Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в оповідках/Збірки
| ◀ Оповідки Вакули | Твори. Том I III. Лєґенди і гісторія. Байки сьвітовії в оповідках Збірки |
Листи ▶ |
|
Колись, кажуть, не було лїсу, а росла їдная трава. Та ото вже Господь як прокляв змія, то він як пішов по-під землю, то кудою він ішов, тудою всюди й заросла земля лїсом.
Два брати поїхали у ночі по сїно, тай на полї і посварили ся. Пішла сварка, а з сварки пішло і до бійки. Брати́ за вила, та їден другого — так на вила і підхопили!
А Господь із неба і каже: »Коли то вже брат брата взяв на вила, то нехай же вони ходять по небі, поки сьвіта та сонця!« І осьвітив їх тай пустив на небо: то ото і тепер на місяцеви знати, як вони взяли ся на вила.
Було в Єви три дочки; їдна вміла чорним шовком шити, друга білим, третя не вміла нї шити нї білити, тілько ходила до слабого змовляти бешихи, бешичницї: »Від його рук, від його ніг, від його нігтїв, від його пагністїв, від тридевяти сустав, що́ сам Господь Бог складав. Тут не бути поганої крівлї; білого тїла не вялити, жовтої кости не сушити.«
Колись були такі великі люде, що бувало по лїсї ходили як по траві. А ото вже як наші люде наставали, їден велитель і надибав десь нашого плугатаря з волами, плугом і погоничем. Та як надибав їх, так і забрав усїх на долоню тай приносить до тата. — А подиви ся, — каже, — тату, які я надибав мишенята!
А тато глянув тай каже:
— Не мишенята то, сину, а то ті люде, що́ після нас будуть!
Ото і настало тепер наше поколїньня, а за велитнїв і помину нема; тілько десь у церкві, в Київі чи у Львові, стоїть нога їдного велитня і така, кажуть, прездорова, що аж до банї сягає. Оттакі-то були люде!
А то ще кажуть, що після нас то такі будуть, що в наших печах їх дванацять буде молотити.
Ото але́ будуть люде!
Колись, кажуть, ходила по сьвітї Пятниця з сьвятою Недїлею. То Пятниця бувало ходить така суха, суха, аж кісточки знати, а Недїля така порубана, порізана, що аж страх дивити ся. То ходять бувало тай просять людий, щоб люде постили і сьвята шанували. Але тепер не чути, щоби вони коли ходили. Бог його знає, що то за причина.
Цар Давид так колись приподобав ся Богови, що Бог сказав до него:
— Проси в мене, Давиде, чого хочеш; все дам тобі!
Ото Давид і просив собі у Бога три сини: їдного найкрасчого, другого найсильнїщого, третього найрозумнїщого. Бог йому і дав: Йосипа, Самсона і Соломона.
Прекрасний Йосип завідував снами; то і тепер, коли що недобре приснить ся, ми примовляєм не встаючи: »Нехай сьвятий Йосип на все добре переносить!«
Сильний Самсон воював ся по всьому сьвітї та ще й з нами хотїв воювати. Ото вже він пливе Днїпром, але тілько з води, аж на него лев. А Самсон, як ухватив його за пащу та як наступив ногою, то так разом з левом і закаменїв.
Так він і тепер стоїть у Київі.
Премудрий Соломон сидїв тілько у-дома та книги читав. Але ото раз пішла поголоска, що він хоче проповідь говорити. Збираєть-ся народ із цїлого сьвіта послухати його проповіди, а він тілько вийшов та и казав людям:
»Як маєте що́ шити,
Те перше ґудза завяжіть!«
Ото тілько і було мови, тілько і чутки за Соломона.
Колись, кажуть, не такий був колос, як тепер! Стебла, кажуть, не було: а так, як стебло, так був колос. Та ото люде як прогнївали Бога, то Господь узяв тай ізшморгнув з-низу, а лишив тілько, як рукою ухватити. Їдні кажуть, що то сьвятий Петро ухватив рукою тай ублагав Бога, а другі кажуть, що то уже собаки та коти випросили собі такий колос. Бог його знає, як то було!
Ото як народив ся Господь та лежав у яслах, то віл не порушав із ясел жадного стебла, а іще дихав і загрівав Бога. А кінь стояв із другого боку тай тягнув сїно, яке тілько було. Ото-ж Божа Мати й сказала: »Будеш же ти, добрий воле, завсїгди в Бога ситий! а ти коню, увсе будеш голодний, хоч будеш їсти до розпуку.« І справдились тії слова: кінь їсть і все голоден, а віл хоч голодний, та має жуйку в ротї.
Всякая птиця може пити з ставу, їдна тілько каня не може. Бо як колись Господь гатив по сьвітї греблї, то всї птахи, зьвірі і люде йому помагали, їдна тілько каня не хотїла. Ото-ж то вона і жиє тепер дощем та росою.
Медвідь колись був мельником; та ото, як Господь ходив по сьвітї, нечестивий мельник і задумав Бога налякати. Улїз під місток і тілько почув, що Господь іде, то так і заревав. А Господь йому й промовив: »Ревай же ти, поки сьвіта та сонця!« Промовив тай пішов, а з того мельника і зробив ся медвідь; і тілько й знаку на нїм чоловічого, що заднії пяти.
Як ходив Господь по землї, то зібрав у мішок увсю гадь, яка тілько була, завязав, тай дав той мішок їдному чоловікови, щоб він його кинув в море.
— »Неси ж, — каже Господь, — та тілько не заглядай, що́ там у мішкови.«
Ото він і приносить над самеє море, а його так і кортить, щоб подивитись. Але тілько розвязав, — звідти як посиплеть-ся гадь!… А Господь тут і каже:
— »Коли-єсь, каже, порозпускав, то тепер збирай же!«
Ото з него і зробив ся бусель.А дарма що бусель! усе таки розум у него, як у христянина. Недавно то, кажуть, і робилось, як у двох сусїдів загнїздили ся буслї: і в того на клунї, і в того на клунї. Але їден із них не зачіпав свого бусля, а у другого дїти вічно порали ся коло гнїзда. І отож-то під осїнь, як відлїтали буслї, то їден лишив у гнїздї калитку, а другий — головешку, — тай пустив з огнем увсе господарство.
На багатий вечір буває такая година, що вся вода переміняєть-ся в вино. І була, кажуть, їдна така щаслива дївчина, що поспіла як-раз в такую годину до керницї; і як набрала води та принесла до дому, то в їднім відрі була вода, а в другім вино. Така-то вже година була!
В сей вечір і худоба, кажуть, говорить як христянин, тілько христянинови слухати не годить ся.
Але був, кажуть, такий, що хтїв таки чути, як то худоба говорить. Ото він засїв коло свої обори тай слухає. Аж їден віл здихнув тяжко та тяжко!…
А другий його й питає:
— »А чого ти, брате, так тяжко вздихаєш?«
— »А як-же не вздихати? — каже той, — коли ми у-взавтра свого господаря повезем до гробу!«
Почув господар та до хати:
— »Жінко, жінко! дай білу сорочку!«
Вбрав ся і до раня Богови духа віддав. Прийшлось ховати, і як-раз ті самі воли повезли його до гробу.Як ходив Господь по землї, то раз побачив, що їден господар орав у сьвято. Ото Господь і каже до него:
— »Бій ся Бога, чоловіче, як таки можна у сьвято орати?!«
— »Отож-то, — каже той, — велике сьвято недїля! та таких сьвят багато на рік!«
І як сказав, — то так під землю і провалив ся.
І тепер, кажуть, в недїлю в ранцї як приложити на тім місцї ухо до землї, то чути, як він на воли гукає.
Перше, то знали люде, коли вони умруть. Але ото як побачив Господь, що вони за дїтий не дбають, а найгірше ті, що́ не довго мають жити, тай закрив від людий їх смерть.
— »Нехай, — каже, — нїхто не знає, коли він умре, та нехай дбає і за дїтий і за себе!«
Убогий і богач мали якось разом поле, разом якось і засїяли їдним насїньням. Але вбогому Господь поблагословив, і йому вродило, а багатому — нї. Ото багатий і відцурав ся свого поля, тай каже до вбогого:
— »То моє поле вродило, а твоє нї!«
Вбогий його розважає, а багатий і слухати не хоче, далї йому й каже:
— »Коли ти, убогий, менї не віриш, то взатра рано підем на поле, і нас сам Бог розсудить!«Вбогий і пішов собі до дому. А багатий узяв, на убогого полї викопав яму, та посадив туда свого сина, тай каже до него:
— »Гляди, — каже, — сину! як я взавтра запитаю, чиє сеє поле, ти скажи, що се поле не бідного, а багатого!«
І взяв його, прикрив соломою тай пішов до дому.
Ранком зібрали громаду тай ідуть на поле. Приходять. Багатий і питає:
— »Скажи, — каже, — Боже, чиє сеє поле? чи багатого чи вбогого?«
— »Багатого, багатого!« вилїтає голос з середини поля.
А Господь з-межи народу:
— »Не слухайте, — каже, — убогого поле!«
І росказав Господь усе народу, тай промовив до багачового сина:
— »Будеш же ти, — каже, — сидїти під землею, поки сьвіта та сонця.
Отож-то і зробив ся кріт з багачового сина!
Свиня, кажуть, зробила ся з Жидівки. Як Господь ходив по землї, то Жиди й задумали покпити з Бога. Взяли Жидівку, накрили коритом та й кажуть до Бога:
— »Ану, вгадай, що́ в нас під коритом?«
Господь і промовив, що — свиня.
Жидова зареготїла. Коли зняли корито, а з-під него справдї свиня устала. Отож-то Жиди і не їдять свиний.
— »Дав би дїдуневи страви попоїсти, та Бог її має при хатї!«
Але в него на полицї стояла макітра вареників, — ото Господь і питає:
— »А що́-ж то у вас у макітрі?«
— »Ет! нїчого! то жінка, — каже, — скойки намочила.«
— »Нехай будуть і скойки!« сказав Господь тай пішов із хати.
Коли той до макітри, а там уже справдї мокнули скойки.
Матер Божа сидїла собі над морем тай їла суху рибу. І тілько що з'їла половину, аж її кажуть, що її сина розіпняли. Матер Божа як тримала тую рибу, то так її в море і пустила. А риба ожила, та ото з неї й почались камбули.
Як Жиди розпняли Бога, то всякая птиця мовчала з жалю; їдні тілько горобцї лїтали понад хрест і все йому кричали: »Жив! жив! жив! жив!« Ото Господь з хреста і промовив:
— »Всяка птиця — моя, і всякую птицю я буду доглядати, а горобця віддаю нечистому на волю!«
З того часу і забрав їх нечистий у свої руки і на Семена що року переміряє їх мірками в очеретї. Девять мір пускає, а десять собі бере. То отож-то по Семенї всї горобцї і лїтають табунами.
Їден убогий нїс з собою до міста продавати яйця. Але на той саме час вели Жиди розпинати Бога. І ото Бог несе хрест тай падає, а убогому й жалко стало. І кинув він кошик, та й помагає Богови хреста нести. Допоміг. Коли вертаєть-ся до кошика, — а в його кошику всї яйця стали крашанками та писанками. Отож-то з того і у нас крашанки почались.