Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в оповідках/Оповідки Вакули
| ◀ Преслівля | Твори. Том I III. Лєґенди і гісторія. Байки сьвітовії в оповідках Оповідки Вакули |
Збірки ▶ |
|
Ото як задумав Господь сотворити сьвіт, то і говорить до найстаршого ангела Сатанаїла:
— »А що́, — каже, — архангеле мій, ходїм творити сьвіт!«
— »То ходїм, Боже!« каже Сатанаїл.
Ото вони й пішли над море, а море таке темне-темне, — сказано безодня! Ото Бог і каже до Сатанаїла:
— »Бачиш, — каже, — оттую безодню?«
— »Бачу, Боже!«
— »Іди ж, — каже, — у тую безодню на самеє дно, та достань менї жменю піску. Гляди ж тілько, як будеш брати, то скажи про себе: »Беру тебе, земле, на імя Господнє.«
— »Добре, Боже!«
Впірнув Сатанаїл у самую безодню над самий пісок та й заздрісно йому стало. »Нї, — каже, — Боже! приточу я і своє імя: нехай буде разом і твоє і моє.« І бере він той пісок та й каже: »Беру тебе, земле, на імя Господнє і своє!«
Сказав — сказав. Прийшло ся виносити, а вода йому той пісок так і ізмиває. Той так затискає жменю, але де́ вже Бога ошукати! Заким вигулькнув із моря, так того піску як не було: геть вода змила!
— »Не хитри, Сатанаїле, — каже Бог, — іди знову та не приточуй свого імя!«
Пішов знову Сатанаїл, але чорт чортом, — знову примовляє: »Беру тебе, земле, на імя Господнє і своє;« — і знову піску не стало.
Аж за третїм разом сказав уже Сатанаїл: »Беру тебе, земле, на імя Господнє,« і ото уже несе тай і не стискає: так і несе на долонї, щоб-то вода змила. Але дармо: як набрав повну руку, то так і винїс до Бога.
І узяв Господь той пісок, ходить по морі та й розсїває. А Сатанаїл давай облизувати руки: »Хоч трохи, — думає, — сховаю для себе, а потім (думає собі) землю збудую!« Ото Господь розсїяв.
— »А що́, — каже, — Сатанаїле? нема більше?«
— »А нема, Боже!«
— »То тра благословити!« каже Господь та й благословить землю на всї штири части. І як поблагословив, так тая земля і зачала рости.
Ото росте земля, а тая, що́ у того в ротї, і собі росте. Далї так розросла ся, що і губу розпирає. Бог і каже: »Плюй, Сатанаїле!« Той і зачав плювати та харкати; то де плював, то там виростали гори, а де харкав, то там скали… От через тото у нас земля нерівна! Воно ще кажуть, що нїби-то ті скали та гори Бог знає доки б росли, а то Петро та Павло, як закляли їх, то вони вже і не ростуть.
А ото вже Господь і каже до Сатанаїла: »Тепер — каже — Сатанаїле, тілько б посьвятити землю. Але нехай вона собі росте, а ми відпочиньмо.«
— »А добре, Боже!« каже Сатанаїл.
І лягли вони спочивати. Господь спить, а Сатанаїл і думає утопити Бога, щоб землю забрати. І ото підняв його, та й біжить до моря. Спершу на полудень, — біжить та й біжить, а моря нема; вдарив ся на північ — і там не видати; побивав ся на всї штири части сьвіта — нїгде нема моря: звісно, земля уже так розросла ся, що в самеє небо уперла краями; та й де вже там теє море! Бачить він, що нїчого не вдїє, — несе Бога на те саме місце, та й сам коло него лягає.
Полежав трохи та й будить Бога: »Вставай,« каже, »Боже, — землю сьвятити.«
А Бог йому й каже:
— »Не журись, Сатанаїле! земля моя сьвячена! Осьвятив я її сеї ночи на всї штири боки!«
Чоловіка, кажуть, вилїпив Господь з глини і дав йому зовсїм свою сьвятую постать; на біду тілько оставалось іще жменя глини. Де її подїти? Господь і прилїпив межи ногами, а з тої жменї і зробилось грішнеє тїло, та й згубило чоловіка. Бо якби не воно, любенько жив би собі Гадам у раю, — а то нї! Прожив день та й засумовав ся: сказано, надійшла грішная думка. Але Господь все таки не хоче дати йому жінки: »Лучче,« думає собі, »дам я йому приятеля; приятель все таки лучче, як жінка.« Ото й говорить до чоловіка:
— »Не сумуй, Гадаме! Стане, чого хочеш! Вмочи в росу мізинний палець та й стріпни перед собою, — то й приятель буде! Гляди ж тілько — Господь каже — не тріпай позад себе!«
А Гадам — чи забув ся, чи що́: вмочив цїлу руку, та як стріпне на відворіть! так і з'явилось пять чортяків. Глянув Гадам — та у ноги! А чортяки давай пазюри мачати та тріпати позад себе. То такого-ж то їх намножилось, що аж небо тріщало. Оттак і тепер Жиди роблять. Жид псявіра нї за-що не обітре рук по-христіянській, а непремінно на відворіть мокрими руками.
Поглянув Господь, якого лиха наробив Гадам, та й казав своїм ангелам усїх чортів із неба позганяти. То як посипались із неба ті чорти, то де котрий Бога спомянув, то там і остав ся: котрий на небі — на небі зостав ся, котрий на землї — на землї остав ся, а котрий у повітрі — в повітрі зостав ся.
Але усе чорти чортами. Ті, що́ на землї, підтинають чоловіка. Ті, що́ під небом, дрочать ся з Богом; за то їх Господь побиває своїм громом. Буває так, що чорт сховаєть-ся часами за христянина, то Господь і христянина убиває громом, але за-то йому гріхи відпускає; а часами чорт ховаєть-ся в землю, то громова стріла і в землї його побиває, але через сїм лїт громова стріла виходить із землї і кажуть, що вона помагає від кольки. А ті чортяки, що́ на самім небі, ті кождого вечера сьвітять на небі свої смоляні сьвічки; але ангели ходять з мечами та й зганяють їх із неба. І летить чорт із неба як ясна пасмужка, і скілько раз христянин скаже »амінь« — на стілько сяжнїв він залїтає в землю, а як часами нїхто не скаже, то він по землї так і розільлєть-ся смолою.
Ото Господь ізнов приходить до Гадама та й каже:
— »А що́, Гадаме? Либонь тобі жінки треба?«
Гадам поглянув, тілько облизав ся.
— »Та вже нїчого з тобою робити,« каже Господь: »треба тобі і жінку дати!«
І наслав на него сон, виламав у него лївеє ребро, а з того ребра і стала ся жінка. І не натїшив ся Гадам, як побачив жінку; але живо переконав ся, що де чорт не може, там бабу пішле. Там десь у раю були такі яблука, що Бог заказав їх їсти. Жінка, як заглянула, то й причепила ся до чоловіка: »дай та дай!« Гадам і каже, що не можна; а вона: »То так ти мене, каже, любиш, що жалуєш і яблучка для мене!« Гадам і каже: »Їж уже, коли хочеш, тілько хоч мене до гріху не доводь!« Але де́ вже жінка та до чого не доведе! Як із'їла сама, так і зачала припрошати чоловіка; що́ не відмовляв ся, анї способу! Ото вже їсть і чоловік. Тілько що ковтає, аж надходить Господь! Так теє яблуко в горлї і осталось, — і тепер воно на горлї у всякого чоловіка.
Подивив ся Господь і зараз дає Гадамови заступ, лопату і жменю насїньня, та й каже до него:
— »Оттак, Гадаме: не хотїв-єсь шануватись, так тепер кровавим потом іди доробляти ся хлїба!«
Та й вигнав його із раю аж на саму землю.Вразив ся Гадам, що Господь вигнав його з раю; копає землю, тай не каже: »Боже помагай!« А чорт тому й радий: що́ Гадам скопає за день, то він у ночі й поперевертає до гори травою. Гадам копає на другім полї: він то думає, що поле йому винно; копає тай копає, а рано гляне, а його поле ізнов зеленїє як некопане! Бив ся він бідний та побивав ся, далї здихнув до Господа Бога тай каже: »Господи Боже! допоможи менї!« То так тая земля, що́ він її копав, раптом і зачорнїла. І помолив ся Гадам Богу тай зачав засївати.
Ото засїяв Гадам, запріг ся в борону тай волочить. І так-то йому тяжко тую борону тягнути, а чорт із заду сидить на боронї тай сьмієть-ся…
І поглянув Господь тай каже до свого ангела:
— »Бачиш, — каже — того чорта на Гадамовій боронї?«
— »Бачу,« каже.
— »Піди ж, — каже, — та зроби з того чорта коняку для Гадама!«
Ото ангел і пішов, та як закинув на чорта оброть, то так з него і стала ся коняка. Тогдї ангел і каже до Гадама:
— »Розпрягай ся, чоловіче, та запрягай коня! Господь дає тобі худобину!«
Ото з тої коняки і почали ся наші конї.Жиє собі Гадам. Ото вже його Господь і дїточками поблагословив: така-то йому втїха та радість, що здаєть-ся вічне хотїв би жити; а до того ще й здоровля йому служило. Ото й говорить Гадам до Бога:
— »Боже, Боже! не умру я, бо я сильний чоловік!«
— »Сильний ти, сильний,« говорить йому Бог, »а все таки умерти мусиш! Заболить тебе голова, защемлять руки, заломить тобі ноги, і ти таки умреш.«
Не вірив Гадам, поки був молодий, а прийшла пора — мусїв повірити. Розболїлась голова, розщемілись кости, — сказано, у старого. Бачить Гадам, що недалеко до смерти, тай каже до свого сина:
— »Сину, — каже, — сину! Піди, — каже, — до раю та принеси менї звідти золотого яблучка; бо отсе вже находить на мене остатня година!«
Пішов син до раю, але замість яблучка принїс тілько прута, що́ Бог Гадама вигнав із раю. Гадам і казав зробити з него три обручі і положити на голову. Але де вже від смерти та що́ поможе! Воно то голова нїби й перестала болїти, а вмерти все таки вмер. І як умер він із тими обручами, так його з ними і поховали, і ото з тих обручів і виросло три дерева: кипарис, кедрина і треблаженне дерево.
— »О треблаженнеє древо! на тобі син мій розіпнеть-ся!« А син і промовив: »Правда, моя мити!« І справдї! скільки послї хрестів не підбирали, на жаднім не могли його розіпняти, а тілько на їднім треблаженнім древі, котре ще тогдї, як росло, мало вигляд хреста.
Їдного часу задумав Господь затопити землю і витопити всїх людий, які тілько були, тай каже до їдного сьвятого чоловіка: »Роби ти, — каже, — корабель, сьвятий чоловіче, бо я хочу землю затопити!…« От той чоловік і зачав робити корабель: теше стовпи, пилить дошки, — сказано, щоб усе до міри було. А чорт, як на збитки, прийде у ночі тай усю його працю переробить не до міри: там надрубає, там надпилить, там переструже, так що анї способу разом поскладати. А чоловік бідний нїчого й не знає: все теше тай теше, а тих і не зміряє…
Аж Господь ізнов говорить до нього: »Складай, праведниче, корабель! взавтра потоп буде!«
Ото і кидає він тесати та пилити, зачинає складати… Але що́ візьме — усе не до міри: то тонке, а то коротке… Що́ тут робити у сьвітї божому? — а взавтра потоп! Заламав він руки, тай стоїть над дошками. А Бог йому говорить з неба:
— »Не жури ся, чоловіче мій! Що́ довше, те стули, і буде коротке, а що́ коротке — натягни, то й буде довге, — та кінчай живо корабель, бо узавтра потоп!«
Тілько скінчив він корабель, аж земля і зачала в морі потопати. Злїтають ся пташки, збігають ся зьвірі, а той відбирає зі всякого по парі і впускає в корабель; їден тілько сильний птах носорожець не хотїв іти в корабель; за то його і покарав Господь, щоб він не гордїв зі своєї сили…
Ото упірнула земля. Пливає корабель, пливає і носорожець, а птахи, бідні птахи, так і кричать, так і бють ся в повітрі! Уже бідні і із сили спадають, нїгде відпочити, — а носорожець пливає собі, і ріг його як віха сторчить над водою. От ті птахи і сїдають на той ріг, сїдають тай сїдають, а носорожець тримає. Далї не витримав тай так і впірнув головою в воду. Птахи позлїтали тай знову сїдають, а носорожець ізнов в воду головою. І злїтали і сїдали, аж поки зівсїм не втопили носорожця. Ото-ж то тепер і пропали носорожцї з коріньням і насїньням.
Давид — то був собі такий цар. І добрий то, кажуть, був цар, та тілько не христянин. Ото-ж то Господь і задумав його до путя привести, нарядив ся купцем тай приїзджає до Давида куповати палац. А палац у Давида був такий, що не було красчого в цїлім сьвітї.
Ото купець і каже до Давида:
— »А що́, каже, царю Давиде! Не можна у тебе палац торгувати?«
— »А чому не можна? — каже Давид: — та тілько не знаю, чи будемо сватами!«
— »А6о чом?«
— »А так, — каже, — купче чужоземний! Коли маєш стілько злота, що всї мої люде наберуть ся і скажуть, що вони довільні, то палац твій, а нї — то й не думай!«— »А добре, — каже, — царю Давиде! Вели збирати народ!«
Зібрав ся народ із цїлого царства; купець і веде його до їдної гори, і як поблагословив купець тую гору, то так вона злотом і розсипалась перед ними. Кинули ся люде до того злота, набирали стілько, скілько хто здужав підійняти. Ото купець їх і питає:
— »Що́-ж ви, люде? довільні?«
— »Довільні! довільні!« закричали люде тай усї розійшли ся.
— »А що́, Давиде, — говорить купець: — не програв-єсь може?«
— »Не дуже й програв! — каже Давид: — моя земля, то моє й золото.«
— »Та чия хата, того і правда, — каже купець, — а все таки треба, щоби хто нас розсудив.«
— »А хто-ж нас розсудить?« питає Давид.
— »Та про теє не жури ся! — каже купець. — Єсть на сьвітї такії люде, у котрих обидва ми рівні. Ходїмо на цвинтар, там нас розсудять умерлії.«
— »То ходїмо, купче!« каже Давид.
От вони й пішли на цвинтар. Приходять, а купець і каже:
»Правдиві люде! люде умерлії! встаньте, люде, та розсудїть мене з царом Давидом!«
А вмерцї повставали, упали купцеви до ніг тай сказали:
»Правдивий Боже! не нам тебе судити, а тобі судити нас на вторім пришествії!«
Аж тогдї пізнав Давид, з ким судив ся, і з того часу став христянином. Все бувало тілько й робив, що писав сьвятії піснї та грав їх на гуслях. І писав він тай писав; і як списав уже цїлую книгу, то і розрізав листи тай кинув на море. Ті листи, котрі були не сьвяті, то ті потонули, а ті, що́ були сьвятії, ті пливали по морі. Ото ангели і зібрали тії листи тай понесли до Бога, а Бог їх перечитав та й казав передати людям. От звідки-то почалась наша Псавтир.
Повненька була Соломонова мати, як приходить до неї їдна панї і просить ся сховати від пана. Цариця сховала, а тут незабаром приходить і пан та й питає царицї:
— »Чи не було, — каже, — мої жінки у ясної царицї?«
— »Нї, не було!« каже цариця. А з неї Соломон і промовляє:
— »Не слухай, — каже, — мої мами; бо і мама така сама, як і твоя жінка!«
Такий то був Соломон іще Бог знає де!
А як родив ся на сьвіт, то йому іще і трох лїт не було, а він уже важив жіночий розум. Зробив ваги, повішав на брамі, кладе на їдну шальку мамин чепець, а на другу женського клоча тай реготить, аж качаєть-ся, що клоча перетягає.
Аж приходить мама.
— »А чого, — питає, — сьмієш ся так, сину?»
— »Та як же не сьміятись? — каже Соломон: — коли жіночий розум не варт і жменї клоча!«
Закипіла мама. »Почекай же, каже, погане песеня: я ж тебе затрачу!« І сейчас казала слугам завести його в лїс, убити, а їй на знак принести його серце і мізинний палець.Взяли його слуги тай ведуть у лїс, а Соломон і почав слугам говорити:
— »Не вбивайте, — каже, — мене, добрі слуги! Дайте менї хоч трохи ще пожити на білому сьвітї! Відріжте палець, без нього я обійдусь, а серце вийміть у собаки тай занесїть до мами! Вона не пізнає!«
Ото слуги і послухали Соломона: врізали йому мізинний палець, а серце взяли у собаки та й понесли до царицї, а Соломона пустили жити.
Але що́ вже те помагало Соломонови, коли йому й так назначено було тілько три роки жити!
Сїв бідний Соломон тай плаче, а сьвяті з неба дивлять ся тай собі плачуть: »Де то вже такій розумній дитинї тай не дати жити!« От вони і просять Бога, щоб Бог позволив йому хоч трохи ще прожити. Ублагав ся Господь тай каже до сьвятих:
— »Коли вам так хочеть-ся, щоб Соломон прожив іще на сьвітї, то ідїть ви на землю, та просїть людий, щоб йому своїх лїт удїлили!«
Ото сьвятії і зійшли на землю. Ходять, просять, — нїхто не уступає, аж приходять до одної старої баби, що́ вже сто лїт прожила, а ще сто лїт прожити мала.
— »Бабуню, — кажуть, — змилуй ся над Соломоном, удїли йому хоч пів копи своїх лїт.«
Ото баба послухала їх, тай удїлила, а Соломон зачав жити бабиними лїтами.
Підріс уже Соломон порядно тай думає поїхати в гостї до царицї. Вибрав такий час, що царя не було в-дома, нарядив ся купцем тай їде до царицї.
Приїзджає, показує товари, але май бути він сам царицї подобав ся, бо що́-йно тілько покаже, все то царицї до сподоби. Ото вона й питає:
— »А що́ хочеш, купче молодий, за тії товари?«
— »Та нїчого, царице, — каже купець, — хиба дївчину на нічку.«
— »Добре, купчику! — каже цариця: зоставай ся ж ночувати!«
Ото спить собі купець на царській перинї, а цариця й посилає йому дївчину. Купець оглянув, відсилає назад тай каже: »велика!« Цариця посилає другу, — купець подивив ся і ту відсилає: каже, що маленька! От цариця іде сама тай лягає коло него. Догадав ся купець, кладе руку на груди та й говорить: »Се тії дуди, що́ я в нїї грав!« — потім на природу, та й промовив: »А се тії брами, що́ я ними виходив!«
Більше для Соломона не треба було нїчого. І тілько мати заснула, він устав та й виписав на стїнї: »Правда, що жіночий розум не варт жменї клоча, коли рідная мати з своїм сином спала.«
Написав — та й поїхав.
А тим часом приїхав і цар; прочитав тай пізнав, що то вже Соломонова справка, та задумує його відпитати. Ото робить він золотого плуга та й посилає його возити по всїм сьвітї і записувати, скілько хто буде за того плуга давати.
Повезли слуги того плуга, возили та й возили, нїхто не цїнив меньше тисячі червоних. Ото вже вони повертають ся до дому, аж здибають пастуха; пастух сидить собі та й жвакує хлїб. Ото вони його на-сьмішки й запитали:
— »Як думаєш, парубче, чи багато варт отсей плужок?«А парубок устав, подивив ся на того плужка та й каже:
— »Гнївайтесь — не гнївайтесь, а я вам правду скажу, що як в маю не буде нї каплї дощу, то він не варт і сього куска хлїба, що я доїдаю!«
Записали вони і сеє тай поїхали до дому. Цар їх і питає:
— »А що́, люде: як там цїнили мого плуга?«
— »Та всї добре, Богу дякувати! їден тілько, — кажуть, — убогий пастух не цїнив його і за кавалок хлїба, як тілько в маю дощу не буде.«
— »Правду-ж він казав, добрії люде, і то не пастух: то син мій Соломон… Шукайте його!«
Пішли слуги шукати; шукали, шукали та й не найшли.
Видумує Давид другу штуку. Видає баль і спрошує людий з цїлого сьвіта. Ото й позбирались люде, посїдали за столи; страва то усе такая добірная, тілько б поживати, а тут не можна, бо у кождого ложка на два локтї.
Сидять гостї над тою стравою тай куняють. Вже й цареви докучило дивити ся на них і пішов він на часок до царицї, аж показав ся Соломон:
— »А чом, — каже, — люде, не їсте?«
— »Та як же-ж тут їсти, — заговорили люде, — коли ложки такі прокляті?«
— »То годуйтесь, як дїти, ложками через стіл!«
Послухали люде та й стали годуватись. Приходить цар, — увсї їдять. Розпитав ся, — йому й кажуть, що так і так було. За Соломоном, — але його, поминай як звали!То так і умер Давид і не відпитав Соломона. І як умер Давид, то Соломон став на його царство; і як став на царство, то і задумав ізміряти небо.
Зробив собі такого круга тай став підійматись до неба.
Ото вже підняв ся у самую хмару, аж сьв. Петро ходить у хмарі та й до него каже:
— »Стань, Соломоне, тут твоя границя! а то далї як підеш, то і не вернеш ся. Повертай ся назад тай диви ся добре! під тобою буде синєє поле і чорнеє пятно: не спускай ся на синє, а спускай ся на чорне: чорне — то земля, а синє — то море!«
Спустив ся Соломон тай думає собі: »Не зміряв я неба, — хоч зміряю море!« І ото зробив склянную хату, сїв у нюю та й казав себе на мірянім ланцуху спускати в море. Ото вже його спускають тай спускають, аж лїзе морський рак; а морські раки такі-такі здорові, що два чоловіки на собі потягнуть. Ото і каже він до Соломона:
— »Соломоне, Соломоне! не зміряєш ти моря! Двацять лїт шукав я колись дна тай то не найшов, а тобі, Соломоне, його не видати! Повертай ся ти назад, бо й то може бути, що який-небудь молодий рак клешнями тобі ланцух перетне!«
Послухав Соломон тай вийшов із моря. А тут йому уже й небагато жити оставалось.
Ото й думає Соломон, як би йому утїкти від смерти. Дочув ся він, що десь то є на білім сьвітї безсмертная гора, тай став до неї доставатись.
А під тою горою жили черцї та манастирі будували. Ото Господь і каже тим черцям:— »Покидайте всю роботу та робіте гріб і домовину! До вас іде премудрий Соломон умирати!«
Ото вони роблять і гріб і домовину, аж надходить Соломон:
— »А що́ ви, люде, робите?« питає.
А вони і кажуть:
— »Гріб на Соломона.«
Почув Соломон, — крути не верти, а треба вмерти.
— »А маєте-ж ви міру?« питає їх.
— »Нї, не маєм!« кажуть черцї.
— »То беріть міру з мене: він такий, як я,« каже Соломон.
Взяли черцї з него міру, збили домовину, по домовинї припустили й гріб, а Соломон і каже:
— »Ану чекайте, я зміряю домовину!«
Положив ся в домовину…
— »Ну! — каже, — до міри!… а впустїть в яму!«
Впустили в яму.
— »Тепер засипайте, — каже Соломон: — а Соломона вам не треба ждати, бо я сам Соломон…«