Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Байки сьвітовії в співах/Преслівля
| ◀ Купцї | Твори. Том I III. Лєґенди і гісторія. Байки сьвітовії в співах Преслівля |
Початок сьвіта ▶ |
|
На полуднї, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричом вповив ся
Камянець убогий.
Бідне місто! тілько війни
Тяжкі споминає,
А само в собі нї виду,
Нї краси не має.
Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних,
Широкого пляцу.
Доми збились і споїлись
Купами-рядами,
І від льоху аж до даху
Всї кишать Жидами.
Малий ринок серед міста —
Тілько то і пляцу;
Старий дім ґубернаторів —
Тілько і палацу.
Та ще бульвар над скалою.
Що й нїщо дивитись:
Тілько й місця камянецьким
Сидням проходитись.
І все місто комашнею
К скалї припадає,
Нїби згубленого щастя
На нїї шукає.
І над тою комашнею
Тілько храми божі,
Як якії великани,
Стоять на сторожі.
І високо у повітрє
Верхи підіймають
І хрестами золотими
Як зорями сяють.
Та найкрасчий із тих храмів —
Голова висока
Хранителя сего міста
Івана Пророка;
І будова — так пристойна!
Церква і ті банї
Так і кажуть, як хрестив ся
Господь в Іорданї:
Бо камінная дзвінниця,
Рівна та висока,
Пригадує над водою
Сьвятого пророка;
А на церкві сьвятій баня,
Низче тої банї,
Пригадує Христа-Бога
В водї в Іорданї.
Надоокола собору
Стисняне подвіря;
На подвірї пригорнулось
Вбогеє будівля.
А в будівлї того храму
Слуги проживають
І, по колїї, Сьвятому
Службу відбувають.
Кругом церкви на подвірї
Трава зеленїє;
Тілько камінь край дзвінницї
Скругляний білїє.
І той камінь, як та кістка,
Прахом зітлїває
І у храму у сьвятого
Притулку шукає.
Бідна кістко земляная!
Як житьтя ти брала,
Чи тебе огонь виводив,
Чи вода роджала?
Чиї руки тебе, кістко,
Я тїла добували,
Добували і тесали?
І на-що тесали?
Чи до церкви на підпору
Мали готувати?
Чи до палацу якого
Ґанок підпирати?
Ти й тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий
Ти білїєш, трупом тлїєш,
Нїчим непокритий.
Так на сьвітї й чоловіка,
Поки силу має,
Всякий любить і витає,
Всякий поважає.
А прийде година злая,
Силоньки не стане,
І на него як на камінь
Нїхто не погляне…
Много в Камянцї народу,
Та житьтя немає,
І від раня до смерканьня
Камянець дрімає.
І на вулицях, на ринку
Всюди пусто, тихо;
Хиба бідну писарину
Перетягне лихо;
Та школярі, бідні дїти
Сердитої долї,
Пройдуть на день разів кілька
Дорогу до школи.
Ще під вечір, як ударить
Семая година,
Оживить ся на мінутку
Бідна бульварина:
На вулицях на широких
Совітницї ходять,
На них птахи перельотні
Шкелками наводять.
Після них купецькі дочки,
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.
Потім ще яка попівна
Несьміливо ходить,
І єї учитель школи
Або школяр водить.
Тілько й воску, тілько й сьвітла
На тїснім бульварі!
Хиба в закутках ще ходять
Школярі по парі,
Та бідная писарина
У куток забєть-ся
І із лиха набє люльку,
Димом затягнеть-ся.
Та і ті, як девять вдарить,
Бульвар покидають;
А всї, решта, кілька тисяч,
Носа не являють.
Много в Камянцї народа,
Та житьтя не мають,
І від раня до смерканьня
Вулицї дрімають.
Но й для Камянця сумного
Сьвятенько буває,
Коли весь він веселїє,
Житьтям відживає.
І те сьвятенько для него,
Та пора кохана,
Наступає що рік божий
Лїтом на Івана.
Ото раз, недавних часів,
Сьвято наступило,
Цїле місто пробудилось,
Досьвіта ожило.
Всюди гамір, всюди говір,
Повно скрізь народу,
І нема нїгде проїзду,
Нема і проходу.
Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли;
Там всякую усячину
На гурт продавали:
То полотна у півситках,
То масла дїжками,
Сир і бриндзю кадубами,
Вишнї коновками.
Збіг ся Камянець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори, як в безодню,
Без слїду ховає.
А поперед того ринку,
Напротив дзвінницї,
З ненабожним і з набожним
Сидять молодицї:
Там обручки і перстенї,
Хрести й образочки,
І коралини, й коралї,
Ковтки і ковточки.
Все то нїби сріблом сяє,
Золотом блищить ся.
А набожна молодиця
Ще й не дорожить ся.
І йдуть хлопцї та торгують,
Платять та купують,
Та дївчатам, молодицям
Жменями дарують.
Коло них двома возами
Стали Пилипони,
І розклали на папері
Писані ікони.
Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай »Лїтнїй« голий,
»Зимнїй« в рукавицях.
І »Духовная аптека«,
І козаки донські,
А на возї — із ложками
Миски пилипонські.
І до них народ зібрав ся
Не так купувати,
Як сьвятого Миколая
Й пекло оглядати.
І усюди гамір, говір.
Ще й дїди співають
І на лїрі »Миколая«
Та »Варвари« грають…
Аж тут бам! В соборі дзвонять! —
Люде зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.
І знов грішні розпочали
Грішне відправляти,
Купувати, торгувати,
Своє продавати.
А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебнї,
Та воду сьвятили.
Богомільні уклякали,
Щиро сповідались,
А слабії серед церкви
Крижом крижувались.
Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дїдів стояло кілька:
Грошика чекали.
І церковних пісень голос,
І здохи печалї,
Вічний говір край офірок,
І убогих жалї, —
Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним і незгадним
Бути видавалось…
Бам-балам!! — всї дзвони дзвонять!
І в ту пору саме
Архирей із свої церкви
Вийшов з образами.
Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають;
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.
Архирей іде позаду;
На нїм митра сяє,
А диякон коло него
Кадило тримає.
І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними пляц вузенький
Люде заливають.
От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві Службу Божу
Правити начали.
І началась Служба Божа.
Їдні люде входять,
Помолять ся і виходять,
Другії надходять.
Аж прийшли жебрущі люде,
Хрест сьвятий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.
Бідні люде! хто їх видїв,
Серце каменїло:
Всї обшарпані, обдерті,
Аж сьвітить ся тїло.
У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І те випливає.
Той горбатий ізігнув ся,
Той старий схилив ся,
В того рани по всїм тїлї,
В того рот скривив ся.
Їдним словом: всяка нужда,
Яка в сьвітї була,
Десь на себе взяла тїло
Та сюди прибула.
І так жаль, як спогадаєш,
Що нїяка сила
Тої нужди не улїчить,
А хиба — могила!
За дїдами край притвори
Лїрник прислонив ся,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молив ся.
Свита вбога, но цїлая;
Постоли новенькі
І волоками привиті,
Онучки біленькі.
На ременї через плечі
Лїра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.
Шматьтя чисте, хоч на него
Прядено і грубо;
Куди глянеш, — хоч убогий,
А дивитись любо.
Сам старий, як голуб сивий,
Лїт сїмдесяти буде,
Борода широка, сива,
Сходить аж на груди.
Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нїй краска грає,
Нїби в небі як під вечір
Сонячко згасає.
Лиш слїпий він, невидющий,
І очий не має;
А я́к сплили тії очи,
Лиш Бог їден знає.
Коло него стоїть рядом
Лїт семи дївчина,
Вона старця сего водить,
Бідна сиротина.
Із ним ходить, його водить,
Його шапку носить,
І в набожних перехожих
Милосердя просить.
Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як ріднюю дитину
Людяно вбирає.
На нїй біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Хвартушок новий біленький,
Біла сорочина.
Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплїтають.
Сама мила, невеличка,
І очи сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.
Стоять дїди край притвори.
Служба закінчилась,
І високая дзвінниця
Дзвонами залилась.
Вийшов архирей, поїхав:
Пани розійшли ся.
Коло старцїв тілько прості
Люде остали ся.
Остали ся прості люде,
Старцїв обдїлили,
А лїрника коло церкви
Кругом обступили.
Обступили і просили
Співи заспівати
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.
І взяла за руку старця
Сиротина мила
І на камінь край дзвінницї
З-тиха посадила.
І дїд сїв, настроїв лїру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
Та на лїру грати: