1. Початок сьвіта.
I.
До початку сего сьвіта,
Що до чоловіка,
На престолї Бог великий
Жив із перед-віка.
І престолом було небо,
Невидиме нами;
І те небо в нас хрещених
Зветь-ся небесами.
Під ним друге було небо,
Що́ зоветь-ся раєм;
І коли́ воно почалось,
Того ми не знаєм.
Тілько знаєм, що в тім небі
Ангели лїтали
І сьвятії піснї Богу
День і ніч співали.
І Сатанаїл архангел
Був їх старшиною
І у Бога називав ся
Правою рукою.
Все він відав, всїм він рядив,
Всїм розпоряжав ся,
І рай цїлий його власним
Небом називав ся.
А під райом, його небом,
Наше небо було.
Та по нему анї разу
Сонце не мигнуло;
Лиш по нему чорні хмари
Громом розривало,
А під ними тьма стояла
Й море клекотало.
II.
І задумав Бог і наше
Небо осьвітити
І під небом нашу землю
Грішну сотворити.
І приходить Він до раю,
Взяв Сатанаїла
І пійшов під синє небо,
Де бездна кипіла.
Синє небо туманїло,
Вітри бушували,
І під небом чорні хмари
Громи розривали.
Все чорнїло і темнїло…
Аж Бог появив ся! —
Розійшли ся чорні хмари
І грім запинив ся.
Засинїло небо наше,
Сонце засяяло.
Стало тихо, лиш глибоко
Море клекотало.
І зійшов Господь над море:
Море утихає;
І Сатанаїла в бездну
Господь посилає.
Посилає його в бездну
Піску жменю взяти,
Щоб на морі, як на камнї,
Землю збудувати.
»І як вложиш,« Господь каже,
»Руку у безодню,
Скажи: беру тебе, земле,
На славу Господню.«
І пійшов той по-під море,
Ходить, розважає:
— »Ану й себе помяну я!
Хто теє пізнає?!…«
III.
І спустив ся в саму бездну,
Руку опускає,
Бере землю та й до бездни
З-тиха промовляє:
»Ти розкрий ся, розверни ся,
Темная безодне!
Беру землю в імя своє
І в імя Господне!«
І узяв; іде водою,
Жменю затискає.
Лиш даремная робота:
Все вода змиває!
Поки вигулькнув із моря,
Змило все водою,
І явив ся він до Бога
З голою рукою.
Бог і каже: »Не хитри ся,
Не задумуй злого!
Іди знову, тілько імя
Не приточуй свого!«
Пішов знову, й під водою
Знов над Богом кпив ся.
І знов з голими руками
На верху з'явив ся.
І розгнївав ся Бог сильний:
Небо задріжало,
Море спінилось, забилось
І заклекотало.
І в мінутї той ізчезнув
В морі під водою,
Найшов бездну, бере землю
Правою рукою.
І говорить: »Ти розкрий ся,
Темная безодне:
Беру з тебе тепер землю
Во імя Господне!«
І щаслива йому стала
На сей раз дорога,
І в мінутї він з землею
Вийшов перед Бога.
IV.
І взяв Господь тую землю,
Ходить, розсїває,
А Сатанаїл невдячний
Думоньку гадає:
Щоб землї собі у Бога
Вкрасти, заховати,
А потому в своє імя
Землю збудувати.
І роздумав свою думу
На взиск чи на згубу:
Тілько Господь відвернув ся, —
Хвать землї у губу!
А Бог нїби і не знає:
Ходить, засїває.
І засїяв, як годить ся,
І благословляє.
Рости, рости, моя земле,
Куди зглянуть очи:
Від восхода до полудня
І до полуночи!«
І земля рости зачала
І кінця не мала;
І зеленая травичка
Землю устеляла.
Та і тая, що́ у губі,
Свого Бога знає:
Росте живо, виростає,
Губу розпирає.
І зачав той нечестивий
Харкати, плювати,
І почали з того скали
Й гори виростати.
І земля землею стала,
Тілько посьвятити.
Але нічка наступала:
Тра було спочити!
V.
Закотилось сонце красне
За високі гори,
І синїє небо ясне
Як синєє море.
І тихенько в небі ходять
Ангели сьвятії
І засьвічують над небом
Сьвічі восковії.
І ті сьвічі, ясні зорі,
Сьвітять на все поле,
Доки Господь милосердний
Виспить ся доволї.
І спить Господь серед поля,
Сили відновляє,
А Сатанаїл над Богом
Думоньку гадає.
І поглянув кругом себе:
Пишно було всюди.
І як камінь, йому зазлість
Падає на груди.
»Не буду я більше з Богом!«
Став він говорити:
»Хоч сам згину, розсяду ся,
Хоч Йому не жити!
Він заснув, не має сили, —
Що́-ж я туманїю?!
Возьму втоплю Його в морі,
Сьвітом завладїю.«
І підняв на руки Бога
І води шукає:
Але-ж земля розросла ся
І границь не має!
Вдарив ся на штири боки, —
Моря не видати!
І вернув ся він, і з Богом
Положив ся спати.
VI.
Рано сонячко піднялось,
Позгасали зорі,
І у росу, як в діямент,
Повбирались гори.
І Сатанаїл підняв ся,
Бога став будити:
»Вставай, Боже! годї спати!
Землю тра сьвятити.«
І збудив ся Господь сильний
І здихнувши каже:
»Що́ хитриш ся предо мною,
Вічний ти мій враже?!…
Був я всюди сеї ночи,
Від края до края, —
І нема чого сьвятити:
Вся земля — сьвятая.
Ти хотїв мене, невдячний,
В морі утопити:
За то вічне будеш змієм
Під землею жити.«
І звинулись тому руки,
І звинулись ноги,
Довге рило натягнулось,
Висунулись роги.
І Сатанаїл невдячний
Став на вік змією,
Зашипів і з-перед Бога
Слизнув під землею.
І стогнала земля дуже,
Де змій пробирав ся,
І там всюди лїс дрімучий
Поверх неї взяв ся.
VII.
І зняв Господь з себе ризу
І махнув на право, —
І як маку ріжних птахів
Всюди залїтало.
Махнув в лїво, — і на диво,
Всюди гадь завилась;
Розстелив на землю ризу, —
Зьвірина́ з'явилась.
І пійшов Господь над море,
Ризу опускає, —
І в годинї цїле море
В рибі закипає.
Так з'явились в білім сьвітї
Зьвірина і птахи,
Ріжні гади, ріжні жаби,
Риби й черепахи.
Лиш медведї, свинї, конї,
І кроти не були;
Та ще боцяна не було,
Скойки та камбули.
І став Господь над водою,
Ризу убирає,
І із моря з середини
Рибу викликає.
І сказав Господь тій рибі
Землю підпирати,
Щоб земля на своїм місцї
Все могла стояти.
І та риба держить землю;
І як стрепенеть-ся,
То застогне земля наша
І вся затрясеть-ся.
VIII.
І вернув ся Бог до раю,
На престіл сїдає
І всїх ангелів до себе
З раю зазиває.
І злетїлось перед Бога
Ангелів без лїку, —
І настало сьвято в Бога,
Перше з передвіку.
Триста тисяч піснї піли,
А сїмсот кадили,
А тьма тьмуща через небо
Бога проносили.
І горіло небо в славі,
Тухнуло кадило,
І все воїнство небесне
Богови служило.
Служба Божая кінчалась.
Бог благословляє
І всїх ангелів до себе
Ще раз зазиває.
І всї ангели злетїлись,
Богу помолились
І сьвятому Його трону
Низько поклонились.
І махнув Бог своїм слугам
Правою рукою
І говорить: »Будьте, дїти,
Вічне ви зо мною.
Де ви були, там поставлю
Жити чоловіка;
А Сатанаїл невдячний
Проклят будь до віка!«
І основи сьвітовії
Страшно задріжали,
А на небі тихо-тихо
Ангели співали.
IX.
І співали і кінчили
Пісню ту сьвятую.
І Бог каже їм принести
Чашу золотую.
І говорить: »Ви зберіть ся,
Ангели сьвятії,
І стріпнїте над ту чашу
Крила золотії.«
І стріпнулись над ту чашу.
Бог їх посилає
На схід сонця в праву руку,
Де роса спадає.
Полетїли слуги божі, —
І їх ясні крила
Роса чиста як діямент
В десенї покрила.
І до Бога прилетїли
З чистою росою
І їще раз стрепенулись
Над чашою тою.
І зійшов Бог з свого трону
І зачав місити,
Замисив — і чоловіка
З того став лїпити.
Вилїпив, зачав стругати,
Дивне боже дїло!
І обстружки пригодились
На грішнеє тїло.
І дихнув Господь на него, —
То він відживив ся,
Підняв очн свої к Богу,
Щиро помолив ся.
І повів його Бог всюди
По небеснім краю
І заводить на остаток
До самого раю.
X.
Серед раю йшла дорога
Меж двома садами;
Ту дорогу замикали
Дві зелїзні брами.
Їдна брама — на схід сонця —
В небо підіймалась;
Друга в лїво — на заходї —
В землю опускалась.
При дорозї — два садочки,
Що́ вбирають очи:
Їден прямо на полудень,
Другий к полуночи.
І садок той, що́ к полудню,
Річка вперезала,
І місточок через річку
Брамка замикала.
А за річкою дерева
Цвили, відцвитали,
І родили, й опадали,
Знову зацвитали.
В сїм садочку на початку
Ангели спасались;
І спасли ся ж, і на небо
Висче підійнялись.
Тут Адам і Єва їли
Золотії груші.
(І тепер туда відходять
Праведнії душі.)
Та й у другім у садочку,
Що́ на полуночі,
До-ситу було усього,
Чого серце хоче.
Тілько пахнуло від него
Не добром, — бідою:
Кругом него так і лилось
Полумя рікою.
XI.
І привів Господь Адама,
Ходить, похожає,
І я́к жити він повинен,
Його научає.
І звернув у праву руку,
Перейшов місточок;
Відімкнулась перед Богом
Брамка у садочок.
І в садочку Бог зриває
Грушку золотую,
Дав Адаму половинку,
А собі другую.
І промовив: »З сего часу
Я буду з тобою,
Як сїї дві половинки
Були меж собою.«
Тай і вийшли з того саду,
Пішли до другого;
Роздїлилось на дві части
Полумя пред Богом.
Походили й там доволї:
То був сад ще красчий;
Та хто тілько їв із него,
Був на вік пропащий.
І сказав Господь Адаму,
Щоб остерігав ся,
І Адам в тім перед Богом
Клятьбою закляв ся.
І по клятьбі розійшли ся:
Бог пішов до неба,
А Адам пішов шукати,
Чого серцю треба.
XII.
І ходив Адам по раю,
Всюди находив ся
І в шовковії травицї
Спати положив ся.
І скотилось сонце в захід,
Спить і не блищить ся,
І заснуло все навкола, —
Адаму не спить ся!
Йому душно; йде до річки,
На беріг сїдає,
Схилив голову на руку
І думу гадає.
І просидїв так до ранку;
День зазолотив ся;
Адам сидить коло річки,
Аж Бог появив ся.
»Що́, Адаме, так сумуєш?«
Каже Бог до него:
»Чого тобі не достало
Ще до того всего?«
Адам глянув, поклонив ся
І говорить: »Боже!
Що́ йно тілько Ти содїяв,
Все то менї гоже.
Та я тужу і сумую
І в раю журю ся:
Я їден тут як той палець,
Де не поверну ся.«
XIII.
»Не жури ся!« Господь каже:
»Будеш друга мати;
Взавтра вийди до схід сонця
Руки умивати.
Вмочи в росу малий палець
І тріпни рукою,
Лиш на відворіть не тріпай
А перед собою.«
І з сим словом віддалив ся;
А Адам став ждати,
Коли час йому наступить
Руки умивати.
І от нічка проминула,
Ранок наступає,
А він бідний чи забув ся,
Чи Бог його знає:
Як помочив усї пальцї
Ранньою росою,
Так на відворіть і тріпнув
Цїлою рукою!
І з'явилось пять чортяків,
Адам — утїкати,
А вони давай всї разом
Пазюри мачати.
І мачають і махають
Обома руками, —
Другі родять ся чортяки,
Роблять теє-ж саме.
І робота не кінчалась,
І роси ставало, —
І намножилось чортяків —
Аж небо тріщало!
XIV.
Аж явив ся Бог до раю, —
І все затихає;
Він усїх чортів із раю
В бездну виганяє.
І чорти як тая хмара
З неба полетїли,
І де Бога спомянули —
Там вони і сїли:
Хто на небі, хто під небом,
А хто над землею;
Много на водї осталось,
Много під землею.
Та хоч зразу з переляку
Бога споминали,
Та потому всї до змія
Як їден пристали.
А тепер чорти на сьвітї
Лихо виробляють:
Домовії всїх у хатї
До гріху склоняють;
Лїсовії й польовії
Водять Бог де знає;
Водяний людий частенько
В воду затягає.
А хто вішати ся хоче —
Тому помагають
Ті чортяки, що́ в повітрі
Край землї лїтають.
XV.
Піднебеснії чортяки
Бога не боять ся
І як в хмарі Господь ходить,
З Господом дразнять ся.
Господь на них і пускає
Громовії стріли;
І стріла їх скрізь находить,
Де б вони не сїли.
Инщий часом ізмінить ся,
Залетить за кого, —
То грім разом забиває
Чоловіка того.
Але за то (я не знаю,
Кажуть старі люде):
Кого грім лиш забиває,
Той безгрішний буде.
А як в небі загорять ся
Сьвічі восковії,
Ті чортяки, що́ на небі,
Сьвітять смолянії.
Тогдї ангели там ходять,
Сьвічі відіймають
І на землю їх з чортами
З неба іскидають.
І нераз у ясну нічку
Видко, як спадає,
І де впаде — там смолою
Земля запливає.
XVI.
І говорить Бог Адаму:
»Сину мій, Адаме!
На що-сь тріпав позад себе
Мокрими руками?…
Ой! від сего стережи ся,
Поки будеш жити,
Тай і дїтям твоїм теє
Закажи робити!«
(І тепер те памятають
Всї хрещені люде,
Та і послї мир хрещений
Памятати буде.)
Пізнав Господь милосердний,
Що́ Адаму гоже:
Що Адаму в його тузї
Жінка лиш поможе.
І в годинї сон на него
Господь насилає
І над сонним чоловіком
Думоньку гадає.
І гадає і міркує,
Звідки що почати:
»З голови возьму,« подумав:
»Буде за лоб брати;
Возьму руку — жінка мужу
В вік не дасть покою;
Возьму ногу — сама в мужа
Буде під пятою.
А вона лиш чоловіка
Повинна кохати!«
І подумав і ребро став
Лївеє ломати.
XVII.
І з живого ребра того
Жінка із'явилась.
Поглянула на Адама,
З боку положилась.
І іде Господь до неба,
Їх благословляє,
А там собі край Адама
Єва засипає.
І Адаму снить ся, снить ся,
І все так миленько,
І обняв він сонний Єву
І здихнув легенько.
І здихнув — і пробудив ся…
Милая година!
Коло него, як калина,
Сонная дївчина.
І зрадїло його серце,
Душа звеселилась.
Аж і Єва незабаром
З-тиха пробудилась.
І обоє меж собою
Щиро поглянули,
Поглянули, обійнялись
І за все забули.
І пройшла для них година
Першого коханьня —
І принїс Адам для Єви
Яблук на снїданьня.
І поснїдали обоє
І пішли вздовж раю,
І їм сонячко спочило
У самого краю.
І обоє вони стали,
Богу помолились
І під деревом кріслатим
Спати положились.
XVIII.
Спить Адам, та змій лукавий
Сну чогось не має
І до себе на пораду
Всїх чортів скликає.
І злетїли ся чортяки,
Бездну всю зайняли
І, як слуги перед паном,
Перед змійом стали.
І говорить їм лукавий:
»Дїти мої, дїти!
Полетїть менї до раю,
Вісти принесїте.
Чогось скучно менї стало,
Нїчого робити, —
Тра щось думати, гадати,
Щоб людий згубити!«
І сто тисяч підійнялось,
З бездни полетїло,
Полетїло, понесло ся,
Де сонячко сїло.
І в годинї повернулись,
Змію росказали,
Що у раю край дороги
Адам-Єва спали.
І підняв ся змій лукавий,
Зо всїма простив ся,
І ще досьвіта, до раня
У раю з'явив ся.
І звинув ся й перескочив
Річку огньовую
І в садочку обвинув ся
На яблуньку злую.
XIX.
Сонце встало, засяяло.
Єва пробудилась,
Пішла, стала коло річки,
Як годить ся вмилась.
Пішла собі за місточок,
Вийшла на дорогу
І ходила меж садами
І молилась Богу.
І поглянула на лїво,
Де огонь палив ся:
Цїлий сад там в золотії
Яблучка облив ся
І почала лиш гадати,
Як би їх достати, —
Коли слухає: до неї
Хтось почав казати:
»Не жури ся, молодице!
Хто устане з-раня,
Тому з садку можна дати
Яблук на снїданя!«
І до неї пара яблук
Золотих скотилась.
Єва взяла, скоштувала —
Нїби похмелилась.
Ба й Адам тут показав ся,
З нею подїлив ся.
Ото вони вже й ковтають,
Аж Бог появив ся.
Нїщо дїяти! ковтати!
Єві теє вдалось,
А Адаму в самім горлї
Яблуко осталось.
І про теє, що́ осталось,
Добре люде знають,
Бо всї мають знак на горлї,
Лиш жінки́ не мають.
XX.
Согрішив Адам безгрішний,
Єва согрішила,
Та всему змія виною:
Змія підкусила.
І вона ще була в раю,
Як Господь з'явив ся,
І на нюю, на лукаву,
Перший гнїв ізлив ся.
Кругом саду того злого
Полумя піднялось,
Підійнялось і як море
По саду розлялось;
І зайняв ся сад нещасний,
І не погасає,
І огонь той мир хрещений
Пеклом називає:
Там на вік змія палить ся,
І палитись буде,
І із нею всї чортяки
І грішнії люде.
Незабаром відімкнулась
І північна брама,
І промовив Бог до Єви,
Єви і Адама:
»А ви, люде! не хотїли
В раю шануватись:
Тепер будете сльозами
Хлїба дороблятись.«
І дав жменю їм насїньня,
Заступ, дві лопати,
І послав на землю жити,
Землю обробляти.
І пішли вони із раю,
І сльозами вмились:
Вони чули, як за ними
Брами зачинились.
XXI.
Виміняв за шило швайку!
Нїчого дїяти, —
Давай заступ і лопату,
Треба працювати!
І працює і горює
Адам серед поля,
Та не просить, щоб на поміч
Стала божа воля.
А диявіл тому й радий:
Що́ Адам скопає,
То він за ніч вверх травою
Поперевертає.
Той працює і горює,
А все зиску мало.
Далї видить: кепське дїло!
Силоньки не стало.
Болять крижі, болять руки,
Голова не може, —
І сказав він іздихнувши:
»Поможи мнї, Боже!«
І поміг Господь небесний
Поле іскопати,
І узяв Адам насїньня
І став засївати.
І засїяв і волочить,
Із-під шкури пнеть-ся,
А чорт йому на боронї
Сидить та сьмієть-ся.
Аж тихенько з обротею
Ангел появив ся:
Схватив чорта, — і на диво
З него кінь зробив ся.
І запріг Адам коняку
І став волочити,
І за поміч за велику
Господа хвалити.
XXII.
От уже Адам і Єва
Кілька лїт прожили,
Позабули свої жалї,
Землю полюбили.
А тим часом дав Бог дїти:
Сини хлїб збирали,
Дочки в-дома коло мами
Шили, вишивали.
Тілько б жити, поживати,
Та Богу молитись,
Аж тут раптом на Адама
Тра бідї звалитись!
Була осїнь, і зачали
Дощики спадати,
І поїхали два брати
Сїно забирати.
І зачали меж собою
Очередуватись,
Кому сїно подавати,
А кому остатись.
І сварили ся і бились,
Далї вила взяли
І в півночи помеж очи
Вилами совали.
І брат брата взяв на вила…
Льлєть-ся кров рікою!
І Господь підняв їх в небо
Правою рукою.
І місяцем стали брати
І пішли по небу,
І ще досї в небі сьвітять
Людям на потребу.
І тепер на місяць гляньте:
Дивна божа сила!
На нїм видно, як два брати
Взяли ся на вила.
XXIII.
Гірко було для Адама,
Що сини пропали,
І довгенько Адам-Єва
Плакали, ридали.
І ридали й перестали:
Тра було забути,
Бо вмерлого, як то кажуть,
З гробу не вернути.
І забули свої жалї
І весело жили,
Працювали, їли, пили,
Господа хвалили.
І розжив ся наш прапрадїд,
Вмирати байдуже,
І говорить: »Не умру я,
Бо я сильний дуже!«
А Бог з неба йому й каже:
»Сину, не хвали ся!
Хоч ти сильний, а зі смерти
Ти даремне кпиш ся.
Надійде година злая:
Руки заболїють,
Голова вся розійдеть-ся,
Ноги обімлїють.
Пожовтїють твої кости,
Помертвіють жили,
І тогдї ти, як дитина,
Будиш край могили.«
Трудно було віру дати:
Сила бушувала.
Та от раптом годиночка
Чорная настала.
XXIV.
Заболїло всеньке тїло,
Ноги защеміли,
Засушило його кости,
Жили онїміли.
Голова вся розійшла ся,
І смерть наступає.
Адам видить, що не жарти —
Сина закликає.
І чуть дихає й говорить:
»Сине, вірний сине!
Піди, сину, на край сьвіта,
Вийди в небо сине.
І скажи там слугам божим,
Котрі коло раю,
Що слабий я, на постелї,
Що я умираю.
Попроси їх з того раю
Що-небудь подати.
Ой, мій сину! тото гірко,
Гірко умирати!«
І заплакав наш прапрадїд,
Сльози проливає
І в далекую дорогу
Сина посилає.
І враз з батьком син заплакав,
Помилив ся Богу,
Поклонив ся батьку й неньцї
Та й пішов в дорогу.
І Адаму нїби й лекше:
Він надїю має,
Що достануть йому з раю,
Чого він бажає.
XXV.
А синок пішов Адамів
Куда вели очи,
І приходить на край сьвіта
Близько полуночи,
Де зливалось небо ясне
З темною земльою,
І за небом спочивало
Сонце над водою.
І говорить він до сонця:
»Сонце, боже сонце!
Покажи ти менї, сонце,
До раю віконце!«
Показало йому сонце
Те віконце з краю,
І пролїз синок Адамів
І пішов до раю.
І приходить він до раю:
Брами під замками,
Коло брами херувими
З гострими мечами.
І говорить син Адамів:
»Ангели сьвятії!
Поступіть ся, відімкнїте
Ворота райскії.
Та що-небудь з раю дайте:
Батько умирає!«
Аж їден із херувимів
Йому відвічає:
»Раді б ми, Адамів сину,
Брами відчинити,
Та ключі не в нас, а в Бога, —
Нїчого чинити.
Їднаково для Адама
Віддаю, що́ маю!…«
І дав прут, що́ Бог Адама
Виганяв із раю.
XXVI.
Повернув ся син до дому:
Бея сїмя стрічає,
А Адам посеред хати
Слабий умирає.
І кивнув на свого сина
І став говорити,
Щоб йому із того прута
Обручі зробити.
І на троє прут розтяли,
Обручі зробили
І на голову Адаму
Міцно положили.
І, говорять, перестало
Голову ломити.
Але дармо наш прапрадїд
Думав вічне жити.
Надаремне й син таскав ся
В далеку дорогу:
Ще до раня Адам бідний
Віддав душу Богу.
І зібрались його дїти,
Правнуки і внуки,
І зробили домовину,
Підняли на руки.
І понесли й поховали,
В землю закопали,
І на першії могилї
Гірко заридали.
Заридали і могилу
Слїзми оросили.
І ті обручі з могили
Парости пустили.
І з тих паростів потому,
Де Адам і Єва,
Стали кипарис, кедрина
Й треблаженне древо.
Дора [Новгород. ґуб.], 19.—22. VIII. 1856.
|
