни. Двоє бідних дітей стояло побіч нього. Поруч їх стара негритянка тримала розгорнуту маленьку білу сукню. Амес, поставивши дитину додолу, схилився навколішки перед єпископом і мовив:

— Пан-отче, ось маленька душа, донька моєї душі. Я привів її до тебе, щоб ти, коли ласка твоєї світлости, дав їй хрещення життя, як був обіцяв.

По цій мові єпископ простяг руки, і Таїс побачила його знівечені пучки. Нігті йому були вирвані, бо він тримався віри днями іспитів. Таїс злякалась і кинулась Амесові на руки. Але священик заспокоїв її ласкавими словами:

— Не бійся, моя маленька улюблена. Ти маєш тут духовного батька, Амеса, що зветься Хведором між живими, і ніжну матір з ласки божої, що виготовила тобі власними руками біленьку сукню.

І він додав, звертаючись до негритянки:

— Її звуть Нітіда; вона рабиня на землі. Але Ісус поставить її на небі серед своїх наречених.

Потім він запитав малу неофітку^[8]:

— Таїс, чи віриш ти в бога, всемогутнього отця, в його єдиного сина, що помер ради нашого спасіння та в усе, чого навчили нас апостоли?

— Так, — разом відповіли негр та негритянка, що трималися за руки.

З єпископового наказу Нітіда, ставши навколішки, зняла з Таїс одежу. Дитина лишилася гола, з амулетом^[9] на шиї, і священик затопив її тричі в купелю.

Прислужники подали міро, яким Вівантій зробив помазання, та сіль, якої пучку він поклав на губи хрещеної. Потім рабиня Нітіда витерла тіло, призначене на вічне життя після багатьох іспитів, та одягла його в білу сукню, що її виткала власними руками. Єпископ дав усім поцілунок миру та, скінчивши обряда, здійняв з себе священну одежу.

Коли вони вийшли з печери, Амес сказав:

— Нам треба радіти сьогодні, бо ми дали душу господу богові; ходім-же до хати, де мешкає твоя світлість, отче Вівантію, та віддамо радості решту ночи.

— Ти сказав до-ладу, Хведоре, — відповів єпископ.

І він повів маленький гурт до своєї хати, що була поблизу. Там була тільки одна кімната, де стояло два ткацькі варстати, одоробало-стіл та лежав геть подертий килим. Тільки вони зайшли туди, як нубієць гукнув:

— Нітідо, принеси жарівку і глек із олією, та наготуємо доброї страви.

Сказавши так, він добув з-під своєї кереї кілька маленьких рибин, що був заховав. Потім, розпаливши велике огнище, він їх засмажив. І всі, — єпископ, дитина, два хлопчики, раб і рабиня, — сіли кружка на килимі та їли смажену рибу, славлячи господа. Вівантій розповідав про муки, що вистраждав був, та віщував про близьку перемогу церкви. В його суворій мові була сила образів та порівнянь. Він порівнював жаття вірних з пурпуровою тканиною, а щоб з'ясувати хрещення, він сказав:

— Дух божий шугав над водами, тому християни беруть хрещення водою. Але й дияволи живуть у струмках; джерела, присвячені німфам, небезпечні, і ми знаємо, що де-які води дають тілу й душі різних хвороб.

Часом він висловлювався байками, і цим навіював дитині глибокого подиву. Під кінець їжі він запропонував своїм гостям трохи вина; їхні язики розв'язались, і вони почали співати жалібних пісень та псальмів. Амес та Нітіда підвелись і протанцювали нубійського танку, якого вони навчились ще в дитинстві і який, напевно, танцювало їхнє плем'я відколи світу. Це був любовний танок; рухаючи руками і всім тілом, вони вдавали, що ховаються й шукають одне одного, водили великими очима та, посміхаючись, показували блискучі зуби.

Так увійшла Таїс у святий хрест.

Вона любила забавки і, в міру як вона більшала, в ній почали зароджуватись невиразні бажання. Вона співала день-у-день і водила хороводи з вуличними дітьми, а вночі поверталась до батьківської хати, ще наспівуючи:

— Горбань-горбаче, чом ти вдома сидиш?
— Я розмотую вовну й мілетські нитки.
— Горбань-горбаче, як загинув твій син?
— З височіни білих коней він упав у море.

Тепер вона уподобала товариство хлопців і дівчат над Амесове. Вона навіть не помічала, що її приятель став не так часто бувати з нею. Гноблення зменшало, збори християн стали постійніші, й нубієць ревно відвідував їх. Його щирість розпалювалась; таємні погрози часом злітали з його уст. Він казав, що багатії не збережуть до віку свого добра. Він ходив на громадські майдани, де звичайно сходились незаможні християни, збирав жебраків, що лежали під старими мурами, й оповіщав їм про визволення рабів та близький день правди.

— У царстві божому, — казав він, — раби питимуть прохолодне вино і їстимуть чудові овочі, а дуки, як собаки, лежатимуть їм біля ніг та жертимуть крихти з їхнього столу.

Ця мова не лишилась таємницею; вона ширилась по передмістю, і господарі боялись, щоб Амес не підбурив бува рабів на повстання. Шинкар почував до нього глибоку злість, але ретельно ховав її.

Одного разу з шинку зникла срібна сільниця, присвячена богам. Амеса обвинувачено, що він украв її з ненависти до господаря та богів імперії. Обвинувачення було безпідставне, і раб заперечував усіма силами. Проте, його потягли на суд, і як мали його за кепського слугу, то суддя засудив його на страту.

— Твої руки, — сказав він йому, — що ти не зумів використати на добре, будуть прицвяшковані до стовба.

Амес вислухав цей присуд спокійно і вклонився судді з великою пошаною; його відвели до громадської в'язниці. Протягом трьох день, що Амес там пробув, він безупинно оповіщав в'язням євангелію, і потім казали, що кількох злочинців, і навіть самого тюремника, він так зворушив своєю мовою, що ті повірили в розп'ятого Христа.

Його повели на перехрестя, де він, менше, як два роки тому, радісно переходив, несучи в своїй білій кереї маленьку Таїс, доньку своєї душі, свою улюблену квітку. Коли його розп'яли, він і разу не застогнав, тільки зідхнув кілька разів: «пити…»

Його муки тяглися три дні й три ночі. Важко поняти віри, що людське тіло може стерпіти таке довге катування. Не раз гадали, що він уже помер; але зненацька він знову розплющував свої криваві очі. Вранці четвертого дня він заспівав голосом, чистішим за голос дитини:

— Скажи нам, Маріє, що ти бачила там, звідки йдеш?

Потім він посміхнувся й промовив:

— Ось вони, янголи доброго бога! Вони несуть мені овочі й вино. Яке прохолодне віяння їхніх крил!

Після того сконав.

Його обличчя і після смерти зберегло вираз щасливого захоплення. Воїнів, що вартували біля шибениці, обняло здивування. Вівантій, разом з кількома своїми братами-християнами, забрав Амесове тіло й поховав його в печері Івана Хрестителя між мощами мучеників. І церква зберегла славетний спогад про святого Хведора Нубійця.

Згодом три роки Константан, переможник Максенція^[10], видав едикта, де забезпечував християнам мир, і відтоді вірних гнобили тільки єретики.

Таїс минав одинадцятий рік, коли її приятеля закатовано. Її огорнула туга й непереможний жах. Її душа не була така чиста, щоб зрозуміти, що невольник Амес і в житті, і в смерті був щасливий. В її маленькій душі виникла думка, що бути добрим на цім світі можна тільки ціною страшенних страждань. І вона боялася бути добра, бо її ніжне тіло жахалося болю.

Вона зарано почала віддаватися молодим хлопцям та стежити за старими чоловіками, що блукали вночі по передмістях; що діставала від них, повертала на ласощі та вбори.

Вона не приносила додому нічого з свого заробітку і мати поводилась з нею жорстоко. Щоб уникнути биття, вона тікала боса до міського валу та ховалась там разом з ящірками у розколинах між камінням. Там вона заздрісно мріяла про розкішно вбраних жінок, що їх носили на ношах раби.

Одного разу, коли її побили жорстокіш, ніж звичайно, і вона похмуро й нерухомо сиділа біля дверей, проти неї спинилася стара жінка, мовчки дивилась на неї з хвилину, а потім гукнула:

— О чудова квітко, вродлива дитино! Щасливий батько, що породив тебе, і мати, що дала тебе світові!

Таїс мовчала, потупивши очі. Її повіки були червоні, і видко було, що вона плакала.

— Моя біла фіялочко, — провадила стара, — хіба твоя мати не щаслива, вигодувавши таку маленьку богиню, як ти, і хіба не радіє в глибочіні серця твій батько, дивлючись на тебе?

Тоді дитина промовила, ніби сама собі:

— Мій батько — бурдюк, налитий вином, а мати моя — жадібна п'явка.

Стара озирнулась навкруги, чи не бачить хто. Тоді ласкаво промовила:

— Ніжний квітучий яцинте, чудове сяєво, ходім зі мною, і ти житимеш, танцюючи і сміючись. Я годуватиму тебе медовниками, а мій син, мій власний син, кохатиме тебе, як свої очі. Він уродливий, мій син, він молодий, на підборідді в нього тільки легенький пушок; його шкіра ніжна і весь він мов молоденьке акарнанське^[11] порося, як то кажуть.

Таїс відповіла:

— Я залюбки піду з тобою.

Вона підвелась і пішла з міста.

Ця жінка, на ім'я Мерое, водила з краю до краю дівчат та молодих хлопців, навчивши їх танців, і наймала їх багатіям на бенкети. Зрозумівши, що Таїс незабаром стане найкраща з жінок, вона навчила її музики й декламації, шмагаючи довгим ременем її божественні ніжки, коли ті не піднімались під такт цитри. Її син, кволий недоносок без віку й без стати, гнобив її своєю жорстокістю; він мстився на ній за весь жіночий рід. Але він не поступався проти балерин маніжною грацією рухів і навчив Таїс мистецтва виявляти мигами, виразом обличчя, рухами й поставою усі людські почуття, найбільше жагу та кохання. Він був спритний учитель, але давав їй поради з огидою; із заздрости він дряпав їй щоки, щипав руки або заходив іззаду та штрикав її шилом, як це роблять лихі дівчата, бо він швидко зрозумів, що Таїс народилась на насолоду чоловікам. Завдяки цим лекціям, вона незабаром зробилася музикою, мімічною артисткою й чудовою танцюристкою. Злість господарів не дивувала Таїс, і їй здавалось природнім, що з нею поводяться кепсько. Вона почувала навіть якусь пошану до старої жінки, що зналась на музиці й пила грецьке вино. Спинившись у Антіохії^[12], Мерое наймала свою ученицю за танцюристку й флейтистку багатим міським купцям, що влаштовували бенкети. Таїс танцювала й уподобалась. Найбагатші банкири після бенкету возили її з собою в гаї на березі Оронту. Вона віддавалася всім, не знаючи коханню ціни. Але однієї ночи, коли вона танцювала перед обраним юнацтвом міста, до неї приступив проконсулів син, що палав молодістю й жагою, та промовив до неї голосом, що, здавалось, був напоєний поцілунками:

— Чом я, Таїс, не вінок, що оповиває тобі волосся, не туніка, що огортає твоє чудове тіла, не черевичок із твоєї прекрасної ніжки! Та я хочу, щоб ти топтала мене своїми ніжками, як черевичок, я хочу, щоб мої пестощі були тобі за туніку й вінок. Ходім, чудова дитино, ходім до моєї хати і забудьмо всесвіт.

Коли він казав, вона дивилась на нього й побачила, що він вродливий. Раптом вона відчула, що піт схолодив їй чоло, вона зробилась зелена, як трава, захиталась і туман заслав їй очі. Він знову просив її, але вона відмовилась з ним іти. Даремно він кидав на неї палкі погляди та запальні слова, а коли він обняв її, силуючись повести, вона жорстоко відштовхнула його. Тоді він почав благати її, і вона побачила його сльози. Але вона опиралась під владою якоїсь нової, невідомої і непереможної сили.

— Яке безглуздя! — казали гості. — Лолій шляхетний, вродливий і багатий, і ось якась флейтистка ним гордує!

Лолій повернувся додому сам, і ніч докраю запалила його коханням. Вранці він пішов, блідий, з червоними очима, і заквітчав ґанок флейтистки квітками. А Таїс обняло збентеження й жах; вона уникала Лолія, але бачила його образ весь час перед собою. Вона страждала й не знала, через що. Вона питала сама себе, чом вона так змінилась й звідки йде її сум? Вона відштовхнула всіх своїх коханців, бо ті нагонили на неї жах. Вона не хотіла бачити світла, лежала день цілий на ліжку й ридала, сховавши голову в подушки. Лолій кілька разів силоміць удирався в будинок, благав і кляв цю злу дитину. Вона була перед ним сполошена, як незаймана, і казала:

— Я не хочу, не хочу!

Потім, згодом два тижні вона віддавалася йому й зрозуміла, що його кохає; вона пішла за ним до його дому й більше не покидала його. Це було чудове життя. Весь час вони були вдвох, не зводили одне з одного очей і казали одне одному слова, які кажуть тільки дітям. Ввечері вони гуляли по самітних берегах Оронту і губилися в лаврових гаях. Иноді вони вставали удосвіта і рвали яцинти на узбіччі Сільпікуса. Вони пили разом з одного келеху, і коли вона підносила виноградину до рота, він брав ягідку зубами з її уст.

Мерое прийшла до Лолія й правила Таїс.

— Це моя донька! — кричала вона. — Моя донька, яку в мене вкрадено, моя квітка запашна, моє маленьке кохання!..

Лолій вирядив її з великою сумою грошей. Та коли вона повернулася, щоб випрохати ще кілька червінців, він віддав її до в'язниці; судді, викривши кілька злочинів, що за них Мерое була винна, засудили її на страту й віддали звірям на шматування.

Таїс кохала Лолія з усім шаленством жаги, з усім здивуванням незайманости. Вона казала йому від щирого серця:

— Я ніколи не належала нікому, крім тебе.

Лолій відповідав їй:

— Ти не подібна ні на одну з жінок.

Зачарування тяглося шість місяців і відразу урвалося. Раптом Таїс відчула себе порожньою й самітною. Вона вже не пізнавала Лолія; вона гадала:

— Чом він змінився так раптом? Як то скоїлось, що він став такий, як і инші чоловіки, й перестав бути самим собою?

Вона його покинула, не без таємного бажання шукати Лолія в инших, бо в ньому вона його вже не знаходила. Крім того, вона гадала, що легше жити з кимось, кого вона ніколи не кохала, аніж з тим, кого вона кохати перестала.

Вона з'являлася в товаристві багатих ласунів на святах, коли по храмах танцювали хори голих дівчат, і юрби перелюбок перепливали Оронт. Вона брала участь у всіх утіхах, що її давало вишукане, дивовижне місто; найчастіше вона відвідувала театри, де спритні мімістки, що сходились сюди з усіх країн, виступали під оплески юрби, жадібної на видовища.

Вона уважно придивлялась до мімістів, танцюристів та комедіянтів, найбільше до жінок, що грали в трагедіях богинь, закоханих у юнаків, і смертних, укоханих богами. Зрозумівши секрет, яким вони чарували юрбу, вона сказала собі, що гратиме ще краще, бо вродливіша за всіх їх. Вона пішла до голови театру й попросила, щоб він узяв її до трупи. Завдяки її красі та лекціям старої Мерое, її було прийнято, і вона виступила на сцені у ролі Діркеї^[13].

Вона мала посередній, успіх, бо їй бракувало досвіду, та й публіка не була запалена попередніми похвалами. Але за кілька місяців скромних виступів могутність її краси так заясніла на сцені, що все місто схвилювалося. Вся Антіохія посунула до театру. Імперські урядовці й перші громадяни міста ішли туди під силою загальної поголоски. Носильники, метлярі й робітники збавляли собі хліба й часника, щоб узяти місце в театрі. Поети складали епіграми на її честь. Бородаті філософи промовляли проти неї в парнях та гімназіях; коли проносили її ноші, християнські священики відвертали глову. Ґанок її будинку був заквітчаний квітками і заюшений кров'ю. Вона діставала від своїх коханців стільки золота, що його не лічено, а вимірювано на медімни^[14], і всі скарби, що назбирали ощадні багатії, текли, мов річки, їй до ніг. Але душа її була байдужа. Вона з гордовитим спокоєм приймала загальну хвалу й ласку богів; її всі любили, а вона любила тільки себе.

Потішившись кілька років із захоплення та любови антіохійців, вона зажадала побачити Олександрію й показати свою славу тому місту, де вона блукала дитиною в злиднях та зневазі, голодна й худа, як коник на пилявому шляху. Золоте місто зустріло її радісно й засипало новим багатством. Її виступи в театрі були тріумфом. До неї приходило прихильників і коханців без міри. Вона приймала їх байдуже, бо зневірилась, кінець-кінцем, що знайде Лолія.

Серед инших вона приймала й філософа Нікія, що бажав її, дарма що повчав жити без бажання. Він був багатий, але розумний і ласкавий. Та він не причарував її ні тонкощами свого розуму, ані витворністю свого чуття. Вона не кохала його; він гнітив її своїми вічними сумнівами. Бо він ні в що не вірив, а вона вірила в усе. Вона вірила у божественне провидіння, у всемогутність лихих духів, у долю, в закляття й у вічну справедливість. Вона вірила в Ісуса Христа і в добру богиню сирійців^[15]; вона теж вірила, що суки брешуть, коли темна Геката^[16] переходить перехрестя, і що жінки навіюють кохання, вливаючи любовного трунку в келех, обгорнений кривавим овечим руном. Вона прагнула невідомого; вона молилась незбагненим істотам і жила у вічному чеканні. Майбутність нагонила їй жаху, і вона прагнула її знати. Вона оточувала себе жерцями Ізіди^[17], халдейськими^[18] чарівниками, чорними чаклунами й ворожбитами, що завсіди дурили її і ніколи її не покидали. Вона боялася смерти й бачила її всюди. Коли вона віддавалась пристрасті, їй раптом здавалось, що льодовий палець торкається її голого плеча, і, геть ісполотнівши, вона кричала з жаху в обіймах, що її стискали.

Нікій казав їй:

— Якщо нам призначено зійти у вічну ніч з сивим волоссям і запалими щоками, якщо цей день, що посміхається нам з безмежного неба, буде нам останнім днем, — що нам до того, о моя Таїс! Будьмо варті життя. Ми багато проживем, коли багато почуватимем. Немає иншого розуму, крім розуму чуття: кохати — це розуміти. Чого ми не знаєм, те не існує. Навіщо нам мучитися через ніщо?

Вона йому гнівно відповідала:

— Я зневажаю таких, як ти, що нічого не сподіваються і ні в що не вірять. Я хочу знати! Я хочу знати!

Щоб дізнатись таємниці життя, вона почала читати філософічні книжки, але не зрозуміла їх. І в міру, як відходили від неї дитячі роки, їй було приємніше згадувати їх.

Вона любила ходити, передягшись, по завулках, передмістях, по громадських майданах, де зросла була в злиднях. Вона шкодувала, що не має батьків, а найбільше про те, що не може їх любити. Здибаючи християнських священиків, вона гадала про своє хрещення й почувала в собі збентеження.

Однієї ночи, коли Таїс, загорнувшись у довгу керею й сховавши своє біляве волосся під темною відлогою, блукала, як звичайно, передмістями, вона опинилась, не знати як, перед убогою церквою святого Івана Хрестителя. Вона почула, що в середині співають, і побачила ясне світло, що прохоплювалось крізь щілини дверей. В тім не було чогось дивного, бо під захистом Максенцієвого переможника, християни вже двадцять років як прилюдно святкували свої свята. Але ті співи були жагучим закликом до душі. Таїс була прилучена до святих таїнств; вона штовхнула рукою дверину і ввійшла до церкви.

Там вона побачила великий натовп жінок, дітей і старих навколішках перед домовиною, прихиленою до стіни. Це була проста кам'яна труна, прикрашена грубо-вирізьбленими виноградними ґронами та гіллям; проте, вона набула великої пошани: її вкривали зелені пальми та червоні троянди. Сила свічок горіла скрізь серед мороку, де дим аравійського курива здавався бганками янгольських одеж і стелив по стінах обриси, подібні на небесні видива. Священики в білих одежах лежали ниць біля підніжжя саркофагу^[19]. Гімни, що вони співали разом із натовпом, оповідали про насолоду страждання, і в урочистій скарзі було стільки радости, поєднаної з великим болем, що Таїс, слухаючи їх, відчула разом жагу життя і жах смерти в своїй поновленій істоті.

Коли співи кінчились, вірні підвелися й пішли чергою, щоб поцілувати стінку домовини. Все це були люди прості, звиклі до важкої праці. Вони сунули важким кроком, з нерухомими очима, розтуленими ротами, з виразом щирости на обличчях. Вони по черзі схилялись навколішки перед саркофагом та пригублювались. Жінки підносили на руках маленьких дітей і обережно притискували їх щічками до каменю.

Здивована й збентежена Таїс запитала в диякона, чом вони таке роблять.

— Хіба ти не знаєш, жінко, — відповів їй диякон, — що сьогодні ми святкуємо щасливий спогад про святого Хведора Нубійця, що постраждав за віру за імператора Діоклетіяна^[20]. Він жив чеснотливо й помер мучеником, тому ми в білих одежах несемо червоні троянди на його славетну домовину.

Почувши ці слова, Таїс упала навколішки й гірко заплакала. Напівзгаслий спогад про Амеса віджив їй у душі. Мерехтіння свічок, запашність троянд, хмари ладану, гучання псальмів, побожність присутніх, — квітчали зачудованням слави цей темний, ніжний та скорботний образ. Таїс захоплено гадала:

— Він був добрий, а ось тепер він великий і прекрасний! Як він підісся над людьми? Що воно за невідома річ, що варта більшого, ніж багатство й насолода?

Вона поволі підвелася й повернулася до труни святого, що любив був її фіялкові очі, де лисніли тепер сльози в світлі свічок; потім вона схилила голову й покірно та повільно остання поцілувала камінь на домовині раба своїми губами, де таїлося стільки бажань.

Повернувшись додому, вона побачила в себе Нікія, що, чекаючи її, читав трактат про мораль, напахтивши волосся та розвязавши туніку. Він пішов їй назустріч з обіймами:

— Зла Таїс! — сказав він їй сміючим голосом, — чи знаєш ти, що я бачив у рукопису, який продиктував найповажніший із стоїків^[21], поки ти там десь барилася? Правила чеснот чи гордовиті речення? Ні! На суворому папірусі я бачив, як танцювали тисячі й тисячі маленьких Таїс. Кожна була не більша від пальця на зріст, проте всі вони були без краю граційні ї всі були єдиною Таїс. Були серед них убрані в пурпурові й золоті одежі, инші линули в повітрі у прозорих тканинах, мов білі хмаринки, а инші, нерухомі і божественно-голі, не виявляли жадної думки, щоб краще навіювати жагу. Зрештою там були дві, що трималися за руки, дві такі подібні одна на одну, що не можна було їх відрізнити. Вони посміхались обидві. Перша казала: «Я — кохання». Друга: «Я — смерть».

Промовляючи так, він обіймав Таїс та, не помічаючи її суворого, втупленого в землю, погляду, стелив думку за думкою, не турбуючись, що вони марно гинуть.

— Так, коли я мав перед очима рядок, де написано: «Ніщо не повинно заважати розвою твоєї душі», я читав: «Таїсині поцілунки палкіші за полум'я й солодші від меду». Ось як сьогодні через тебе, зла дитино, розуміє філософ філософічні твори! Справді, ми всі без винятку знаходимо в думці иншого тільки власну думку і завсіди читаємо книжки трохи так, як я допіру цю читав…

Вона не слухала його; її душа була ще коло домовини нубійця. Коли він почув, що вона зідхає, то поцілував їй шию та мовив:

— Не будь сумна, моя дитино. На світі щасливий тільки той, хто забуває світ. Ми маємо засоби до цього. Ходімо, обдуримо життя: воно нам віддячить тим самим. Ходімо, кохаймося.

Та вона відштовхнула його:

— Кохатися? — прикро гукнула вона. — Але ти нікого ніколи не кохав! І я тебе не кохаю! Ні, я тебе не кохаю! Я тебе ненавиджу! Іди геть! Я тебе ненавиджу! Я гидую всіма щасливими та багатими і зневажаю їх! Іди, йди геть!.. Тільки нещасні можуть бути добрими. Коли я була дитиною, я знала чорного раба, що помер на хресті. Він був добрий; він був повен кохання і він знав таємницю життя. А ти не годен вимити йому ніг. Іди геть! Я не хочу тебе бачити.

Вона кинулась ниць на килим і ридала цілу ніч, складаючи намір жити відтепер, як святий Хведір — у бідності й простоті.

Та взавтра вона знову поринула у втіхи, що для них її призначено. Вона знала, що її ще непорушена краса не триватиме довго і поспішала вжити її на найбільшу радість і славу. В театрі, де вона виступала з великим мистецтвом, вона відживляла образи скульпторів, малярів та поетів. Мудреці й філософи, визнаючи у формах, поставах, рухах та в ході артистчиній ідею божественної гармонії, що керує світом, ставили таку досконалу грацію в число чеснот і казали:

— Вона, Таїс, теж геометр!

Неуки, злидарі та прості й несміливі люди, що перед ними вона згоджувалась показатись, благословляли її, як небесну ласку. Проте, вона була смутна серед слави й більше, ніж коли, боялася смерти. Ніщо не здолало її розважити, навіть її будинок і сади, що в такій славі були, що зробились прислів'ям у місті.

Вона наказала там посадити дерева, привезені з Індії та Персії за великі гроші. Їх зрощувала дзюрчлива свіжа вода, а зруйновані колонади та дикі скелі, що спорудив майстерний будівник, відбивались у плесі, де споглядали себе статуї. Посеред саду височів грот німф; його назва походила від трьох великих жіночих постатів, зроблених з кольорового воску і поставлених коло входу. Ці жінки скидали свої одежі, щоб купатися. Стурбовавшись, вони повернули голови, мов боялися, щоб їх не побачив хто, і здавались живими. Світло проходило в цей притулок тільки крізь тонкі струмки води, що м'ягшили його й кольорили. Скрізь по стінах висіли, як у священних гротах, вінки, гірлянди та таблиці з написами, що вихваляли Таїсину вроду. Там були ще ясно побарвлені трагічні й комічні маски, картини, де змальовано театральні сцени, чудернацькі постаті, або байкові тварини. Посередині стояв на п'єдесталі Ерос із слонової кости, античної, чудової роботи. Це був Нікіїв дарунок. У колодобині видно було козу з чорного мармуру з блискучими агатовими очима. Шестеро лебастрових козят тислись коло її вим'я, але вона піднесла свої двоїсті ратички та плескувату голівку, ніби хотіла зіп'ястись на скелі. Грунт був вкритий візантійськими килимами, подушками, що їх вишили жовті хінці, та шкірами лівійських левів. Непомітно куріли золоті кадильниці. Скрізь у великих оніксових вазах буяв квітучий перський бузок. А в глибочині, серед тіни і пурпуру, ясніли золоті цвяхи на перекинутій шкаралущі велетенської індійської черепахи, що була артистці за ліжко. Таїс тут пестилась що-дня, під бреніння води, серед пахощів та квіток, чекаючи часу вечері, та розмовляла з приятелями, або міркувала на самотині про театральне мистецтво чи про зникливі роки.

І сьогодні вона спочивала після вистави у гроті німф. Вона шукала в свічаді перших ознак занепаду своєї краси і з жахом гадала, що прийде кінець-кінцем час сивини та зморшок. Марно силувалась вона заспокоїтись, гадаючи, що досить спалити певні трави, примовляючи чарівничих слів, щоб повернути свіжину обличчя. Невблаганний голос гукав їй: «ти постарієш, Таїс, ти постарієш!» І піт жаху холодив їй чоло. Потім, роздивляючись на себе знову з безкрайньою ніжністю, вона бачила себе ще прекрасною і гідною кохання. Посміхаючись сама собі, вона шепотіла:

— Немає в Олександрії жінки, що могла-б змагатися зі мною що-до зграбности талії, грації рухів та розкішности рук, а руки, о моє свічадо, це справжні ланцюги кохання!

Гадаючи так, вона побачила невідому людину, худу, з палкими очима й скуйовдженою бородою, що стояла перед нею в розкішно вишитій одежі. Вона крикнула з жаху й упустила свічадо.

Пафнутій стояв нерухомо; побачивши, яка вона вродлива, він так помолився в глибочіні серця:

— Хай, о мій боже, обличчя цієї жінки не дасть мені ганьби, а навпаки, надхне твого раба.

Потім, силуючись говорити, він сказав:

— Таїс, я живу в далекій країні, і слава про твою красу привела мене до тебе. Кажуть, що ти найспритніша з артисток і найнепереможніша з жінок. Все, що розповідають про твоє багатство й кохання, здається байкою та нагадує давню Родопіс^[22], що чудові пригоди її знають на пам'ять усі нільські перевізники. Тому я запалився бажанням тебе спізнати, і я бачу, що дійсність перевищує поголоску. Ти тисячу разів розумніша й вродливіша, ніж то кажуть. І тепер, бачучи тебе, я кажу собі: «Не можна приступити до неї, щоб не хитатися як п'яному».

Всі слова ці були штучні, але чернець, захопившись побожною щирістю, кидав їх із справжнім запалом. А Таїс без невдоволення роздивлялась на чужинця, що навіяв був їй страху. Пафнутій здивував її своїм жорстоким і диким виглядом та темним вогнем, що ним лисніли його очі. Їй цікаво було дізнатись про становище й життя людини, що так різнилась від усіх, кого вона знала.

Вона відповіла йому, трохи глузуючи:

— Ти здаєшся швидкий на захоплення, чужинче. Дивись, щоб мої погляди не спалили тебе до кісток! Бійся мене кохати!

Він сказав їй:

— Я кохаю тебе, о, Таїс! Я кохаю тебе над життя своє і над самого себе. Через тебе я покинув жалю гідну пустиню, через тебе мої уста, призначені на мовчанку, вимовляють незбожні слова; через тебе я бачив те, що не повинен був бачити, й чув те, що мені заборонено чути; через тебе збентежилась моя душа, розкрилося мов серце, і з нього порскнули думки, як ті жваві джерела, де п'ють голубиці; через тебе я йшов дні й ночі пісками, де живуть примари та вовкулаки; через тебе я ступав босою ногою на гадюк і скорпіонів! Так, я кохаю тебе! Але кохаю не за прикладом инших чоловіків, що приходять до тебе, запалені бажанням тіла, як зажерливі вовки чи скажені бики. Ти люба їм як газель левові. Їхнє хижацьке кохання нищить тебе з душею, о жінко! А я кохаю тебе в духові й правді, я кохаю тебе в бозі на вічні віки; те, що я маю в своїх грудях для тебе, зветься справжнім запалом і божественною ласкою. Я обіцяю тобі кращого, ніж яскрава сп'янілість та сновиддя короткої ночи. Я обіцяю тобі святу вечерю та небесний шлюб. Раювання, що я несу тобі, не скінчиться ніколи; воно нечуванне, воно несказанне, і коли-б щасливці цього світу могли мельки побачити тільки тінь його, вони відразу померли-б від подиву.

Таїс неймовірно засміялась.

— Друже, — сказала вона, — покажи-ж мені це чудове кохання. Не барись; дуже довгі розмови ображатимуть мою красу; не гаймо-ж часу. Я жадаю спізнати раювання, що ти мені віщуєш; але правду мовити, я боюсь, що ніколи не зазнаю його і що всі твої обіцянки лишаться словами. Бо легше обіцяти велике щастя, ніж дати його. Кожен має свій хист. Мені здається, що балакати — це твій. Ти кажеш про невідоме кохання. Вже так давно, як люди почали цілуватися, що було-б дуже дивно, коли-б у коханні ще лишились таємниці. Але про це коханці знають більше за чарівників.

— Таїс, не глузуй. Я несу тобі невідоме кохання.

— Друже, ти прийшов запізно. Я спізнала всяке кохання.

— Кохання, що несу тобі я, повне слави, а ті кохання, що знаєш ти, породжують тільки ганьбу.

Таїс подивилась на нього похмурими очима; гостра зморшка лягла їй на маленьке чоло.

— Ти надто зухвало ображаєш свою господиню, чужинче. Подивись на мене й скажи, чи я подібна на істоту, пригнічену ганьбою? Ні! Я не відчуваю сорому, і всі, хто живе так, як я, відчувають його не більше, дарма що вони менше багаті й уродливі від мене. Я сію жагу кожним кроком, і за це мене вславлено по всесвіті. Я могутніша за царів землі. Я бачила їх біля своїх ніг. Подивись на мене, подивись на ці маленькі ніжки. Тисячі людей заплатили-б кров'ю за щастя їх цілувати. Я невеличка й відбираю мало місця на землі. Тим, хто бачить з високости Серапія, як я йду вулицею, я здаюся рижовим зернятком; але можна виповнити тартар^[23] розбратом, розпачем, ненавистю та злочинами, що їх зчинило це зернятко між людьми. Чи не божевілля-ж казати мені про ганьбу, коли все навкруги гукає мені славу?

— Те, що слава в людських очах, є ганьба перед богом. О, жінко, ми виросли в надто різних середовищах, і не дивно, що ми не маємо ні спільної мови, ні спільних думок. Проте, небом свідчуся, що я хочу порозумітися з тобою, і намір мій — не покидати тебе, аж доки нас не опанує спільне чуття. Хто-ж надхне мені палких слів, щоб ти розтанула, як віск, від мого подиху, о жінко, і щоб пучки моїх бажань могли перетворити тебе, як знають? Яка сила віддасть тебе мені, о найулюбніша з душ, щоб дух, що надхнув мене, створив тебе вдруге і надав тобі нової краси, щоб гукнула ти, плачучи з радощів: «Я народилася тільки сьогодні!» Хто вибризкне з мого серця сілоамське джерело, де-б ти знайшла, купаючись, свою колишню чистоту? Хто поверне мене на Іордань, що хвилі її котилися-б на тебе й надали-б тобі вічного життя?

Таїс уже не була роздратована.

— Ця людина, — гадала вона, — мовить про вічне життя, і все, що вона каже, здається ніби писаним у талісмані. Напевно, це чарівник, і він знає засобів проти старости й смерти.

І вона поклала віддатися йому.

Вона відійшла на кілька кроків углиб гроту, ніби злякавшись його, а потім сіла край ліжка й чекала, майстерно зібравши туніку на грудях, нерухома, мовчки спустивши вії. Довгі рісниці кидали їй ніжну тінь на щоки. Вся її постава виявляла сором'язливість, її голі ноги тихо хиталися, і вона здавалась дитиною, що мріє на березі річки.

Але Пафнутій дивився на неї і не ворушився. Тремтячі коліна гнулися під ним, язик йому відразу присохнув до рота, а в голові знялася страшна плутанина. Зненацька його погляд затьмарився, і він бачив перед себе тільки густу хмару. Він гадав, що то Ісусова рука лягла йому на очі, щоб заступити від нього цю жінку. Заспокоївшись від цієї допомоги, впевнившись і зміцнівши, він промовив поважно, як личить старому з пустині:

— Коли ти віддаєшся мені, то чи гадаєш ти сховатися від бога?

Вона похитала головою.

— Бог! Хто-ж неволить його завсіди мати око у гроті німф? Хай він іде геть, якщо ми ображаємо його! Але чим ми образили-б його? Він нас створив, тому не повинен ані гніватися, ані дивуватися, коли ми такі, якими він нас зробив, та робимо від натури, яку він нам дав. Надто часто згадують про нього та надають йому думок, яких він ніколи не мав. І чи знаєш ти сам, чужинче, його справжнє єство? Хто ти такий, що говориш мені від його?

На це питання чернець, розіпнувши позичену одежу, показав свою волосяницю й промовив:

— Я Пафнутій, антінойський абат, я прийшов із святої пустині. Рука, що вивела Аврама з Халдеї та Лота з Содому, відокремила мене від світу. Я не існую вже для людей. Але твій образ з'явився мені в моєму пісчаному Єрусалимі, і я зрозумів, що ти повна зотління, що в тобі — смерть. І ось я перед тобою, жінко, як перед домовиною, і я гукаю тобі: «Таїс, повстань!»

Вона зблідла від жаху з імени Пафнутія, ченця і абата. З розпущеним волоссям, заломивши руки, у зойках і плачу вона плазувала святому біля ніг.

— Не чини мені лихого! Навіщо ти прийшов? Що ти хочеш від мене? Не чини мені лихого! Я знаю, що святі з пустині гидують жінками, створеними, як і я, щоб подобатись. Я боюсь, що ти зненавидів мене і хочеш мені пошкодити. Іди! Я певна твоєї могутности. Але знай, Пафнутію, що не треба ні зневажати мене, ні ненавидіти. Я ніколи не глузувала з твоєї доброхітної бідности, як то робить багацько людей, з якими я знаюся. Ти й собі не гань мене за багатство. Я багата й здібна до гри. Я обрала собі ту поведінку, що дала мені природа. Мене створено на те, що я роблю. Я родилася, щоб чарувати чоловіків. Не вимовляй-же чарівних слів, що зруйнують мою красу та повернуть мене на соляний стовп. Не лякай мене! Я й так уже надто налякана. Не завдай мені смерти! Я так боюся її.

Він зробив їй знака підвестися й сказав:

— Дитино, утишся. Я не даю тобі ганьби та зневаги. Я прийшов до тебе від того, хто, сівши край колодязя, пив із глечика, що подала йому самаритянка, та, вечерявши у Симоновій оселі, узяв пахощі від Марії. Я не без гріха, щоб кинути тобі перший камінь. Я часто вживав на зле рясні ласки, що бог надсилав мені. Не гнів, а жаль обняв мене і привів сюди. Я можу без брехні приступити до тебе із словами кохання, бо запал серця привів мене сюди. Я палаю вогнем чистоти і, коли-б твої очі, звиклі до грубих плотських видовищ, могли-б бачити таємне єство річей, я-б здався тобі галуззю, одірваною від неопалимого куща, що господь показав давньому Мойсеєві, щоб той зрозумів справжнє кохання, яке нас палить, не руйнуючи, яке не тільки не повертає нас на вугілля та нікчемний попіл, а бальзамує й напахчує для вічности все, до чого торкається.

— Ченче, я вірю тобі й не чекаю вже від тебе ані підступів, ані наврочення. Я часто чула мову про самітників з Тебаїди. Те, що оповідають про життя Антонія та Павла^[24], здається справді чудесним. Твоє ім'я мені не було невідоме, і мені казали, що ти, хоч і молодий ще, а вже дорівнявся чеснотами найстаріших анахоретів. Тільки-но я побачила тебе, то відчула, що ти не звичайна людина, дарма що не знала, хто ти єсть. Скажи-ж мені, чи зможеш ти зробити для мене те, чого не змогли ні жерці Ізіди, Гермеса^[25] та небесної Юнони^[26], ні халдейські ворожбити та вавилонські чарівники? Ченче, коли ти любиш мене, то чи можеш ти врятувати мене від смерти?

— Жінко, той житиме, хто хоче жити. Тікай від згубних насолод, де чекає тебе вічна смерть. Вирви у дияволів своє тіло, що бог звогчив своєю слиною й оживив своїм подихом, бо вони нещадно палитимуть його. Виснажена притомою, іди й освіжися біля благословенних джерел самітности; іди й напийся із прихованих у пустині водограїв, що сягають до неба. Серце, жадібне на радощі, іди й зазнай справжньої радости: бідности, зречення, самозабуття й цілковитого з'єднання з богом. Ворогине Христова, а завтра улюблена його, — іди до нього. Іди ти, що шукала, і ти скажеш: «Я знайшла любов!»

Тимчасом Таїс, здавалось, споглядала далекі речі.

— Ченче, — запитала вона, — якщо я відмовлюся від утіх та покаюся, то чи справді-ж я відроджуся на небі з незайманим тілом, у всій своїй красі?

— Таїс, я несу тобі вічне життя. Вір мені, бо все, що я оповіщаю тобі, є правда.

— А хто забезпечить мені, що то правда?

— Давид і пророки, святе письмо та дива, що ти будеш їм свідком.

— Ченче, я хочу тобі вірити. Бо, признаюсь тобі, я не знайшла щастя на цім світі. Моя доля була пишніша за царицину, а проте, життя принесло мені багато суму та гіркоти, і я стомилась до краю. Всі жінки заздрять на мене, а мені виникає часом заздрість до щербатої баби, що продавала медовники під міською брамою, коли я була ще мала. Мені не раз спадало на думку, що тільки бідні щасливі й благословенні, та що велике щастя — жити покірним і малим. Ченче, ти зрушив хвилі моєї душі і змусив виплисти нагору те, що спало на дні. Кому вірити, леле! І що буде, і що таке життя?

Коли вона так казала, Пафнутій змінився; небесна радість залила йому лице.

— Слухай, — мовив він, — я не сам увійшов до твого мешкання. Другий супроводив мене, — другий, що стоїть зараз поруч мене. Ти його не можеш бачити, бо твої очі не гідні його споглядати, та невдовзі ти побачиш його у всій чудовій пишноті і ти скажеш: «Тільки його можна любити!» Коли-б він допіру не поклав свою ніжну руку мені на очі, о Таїс, може бути, ми впали-б з тобою у гріх, бо я є тільки кволість і збентеження. Але він врятував нас обох; він такий добрий, як і могутній, і ім'я йому — Спаситель. Його провіщали світові Давид та Сібіла^[27], його обдарували у колисці чабани й волхви, розп'яли фарисеї, поховали святі жінки, об'явили світові апостоли та ствердили мученики. І ось, дізнавшись, що ти боїшся смерти, о жінко, він прийшов у твій дім, щоб не дати тобі померти. Чи не з'являєшся ти мені зараз, о мій Ісусе, як ти з'явився був галілейцям тими чудесними днями, коли зірки, спустившись з тобою із неба, були так близько від землі, що святі немовлята могли брати їх собі в рученята, бавлючись на руках матерів по Віфліємських терасах? Чи-ж ми зараз не в твоєму товаристві, мій Ісусе, і чи не появляєш ти мені реальносте свого коштівного тіла? Чи-ж це не твоє обличчя, а сльоза, що котиться по твоїй щоці, — чи не справжня сльоза? Так, янгол вічної справедливосте збере її, і вона буде за викуп Таїсиній душі. Чи-ж ти не ось, мій Ісусе? Мій Ісусе, твої божественні уста розтуляються. Ти маєш говорити: кажи, я слухаю тебе. І ти, Таїс, щаслива Таїс, слухай, що каже тобі спаситель: це він промовляє, а не я. Він каже: «Я довго шукав тебе, о моя заблукана вівце! Я знайшов тебе, кінець-кінцем. Не тікай-же від мене. Дай мені взяти тебе руками, бідненька, і я понесу тебе на своїх плечах до небесної кошари. Ходім, моя Таїс, ходім, моя обранко, ходімо й плакатимемо зі мною разом!»

І Пафнутій упав навколішки, з повними екстазу очима. Тоді Таїс побачила на обличчі святого відлиск живого Христа.

— О, далекі дні мого дитинства, — сказала вона, ридаючи, — о мій ніжний батьку Амесе, добрий святий Хведоре, чом я не сконала була під твоєю білою кереєю, коли ти ніс мене під першим мерехтінням ранку, ще вохку від хрестильної води!

Пафнутій кинувся до неї і крикнув:

— Ти хрещена!.. О, божественна мудрість! О, провидіння! О, добрий боже! Я розумію тепер силу, що привела мене до тебе! Я знаю, що зробило тебе такою прекрасною й дорогою в моїх очах. Це чесноти хрестильної води змусили мене покинути божий захист, де я жив, та йти по тебе в отруйне повітря світу. Напевно, краплина, одна краплина води, що обмила твоє тіло, бризкнула й мені на чоло. Прийди, о сестро моя, і прийми від свого брата поцілунок миру.

І чернець торкнувся губами перелюбчиного чола.

Потім він змовк, даючи говорити богові, і в гроті німф чути було тільки Таїсині ридання, змішані з дзюрчанням рухливої води.

Вона ще плакала, не втираючи сліз, коли прийшло дві чорні рабині, несучи одежі, пахощі та гірлянди.

— Я плакала зовсім не доречи, — промовила вона, силуючись посміхнутись, — сльози червонять очі і псують церу, а цю ніч я мушу вечеряти у приятелів і хочу бути прекрасна, бо там будуть жінки, що підглядять притому на моєму обличчі. Ці рабині прийшли одягти мене. Вийди, пан-отче, хай вони зроблять своє діло. Вони меткі й досвідчені; я заплатила за них дуже дорого. Подивися на оцю з важкими золотими перснями, що показує білі зуби. Я переманила її від проконсулової жінки.

Спочатку Пафнутій гадав усіма силами затятись, щоб Таїс не пішла на ту вечерю. Але, поклавши діяти обережно, він запитав її, кого вона там має зустріти.

Вона відповіла, що має там побачити господаря бенкета, старого Котту, префекта флоти, Нікія і кількох инших філософів, жадібних на суперечки, поета Калікрата, великого жерця Серапісу, юнаків, що праця їхня здебільшого полягала в муштруванні коней, та, наприкінці, жінок, що про них нічого не можна сказати, й що вони не мають инших принад, крім молодости.

Тоді чернець сказав з надприроднього надхнення:

— Іди між них, Таїс, іди! Але я не покину тебе. Я піду з тобою на цей бенкет і буду мовчки сидіти біля тебе.

Вона голосно засміялась. І коли чорні рабині порались біля неї, вона крикнула:

— Що скажуть вони, коли побачуть, що в мене коханцем чернець із Тебаїди!

 

БЕНКЕТ.

Коли Таїс разом з Пафнутієм увійшли до бенкетної залі, більшість з гостей уже там зібралась; вони півлежали на ліжках перед підкововидим столом, уставленим блискучим посудом. Посеред столу височів срібний водозбір, над ним стояло четверо сатирів, нахиляючи глеки і ллючи з них росіл на варену рибу, що в ньому плавала. Коли Таїс увійшла, звідусіль залунали вигуки:

— Привіт сестрі Харіт^[28]!

— Привіт мовчазній Мельпомені^[29], що погляди її вміють усе висловлювати!

— Привіт улюбленці богів та людей!

— Такій бажаній!

— Тій, що дає страждання й заспокоєння!

— Перлині Ракотіс!

— Олександрійській троянді!

Вона нетерпляче чекала, поки втишилась ця хвиля похвал; потім сказала господареві Котті:

— Луцію, я привела до тебе ченця з пустині, Пафнутія, антінойського абата; це великий святий і слова його печуть як огонь.

Луцій Аврелій Котта, префект флоти, підвівся.

— Прошу до господи тебе, Пафнутію, визнавця християнської віри. Я сам почуваю певну пошану до культу, відтепер імператорського. Божественний Константин^[30] поставив твоїх сувірників до перших лав серед друзів імперії. Справді, латинська мудрість повинна була допустити твого Христа до нашого Пантеону^[31]. Наші батьки завсіди трималися думки, що в кожному богу є дещо божественне. Та облишмо про це. Пиймо й веселімось, поки маємо на це час.

Старий Котта промовив це безтурботно. Він допіру вистудіював нову модель галери та скінчив шосту книжку своєї історії картагенян^[32]. Певний, що день йому не минув марно, він був вдоволений із себе і з богів.

— Пафнутію, — додав він, — ти бачиш тут багатьох людей, гідних прихильности: Гермодора, великого жерця Серапісу, філософів Доріона, Нікія та Зенотеміса, поета Калікрата, молодого Херея та молодого Аристобула, синів щирого приятеля моєї юности, а біля них — Філіну та Дрозею, що їх треба щиро вихваляти за їхню красу.

Нікій обняв Пафнутія і сказав йому на вухо:

— Я-ж попереджав тебе, що Венера могутня. Це її ніжна сила привела тебе сюди, мимо твоєї волі. Слухай, ти дуже побожна людина, та коли ти не визнаєш, що вона матір богам, — твій загин неминучий. Знай, що старий математик Мелянт казав: «Звичайно, без Венериної допомоги я не міг-би довести властивостів трикутника».

Доріон, якийсь час роздивившись на нового гостя, зненацька вдарив у долоні та захоплено гукнув:

— Це він, мої друзі! Його погляд, його борода, його туніка! Я зустрів його в театрі тоді, як наша Таїс показувала свої витворні ручки. Він страшенно хвилювався, і я можу посвідчити, що він промовляв гнівно. Це чесна людина: він ганитиме нас усіх; його красномовство страшне. Якщо Марко є християнський Платон, то Пафнутій — їхній Демостен^[33]. Епікур у своєму садку ніколи не чув чогось подібного.

Тимчасом Філіна та Дрозея пожирали очима Таїс. На її білявому волоссі був вінок з блідих фіялок, і кожна квітка своїми барвами так віддавала колір її зіниць, що квітки здавалися погаслими поглядами, а очі — блискучими квітками. Це був дарунок цієї жінки: на ній все жило, все було душа і гармонія. Її сукня, кольору мальви, була гаптована сріблом, і в довгих згортках її була якась мало не сумна грація, яку не веселили ні обручки, ні намисто, і весь блиск її убрання був їй в оголених руках.

Таїсині подруги мимоволі любовались на її сукню та зачіску, але мовчали про це.

— Яка ти прекрасна, — сказала їй Філіна. — Ти не була краща, коли приїхала до Олександрії. А моя мати, згадуючи, що бачила тебе тоді, казала, що мало серед жінок було гідних з тобою рівнятися.

— А хто такий, — запитала Дрозея, — цей новий коханець, що ти привела до нас? Вигляд у нього дикий і чудний. Коли-б у слонів були пастухи, то напевно подібні-б на нього. Де ти знайшла, Таїс, такого дикого друга? Чи не серед троглодитів^[34], що живуть під землею серед Гадесового^[35] диму?

Але Філіна сказала, поклавши пальця Дрозеї на уста:

— Мовчи, таємниці кохання треба ховати і знати їх заборонено. Але я, звичайно, краще-б згодилась, щоб мене поцілував кратер димучої Етни, ніж губи цього чоловіка. Але наша люба Таїс прекрасна й чудова, як богиня, і вона повинна, як і богиня, зважати на всі молитви, а не тільки на молитви приємних людей, як це ми робимо.

— Стережіться обидві! — відповіла Таїс. — Це маг і чарівник. Він вирве у вас серце, коли ви спатимете, натомісць покладе губку, і взавтра, п'ючи воду, ви помрете, захлинувшись!

Вона побачила, що жінки зблідли, повернулася до них спиною і сіла на ліжко поруч Пафнутія. Раптом владний і ласкавий голос Котти пролунав над гомоном окремих балачок:

— Хай кожен посяде своє місце, друзі! Раби, наливайте медового вина!

Потім господар підніс свого келеха:

— Випиймо спочатку за божественного Констанція^[36] та за генія імперії. Батьківщину треба поставити над усе, навіть над богів, бо вона всіх їх у собі має.

Всі гості піднесли до уст повні келехи. Тільки Пафнутій не пив, бо Констанцій гнобив нікейську віру, а християнинова батьківщина не на землі.

Доріон, випивши, пробурмотів:

— Що таке батьківщина? Бистра ріка. Береги її мінливі, і хвилі що-раз нові.

— Я знаю, Доріоне, — відповів префект флоти, — я знаю, що ти малу ціну кладеш громадським чеснотам і вважаєш, що мудрець не повинен втручатися до справ. Я гадаю, навпаки, що чесна людина не має чого бажати більшого за відповідальну посаду в державі. Чудова річ — держава!

Гермодор, великий жрець Серапісу, промовив:

— Доріон запитав оце: «Що таке батьківщина?» Я відповім йому: батьківщину творять олтарі богів та домовини предків. Співгромадянином робить спільність спогадів та надій.

Молодий Аристобул урвав Гермодора:

— Присягаюсь Кастором^[37], я бачив сьогодні чудову коняку. Вона належить Демофонові. В неї суха голова, невеликий щелеп і товсті лопатки. Вона тримає шию високо й гордовито, як півень.

Але молодий Херей похитав головою:

— Це не така вже гарна коняка, як ти кажеш, Аристобуле. У неї вузьке копито, низькі паці, і вона швидко покалічиться.

Вони сперечалися далі; раптом Дрозея проразливо гукнула:

— Ой! Я ненароком ковтнула риб'ячу кістку, довшу й гострішу за кинджал. На щастя, я вчасно витягла її з горла. Боги мене кохають!

— Ти кажеш, моя Дрозеє, що боги тебе кохають? — спитав Нікій. — Отже, вони поділяють недужність людей. Передумова на кохання є почуття внутрішнього убозства в тому, хто його відчуває. В ньому зраджує себе кволість істот, і кохання, що боги почувають до Дрозеї, єсть великий доказ про їхню недовершеність.

Ці слова дуже розгнівали Дрозею.

— Нікію, те, що ти кажеш, — нісенітниця і ні до чого воно. А втім, це в твоїй удачі — не розуміти, що кажуть, і відповідати словами, що не мають рації.

Нікій і далі посміхався:

— Кажи, кажи, моя Дрозеє! Хоч що ти казатимеш, тобі треба потурати раз-у-раз, як ти розтуляєш ротика. Твої зубки такі чудові!

В цю мить до залі повільним кроком, піднісши голову, увійшов недбало вдягнений, але поважний старий; він глянув на гостей спокійним поглядом. Котта зробив йому знак сісти поруч себе, на власне ліжко.

— Евкріте, — мовив він до нього, — заходь у добрий час! Чи склав ти цього місяця нового філософського трактата? Це буде, коли я добре лічу, дев'яносто другий, що виходить з-під нільської очеретини, яку ти водиш своєю атичною рукою.

Евкріт відповів, гладючи свою сріблясту бороду:

— Соловейка створено, щоб співати, а мене — щоб славити безсмертних богів.

Доріон.

Привітаймо-ж щиро у Евкріті останнього з стоїків! Він височить серед нас, поважний і сивий, як образ предків. Він самітний серед людської юрби й промовляє слова, яких ніхто не розуміє.

Евкріт.

Ти помиляєшся, Доріоне. Філософія чесноти ще не померла на цім світі. Я маю багатьох учнів в Олександрії, Римі та Константинополі. Багацько серед рабів і цезаревих родичів уміють ще керувати собою, жити вільними та відчувати у відцуранні від річей безмежного раювання. В декому так ніби знову воскресає Епіктет^[38] та Марк Аврелій^[39]. Але хай-би правда тому була, що чеснота назавсіди згасла на землі, то чи важить її загин для мого добробуту, коли не від мене залежить, чи триває вона, чи гине? Тільки божевільні, Доріоне, ставлять своє щастя поза тим, що здолають. Я не бажаю нічого, чого боги не хочуть, і бажаю всього, що вони хотять. Отож я стаю подібен на них і поділяю їхнє непомильне задоволення. Якщо чеснота гине, я погоджуюсь на це, і ця згода сповнює мене радощів, як найвище зусилля мого розуму чи моєї відваги. Моя мудрість у всьому наслідує божественну мудрість, а наслідування коштівніще за зразок; воно коштує більших турбот і більших праць.

Нікій.

Я розумію. Ти покладаєшся на небесне провидіння. Та коли чеснота полягає тільки в зусиллі, Евкріте, та в тій потузі, з якою Зенонові^[40] учні силувались стати подібними на богів, то жаба, надимаючись, щоб стати такою завгрубшки, як бик, — виконує зразок стоїцизму.

Евкріт.

Нікію, ти глузуєш і, як звичайно, блискаєш своїм глумом. Та коли бик, що про нього ти кажеш, є справді бог, як Апіс^[41] або той підземний бик, що великого жерця його я тут бачу, та коли жаба, надхнена мудрістю, його дорівняється, то чи не буде вона справді чеснотніша за бика, і чи зміг-би ти уникнути подиву перед такою сміливою твариною?

Чотири прислужники поставили на стіл вепря, ще вкритого щетиною. Круг нього лежали пороблені з печеного тіста веперята, що ніби хотіли ссати і цим показували, що то самиця.

Зенетоміс звернувся до ченця:

— Друзі, один з наших гостей самохіть приєднався до нас. Славетний Пафнутій, що провадить на самотині чудесне життя — то наш несподіваний гість.

Котта.

Кажи більше, Зенетомісе. Перше місце належить йому, бо він прийшов незапрошений.

Зенетоміс.

А ми теж повинні, любий Луцію, зустріти його з особливою щирістю й добрати того, що може йому бути найприємнішим. Така людина менше чутлива до парування м'яса, ніж до запашности прекрасних думок. Напевно, ми зробимо йому приємне, коли повернемо розмову на науку, що він визнає, цеб-то науку про розпятого Ісуса. Що-до мене, то я якнайрадніше на це пристаю, бо ця наука цікавить мене числом та різноманітністю алегорій, що їх у собі має. Коли в ній буква має приховану рацію, то вона повна правди; і я вважаю, що християнські книжки рясніють божественним об'явленням. Але я не можу, Пафнутію, надати такої вартости іудейським книжкам, їх надхнув не божественний дух, як то кажуть, а злий геній. Яве^[42], що їх створив, був один із тих духів, що населяють підземний світ і спричиняють більшість тих лих, що через них ми страждаємо; але він переважав їх неуцтвом та люттю. І навпаки, змій із золотими крилами, що оповивав дерево знання своїми блакитними кільцями, був створений із любови та світла. Отже, боротьба між цими двома силами, — світлою та темрявною, — була неминуча, і вона вибухнула за перших днів світу. Бог тільки почав відпочивати, Адам та Єва, перший чоловік і перша жінка, жили щасливі й голі в едемських садах, коли Яве задумав, їм на лихо, керувати ними самими та всіма поколіннями, що їх Єва вже носила в своєму чудовому череві. Як він не володів ні циркулем, ні лірою та не знав теж ні науки, що наказує, ні мистецтва, що переконує, — то він жахав цих бідних дітей потворними появами, вередливими погрозами та громовими ударами. Адам і Єва, почуваючи над собою його тінь, тислись одне до одного, і їхнє кохання міцнішало від страху. Змій мав жаль до них і постановив їх навчити, щоб вони, посідаючи знання, не піддавалися на брехні. Цей замір потрибував надзвичайної обережносте, а кволість першої пари людей робила його майже безнадійним. Проте, добродійний демон його спробував. Без відому Яве, що намагався все бачити, хоч погляд його насправді був не досить прозірний, він приступив до двох створінь і зачудував їм погляди пишнотами свого панциря та блиском своїх крил. Потім він зацікавив їм розум, утворюючи перед ними своїм тілом точні фігури як от коло, еліпс та спіраль, що їхніх дивних властивостів згодом дізналися греки. Адам краще за Єву міркував над цими фігурами. Та коли змій, заговоривши, почав навчати їх вищих річей, яких не можна було показати, то побачив, що Адам, зліплений із глини, був надто груба натура, щоб зрозуміти це тонке знання, а Єва, навпаки, ніжніша й чутливіша, легко його схоплювала. Тоді він почав розмовляти з нею на самоті, коли не було чоловіка, щоб просвітлити її першу…

Доріон.

Вибач, Зенетомісе, що я спиняю тебе. Я спочатку пізнав у міті, що ти нам викладаєш, один епізод з боротьби Палади-Атени^[43] проти гігантів^[44]. Яве дуже нагадує Тіфона^[45], а Паладу атеняни малювали поруч змія. Але те, що ти допіру сказав, раптом змусило мене зневіриться що-до розуму й сумлінности змія, що про нього ти мовиш. Коли-б він посідав мудрість, то чи довірив-би він її маленькій жіночій голівці, неспроможній її утримати? Я гадаю певніше, що він був такий неук і брехун, як і Яве, та обрав Єву тому, що її легше було спокусити, бо вбачав у Адамі більше розуму та розважливости.

Зенетоміс.

Знай, Доріоне, що не розумом та розважливістю, а почуттям можна осягнути найвищі та начистіші правди. Отож жінки, хоч вони, звичайно, менше розважливі, зате чутливіші від чоловіків, і їм легше піднестися до спізнання божественних річей. Вони мають пророчий дар, і коли Аполона Кітареда^[46] та Ісуса з Назарету малюють, мов жінок, у хвилястих одежах, — то це не без рації. Змій-освітник був мудріший, ніж ти гадаєш, Доріоне, коли уподобав над грубого Адама своє світле створіння Єву, що була біліша за молоко і зірки. Вона тямуче слухала його і дозволила підвести себе до дерева знання, що гілля його знімалось до неба і що божественний дух свіжив його, як роса. Це дерево було вкрите листом, що розмовляв усіма мовами майбутніх людей, і голоси його, єднаючись, творили довершену гармонію. Його рясні овочі давали присвяченим спізнання металів, каміння, рослин і фізичних та моральних законів; але овочі були полум'яні, і ті, хто боявся страждання та смерти, не наважалися піднести їх до уст. Отже, тямуче вислухавши змієві лекції, Єва піднеслась над марними страхами й забажала покуштувати плодів, що дають спізнання бога. Та щоб Адам, якого вона кохала, не став нижчий від неї, вона взяла його за руку й підвела до чудесного дерева. Там, зірвавши вогняне яблуко, вона вкусила його та зразу-ж простягла Адамові. На лихо, Яве, що випадково гуляв у саді, помітив їх та побачивши, що вони стають мудрі, страшенно розлютився, а в заздрощах він був найстрашніший. Поєднавши всі свої сили, він зчинив такий гуркіт у підземному світі, що обидві кволі істоти перелякалися. Овоч випав чоловікові з рук, а жінка, кинувшись на шию нещасному, сказала: «Я хочу не знати і страждати з тобою разом». Переможник Яве став тримати Адама з Євою і все їхнє нащадство в остовпінні та жаху. Його вміння, що сходило на втворення незграбних метеорів, запанувало над знанням змія, музики та геометра. Він навчив людей несправедливости, неуцтва та жорстокости і зробив зло паном на землі. Він гнобив Каїна і його синів, бо вони були митці, він знищив філістимлян, бо вони складали орфічні^[47] поеми та байки, як згодом Езоп^[48]. Він був непримиренний ворог знання та краси, і людський рід протягом довгих віків спокутував у крові та сльозах поразку криластого змія. На щастя, між греками з'явились такі вивищені люди, як Пітагор^[49] та Платон, що винайшли, силою генія фігури та ідеї, що ворог Яве марно силувався був навчити їх першу жінку. Зміїв дух був у них; тим-то змія, як казав Доріон, вшанували атеняни. Кінець-кінцем уже недавно у людському вигляді з'явилось три небесні духи, — Ісус галілейський, Базілід^[50] та Валентін^[51], — і їм дано було зірвати найблискучіші овочі з дерева знання, що коріння його сягають крізь землю і що підносить своє галуззя до верховини небес. Ось що я мав сказати, щоб помститись за християн, яким дуже часто закидають помилки іудеїв.

Доріон.

Коли я гаразд зрозумів тебе, Зенетомісе, три дивні людини, — Ісус, Базілід та Валентін, — викрили таємниці, що їх не помітили Пітагор, Платон, всі грецькі філософи і навіть божественний Епікур, який, проте, звільнив людей від усіх марних жахів. Ти нам зробиш велику послугу, коли розкажеш, яким чином ці троє смертних набули знання, що уникло навіть міркувань мудреців.

Зенетоміс.

Чи треба ще раз казати тобі, Доріоне, що наука та міркування є не більше, як перші щаблі спізнання, і тільки надхнення провадить до вічних правд?

Гермодор.

Справді, Зенетомісе, душа живиться надхненням, як бабка росою. Та скажемо більше: тільки розум здатен на цілковите осягнення. Бо людина троїста; вона має матеріяльне тіло, душу — тоншу, а теж матеріяльну, та незотлінний розум. Коли розум, покидаючи тіло, що раптом стає мовчуще й пустинне, лине садами своєї душі та зливається з богом, — він зазнає насолоди передчасної смерти, чи, певніше, майбутнього життя, бо вмирати — це жити, — та в цім стані, що причащається до божественної чистоти, він посідає разом і безкрайню радість, і абсолютне знання. Він входить до Єдности, що єсть усе. Він довершений.

Нікій.

Це чудово. Але, правду сказати, Гермодоре, я не вбачаю великої різниці між усім та нічим. Мені здається, що бракує слів, щоб відзначити тут відмінність. Безкрайність страшенно подібна на ніщо: обидві вони незбагненні. На мою думку, довершеність коштує задорого: за неї платять усім єством, і щоб її посідати, треба перестати існувати. Цієї неприємности не уникнув навіть бог, коли філософи взялися його довершувати. Далі, коли ми не знаємо, що є небуття, ми так само не відаємо, що то є буття. Ми не знаємо нічого. Кажуть, що люди не зможуть порозумітися. А я гадаю, по-при весь галас наших змагань, що люди не можуть, зрештою, не порозумітися, коли купа противенств, що вони нагромаджують як Пеліон на Осу^[52], поховає їх усіх разом під собою.

Котта.

Я дуже люблю філософію і студіюю її на дозвіллі. Але я її гаразд розумію тільки в Ціцеронових^[53] книжках. Раби, налийте медового вина!

Калікрат.

От дивна річ! Коли мені трапляється бути на тще серце, я марю про часи, коли трагічні поети гуляли на бенкетах добрих тиранів, і слинки течуть мені з рота. Та тільки-но я покуштував запашного вина, що ти нам щедро наливаєш, добрий Луцію, я мрію тільки про громадську борню та героїчні бійки. Я червонію, що живу за безславних часів, я кличу волю і проливаю в уяві свою кров разом з останніми римлянами на Філіпських^[54] полях.

Котта.

Підчас занепаду республіки мої предки сконали разом з Брутом^[55] за волю. Та можна вагатися, чи не називали вони волею римського народу, навсправді, права самим керувати ним. Я не заперечую, що воля для нації це найперше добро. Та що більше я живу, то більше переконуюсь, що тільки міцний уряд у силі забезпечити її громадянам. Я посідав протягом сорока років найвищі посади в державі, і мій довгий досвід навчив мене, що під кволою владою нарід завсіди буває пригнічений. Отож ті, хто силується, як це більшість із риторів робить, ослабити уряд, чинять гидкий злочин. А коли самодержцева сваволя загрожує народові, то нарід-же раз-у-раз може повстати. Перед тим, як величність римського миру оповила світ, народи були щасливі тільки під владою розумних деспотів.

Гермодор.

Що-до мене, Луцію, то я гадаю, що доброї форми уряду зовсім немає і не можна сподіватися, що її пощастить добрати, бо майстерні греки, що збагнули стільки прекрасних форм, шукали були й цієї, та не змогли знайти. Відтепер нам усі надії тут заборонено. З певних прикмет можна бачити, що світ єсть напередодні загину в неуцтві та варварстві. Нам призначено, Луцію, бути свідками страшної агонії цивілізації. З усіх утіх, що дає розум, наука та чеснота, нам лишається тільки одна жорстока радість — бачити своє конання.

Котта.

То певна річ, що народній голод і зухвалість варварів є страшні бичі. Та з доброю флотою, добрим військом та добрими фінансами…

Гермодор.

Нащо пишатись? Занепала імперія становить для варварів легку здобич. Міста, споруджені елінським генієм та римською терплячістю, незабаром зруйнують п'яні дикуни. На землі не буде вже ні мистецтва, ні філософії. Образи богів повалені будуть по храмах і душах. Це буде ніч розуму і смерть світу. Чи можна сподіватися, що сармати^[56] коли-небудь віддадуться розумовим працям, германці кохатимуться на музиці та філософії, а квади^[57] та маркомани^[58] вклоняться безсмертним богам? Ні! Все занепадає і гине. Цей старий Єгипет, що був колискою світу, буде йому й домовиною; бог смерти Серапіс прийме найвище величання від людей, і я буду останнім жерцем останнього бога.

В цю мить чудна постать підняла завісу на дверях, і гості побачили перед себе маленьку горбату людину, з гострим лисим черепом. Вона була одягнена за азіятською модою в блакитну туніку, а ноги до колін буди їй обгорнені, як у варварів, червоною тканиною, гаптованою золотими зірками. Пафнутій пізнав у цій постаті Марка Аріянина та, боючись, що вдарить блискавка, підніс руки над головою і зблід від жаху. Те, чого неспроможні були зробити на цім демонськім бенкеті ні блюзнірства поган, ні страшні помилки філософів, зробила присутність єретика, — вона схитнула йому мужність. Він хотів бігти, але погляд його збігся з Таїсиним, і він відчув зненацька заспокоєння. Він прочитав у душі призначеної і зрозумів, що вона хоч тільки має ще стати святою, а вже піклується про нього. Він схопився за полу її довгої сукні та в думці молився спасителеві Ісусу.

Лесний шепіт зустрів появу особи, що її називали християнським Платоном. Гермодор промовив до Марка перший:

— Найславетніший Марко, ми радіємо, бачучи тебе серед нас, і можна сказати, що ти прийшов доречи. Ми знаємо християнську науку тільки так, як її прилюдно викладають. Але річ певна, що такий філософ, як ти, не може мислити так, як це робить юрба, і нам цікаво спізнати твою думку про найголовніші таємниці релігії, що ти визнаєш. Наш любий Зенетоміс, жадібний, як ти знаєш, на символи, розпитував увесь час славетного Пафнутія про іудейські книжки. Та Пафнутій не дав йому жадної відповіли, і ми не повинні з того дивуватися, бо нашого гостя призначено на мовчання і бог у пустині наклав печать йому на уста. Але ти, Марко, промовляєш на християнських соборах і навіть на радах божественного Константина, ти можеш, якщо схочеш, заспокоїти нашу цікавість і викрити нам філософічні правди, приховані в християнських байках. Чи не перша з цих правд є правда про існування єдиного бога, що я, принаймні, в нього непохитно вірю?

Марко.

Так, шановні брати, я вірю в єдиного бога, ненародженого, єдиного — вічного, єство всіх річей.

Нікій.

Ми знаємо, Марко, що твій бог створив світ. Це була, напевно, велика криза в його існуванні. Він існував був цілу вічність перед тим, як зміг на це наважитись. Але, щоб бути справедливим, я визнаю, що його становище було вельми сутужне. Йому треба було лишатись недіяльним, щоб бути довершеним, а щоб довести собі самому власне існування, він повинен був діяти. Ти запевнюєш мене, що він наважився діяти. Я хочу тобі вірити, хоч це була невибачна необережність із боку довершеного бога. Але-ж скажи нам, Марко, з чого він почав, щоб утворити світ?

Марко.

Той, хто не бувши навіть християнином, посідає, як Гермодор та Зенетоміс, основи знання, той знає, що бог не створив світ просто й безпосередньо. Він народив єдиного сина, а від нього створено всі речі.

Гермодор.

Ти кажеш правду, Марко, і цього сина різно величають під ім'ями Гермеса, Мітра^[59], Адоніса^[60], Аполона^[61] та Ісуса.

Марко.

Я не був-би християнин, коли-б давав йому инші ім'я, крім Ісуса, Христа та спасителя. Він правдивий син божий. Та він не вічний, бо мав початок, а що до думки, ніби він був існував перед народженням, то цю нісенітницю треба облишити нікейським віслюкам та упертому ослові, що надто довго керував Олександрійською церквою під проклятим ім'ям Атанасія.

Від цих слів Пафнутій сполотнів, чоло йому змокріло від смертельного поту, і він перехрестився, лишившись у своєму величному мовчанні.

Марко провадив:

— Видима річ, що недоладній нікейський символ важить на величність єдиного бога, бо змушує його поділяти свої неподільні атрибути з власним породженням, посередником, що створив усі речі. Покинь, Нікію, глузувати із справжнього бога християн, знай, що він більше за степові лілеї не працює і не пряде. Робітник не він, а його єдиний син Ісус, що, створивши світ, прийшов потім виправити свою працю, бо творіння не могло бути довершене, і зло там неминуче примішалось до добра.

Нікій.

Що таке добро і що таке зло?

Всі змовкли на мить, а Гермодор простягнув руку та показав на столі маленького осла, що ніс два кошики, один повен білих олив, а другий — чорних.

— Дивіться на ці оливи, — мовив він, — нашим очам приємний контраст їхнього кольору, і ми задоволені, що ці оливи світлі, а ті — темні. Та коли-б їм надати думки й знання, білі сказали-б: добре, коли олива біла, зле, коли вона чорна, і нарід чорних олив зненавидів-би нарід білих олив. Ми робимо з цього кращі висновки, бо ми такі вищі від олив, як боги від нас. Для людини, що бачить тільки частку річей, зло єсть зло, а для бога, що розуміє все, зло єсть добро. Річ видима, що потворство гидке, а не прекрасне, та коли-б усе було прекрасне, цілість прекрасна не була-б. Отже добре, що єсть зло, як це довів другий Платон^[62], більший за першого.

Евкріт.

Будемо висловлюватись чеснотливіш: зло єсть зло не для світа, що непорушної гармонії його воно не в силі зламати, а для злої людини, що його чинить, а могла-б не чинити.

Котта.

Присягаюсь Юпітером! Це добре міркування!

Евкріт.

Світ — це трагедія виборного поета. Бог, що складав її, призначив кожному з нас грати тут ролю. Коли він хотів, щоб ти був жебрак, принц чи кульгавий, — вдавай як-найкраще того, що тобі призначено.

Нікій.

Отже, буде гаразд, коли кульгавий з трагедії шкандибатиме, як Гефест^[63], коли шалений скаженітиме, як Аякс^[64], коли розпусна жінка відновлятиме Федрині злочинства, коли зрадник зраджуватиме, шахрай брехатиме, розбійник убиватиме, а коли п'єса буде скінчена, всі артисти — королі, праведники, кровожерні тирани, побожні діви, розпусні жінки, великодушні громадяни та підлі вбивці, — дістануть від поета рівну частку нагороди.

Евкріт.

Ти нівечиш мою думку, Нікію, і повертаєш чудову молоду дівчину на гидку горгону^[65]. Шкода мені, що тобі невідома природа богів, справедливости та вічних законів.

Зенетоміс.

Що-до мене, друзі мої, то я вірю в реальність добра і зла. Але я переконаний, що немає жадного людського вчинку, хоч-би й Юдин поцілунок, який не мав-би в собі зарідку спокути. Зло допомагає остаточному спасінню людей, воно походить від добра та поділяє всі заслуги, з добром поєднані. Це чудово висловили християни в міті про рудоволосу людину, що зрадила свого господаря, давши йому поцілунок миру і цим вчинком зміцнила спасіння людей. Тому, на мій погляд, зовсім несправедлива й недоцільна та ненависть, що нею дехто з учнів Павла-обивача гнобить найнещаснішого з Ісусових апостолів, і не гадаючи навіть, що Іскаріотів поцілунок, оповіщений від самого Ісуса, був неминучий з його власної науки для спокути людей, і коли-б Юда не дістав був гамана з тридцятьма срібняками, то божественна мудрість була-б спростована, провидіння обдурене, його наміри зіпсовані і світ лишився-б у злі, неуцтві та смерті.

Марко.

Божественна мудрість передбачала, що Юда, вільний дати чи не дати зрадливого цілунка, дасть його проте. Отже, вона вжила Іскаріотів злочин, як чільний камінь у чудесній споруді спокути.

Зенетоміс.

Я казав допіру, Марко, так, мов-би я вірив, що людей спокутав розпятий Ісус, бо я знаю, що так вірять християни, і я прибрав їхньої думки, щоб краще висвітлити помилки тих, хто вірить у вічне прокляття Юди. Але насправді, Ісус в моїх очах тільки попередник Базіліда та Валентина. А про таємницю спокути я вам розповім, любі друзі, коли це хоч трохи вас цікавить, як її справді виконано на землі.

Гості зробили знак згоди. До залі ввійшло, мов атенські отроковиці з священними козубами Церери^[66], двадцятеро юних дівчат, несучи на головах кошики з гранатами та яблуками, мірно ступаючи легким кроком під звуки невидимої флейти. Вони поставили кошики на стіл, флейта вщухла, і Зенетоміс провадив:

— Коли божа думка, Евноя, створила світ, вона доручила янголам керувати землею. Та янголи не зберегли чистоти, яка личить господарям. Побачивши, що людські дівчата вродливі, вони спіймали їх увечері коло водозборів і з'єдналися з ними. З цих шлюбів пішло люте плем'я, що вкрило землю несправедливістю та жорстокістю, і на порох по шляхах полилась безневинна кров. Коли Евноя помітила це, її огорнув безмежний сум.

«Ось що я наробила, — зідхала вона, схиляючись до світу, — з моєї помилки лихе життя запанувало серед моїх дітей. Їхнє страждання — то мій злочин, і я спокутую його. Сам бог, що мислить тільки мною, не в силі повернути їм колишню чистоту. Що зроблено, те зроблено, і творіння навік зіпсовано. Так хоч я не покину своїх створінь. Коли я не можу зробити їх такими щасливими, як сама, то сама можу зробитися такою нещасною, як вони. Як я схибила, давши їм тіло, що їх принижує, то приберу сама такого, як їхнє, тіла й буду жити серед них».

Сказавши так, Евноя зійшла на землю і втілилась у череві однієї арґів'янки^[67]. Вона народилась маленька й квола, і її назвали Геленою. Підлягаючи діянню життя, вона виросла незабаром хупавою та вродливою і стала цайбажанішою з жінок, як того й хотіла, щоб зазнати своїм смертним тілом як-найбільше гидот. Вона була беззахисною здобичою жорстокої пожадливости й віддавалась на ґвалтування й перелюбство, щоб спокутати всі перелюбства, ґвалтування і всі неправди, спричиняючись своєю красою до сплюндрування народів, щоб бог міг простити всі злочини всесвіту. І ніколи божественну думку, ніколи Евною так не славлено, як тими днями, коли вона жінкою віддавалася, як повія, героям та пастухам. Поети догадувались про її божественне походження, бо малювали її напрочуд спокійну, величну й фатальну, бо, звертаючись до неї, казали: «Душе прозора, як спокій моря!»

Отож жаль затяг Евною у зло та страждання. Вона померла, і аргів'яни показують її домовину, бо вона повинна була зазнати смерти після сласности та закуштувати від усіх гірких плодів, що була їх посіяла. Та визволившись із зотлілого Гелениного тіла, вона прибрала образа иншої жінки і знову віддалась на зневагу. Так, переходячи з тіла до тіла, пробуваючи серед нас гіркі роки, вона бере на себе гріхи світу, її жертва не буде марна. Поєднавшись із нами плотськими звязками, кохаючи й плачучи з нами разом, вона здобуде собі й нам спокути та піднесе нас, на своєму білому лоні, до миру знову здобутого неба.

Гермодор.

Цей міт не зовсім невідомий мені. Пригадую, як розповідали, що в одній із своїх метаморфоз ця божественна Гелена жила біля чарівника Сімона^[68] за імператора Тіберія^[69]. Але я весь час гадав, що її занепад був невільний і що янголи в своїм падінні потягли й її.

Зенетоміс.

Справді, Гермодоре, люди, кепсько присвячені до таємниць, гадають, що сумна Евноя занепала мимо власної згоди. Та якби було так, то Евноя не була-б перелюбкою-спокутницею, проскурою, вкритою нашим брудом, хлібом, напоєним вином нашої ганьби, щасливим дарунком, хвальною жертвою, всепаленням, якого дим повстає до бога. Коли-б гріхи її не були доброхітні, це не була-б чеснота.

Калікрат.

А чи не відомо, Зенетомісе, в якій країні, під яким ім'ям і в якому чарівному образі живе тепер ця вічно відроджувана Гелена?

Зенетоміс.

Треба бути дуже мудрим, щоб викрити таку таємницю. А мудрости, Калікрате, не дано поетам, що живуть у грубому світі форм та втішаються, як діти, звуками та нікчемними образами.

Калікрат.

Бійся образити богів, нечестивий Зенетомісе! Поети їм любі. Перші закони у віршах проказали самі безсмертні, і віщування богів це поеми. Гімни приємні для небесних вух. Хто не знає, що поети є провісники і ніщо від них не заховано? Я сам поет, уквітчаний лаврами Аполона, і я викрию вам останнє втілення Евної. Вічна Гелена коло вас; вона нас бачить, а ми — її. Дивіться на жінку, що злягла ліктями на подушки свого ліжка, таку прекрасну й задумливу, якої очі повні сліз, а губи — поцілунків. Це вона! Чудова, як у дні Пріяма та квітучої Азії, Евноя зветься тепер Таїс.

Філіна.

Що ти кажеш, Калікрате? Наша люба Таїс знала Паріса, Менелая та ахейців, що бились коло Іліона! Чи велика-ж була, Таїс, троянська коняка?

Арістобул.

— Хто там згадує про коняку?

— Я надудлився, як тракієць^[70], — гукнув Херей. І покотився під стіл.

Старий Котта спав, і його лиса голова поволі хиталася на широких плечах.

Вже якийсь час Доріон так ніби дуже хвилювався у своїй філософській кереї. Він підійшов до Таїс і схилився над її ліжком:

— Таїс, я кохаю тебе, дарма що кохання до жінки мене не гідне.

Таїс.

Чом-же ти не кохав мене раніше?

Доріон.

Бо я був на тще-серце.

Таїс.

А я, мій бідний друже, пила тільки воду, тому я теж не кохаю тебе.

Доріон не хотів більше нічого слухати і майнув до Дрозеї, що кликала його поглядом, щоб переманити від подруги. Зенетоміс сів на покинуте місце і поцілував Таїс в уста.

Таїс.

Я думала, що ти чеснотливіший.

Зенетоміс.

Я довершений, а довершеність не підлягає жадним законам.

Таїс.

А чи не боїшся ти забруднити свою душу в жіночих обіймах?

Зенетоміс.

Тіло може піддаватись бажанню без того, щоб це обходило душу.

Таїс.

Іди геть! Я хочу, щоб мене кохали і тілом і душею. Всі філософи — цапи!

Лямпи гаснули одна по одній. Бліде світло, що проходило крізь щілини між завісами, миготіло на синявих обличчях та в напухлих очах гостей. Арістобул упав, стиснувши кулаки, біля Херея й посилав крізь сон під три-чорти своїх стайничих. Зенетоміс стискував у обіймах розпатлану Філіну. Доріон лив Дрозеї на голу шию краплі вина, що котились рубінами з білих грудей, схвильованих сміхом, а філософ ловив їх губами, пив на слизькій шкірі.

Евкріт підвівся, поклав руку Нікієві на плече й повів його у глиб залі.

— Друже, — сказав він йому, — якщо ти ще мислиш, то про що саме?

— Я мислю про те, що жіноче кохання — це Адонісові сади.

— Що ти цим хочеш сказати?

— Хіба ти не знаєш, Евкріте, що жінки щороку влаштовують маленькі садки на своїх терасах? Вони садовлять гілля у глиняні вази на честь Венериного коханця. Те гілля зеленіє трохи, а потім в'яне.

— Так що-ж, Нікію? Це-ж божевілля — прихилятися до минущого.

— Коли краса тільки тінь, то бажання — тільки блискавка. Яке-ж божевілля в бажанні краси? Чи не розумніше, навпаки, щоб те, що минає, єдналося з тим, що не триває, і щоб блискавка нищила зникливу тінь?

— Нікію, ти здаєшся мені дитиною, що гуляє в кості. Вір мені: будь вільний. Тільки так можна стати людиною.

— Як то можна бути вільним, Евкріте, коли маєш тіло?

— Ти це побачиш зараз, мій сину. Зараз ти скажеш: Евкріт був вільний.

Старий казав, прихилившись спиною до порфірової колони, і чоло йому освітлювали перші проміння світанку. Гермодор та Марко підійшли до них, стали проти Евкріта поруч Нікія, і всі четверо, байдужі до реготу й гукання питців, розмовляли про божественні речі. Евкріт висловлювався так мудро, що Марко сказав йому:

— Ти годен спізнати справжнього бога.

Евкріт відповів:

— Справжній бог у серці мудреця.

Потім вони говорили про смерть.

— Я хочу, — сказав Евкріт, — щоб вона застала мене в праці самовиправлення й уважного до всіх моїх обов'язків. Перед нею я піднесу до неба свої чисті руки й скажу богам: «Я не забруднив ваші образи, боги, що ви поставили по храмах моєї душі; я уквітчав їх своїми думками як гірляндами, стрічками та вінками. Я жив у згоді з вашим провидінням. Я досить жив!»

Казавши так, він підносив руки до неба і обличчя йому сяяло світлом.

Він хвилину стояв замислившись, а потім промовив з глибокою радістю:

— Відпади від життя, Евкріте, як падає стигла олива, дякуючи дереву, що носило її та благословляючи землю, свою годівницю!

За цими словами він видобув із бганок своєї одежі кинджала й устромив його собі в груди.

Коли ті, хто слухав Евкріта, разом схопили йому руку, залізне лезо вже дісталося мудрецевого серця. Евкріт дістав спочинок. Гермодор та Нікій поклали бліде й скривавлене тіло на одне з бенкетних ліжок під гострі вигуки жінок, бурчання розбурканих гостей та придушені сласні зідхання в тіні килимів. Старий Котта, прокинувшись зі свого чутливого, козацького сну, уже стояв коло мерця, оглядав йому рану й гукав:

— Покличте мого лікаря Арістея!

Нікій похитав головою:

— Евкріта вже немає, — казав він, — він так бажав померти, як инші бажають кохати. Він, як і всі ми, корився несказанному бажанню. А тепер він подібен на богів, що не бажають нічого.

Котта вдарив себе по чолі:

— Вмерти! Бажати смерти, коли ще можна служити державі — яке безглуздя!

Тим часом Пафнутій і Таїс мовчки й нерухомо сиділи поруч, відчуваючи в душі безмежну огиду, жах і надію.

Раптом чернець схопив артистку за руку й потяг її геть, ступаючи по розлитому вину та крові, через п'яних, що валялись поруч сполованих істот.

Рожевий ранок сходив над містом. Стрункі колонади тяглися обабіч пустинного шляху, а в далечіні над ними височіла блискуча баня Олександрової домовини. Скрізь на тахлях бурківки валялись облетілі вінки та погаслі смолоскипи. В повітрі почувались свіжі подихи моря. Пафнутій з огидою зірвав з себе розкішну одежу й стоптав під ноги її шмаття.

— Ти чула їх, моя Таїс! — крикнув він. — Вони виригали божевілля й гидоти. Вони віддали божественного творця всіх речей на поталу демонам пекла, вони зухвало заперечували добро і зло, блюзнили Ісуса та величали Юду. І найганебніший з них, шакал темряви, смердючий звір, аріянин, повний зіпсуття й смерти, — роззявив свою пащеку, як домовину. Моя Таїс, ти їх бачила, цих огидних слимаків, що плазували до тебе й бруднили тебе своїм липучим потом; ти їх бачила, це бидло, що спало під ногами рабів; ти їх бачила, цих тварюк, що злягались на килимі, загидженому власною блювотою; ти бачила його, шаленого діда, що пролив свою кров, паскуднішу за вино, розлите на бенкеті, та кинувся просто з оргії назустріч несподіваному Христу. Слава богу! Ти бачила помилки й спізнала гидоту їх! Таїс, Таїс, Таїс, пригадай безглуздя цих філософів та скажи, що ти хочеш божеволіти з ними! Пригадай погляди, рухи та регіт їхніх гідних подруг, тих двох хітливих і злібних мавп, та скажи, що ти хочеш бути на них подібна!

Таїс зідхнула; її серце було збурене проти гидот цієї ночи, вона відчувала байдужість та брутальність чоловіків, злобу жінок і тягарі років.

— Я смертельно притомлена, мій отче! Де знайти спочинку? Я почуваю, що чоло мені палає, голова порожня, а руки такі знесилені, що мені не стало-б снаги схопити щастя, хоч до нього треба було-б простягти тільки руку…

Пафнутій ласкаво дивився на неї:

— Бадьорись, сестро моя: година спочинку надходить тобі, біла та чиста, як пара, що знимається перед нами з-над садів та води.

Вони підходили до Таїсиного будинку і бачили вже по-над мурами, як на верховіттях платанів та шпиґинарових дерев, що оточували грот німф, тремтіла роса в подихах ранку. Перед ними був пустинний громадський майдан, оточений обітними пам'ятниками та статуями, що мав по краях мармурові лави, улаштовані амфітеатром і підтримувані химерами^[71]. Таїс упала на одну з них. Потім вона звела на ченця свої тужні очі й запитала:

— Що треба робити?

— Треба, — відповів чернець, — іти за тим, хто шукає тебе. Він відокремлює тебе від світу, мов виноградар, що зриває гроно, яке згнило-б на дереві, та несе його до винотоки, щоб повернути на запашне вино. Слухай: за дванадцять годин ходи від Олександрії на захід, неподалік моря, стоїть жіночий манастир, що статут його є зразок мудрости і варт бути перекладеним на ліричні вірші та співаним під звуки арф і тамбуринів. Справді можна сказати, що жінки, що йому підлягають, торкаються вже неба чолом, хоч ногами ще ступають по землі. Вони провадять на цім світі янгольське життя. Вони хотять бути бідні, щоб Ісус їх любив, скромні, щоб Ісус дивився на них, чеснотливі, щоб Ісус побрався з ними. Він одвідує їх що-дня в одежі садівника, босоніж, простягаючи їм свої чудові руки, такий, як з'являвся був Марії на шляху від домовини. Я сьогодні-ж поведу тебе сам до цього манастиря, моя Таїс, і незабаром, приєднавшись до тих святих дівчат, ти візьмеш участь у їхній небесній розмові. Вони чекають тебе, як сестру. На порозі манастиря, їхня мати, побожна Альбіна, дасть тобі поцілунок миру і скаже: «Вітаю тебе, дитино моя!»

Перелюбка захоплено гукнула:

— Альбіна! Цезарева донька! Імператора Кара^[72] маленька небога!

— Вона сама! Альбіна, народжена в пурпурі, наділа сіряка, донька володарів цього світу піднеслась до стану Христової служниці. Вона буде тобі за матір.

Таїс підвелася й сказала:

— Веди-ж мене до Альбіниної господи.

Пафнутій кінчав свою перемогу:

— Певно, я поведу тебе туди, і там я замкну тебе до келії, де ти оплакуватимеш свої гріхи, бо не личить тобі бути між Альбіниними доньками, доки ти не змиєш із себе болота. Я запечатаю твої двері, і ти, щаслива полонянка, чекатимеш у сльозах, поки сам Ісус, на знак прощення, зломить печать, що я накладу. Будь певна, він прийде, Таїс, і яке тремтіння схвилює всю твою душу, коли ти відчуєш сяйливі пучки, що ляжуть тобі на очі, щоб витерти сльози!

Таїс сказала ще раз:

— Веди мене, мій отче, до Альбіниної господи.

Радість затопила Пафнутієві серце, і він, оглянувшись навкруги, майже без страху закуштував утіхи від споглядання створених річей; його очі приємно купалися в божому світлі, а невідомі подихи пестили йому чоло. Раптом, пізнавши в одному з кутків громадського майдану маленьку дверину, що вела до Таїсиного будинку, та гадаючи, що чудові дерева, що на верховіття їх він любувався, отінюють перелюбчині сади, він в уяві побачив нечистоти, що забруднили там повітря, таке легке та чисте сьогодні, і душа йому так спустошилась, що гірка сльозина бризнула з його очей.

— Таїс, — сказав він, — ми побіжимо, не обертаючись. Та ми не лишимо позад себе приладів, що були свідками та співучасниками твоїх минулих злочинів, — ті густі завіси, ліжка, килими, урни з пахощами та лямпи, що кричать про твоє безчестя. Чи ти хочеш, щоб демони, що володіють цими злочинними меблями, оживили їх та гнали за тобою до пустині? Бо тому правда, що бачили, як ганебні столи та безчесні ліжка, ставши диявольським знаряддям, рухались, розмовляли, стукотіли по підлозі та перетинали повітря. Хай згине все, що бачило твій сором! Квапся, Таїс, та поки місто ще спить, скажи своїм рабам розпалити серед майдану огнище, де ми спалимо всі огидні пишноти, що є в твоєму мешканні.

— Роби, що знаєш, мій отче, — сказала вона. — Мені теж відомо, що в мертвих річах часом оселяються духи. Вночі деякі меблі розмовляють, чи вибиваючи удари з мірними перемежками, чи кидаючи легеньке світло, мов гасла. Та це ще дарма. Чи не помітив ти, мій отче, коли заходив до гроту німф, праворуч статую голої жінки, що зібралась купатися? Одного разу я на власні очі бачила, як та статуя повернула голову, мов жива, та зразу-ж знову прибрала своєї звичайної постави. Побачивши це, я захолонула з жаху. Нікій, якому я розповіла про це диво, глузував з мене; проте, в тій статуї єсть якесь чарівництво, бо вона навіяла одному далматові скажене бажання, хоч він був байдужий навіть до моєї краси. То певно, що я жила серед зачарованих річей і наражалась на великі небезпеки, бо-ж бачили людей, задушених обіймами мідної статуї. Проте, шкода знищити коштівні речі, зроблені з виключним мистецтвом, і коли спалити мої килими та завіси, це буде велика втрата. Серед них єсть речі, що їхня краса справді дивна; вони коштували дуже дорого тим, хто їх мені подарував. Мені належать ще келехи, статуї та картини, яким ціна велика. Мені здається, не треба їх нищити. Але ти розумієш, що треба, і роби, як знаєш, мій отче.

Кажучи це, вона йшла за ченцем до маленьких дверей, де повішено було стільки гірлянд і вінків, та, відчинивши їх, сказала дверникові покликати всіх своїх рабів. Перші з'явились четверо індійців-кухарів. Всі четверо були жовтошкірі й одноокі. Для Таїс було великою працею і забавкою добрати чотирьох рабів однієї раси й однаково скалічених. Слугуючи при столі, вони збуджували цікавість гостей, і Таїс змушувала їх розповідати свої історії. Вони мовчки чекали. З ними були і їхні помішники. Потім прийшли стайничі, носильники ношів, вістуни з бронзовими литками, двоє патлатих, як Пріяпи, садівників, шестеро диких на вигляд негрів та троє рабів-греків, — один граматик, другий поет, третій співець. Всі вони вишикувались на громадському майдані; далі прибігли цікаві й стурбовані негритянки, ворочаючи великими круглими очима, з розтягнутими аж до перстнів у вухах ротами. Наприкінці з'явилось шестеро похмурих, але прекрасних білих рабинь, поправляючи свої покривала й мляво пересуваючи ноги, спутані тоненькими золотими ланцюжками. Коли всі зібралися, Таїс сказала їм, показуючи на Пафнутія:

— Робіть те, що скаже вам ця людина, бо на ньому дух божий, і коли ви не коритиметесь йому, то впадете мертві.

Вона справді вірила, — бо чула, як розповідали, — що святі з пустині мають силу завдавати нечестивців, яких били патерицями, під землю, що розсідалася під ними й вибухала димом.

Пафнутій відіслав жінок і з ними рабів-греків, що були на жінок подібні, та промовив до решти:

— Винесіть палива серед майдану, розпаліть велике огнище й кидайте туди усе вряд, що єсть у будинку та в гроті.

Вони здивовано й нерухомо стояли, запитуючи очима свою господиню. Але вона мовчала, і раби почали тиснутись одне до одного, бо були непевні, чи не жарт це.

— Слухайтесь! — сказав чернець.

Серед них були й християни. Розуміючи цей наказ, вони пішли до будинку по дрова й смолоскипи. Инші-ж подалися за ними без невдоволення, бо були бідні, отже ненавиділи багатство й мали інстинктивний нахил до руйнування. Коли вони вже спорудили огнище, Пафнутій сказав Таїс:

— Я гадав одну мить покликати скарбника з будь- якої олександрійської церкви (коли тут лишилась хоч одна, яку можна назвати церквою, яку не споганили ще аріянські звірі) та передати йому твоє добро, жінко, щоб він поділив його між удовами, і повернути отак набуте в злочині на скарбницю справедливости. Але ця думка йшла не від бога, і я відкинув її, бо певен, що ми тяжко образили-б улюбленців Христових, коли-б запропонували їм здобич розпусти. Таїс, усе, до чого ти торкалася, треба знищити до-щенту вогнем. Завдяки небу, туніки та тканини, що бачили численніші за морські хвилі поцілунки, відчуватимуть тільки уста та язики полум'я. Мерщій, раби! Ще палива! Ще вогню та смолоскипів! А ти, жінко, іди до своєї хати, скинь свої безчесні убори та випроси в останньої з своїх рабинь, як велику ласку, туніку, що вона одягає, коли миє підлогу.

Таїс скорилася.

Тимчасом індійці, схилившись навколішки, роздмухували головешки, а негри кидали на огнище скрині з слонової кости, перламуту та кедру, звідки сипались вінки, гірлянди й намисто. Дим клубочився темним стовбом, як від щасливих всепалень давніх часів. Потім вогонь, що досі тільки жеврів, вибухнув раптом, заревів як дивовижний звір і почав трощити свою коштівну їжу. Тоді слуги сміливіше взялися до праці; вони весело тягли розкішні килими, тканини, гаптовані сріблом, та квітчасті завіси. Вони гнулися під вагою столів, фотелів, грубих подушок та ліжок з золотими цвяхами. Прибігло троє дужих етіопів, несучи в обіймах барвисті статуї німф, що з них одна люблена була, як смертні; ці етіопи були мов великі мавпи, що викрадають жінок. Щось зідхнуло, коли чудові голі форми розбились об тахлі, випавши з рух цих потвар.

На цю мить з'явилась Таїс, розпустивши волосся, що спадало рясними хвилями, босоніж, у незграбній, грубій туніці, що, тільки торкнувшись до її тіла, сповнилась божественної сласности. Позад неї чвалав садівник і ніс Ероса^[73] з слонової кости, що заплутався в його хвилястій бороді.

Таїс зробила йому знака спинитися; сама приступила до Пафнутія й показала йому на маленького бога:

— Отче мій, — запитала вона, — чи треба і його кинути у полум'я? Він чудової античної роботи і коштує золота сто разів більше, ніж сам важить. Його загибель буде непоправна, бо ніколи вже не буде на світі митця, здатного створити такого чудового Ероса. Зверни-ж увагу, мій отче, що ця маленька дитина є кохання, і не треба бути з ним жорстоким. Вір мені: кохання є чеснота, і коли я грішила, то не через нього, мій отче, а проти нього. Ніколи я не шкодувала за тим, що зробила з його волі, і оплакую тільки те, що зроблено противно його забороні. Воно не дозволяє жінкам віддаватися тим, хто приходить не в ім'я його. Тому Ероса треба вшанувати. Подивись, Пафнутію, який вродливий цей маленький Ерос! Як він граційно ховається в садівниковій бороді! Якось Нікій, що кохав мене тоді, приніс його і сказав: «Він говоритиме тобі про мене». Та жартівник говорив мені про юнака, що я знала була в Антіохії, і мовчав про Нікія. Досить уже скарбу загинуло на огнищі, мій отче! Помилуй цього Ероса й постав його в якому манастирі. Ті, хто побачить його, прихилять своє серце до бога, бо кохання з природи своєї підносить до небесних думок.

Садівник, гадаючи, що маленького Ероса вже врятовано, посміхався до нього, як до дитини, та Пафнутій вирвав бога йому з рук і шпурнув у полум'я, гукнувши:

— Годі, що Нікій до нього торкався, щоб він ширив отруту!

Потім, хапаючи сам в оберемок блискучі сукні, пурпурові кереї, золоті черевики, гребінці, щітки, свічада, лямпи, теорби та ліри, — він шпурляв їх на огнище, пишніше за Сарданапалове^[74], а раби, сп'янівши з радощів нищення, скакали навкруги, виючи під дощем попелу та іскор.

Сусіди, розбуркані галасом, один по одному відчиняли вікна й роздивлялись, протираючи очі, звідки валує стільки диму. Потім вони, аби-як одягшись, виходили на майдан і підходили до вогнища.

«Що воно за знак?» — думали вони.

Серед них були купці, що Таїс у них звичайно купувала пахощі та матерію, і вони стурбовано витягалі свої жовті, сухі голови, силкуючись хоч будь-що зрозуміти. Молоді гультяї у хвилястих туніках, з вінками на голові, що, повертаючись з вечері, проходили поуз з рабами попереду, спинилися й почали голосно кричати. Юрба цікавих, більшаючи раз-у-раз, незабаром дізналась, що Таїс під впливом антінойського абата палить своє багатство, а потім збирається до манастиря.

Купці міркували:

— Таїс покидає місто; ми їй уже нічого не продаватимем; про це навіть подумати страшно. Чим ми станемо без неї? Цей чернець відібрав їй тяму. Він нас руйнує. Чом йому дозволено це робити? Навіщо тоді закони? Чи-ж в Олександрії немає вже магістратів? Ця Таїс і думки не кладе про наших жінок та про наших бідних дітей. Її поведінка — прилюдний скандал. Треба її силоміць затримати в місті.

Юнаки й собі клали на думці:

— Коли Таїс відмовляється від вистав і кохання — кінець нашим найкращим утіхам. Вона була насолодною славою і солодкою честю театру. Вона давала радість навіть тим, хто не володів нею. Коли кохали жінку, то в цій жінці кохали Таїс; вона була присутня у всіх поцілунках, бо вона є сласність над сласністю, і сама думка, що Таїс дихає з нами разом, збуджувала нас на втіхи.

Так гадало юнацтво, і один з них, на ім'я Керон, що Таїс йому була належала, гукав про грабіж та блюзнив Христа. По всіх гуртках Таїсина поведінка була суворо засуджена:

— Це ганебна втеча!

— Полохлива зрада!

— Вона відбирає нам хліб!

— Вона краде посаг наших дочок!

— Вона повинна хоч заплатити за вінки, що я їй продав.

— А шістдесят сукень, що вона замовила мені?

— Вона всім винна.

— Хто після неї гратиме Іфігенію^[75], Електру^[76] та Поліксену?

— Жити буде нудно, коли замкнуться її двері.

— Вона була сяйливою зіркою, ніжним місяцем олександрійського неба.

Найвідоміші міські жебраки, сліпці, каліки та паралітики зібралися на майдані й стогнали, тримаючись позад багатіїв:

— Як нам жити, коли Таїс звідци піде й не годуватиме нас? Крихтами з її столу що-дня живилось двісті бідаків, а її коханці, коли йшли від неї задовольнені, то кидали нам жмені срібняків.

Злодії, що розвіялися серед юрби, оглушливо кричали й штовхали своїх сусід, щоб збільшити розгардіяш та, користуючись з нього, потягти якусь коштівність.

Тільки старий Тадей, що продавав мілетську вовну та тарентський льон, і Таїс була винна йому багато грошей, був спокійний і мовчав серед галасу. Нашорошивши вуха та скоса поглядаючи, він гладив свою цапину бороду і, здавалось, замислився. Потім він підійшов до молодого Керона, сіпнув його за рукав і тихо промовив:

— Таїсин коханче, прекрасний господарю, покажи себе і не дозволь, щоб якийсь чернець її в тебе відняв.

— Присягаюсь Полуксом^[77] і його сестрою, він цього не зробить! — гукнув Керон. — Я поговорю зараз із Таїс і, не хвалючись, гадаю, що вона послухає мене краще, ніж цього лапіта^[78], замазуреного сажею. Дорогу! Дорогу, мерзотники!

І, штовхаючи кулаками чоловіків, перекидаючи старих жінок, придушуючи ногами дітей, він дістався Таїс і відтяг її на бік.

— Красуне, — мовив він, — подивись на мене, пригадай та скажи, чи справді ти відмовляєшся від кохання?

Але Пафнутій кинувся посеред них.

— Нечестивче! — гукнув він. — Бійся померти, коли до неї торкнешся: вона священна, вона належить богові.

— Іди геть, кенокефале! — відповів розлючений юнак. — Дай мені поговорити з моєю подругою, а то я потягну за бороду твій соромицький кістяк у вогонь і засмажу його там, як ковбасу.

Він простяг руку до Таїс, але чернець несподівано штовхнув його, і він, захитавшись, покотився до огнища на розкидані головешки.

Тимчасом старий Тадей никав серед натовпу, шарпаючи за вуха рабів, цілуючи руки господарям, та кожного підбурював проти Пафнутія, і вже зібрався невеличкий гурток, що рішуче посунув на злодія-ченця. Керон підвівся з попеченим обличчям, обпаленим волоссям, задихуючись від люти та диму. Він блюзнив богів і кинувся серед нападників, що позад них плазували жебраки, махаючи своїми милицями. Незабаром Пафнутія замкнуло коло витягнутих кулаків, піднесених ціпків і вигуків про смерть.

— Крукам ченця, крукам!

— Ні, киньте його в огонь. Засмажте його живцем!

Схопивши свою прекрасну здобич, Пафнутій притис її до серця.

— Нечестивці, — гукав він гримучим голосом, — не важтесь вихопити горлицю у орла господня. Краще йдіть за прикладом цієї жінки та поверніть свій бруд на золото, як вона це зробила. Відмовтесь за її прикладом від хибного добра, яке володіє вами, хоч вам здається, що ви ним володієте. Кваптесь: дні близькі, і божественному терпінню приходить кінець. Покайтесь, визнайте свою ганьбу, плачте й благайте. Ідіть за Таїс. Зненавидіть свої злочини, вони-ж бо такі великі, як і її. Хто з вас, бідний чи багатий, купець, салдат, раб, чи славетний громадянин насмілиться сказати перед богом, що він кращий за повію? Всі ви — живий бруд, і тільки завдяки диву небесної добрости ви ще не обернулися в струмки болота.

Коли він промовляв, полум'я порскало йому з очей; здавалось, жарини вихоплювались йому з рота, і хто оточував його, слухав його мимоволі.

Та старий Тадей не гаяв часу. Він збирав каміння та вустричні черепашки, ховаючи їх під полою туніки, і, не насмілюючись кидати сам, трутив їх до рук жебракам. Незабаром каміння полетіло, і одна влучно кинута черепашина розтяла Пафнутієві чоло. Кров, що потекла темним обличчям мученика, капала, як вода нового хрещення, на голову спокутниці, і Таїс, що ніжне тіло її ченцеві обійми притисли до мулької волосяниці, почувала, як котиться по ній тремтіння огиди й жаху.

На цей час витворно-вдягнена людина з селеровим вінком на чолі крикнула, протиснувшись у середину оскаженілої юрби:

— Стривайте! Стривайте! Цей чернець — мій брат!

То був Нікій, що допіру стулив очі філософові Евкріту та проходив майданом, простуючи до свого дому; тут він побачив, не дуже здивувавшись (бо він ні на що не дивувався) димуче огнище, Таїс, одягнену в сірячину, й Пафнутія, побиваного камінням.

Він провадив:

— Стривайте, кажу-ж вам, помилуйте мого старого співучня, вшануйте дорогу Пафнутієву голову.

Та він, звикши до тонких розмов мудреців, не мав тієї владної енергії, що скоряє розум юрби. Його зовсім не слухано. Гряд каміння та черепашин падав на ченця, а він, заступивши Таїс своїм тілом, славив господа, що ласка його повертала йому рани на пестощі. Зневірившись, що його послухають, і певний, що ні силою, ні переконанням йому не врятувати свого приятеля, Нікій скорився вже волі богів, до яких він почував мало довір'я, коли йому спало на думку вжити хитрощів, що підказала йому зневага до людей. Він одчепив собі від пояса гаман, набитий золотом і сріблом, бо належав він хтивній і милосердній людині; потім побіг до тих, хто шпурляв каміння, і почав дзвонити грошима їм під вухами. Вони були надто розлючені й не звернули спершу на те жадної уваги; та помалу їхні погляди повернулися на дзенькіт золота і незабаром їхні притомлені руки перестали загрожувати Пафнутієві; побачивши, що він привернув їхні очі й душі, Нікій розкрив свій гаман і почав кидати в юрбу золотими та срібними монетами. Найжадібніші нахилялися й збирали їх. Філософ, радіючи на перший успіх, зручно розкидав навкруги динарії^[79] та драхми. На дзвін металевих монет, що скакали по бурківці, юрба переслідників кинулась на землю. Жебраки, раби й купці навперейми плазували в пилу, а патриції, скупчившись біля Керона, дивились на це видовище й голосно реготали. У самого Керона втишилось обурення. Його приятелі підбадьорювали змагачів, що простяглись на землі, обирали бойців, ішли на них у заклад, а коли заводилась бійка, то підбурювали цих нещасних, як це роблять з собаками, що гризуться. Одному каліці пощастило схопити драхму, і весь майдан привітав це гучним вигуком. Юнаки й собі взялися кидати монети, і врешті на майдані видно було тільки безкрайність спин, що штовхались під металевим дощем, як хвилі морського припливу. Про Пафнутія всі забули.

Нікій підбіг до нього, накрив його своєю кереєю й потяг його разом із Таїс у заулки, де за ними ніхто вже не гнався. Вони бігли якийсь час мовчки, потім уважаючи, що небезпека вже далеко, зменшили ходи, і Нікій сказав тоном трохи сумного глузування:

— Отже, це сталося! Плутон^[80] привлащує Прозерпіну^[81], і Таїс хоче йти далеко від нас за моїм суворим приятелем.

— Тому правда, Нікію, — відповіла Таїс, — я притомилася, живучи з людьми, такими смішливими, напахченими, доброзичливими та егоїстичними, як ти. Мене виснажило те, що я знаю. І я йду шукати невідоме. Я спізнала, що радість не була радістю, а ось ця людина вчить мене, що лихо є справжня радість. Я йому вірю, бо він посідає правду.

— А я, душе моя, — відповів Нікій, — посідаю правди. Він має тільки одну, а я їх маю усі. Я багатший за нього, хоч, по-правді, не став із того ні гордовитішим, ні щасливіший.

Та побачивши, що чернець кидає на нього вогняні погляди, він додав:

— Любий Пафнутію, не думай, що я вважаю тебе за надто смішного чи безглуздого. І коли я порівнюю своє життя до твого, то не скажу, яке з них стоїть вище саме в собі. Я маю зараз узяти купелю, що наготують мені Кробіла й Міртала, потім з'їм крильце фазького^[82] бажанта, далі перечитаю сотий раз якусь Апулеєву^[83] байку чи Порфірів трактат. А ти дістанешся своєї келії і навколішках, мов покірний верблюд, ремиґатимеш якісь чарівні формули, вже жвакані й пережвакані, а ввечері ковтнеш корінці без олії. Гаразд, мій любий! Хоч наші вчинки так різняться зовні, але коримося ми обидва одному чуттю, єдиному рушієві людських дій; ми обидва шукаємо насолоди і ставимо собі спільну мету: щастя, неможливе щастя! Тому я зробив-би несправедливо, мій любий, засудивши тебе, коли себе виправдую.

А ти, моя Таїс, іди й радій, будь щасливіша, якщо можна, в повстримності та суворості, ніж була в пишнотах та втіхах. Коли гаразд розміркувати, я гадаю, що тобі треба заздрити. Бо Пафнутій і я, за все своє існування, скоряючись своїй вдачі, шукали тільки однієї відміни задоволення, ти-ж, моя люба Таїс, маєш закуштувати в житті протилежних насолод, а це небагатьом дано спізнати. Справді, я бажав-би бути на годину таким святим, як наш любий Пафнутій. Але це мені не дозволено. Прощай-же, Таїс! Іди, куди ведуть тебе могутні таємниці твоєї вдачі і долі. Іди й понеси в далечінь Нікієві побажання. Я свідомий їхньої марности; та чи можу-ж я дати більше, ніж марні жалі та порожні побажання за ті втішні омани, що огортали мене колись у твоїх обіймах і що від них мені лишається тільки тінь? Прощай, моя добродійко! Прощай доброто, що себе не усвідомлює, таємнича чесното, сласното чоловіків! Прощай, найчудовіший з образів, що природа будь-коли кидала з невідомою метою в цей облудний світ.

Як він промовляв, темний гнів оповивав ченцеві серце й вибухнув прокльонами:

— Іди геть, проклятий! Я тебе зневажаю і ненавижу! Іди геть, сину пекла, тисячу разів лихіший за тих нещасних сліпців, що допіру кидали в мене, лаючись, каміння. Вони не знали, що творили, і ласка божа, що я благаю її на них, колись спаде їм на серця. Але ти, ненависний Нікію, ти — зрадницька отрута, жорстока трутизна. Твій подих сіє розпач і смерть. Одна твоя посмішка має в собі більше блюзнірства, ніж виходить їх цілим віком із димучих уст сатани. Геть, проклятий!

Нікій ніжно дивився на нього.

— Прощай, мій брате, — сказав він йому, — хай-же збережеш ти до кінця свою віру, ненависть та любов! Прощай, Таїс, надарма ти забудеш мене, бо я збережу спогад про тебе.

І, лишаючи їх, він задумано посунув крученими вулицями, що оточують великий олександрійський некрополь^[84], і де живуть кладовищенські гончарі. В їхніх крамницях було повно глиняних помащених ясними фарбами фігурок, що вони являли собою богів, богинь, артистів, жінок, маленьких криластих геніїв, і що їх звичайно клали мерцям у труну. Нікій гадав, що, може бути, один із цих легеньких ідолів, що він бачить там на власні очі, буде за супутника його вічного сну, і йому здалося, що маленький Ерос у підкоченій туніці сміється там глузливим сміхом. Думка про власний похорон, що він уявляв загодя, була йому важка. Щоб зарадити своєму сумові, він ужив філософії і збудував таке міркування:

— Певно, що час не має реальности. Це є глибока омана нашого розуму. А коли час не існує, то як може він принести мені смерть?.. Та хіба це значить, що я житиму вічно? Ні, але з цього я роблю висновок, що моя смерть уже є, була завсіди й буде вічно. Я ще не відчуваю її, але вона вже існує, і я не повинен її боятися, бо було-б божевіллям жахатися приходу того, що вже сталося. Вона існує, як остання сторінка книжки, що я читаю і ще не скінчив.

Це міркування осідало його весь час, як він ішов; душа його була похмура, коли, прийшовши до порогу свого будинку, він почув веселий сміх Кробіли та Міртали, що гуляли в м'яча, його чекаючи.

Пафнутій і Таїс вийшли з міста крізь браму Місяця й подалися морським надбережжям.

— Жінко, — казав чернець, — все це велике синє море не здолає змити з тебе бруд.

Він казав їй з гнівом і зневагою:

— Ганебніше за суку й свиню ти віддавала поганам і невірним своє тіло, що вічний його створив, щоб зробити собі дарохранильницю, і твоє нечестя таке велике, що тепер, коли ти дізналася правди, ти не можеш стулити уста чи скласти руки, не відчуваючи до себе огиди, що повстає тобі з серця.

Вона покірно йшла за ним мульким шляхом, під пекучим сонцем. Притома підгинала їй коліна, і спрага палила їй віддих. Та Пафнутій був далекий від хибного жалю, що м'ягчить серця світським людям і радів із спокутних стражданнів тіла, що було грішило. В піднесенні святого запалу він ладен був бити різками це тіло, що зберігало ще свою красу, як яскравого свідка ганьби. Міркування підтримували його побожний гнів, і коли він пригадував, що Таїс була приймала Нікія в своєму ліжку, в голові йому виник такий гидкий образ, що вся кров кинулась йому в серце, і груди йому трохи не розпанахались. Прокльони, задушені в його горлі, обернулись на скреготіння зубів. Він підскочив до неї і випростався, блідий, страшний, повний божественного гніву, пронизав її поглядом до глибочіни душі і плюнув їй в обличчя.

Вона спокійно витерла лице, не спинившись навіть. Тепер він ішов за нею, втупивши в неї погляд, мов у якусь безодню. Він ішов, священно роздратований. Він думав помститися за Христа, щоб Христос сам не мстився за себе, але раптом побачив краплину крови, що котилася з Таїсиної ноги на пісок. Тоді він відчув, що свіжина невідомого подиху залляла йому серце, рясні ридання зірвались з його уст, він плакав, він упав перед нею на землю, називав її своєю сестрою і цілував їй скривавлені ноги. Він казав без ліку:

— Моя сестро, моя сестро, моя мати, о, свята!

Він молився:

— Янголи небесні, візьміть побожно цю краплину крови й понесіть її до престолу господня. Хай розквітне чудесний анемон на піску, зрошеному Таїсиною кров'ю, щоб усі, хто побачить його, знайшли собі чистоту серця і чуття! О, свята свята, велика свята Таїс!

Коли він так молився й пророкував, молодий хлопець проїздив поуз на ослі. Пафнутій сказав йому злізти, посадовив Таїс на осла і повів його шляхом за вуздечку. Надвечір вони натрапили на струмок, отінений пишними деревами; тут чернець, прив'язавши осла до фігового дерева, переломив із Таїс хлібину і вони їли її, присмачивши сіллю та ісопом. Вони пили пригоршнями свіжу воду й розмовляли про вічні речі. Вона казала:

— Я ніколи ще не пила такої чистої води і не дихала таким легким повітрям; я почуваю, що бог лине у подихах леготу.

Пафнутій відповів:

— Тепер ще ніч, сестро моя. Блакитні тіні ночи вкривають горби. Та незабаром ти побачиш, як блиснуть на світанку оселі життя і займуться троянди вічного ранку.

Вони йшли цілу ніч; місячний серп кольорив вершечки хвиль, а вони співали гімнів та псальмів. Коли зійшло сонце, пустиня розляглася перед ними, як безкрайна лев'яча шкура на лівійській землі. На межі пісків під пальмами височіли келії у проміннях світанку.

— Отче мій, — запитала Таїс, — чи не це оселі життя?

— Правда, моя донько і сестро! Це спасенна оселя, де я замкну тебе власними руками.

Незабаром вони побачили скрізь жінок, що купчились коло аскетичних мешкань, як бджоли коло вуликів. Инші пряли льон, і небесне світло сходило на них, як божественна посмішка. Ще инші міркували під тінню тамарисків; їхні білі руки гуляли, бо вони були сповнені любови, обрали собі Магдалинину долю й не знали жадної праці, крім молитов, споглядання та надхнення. Тому їх звали Маріями, і були вони вдягнені в біле. А тих, хто працював руками, називали Мартами, і вони були в блакитних сукнах. Всі були в пов'язках, але в наймолодших кучері вибивались на чоло; треба гадати, що таке сталося мимо їхньої волі, бо статут цього не дозволяв. Старезна жінка, висока й сива, ходила з келії до келії, спираючись на патерицю з твердого дерева. Пафнутій приступив до неї, з пошаною поцілував їй край одежі й промовив:

— Хай мир господень буде з тобою, шановна Альбіно! Я несу до вулика, де ти царюєш, бджолу, що я знайшов заблукалу на шляху без квіток. Я взяв її у долоню рук й відігрів своїм подихом. Я даю її тобі.

І він показав пальцем на артистку, що схилилась навколішки перед цезаревою донькою.

Альбіна на мить спинила на Таїс свій пильний погляд, сказала їй підвестись, поцілувала її в чоло, а потім промовила до ченця:

— Ми помістимо її між Маріями.

Тоді Пафнутій розповів їй, якими шляхами приведено Таїс до спасенної оселі, та просив, щоб її спершу замкнути до келії. Ігуменя на це згодилась і повела покутницю до хижі, що стояла порожня після смерти отроковиці Лети, яка освятила її своїм життям. В цій тісній клітці було тільки ліжко, стіл та кухоль, і безмежна радість обняла Таїс, коли вона переступила її поріг.

— Я хочу сам замкнути двері, — сказав Пафнутій, — і накласти печать, яку Ісус зломить власними руками.

Він узяв коло джерела жменю вогкої глини, поклав туди свою волосину та трохи слини й приліпив її до щілини дверей. Потім він підійшов до вікна, що біля нього стояла спокійна і вдоволена Таїс, упав навколішки, тричі прославив господа і гукнув:

— Яка люба та, що ступає стежкою життя! Які прекрасні в неї ноги і як сяє її обличчя!

Він підвівся, насунув собі на очі відлогу й поволі пішов геть.

Альбіна покликала до себе одну з дівчат:

— Моя донько, — сказала вона їй, — понеси Таїс усе, що їй треба: хліба, води та флейту з трьома голосниками.

 

---

 

——————

1. Евр — східній вітер у греків.
2. Кілікія — давня країна в гористій частині Малої Азії.
3. Нубія — країна в Африці між Єгиптом та Етіопією.
4. Кападокія — давня країна в Малій Азії, на захід від Вірменії.
5. Альмеї — назва східніх танцюристок, що брали участь у всіх родинних святах — весіллі, народжені, навіть похоронах.
6. Цезар — розуміється Октавій Август, римський імператор (63 р. перед р. х.—14 по р. х.), спадкоємець Юлія Цезаря. Після того, як Юлія Цезаря забив Брут (див. прим. до ст. 96), Октавій, разом з Антонієм, теж племінником Цезаревим, та Лепідом уклав тріумвірат, поділивши між собою Римську Імперію, але потім переміг Антоній (31 р. перед р. х.) і став єдиним римським імператором. Доба його царювання була найблискучіша й найславніша в римській історії.
7. Кірена — місто й грецька колонія на захід від Єгипта.
8. Неофітка — неофітом зветься той, хто недавно визнав якусь релігію.
9. Амулет — яка-небудь річ, що ніби має силу застерігати того, хто носить її, від лиха.
10. Константин, Максенцій — див. прим. Цезар до ст. 26.
11. Акарнанія — крайня західня частина давньої Елади.
12. Антіохія — місто в Азіятській Турції, колись квітуча столиця Сирії на річці Оронті, що вливається в Середземне море.
13. Діркея — мітична жінка, яку вмертвили сини Антіопи, цариці амазонок. Вони прив'язали її до хвоста дикого бика, і той пошматував її. Бахус (див. прим. до ст. 45) обернув її на джерело.
14. Медімн — грецька міра = 50 літрів.
15. Добра богиня сирійців — Іштар (планета Венера), втілення жіночого початку в житті природи.
16. Геката — богиня пекла в греків з трьома головами чи трьома тулубами, инакше Персефона.
17. Ізіда — богиня шлюбу та хліборобства в Єгипті.
18. Халдея — так звали грецькі історики Вавилонію.
19. Саркофаг — труна, де єгиптяни ховали свої мумії. Тут у значінні звичайної труни.
20. Діоклетіян — римський імператор (245–313), що дуже гнобив християн, які назвали його царювання «добою мучеників».
21. Стоїки — філософська школа, що прагнула надати філософії загально-зрозумілої форми й практичного ухилу. Тому стоїки найбільше спинялись на етиці, де вчили діяти в цілковитій згоді з природою, і всяким зовнішнім обставинам та впливам протиставляти незалежність морального настрою.
22. Родопіс — славетна грецька куртизанка, що жила в VI ст. перед р. х.
23. Тартар — пекло (у греків).
24. Павло — тебаїдський анахорет, помер року 341 (приблизно).
25. Гермес — чи у латинян Меркурій, Юпітерів син, вістун богів, бог красномовства й торгівлі.
26. Юнона — Юпітерова дружина, богиня шлюбу. Її уявляли гордовитою, ревнивою і мстивою.
27. Сібіли — мітичні жінки-провісниці, що дістали дар пророкування від якого з божеств (найбільше від Аполона) і що серед їхніх пророкувань було ніби й пророкування про Христа.
28. Харіти — чи грації, три сестри, богині хупавости й усього, що дає природі й людському життю краси та принади.
29. Мельпомена — муза трагедії у греків.
30. Константин — див. прим. Цезар до ст. 26.
31. Пантеон — славетний храм у Римі, присвячений усім богам.
32. Картаген (властиво: Картагіна) — місто в Африці що заснували фінікійці в VII ст. перед р. х. на півострові, близько якого тепер м. Туніс. Картаген став столицею могутньої морської республіки, яку зруйнували римлян після впертої й важкої боротьби (146 р. перед р. х.).
33. Демостен — найблискучіший із атенських політичних промовців (384–322 перед р. х.).
34. Троглодити — назва передісторичним народам, що жили по печерах.
35. Гадес — чи в латинян, Плутон, Юпітерів брат, бог пекла і мертвих.
36. Констанцій — один із синів Константина Великого (див. прим. Цезар до ст. 26), що поділили між себе Римську імперію. Констанцієві після цього поділу дістався Схід (Греція, Мала Азія та Єгипет),але після смерти обох своїх братів, Константина та Константа, він зробився імператором єдиної імперії (317–361).
37. Кастор і його брат, близняк Полукс — мітичні герої, сини Юпітера та Леди (див. прим. до ст. 17). Обидва брата почували одне до одного глибоку приязнь, і імена їхні стали символом глибокої дружби.
38. Епіктет — філософ-стоїк (див. прим. до ст. 71) першого століття по р. х. Був у Римі рабом; господар безжально мучив його, але ці муки Епіктет терпів справді із «стоїчним» спокоєм. Імператор Нерон звільнив його із рабства.
39. Марк Аврелій — римський імператор (царював з 161 до 180 р.), що вславився своєю суто-стоїчною мудрістю й любов'ю до філософії та письменства.
40. Зенон — грецький філософ, основоположник стоїцизму (кінець IV ст. перед р. х.).
41. Апіс — священний бик у давніх єгиптян.
42. Яве — Ієгова, біблійний бог.
43. Палада-Атена чи, в латинян, Мінерва, — богиня, якій греки надавали багато прикмет: вона була богинею хліборобства, світла, мудрости, а так само хоробрости і війни.
44. Гіганти — в грецькій мітології дике плем'я велетнів, що розпочало війну з богами за небо. Боги, після важкої боротьби, перемогли їх.
45. Тіфон — ватаг гігантів, що пішли приступом на небо й що його Юпітер уразив блискавкою.
46. Аполон Кітаред — велетенська антична мармурова статуя бога Аполона (див. прим. до ст. 99), одягнутого в довгу туніку з зачісаним, як у дівчини, волоссям.
47. Орфічні поеми — грецькі пісні, приписувані Орфеєві, найбільшому давньому мітичному музиці, що грою своєю скоряв навіть дикого звіря.
48. Езоп — грецький байкар, раб із походження.
49. Пітагор — грецький філософ і математик VI стол. перед р. х., основоположник пітагорійської школи в грецькій філософії. Наука його визначалась високою моральністю, і своїх учнів він схиляв до суворого життя. Але чи жив він справді, то непевно, бо нічого з його праць до нас не дійшло.
50. Базілід — відомий олександрійський філософ (учив 130 р.) представник т. зв. гностицизму, філософської течії, що пробувала перетворити християнство за зразком давніх містерій, обернути його на природню релігію, що становила суть усіх гностичних систем. Основним питанням було у гностиків творіння світу, і вони вважали, що матеріяльний світ створило не найвище божество, а нижчий творець (деміург). Своїми фантастичними уявленнями про бога гностики зводили на нівець усі моральні цілі євангелії.
51. Валентин — один із найзнакомитіших гностиків, родом олександрієць, жив і учив у Римі з 141 по 160 р.
52. Пеліон і Оса — гори в Тесалії. За мітом, велетні, повставши проти Юпітера й хотівши взяти небо приступом, нагромадили Пеліона на Осу. Вираз «нагромадити Пеліона на Осу» лишився від цього міту із значінням: покласти велику працю, а нічого не досягти.
53. Ціцерон — найкрасномовніший із римських ораторів, народився 106 р. перед р. х. Брав близьку участь у політичному житті Риму й був забитий убійникаму, що послав Антоній (див. прим. Цезар до ст. 55), проти якого Ціцерон боровся. В своїй філософії був еклектик (поєднував різні системи), але його трактати цінні незрівняною чистотою, багатством і гармонійністю стилю.
54. Філіпи — місто в Македонії коло моря, де Антоній та Октавій перемогли Брута (див. дальшу прим.) та Касія (42 р. перед р. х.).
55. Брут — римський республіканець, що забив імператора Юлія Цезаря, якого вважали за Брутового батька, з метою зробити Рим республікою. Брута разом з його спільником у змові проти Цезаревого життя, Касієм, розбили Антоній та Октавій, і він, з розпачу, що не врятував республіки, заподіяв собі смерть, кинувшись на меча.
56. Сармати — давній нарід, що жив у східньо-европейській долині й воював проти римлян.
57. Квади — германський нарід, що жив на території теперішньої Моравії і воював проти римлян за Марка Аврелія (див. прим. до ст. 89).
58. Маркомани — теж германський нарід, жив на територїі тепер. Богемії і разом із квадами воював проти Риму.
59. Мітра — один із геніїв давньої перської релігії, дух божественного світла.
60. Адоніс — мітичний молодий грек дивної краси; його смертельно поранив дикий кабан, і Венера (див. прим. до ст. 17) обернула його на квітку анемон. На честь його влаштовували свята — т. зв. Адонії.
61. Аполон — грецький і римський бог поезії, мистецтва, так само сонця і дня, називаний іще Фебом, Юпітерів син, світлий «сонячний» бог.
62. Другий Платон — Плотін (205–270), найбільший із т. зв. новоплатоників, що в основі його науки лежить Платонова (див. прим. до ст. 35) філософія, поєднана із східніми теоріями.
63. Гефест чи, в латинян, Вулкан, — бог вогню й металів, син Юпітера й Юнони. Він народився потворою, і мати скинула його з гори Олімпа, божої оселі. Упавши, він лишився кривий, збудував коло Етни кузні й працював там із одноокими велетнями, кіклопами.
64. Аякс (Аянт) — тут розуміється герой Софоклової трагедії «Скажений Аякс», де виставлено шаленство гордощів.
65. Горгони — три байкові сестри-потвори, серед них найстрашніша Медуза, що мала силу повертати на камінь кожного, хто на них погляне. В літературі — образ гидоти, лихости та жаху.
66. Церера — латинська богиня хліборобства. Хліб, овочі, городина — то Церерині дарунки.
67. Арґів'янка — мешканка Арґосу (див. прим. Аріґоліда до ст. 46).
68. Сімон-чарівник — єврейський сектант, один із основоположників гностичної (див. прим. Базілід до ст. 94) філософії. Він хотів купити за гроші дар св. духа, щоб творити чудеса, і за це ап. Петро відлучив його. З його імени торгівля священними речами чи посадами дістала назву симонії.
69. Тіберій — римський імператор (з 14 до 37 р.).
70. Тракієць — мешканець Тракії, північної країни в давній Греції.
71. Химера — казкове страхіття з півлев'ячим, півкозячим тілом і драконовим хвостом, що кидало полум'я з рота.
72. Кар — римський імператор з 282 до 283 р.
73. Ерос — бог кохання у греків.
74. Сарданапал — легендарний асірійський цар, що жив ніби у великих розкошах та розпусті й був останнім нащадком теж казкової асірійської цариці Семіраміди. Коли мідяни напали на столицю Асірії — Ніневію, Сарданапал, щоб живим ворогам не датись, сказав спорудити величезне огнище (воно горіло аж два тижні) з свого добра та й сам на нього з жінками своїми кинувся.
75. Іфігенія — Аґамемнонова (див. прим. Ахіл до ст. 47) дочка. Батько, виступаючи на чолі греків до Трої, хотів принести її в жертву богині полювання Діяні, щоб вона допомогла втишити вітри, що гальмували грецькі кораблі. Але Діяна послала їй оленя і той поніс її у Тавриду (Крим), де Іфігеція стала жрицею Діяни.
76. Електра — друга дочка Агамемнова, що, разом з братом своїм Орестом, забила свою матір Клітемнестру, мстячись за вбивство свого батька.
77. Полукс — див. Кастор, прим. до ст. 88.
78. Лапіти — легендарний тесалійський нарід.
79. Динарій — срібна римська монета, що дорівнювалась спочатку 24 коп., а потім знецінилась.
80. Плутон — див. Гадес (прим. до ст. 86).
81. Прозерпіна — підземна цариця, дочка Юпітера й Церери (див. прим. до ст. 102), яку викрав Плутон і зробив своєю дружиною.
82. Фазький — з річки Фази, що тепер зветься Ріон; бере початок на Кавказьких горах і вливається в Чорне море.
83. Апулей — латинський письменник другого століття по р. х.
84. Некрополь — кладовище («місто мертвих»).