3. Цар Давид.
I.
Був колись то цар на сьвітї,
Що́ Давидом звав ся,
Спав на сріблї, в діяментах,
В золото вбирав ся.
І палаци мав на диво:
Стеля вся склянная,
І під стелею ходила
Рибка золотая.
Стїни були в діяментах,
В золотї підлога,
І на милю вкруг палацу
Срібная дорога.
Та і жінка гарна була,
Нїчого казати:
Лиш поглянути на нюю,
То гріх не кохати.
Тілько б жити, царювати
Та молитись Богу;
Та Давид пішов з розкоші
Не на ту дорогу.
Люде охали, стогнали,
З голоду вмирали;
А Давид, що́ тілько бачив,
Грабив на пропале.
Дївчат гарних, молодицїв,
Зводив він нї на́-що;
Через него й його жінка
Пустилась в ледащо.
Стид і сором, віра й правда —
Все то замирало;
Повернулось все в палацах
І путя не мало.
II.
І задумав Бог Давида
До путя привести.
Нарядив ся купцем дальним,
Став товари везти.
І ото Він до Давида
В місто заїзджає.
Давид чує: »купець дальний«, —
В гостї запрошає.
І приїхав купець дальний;
Став Давид питати:
»Звідки купець чужоземний?
Що́ маєш продати?«
Купець каже: »Я з Єгипту,
Найяснїйший царю,
І при собі на сю пору
Не маю товару.
Все-м розпродав меж царями,
Що́ йно мав продати;
Тепер хочу в тебе, царю,
Палац купувати!«
— »Много гроший, купче, маєш
(В тім надїю маю),
Лиш чи будемо сватами,
Того я не знаю!
Як насиплеш тілько злота,
Що всї мої люде
Наберуть ся, кілько зможуть,
То твій палац буде!«
— »Все то буде, ясний царю!«
Купець відвічає:
»Нехай зараз цар вельможний
Свій народ скликає!«
III.
Затрубіли рано труби, —
Голос розільляв ся,
І до ранку, до другого,
Весь народ зібрав ся.
І повів їх купець дальний
Меж високі горі,
І в мінутї стали гори,
Як золоте море.
»Беріть, люде,« купець каже,
»Доки в волю буде!«
І зачали злото брати
Давидові люде.
Брали, брали і ховали,
Далї й перестали.
»Годї з нас! ми всї довільні!«
Разом закричали.
Закричали й розійшли ся,
Звідки хто узяв ся,
І з Давидом меж горами
Лиш купець остав ся.
»А що́, царю!« купець каже:
»Не програв ся може?«
Але Давид йому каже:
— »Не спіши, небоже!
Чия хата, того й правда.
Я не дам нїчого,
Та ще дякуй, як тебе я
Випущу живого!«
— »Твоя правда, ясний царю!
Все-ж таки годить ся
Нам з тобою, ясний царю,
Судом посудить ся.
Живі люде не розсудять —
До вмерлих підемо:
Там в півночи на могилах
Правду ми найдемо.«
IV.
Наступає тиха нічка,
Сьвітять ясні зорі,
І в тумани, як в намітку,
Завинулись гори.
За горами повний місяць
Череп підіймає
І на цвинтар серед поля
Сумно поглядає.
Було тихо меж гробами,
Вмерцї міцно спали,
Лиш купець дивний з Давидом
Через них ступали.
І приходять в середину
Цвинтаря старого,
І зачав купець будити
Кождого вмерлого.
І говорить: »Встаньте, люде!
Встаньте, божі дїти!
І мене з царем Давидом
Вірне розсудїте.«
І розкрились старі гроби,
Вмерцї повставали
І купцеви в ноги впали,
Впали і сказали:
— »Боже вічний, Боже дивний,
Праведний Ти Боже!
Хто Тебе, правдивий Боже,
Осудити може?
Не Тебе нам, але Ти нас
Будеш всїх судити,
Як захочеш кости наші
З гробу воскресити.«
І пізнав цар, з ким судив ся,
Богу поклонив ся,
І від тогдї зачав жити,
Мов переродив ся.
V.
Замовчали у Давида
Скрипка та цимбали,
І в палацах тілько гусла
Набожно бреньчали.
І зачав Давид на гуслах
Піснї вигравати
І в тих піснях божу силу
Дивну вихваляти.
І вже рідко коли пісню
Грав він не сьвятую.
І списував тії пісні
В книжку у їдную.
І убралась книга в піснї,
Нїби небо в зорі,
І розрізав Давид книжку
І кидає в море.
Їдні листи утопали,
Другі випливали;
І которі випливали —
Ангели збирали.
І зібрали, Богу дали.
Став Господь читати,
Прочитав — і нам хрещеним
Казав передати.
І тепер у кождій церкві
Піснї ті знайдуть ся,
І ті піснї Цар-Давида
Псавтирою звуть ся.
VI.
І говорить Бог і Господь:
»Царю і пророче!
Проси в мене, мій пророче,
Чого серце хоче.«
А в Давида, слава Богу,
В волю було всього,
Були й дочки, лиш не було
Сина нї їдного.
І зачав Давид молитись,
Господа благати
І просити Його щире,
Щоб три сини мати.
Щоб їден син був найкрасчий,
Другий — найсильнїщий,
А щоб третїй син у нього
Був найрозумнїщий.
І послухав його Господь
З високого трона,
І дав Йосипа, Самсона,
Та ще Соломона.
І Іосип був найкрасчий,
Самсон — найсильнїщий,
Соломон, його мізинець,
Був найрозумнїщий.
І найстарший син, Іосип,
Завідував снами.
І тепер іще остав ся
Звичай межи нами,
Що як тілько коли-небудь
Сни страшнії маєм,
Пробудившись, не встаючи,
Тричі промовляєм:
»Що́ приснилось, те приснилось:
Нехай сьвятий Йосип
Розтолкує й на все добре
З злого переносить.«
VII. (Самсон.)
Середущий син Давида
В війнах лиш кохав ся
І ходив по цїлім сьвітї,
Всюди воював ся.
На останок в нашу землю
Днїпром припливає.
Але тілько з води вийшов —
Аж лев надбігає.
Самсон кинув ся на него,
Наступив ногою,
Дере пащу, і із пащі
Пішла кров рікою.
А тим часом йому руки
Й ноги обімлїли,
І лев сильний із Самсоном
Вічне скаменїли.
А потому зійшлись люде,
Київ збудували,
Та Самсона того й лева
З місця не здвигали.
І тепер іще він тисне
Лева під ногою,
Дере пащу, і із пащі
Йде вода рікою.
4. X. 1856.
|
