Преслівля.
На полуднї, де Карпата
Кинула відноги,
Вколо Смотричом вповив ся
Камянець убогий.
Бідне місто! тілько війни
Тяжкі споминає,
А само в собі нї виду,
Нї краси не має.
Там нема широких улиць,
Пишного палацу,
Для проходки садів славних,
Широкого пляцу.
Доми збились і споїлись
Купами-рядами,
І від льоху аж до даху
Всї кишать Жидами.
Малий ринок серед міста —
Тілько то і пляцу;
Старий дім ґубернаторів —
Тілько і палацу.
Та ще бульвар над скалою.
Що й нїщо дивитись:
Тілько й місця камянецьким
Сидням проходитись.
І все місто комашнею
К скалї припадає,
Нїби згубленого щастя
На нїї шукає.
І над тою комашнею
Тілько храми божі,
Як якії великани,
Стоять на сторожі.
І високо у повітрє
Верхи підіймають
І хрестами золотими
Як зорями сяють.
Та найкрасчий із тих храмів —
Голова висока
Хранителя сего міста
Івана Пророка;
І будова — так пристойна!
Церква і ті банї
Так і кажуть, як хрестив ся
Господь в Іорданї:
Бо камінная дзвінниця,
Рівна та висока,
Пригадує над водою
Сьвятого пророка;
А на церкві сьвятій баня,
Низче тої банї,
Пригадує Христа-Бога
В водї в Іорданї.
Надоокола собору
Стисняне подвіря;
На подвірї пригорнулось
Вбогеє будівля.
А в будівлї того храму
Слуги проживають
І, по колїї, Сьвятому
Службу відбувають.
Кругом церкви на подвірї
Трава зеленїє;
Тілько камінь край дзвінницї
Скругляний білїє.
І той камінь, як та кістка,
Прахом зітлїває
І у храму у сьвятого
Притулку шукає.
Бідна кістко земляная!
Як житьтя ти брала,
Чи тебе огонь виводив,
Чи вода роджала?
Чиї руки тебе, кістко,
Я тїла добували,
Добували і тесали?
І на-що тесали?
Чи до церкви на підпору
Мали готувати?
Чи до палацу якого
Ґанок підпирати?
Ти й тримав-єсь, підпирав-єсь,
А тепер ізбитий
Ти білїєш, трупом тлїєш,
Нїчим непокритий.
Так на сьвітї й чоловіка,
Поки силу має,
Всякий любить і витає,
Всякий поважає.
А прийде година злая,
Силоньки не стане,
І на него як на камінь
Нїхто не погляне…
*
Много в Камянцї народу,
Та житьтя немає,
І від раня до смерканьня
Камянець дрімає.
І на вулицях, на ринку
Всюди пусто, тихо;
Хиба бідну писарину
Перетягне лихо;
Та школярі, бідні дїти
Сердитої долї,
Пройдуть на день разів кілька
Дорогу до школи.
Ще під вечір, як ударить
Семая година,
Оживить ся на мінутку
Бідна бульварина:
На вулицях на широких
Совітницї ходять,
На них птахи перельотні
Шкелками наводять.
Після них купецькі дочки,
Тлусті, чорнобриві;
З ними ходять їх коханки,
Совітники сиві.
Потім ще яка попівна
Несьміливо ходить,
І єї учитель школи
Або школяр водить.
Тілько й воску, тілько й сьвітла
На тїснім бульварі!
Хиба в закутках ще ходять
Школярі по парі,
Та бідная писарина
У куток забєть-ся
І із лиха набє люльку,
Димом затягнеть-ся.
Та і ті, як девять вдарить,
Бульвар покидають;
А всї, решта, кілька тисяч,
Носа не являють.
*
Много в Камянцї народа,
Та житьтя не мають,
І від раня до смерканьня
Вулицї дрімають.
Но й для Камянця сумного
Сьвятенько буває,
Коли весь він веселїє,
Житьтям відживає.
І те сьвятенько для него,
Та пора кохана,
Наступає що рік божий
Лїтом на Івана.
*
Ото раз, недавних часів,
Сьвято наступило,
Цїле місто пробудилось,
Досьвіта ожило.
Всюди гамір, всюди говір,
Повно скрізь народу,
І нема нїгде проїзду,
Нема і проходу.
Вздовж по ринку в рядів кілька
Все вози стояли;
Там всякую усячину
На гурт продавали:
То полотна у півситках,
То масла дїжками,
Сир і бриндзю кадубами,
Вишнї коновками.
Збіг ся Камянець жаденний,
Все то закупає,
В свої нори, як в безодню,
Без слїду ховає.
А поперед того ринку,
Напротив дзвінницї,
З ненабожним і з набожним
Сидять молодицї:
Там обручки і перстенї,
Хрести й образочки,
І коралини, й коралї,
Ковтки і ковточки.
Все то нїби сріблом сяє,
Золотом блищить ся.
А набожна молодиця
Ще й не дорожить ся.
І йдуть хлопцї та торгують,
Платять та купують,
Та дївчатам, молодицям
Жменями дарують.
Коло них двома возами
Стали Пилипони,
І розклали на папері
Писані ікони.
Тут і пекло, і суд божий,
І райськая птиця,
І Миколай »Лїтнїй« голий,
»Зимнїй« в рукавицях.
І »Духовная аптека«,
І козаки донські,
А на возї — із ложками
Миски пилипонські.
І до них народ зібрав ся
Не так купувати,
Як сьвятого Миколая
Й пекло оглядати.
І усюди гамір, говір.
Ще й дїди співають
І на лїрі »Миколая«
Та »Варвари« грають…
*
Аж тут бам! В соборі дзвонять! —
Люде зворушились,
Шапки набожно підняли
І перехрестились.
І знов грішні розпочали
Грішне відправляти,
Купувати, торгувати,
Своє продавати.
А тим часом у соборі
Дзвонили, дзвонили,
Попи правили молебнї,
Та воду сьвятили.
Богомільні уклякали,
Щиро сповідались,
А слабії серед церкви
Крижом крижувались.
Перед церквою офірки
Баби продавали,
І дїдів стояло кілька:
Грошика чекали.
І церковних пісень голос,
І здохи печалї,
Вічний говір край офірок,
І убогих жалї, —
Все то враз із гудом дзвона
У їдно зливалось
І таємним і незгадним
Бути видавалось…
Бам-балам!! — всї дзвони дзвонять!
І в ту пору саме
Архирей із свої церкви
Вийшов з образами.
Співаки йдуть попереду,
Тропарі співають;
В два ряди попи у ризах
Образи тримають.
Архирей іде позаду;
На нїм митра сяє,
А диякон коло него
Кадило тримає.
І ідуть поважним ступом,
Співаки співають;
Перед ними пляц вузенький
Люде заливають.
От пройшли, у церкву входять;
Дзвони замовчали;
І у церкві Службу Божу
Правити начали.
І началась Служба Божа.
Їдні люде входять,
Помолять ся і виходять,
Другії надходять.
Аж прийшли жебрущі люде,
Хрест сьвятий поклали
І від брами до притвори
У два ряди стали.
Бідні люде! хто їх видїв,
Серце каменїло:
Всї обшарпані, обдерті,
Аж сьвітить ся тїло.
У їдного криві руки,
Той ноги не має,
Той їдно лиш око має,
І те випливає.
Той горбатий ізігнув ся,
Той старий схилив ся,
В того рани по всїм тїлї,
В того рот скривив ся.
Їдним словом: всяка нужда,
Яка в сьвітї була,
Десь на себе взяла тїло
Та сюди прибула.
І так жаль, як спогадаєш,
Що нїяка сила
Тої нужди не улїчить,
А хиба — могила!
За дїдами край притвори
Лїрник прислонив ся,
Уклякнув і щиро-щиро
Господу молив ся.
Свита вбога, но цїлая;
Постоли новенькі
І волоками привиті,
Онучки біленькі.
На ременї через плечі
Лїра під полою,
І торбина коло него
З жовтою смолою.
Шматьтя чисте, хоч на него
Прядено і грубо;
Куди глянеш, — хоч убогий,
А дивитись любо.
Сам старий, як голуб сивий,
Лїт сїмдесяти буде,
Борода широка, сива,
Сходить аж на груди.
Чоло ясне, твар черствая,
Ще в нїй краска грає,
Нїби в небі як під вечір
Сонячко згасає.
Лиш слїпий він, невидющий,
І очий не має;
А я́к сплили тії очи,
Лиш Бог їден знає.
Коло него стоїть рядом
Лїт семи дївчина,
Вона старця сего водить,
Бідна сиротина.
Із ним ходить, його водить,
Його шапку носить,
І в набожних перехожих
Милосердя просить.
Вона дбає за старого,
Старий за ню дбає
І як ріднюю дитину
Людяно вбирає.
На нїй біла нова свитка,
Крамна спідничина,
Хвартушок новий біленький,
Біла сорочина.
Коралики з образочком
Шию обвивають,
І червонії кісники
Коси уплїтають.
Сама мила, невеличка,
І очи сивенькі,
Коси довгії русяві,
Личенька повненькі.
*
Стоять дїди край притвори.
Служба закінчилась,
І високая дзвінниця
Дзвонами залилась.
Вийшов архирей, поїхав:
Пани розійшли ся.
Коло старцїв тілько прості
Люде остали ся.
Остали ся прості люде,
Старцїв обдїлили,
А лїрника коло церкви
Кругом обступили.
Обступили і просили
Співи заспівати
І зачали в його шапку
Мідяки кидати.
І взяла за руку старця
Сиротина мила
І на камінь край дзвінницї
З-тиха посадила.
І дїд сїв, настроїв лїру
І зачав співати,
Зачав співи їм співати
Та на лїру грати:
|
