2. Велетнї.
I.
Були люде — великани,
В пів верстви ступали
І руками мало-мало
Неба не сягали.
Нї по чому для них були
Гори і долини;
Лїси гнулись під ногами,
Як тонкі билини.
Були люде — великани,
Та згордїли з сили,
Загордїли і гріхами
Господа гнївили.
Рано Богу не молились,
Посту не тримали,
Їли, пили і гуляли,
Сьвят не шанували.
Стали баби чарувати,
Дочок научати,
Батьки волю синам дали
Пити та гуляти.
І піднялись син на батька,
А дочка на неньку;
Брат з сестрою провожали
Ніченьку темненьку.
Кров як воду проливали,
Різали, вбивали
І гріхами сьвяту землю
Всюди укривали.
II.
І збудили гріхи в небі
Господа сьвятого,
І поглянув Господь сильний
З неба високого.
І поглянув і задумав
Цїлий сьвіт згубити,
Тілько Ной зачав безгрішний
Господа молити:
»Не губи їх, сильний Боже,
Може обратять ся:
Нехай тілько перед ними
Чуда появлять ся!«
І послухав Господь Ноя:
Кару відкладає
І на небі ясне сонце
Кровю обливає,
І в полудень ясне небо
Страшно потемнїло,
І як шибка серед неба
Сонце червонїло.
І стемнїла земля цїла,
Стала як могила,
І стадами меж хатами
Зьвірина́ бродила.
І говорить Ной правдивий:
»Кайтесь, сильні люде!
Сонце гасне, зьвірі бродять, —
Конець сьвіту буде!«
Але дармо! грішні люде
Того не вважають:
Пють, гуляють, розбивають,
Бога прогнївляють.
III.
І задумав ся Бог сильний,
Став думу гадати,
Яку кару грішним людям
За гріхи їх дати.
І придумав на всїм хлїбі
Колос стеребити
І всїх грішних нечестивих
Голодом зморити.
І хлїби тогдї на сьвітї
Дивнії бували:
Всю стеблину аж до низу
Зерна обливали.
І зійшов Господь із неба,
Зшморгує колося,
Аж на щастя в полї бути
Ною довело ся.
Ухватив він кождий колос
На верху рукою
І промовив: »Ще раз, Боже,
Молюсь пред Тобою.
Ми не варті Твого хлїба,
Ми то добре знаєм,
Та як схочеш, то й без того
Всї ми повмираєм.
А не буде нас на сьвітї,
Все же будуть люде;
Нехай колос на стеблинї
Хоч на жменю буде!«
І послухав Господь Ноя,
Жменю оставляє,
Но рід грішний, нечестивий
Того не вважає.
IV.
І говорить Господь Ною:
»Сину вірний, Ною!
Ти готуй ся, — все кінчилось:
Кара над земльою!
Знаєш рибу, що́ на собі
Цїлий сьвіт тримає?
Тая риба стрепенутись
Штири рази має.
І раз перший стрепенеть-ся —
Сьвіт весь затрясеть-ся,
І земля вся наоколо
З небом розірветь-ся.
І раз другий стрепенеть-ся,
Потрясе собою, —
Вже потоне і краями
Земля під водою.
І раз третїй стрепенеть-ся
І пройде година, —
І сухою в сьвітї буде
Тілько середина.
І остатний раз стріпнеть-ся —
Цїлий сьвіт застогне,
І земля вся під водою
На милю потоне.
І даремне не моли ся:
Не зміню я кари.
Лиш тебе з дїтьми спасу я,
Та зьвірів по парі.
Ти лиш, Ною, із сїмєю
Будеш в сьвітї жити,
Поспішай лиш до потопу
Корабель робити.«
V.
Повернув ся Ной до дому,
Сїмю закликає
І з сльозами волю божу
Їм оповідає.
І жінок послав на поле
Хлїб сьвятий збирати,
А сам пішов із синами
Дерево рубати.
І рубає Ной з синами,
Бог їм помагає:
Що сокирою ударить —
Дерево спадає.
Аж в полудень — що́ за диво! —
Син іде до тата
І приносить на долонї
Сїрі мишенята.
І поглянув Ной старенький
І говорить: »Сину!
Перейде наш сьвіт великий
На лиху годину.
Ото видиш дві комахи —
Такі будуть люде;
А то — сїрі мишенята —
Їх худоба буде.
А то — плуг їх такий буде…
Сину, милий сину!
Перейде наш сьвіт великий
На лиху годину!
Віднеси їх туди, сину,
Де вони взяли ся;
Положи їх на те місце
Й Богу помоли ся!«
І віднїс їх, і почали
Карлики орати,
А синок пішов до батька
Дерево рубати.
VI.
Стрепенулась сильна риба,
Страшно загудїло,
Потрясло ся цїле небо,
Сонце затемнїло.
І покинув Ной рубати,
Став синів скликати,
І казав дилї колоти
І стовпи тесати.
Тешуть, колять, дошки пилять,
Бог їм помагає,
Та на лихо і диявіл
Голову стрімляє.
І що́ за день бідні дїти
З по́том нарубають, —
У ночі чорти підпилять,
Другим підміняють.
А ті собі і байдуже:
Того не вважають,
Все новії стовпи тешуть,
Пилять та рубають.
І от знову загудїло,
Риба затрясла ся.
І краями земля цїла
Морем облила ся.
І покинули тесати,
Стали будувати;
Та не знати, яќ до дошки
Дошку підібрати:
Все без міри у них було!
А потоп близенько!
І Ной сїв і зажурив ся
І здихнув тяженько.
VII.
І поглянув Господь сильний
З неба високого
І до Ноя посилає
Ангела сьвятого.
І злїтає ангел з неба
І говорить Ною:
»Не жури ся, вірний Ною,
Сильний Бог з тобою!
Ще раз третїй не стрясуть ся
Сьвітові основи,
А у тебе уже буде
Корабель готовий.
Бери дошку, яку хочеш,
Приклади до дошки,
І котора з них велика —
Стули кінцї трошки.
А коротка — натягни ї,
І вона пристане.
А що́ дїти натесали —
На будівлє стане.
Помоли ся тілько Богу,
Щоби дав Бог сили!…«
І з сим словом віддалив ся
Ангел яснокрилий.
І Ной міряє, стуляє,
Кінцї натягає,
І в суботу до недїлї
Корабель кінчає.
VIII.
І в недїленьку сьвятую
Страшно загудїло,
Земля всенька затрясла ся,
Море закипіло.
Летять птахи, ідуть зьвірі,
Кождії по парі;
Тілько люде пють, гуляють
І не чують кари.
І зібрав ся Ной правдивий
Із сїмєю сво́ю
І бере по парі птахів
І зьвірів з собою.
Тілько птаха-носорожець
З сили загордїла
І ховатись від потопу
З Ноєм не хотїла.
Не хотїла — не хотїла;
Двері зачинились,
І підземнії основи
Ще раз затрусились.
Земля з шумом упірнула,
Море розільлялось,
І від страху сонце ясне
В хмари заховалось.
IX.
Потонули, які були
Самі висчі гори.
Наступила ніч темненька,
Показались зорі.
І кровавий місяць сходить,
Сумно поглядає,
Як той батько нещасливий,
Що́ дїтий ховає.
І як гріб стояло море,
Хвилї не збивало,
І як камінь надмогильний
Корабель тримало.
А в повітрї птахи вились,
Бились, потопали,
Та до корабля сьвятого
Приступу не мали.
От і птаха-носорожець
В морі показав ся,
І ріг його серед моря
Як віха підняв ся.
І проглянули ті птахи, —
Звились, полетїли
І на ріг той відпочити
Раптом всї і сїли.
І впірнув він головою:
Птицї позлїтали.
Тілько вигулькнув із моря:
Птахи знов сїдали!
І сїдали і злїтали,
Поки не втопили:
Так завсїгди тим буває,
Хто гордить ся з сили.
X.
І кінчилась кара божа.
Риба підступає
І на собі цїлу землю
Знову підіймає.
Вода сплила; Ной остав ся,
Вийшов, подивив ся
І заплакав над землею,
Господу молив ся.
І молив ся, собі зичив
Лучше умирати,
Нїж такую страшну кару
Другий раз видати.
І на теє Господь з неба
Дощик посилає;
Дощик сипле, — а до Ноя
Господь промовляє:
»Не затоплю більше сьвіта,
Ною! Не жури ся.
Годї землю оглядати,
В небо подиви ся!«
І поглянув Ной на небо:
Дощик не стихає,
Та на небі перегнулась
Веселиця й грає.
То дав Господь ознак вічний,
Щоби знали люде,
Що такої в сьвітї кари
Другої не буде.
Глянув Ной, розвеселив ся,
Більше не журив ся
І щасливо жив з сїмєю
Й Господу молив ся.
XI.
А тим часом що́ день божий
Дощики спадали:
Всюди гори і долини
Зеленїти стали;
Лїс, травиця і пашниця
Стали виростати.
Але дармо: що́ минуло,
Тому не бувати.
На аршин трава піднялась
Тай і засихає.
За Адамову травицю
Лїс відповідає.
Те, що́ мохом називали
Допотопні люде,
Те лїсами у нас зветь-ся
Та і зватись буде.
А що́ люде, бідні люде,
На що́ ізвели ся!
Як комахи, комашнями
Тілько завели ся.
Ниньки родить ся на горе,
Взавтра умирає;
Ранком грає против сонця,
Вечером згниває.
Та й за теє ми повинні
Господа хвалити,
Що й такими нам позволив
В білім сьвітї жити.
А потому, Боже, Боже,
Які будуть люде!
Їх дванацять в наших печах
Молотити буде.
ДОДАТОК.
Загордїли великани,
Бога прогнївили,
То й пропали з сего сьвіта,
Нїби і не жили.
І пропали — як не жили!
Память стеребилась.
Аж недавно (кажуть люде)
Їх нога з'явилась.
І у Київі, чи Львові, —
Бог те сьвятий знає —
Серед церкви нога тая
Баню підпирає.
14. IX. 1856.
|
