4. Соломон.
I.
Ще цариця Соломона
На сьвіт не родила,
Лиш надїю тілько мала, —
По саду ходила.
І ходила й говорила
З панею їдною,
Котра з паном, своїм мужом,
Жила не з правдою.
Аж приходить покоївка
І оповідає,
Що йде пан той до палацу
І панї шукає.
Панї стала, а цариця
Дає її раду
Заховатись на годинку
В вишневому саду.
А сама йде до палацу,
Пана запрошає.
»Що́ нам скажеш, добрий пане?«
Весело питає.
А пан низько поклонив ся,
Як царям годить ся,
Тай говорить: »Будь здорова,
Ясная цариця!
Я не маю що казати:
Я прийшов питати,
Чи в царицї мої жінки
Часом не видати?
— »Нї, нема тут, милий пане,«
Та́ відповідає.
А тим часом з неї голос
З-тиха промовляє:
»Твоя жінка у садочку;
Можеш пошукати.
Яка жінка твоя, пане,
Така й моя мати!«
І чи чув пан, чи нї, теє,
Що́ дитя казало,
Лиш царицї після того
Дуже кепсько стало.
II.
Пройшов місяць з того часу,
Другий іскінчив ся,
А на третїй в першу нічку
Соломон родив ся.
І в ту нічку ясне небо
Хмарою обвилось,
І в тій хмарі серед неба
Три зорі з'явилось.
І Давид-Цар обіщав ся
Золотії гори,
Хто лиш тілько розгадає,
Що́ ті значать зорі.
І зібралось много мудрих,
Стали ворожити:
Той — на щастя, той — на долю,
Той — на довго жити.
А премудрий коло мами
Тілько усьміхав ся;
І як мудрі замовчали,
Він тогдї озвав ся:
»Ти не слухай їх, мій тату,«
Став він говорити:
»Три зорі — то три лиш роки
Маю в сьвітї жити!«
І вся тая мудра зграя
З встиду розбрела ся,
А Давидови по серцї
Туга розлягла ся.
III.
А тим часом від дня до дня
Соломон мудрив ся,
І Бог знає — де́ він того
Розуму учив ся.
Лиш кінчало ся три роки —
А вже був охочий
Розпізнати, кілько важить
Розум весь жіночий.
І зробив шальки як треба,
Достав чепець з мами,
Набрав клоча повну жменю
Та й пішов до брами.
І на брамі на зелїзній
Він шальки чепляє,
Кладе чепець, кладе клоча,
Став і розважає.
Далї ходить та й регоче;
Аж надходить мати.
— »Що́ ти дїєш, Соломоне?«
Почала питати.
А той собі все регоче,
Не дивить ся в очи.
»Важу, каже, жменю клоча
І розум жіночий.
Та сама ти подиви ся:
Голова жіноча
Не заважить та й не варта
Сеї жменї клоча!«
І цариця злютовалась
І пішла від него:
»Чекай сину,« розважає:
»Не дарую сего!«
IV.
І приходить до покою,
Слугів закликає,
Оглянулась кругом себе,
З-тиха промовляє:
»Ой ви слуги, мої слуги,
Вчинїть мою волю:
Вчинїть волю, щоб не було
Мому серцю болю.
Возьміть сина Соломона,
Одягнїть, умийте,
Виведїть його до лїса,
Серед лїса вбийте.
Вбийте й серце принесїте
І мізинний палець:
Най загине з сего сьвіта
Соломон поганець.«
І узяли його слуги
І ведуть убити,
А Соломон вірним слугам
Почав говорити:
— »Ой ви слуги, вірні слуги,
Душі не вбивайте,
Хоч ще місяць до трох років
Пережити дайте.
Я вам дам мізинний палець:
Ріжте, добрі люде.
А із нами є собака, —
З неї серце буде!«
І відтяли слуги пальця,
Серце в суки взяли
І понесли до царицї
І царицї дали.
І не стало Соломона,
І нїхто не знає,
Лиш Давид по нїм нещасний
З жалю умлїває.
V.
А Соломон серед лїса
Став думу гадати:
Днїв лиш кілька оставалось
Білий сьвіт видати.
І умив ся він, залив ся
Гіркими сльозами
І на землю сировую
Впав межи дубами.
І ті жалї і ті сльози
Небеса пробили
І усїх сьвятих і Бога
В небі розбудили.
І зачали сьвяті люде
Господа молити,
Щоби Господь Соломону
Дав ще лїт прожити.
І сказав Бог: »Соломона
Щиро я кохаю
І своїх лїт йому дав би,
Та я лїт не маю.
А ви, мої сьвяті люде,
Ви на землю йдїте
І для него кілька років
У людий просїте!«
І зійшли сьвяті із неба
І стали ходити,
І ходили й лїт просили
Соломону жити.
VI.
І день цїлий проходили,
Закотилось сонце.
От підходять сьвяті люде
Під їдно віконце.
Там старая баба жила,
Що́ сто лїт прожила —
А те других сто прожити
Доля їй судила.
І зачали сьвяті люде
Бабу ту питати,
Чи не схоче тая баба
Своїх лїт віддати.
»На́-що маю віддавати?«
Баба говорила, —
»Коли менї лїта тії
Доля присудила!«
— »Та не радість, бабко, старість!
Як старому жити —
Хиба тілько свої кости
Жовтії сушити.
А на сьвітї є дитина,
Бідна сиротина,
Лїт не має і вмирає
Як тая билина!«
І здихнула стара баба
І стала казати:
»Коли так, то я вже мушу
Лїт півкопи дати.
Лиш нехай дитина тая
Гайом не гайнує,
Нехай лїта дорогії
І себе шанує…«
VII.
І минуло недїль кілька,
Кілька лїт минає,
Соломон жиє на сьвітї
І не умирає.
І згадав він свою неньку,
Що́ хотїла вбити,
І задумав, чим не було б,
Неньцї відплатити.
Лиш Давид їдного часу
Виїхав з столицї, —
Взяв товару штири воли,
Їде до царицї.
Приїзджає під ворота,
Конї випрягає,
Аж виходить і цариця,
Купчика витає.
Роздивила ся товари:
Всї до вподобаньня.
Та й сам купчик молоденький
Здав ся б до коханьня.
»А що́ хочеш за товари?«
Ласкаво питає.
— »Тілько дївчину на нічку,«
Той відповідає.
І цариця попросила
Сутки почекати
І тим часом йому стала
Дївки добирати.
VIII.
І настала ніч темненька;
Постїль застелили
І на постїль на пухову
Купчика вложили.
Йде дївчина як калина,
Серце так і бєть-ся:
Хто то знає, що́ там буде?
Що́ там доведеть-ся?
А купець лиш подивив ся —
Каже: »Не годить ся!«
Тай і просить, щоб прислала
Другую цариця.
Іде друга як та ружа,
Серце обкипає:
Хто то знає, що́ там буде,
Що́ її чекає?
А купець собі байдуже:
Не пускає спати.
А царицї таки просить,
Щоби дївку дати.
Що́-йно слала лиш цариця,
Все то не годить ся.
На остаток — що́ робити? —
Йде сама цариця.
Йде цариця, чепурить ся,
Бють ся мило груди:
Вона знає, що́ чекає,
Що́ там з нею буде.
Лиш приходить, — жвавий купчик
Став до себе звати,
І цариця коло него
Положилась спати.
IX.
Положила ся цариця
Без жадного фуку,
І купець підняв над нею
Свою праву руку.
І підняв він свою руку,
Положив на груди
І промовив: »Ой колись то
Грав я в сїї дуди.«
Потім знову синок каже
До рідної мами:
»Ой колись то я виходив
Через сїї брами!«
Но цариця того всього
Та й не розважає;
Чи зшалїла, чи заснула,
Чи Бог її знає!
І цариця не проспить ся,
Спить і тяжко дише.
А купець на стїнах всюди
Діяментом пише:
„Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить Бог і видять люде —
Не варт жменї клоча!“
Написав він і поїхав,
Куди сам лиш знає,
Аж тут рано, до схід сонця,
Давид приїзджає.
X.
Спить цариця, не проспить ся.
Давид походжає,
Походжає, поглядає
І письмо читає:
„Коли мати з сином спала,
Голова жіноча —
Видить Бог і видять люде —
Не варт жменї клоча!“
І забились його жили!
І ожили кости!
Давид живо догадав ся,
Хто́ приходив в гостї.
Догадав ся, що на сьвітї
Соломон гуляє,
І я́к його відпитати —
Думоньку гадає.
»Га!« подумав: »зроблю плуга,
Плуга золотого,
Може плугом відпитаю
Соломона свого!«
І зібрав він своє злото,
Сказав збити, злити,
І із того злота всього
Цїлий плуг стопити.
І злотники ізібрались,
Золото стопили,
І на диво всьому сьвіту
З нього плуг зробили.
І послав Давид по сьвітї
Той плужок возити
І питати і писати,
Як будуть цїнити.
XI.
І цїнили того плуга
І цїну писали:
Скрізь від тисячі червоних
Менче не давали.
От до дому повертають, —
Видять: під горою
Парубок якийсь обдертий
Ходить з чередою.
І ходить він з чередою,
Чорний хлїб жвакає
І череду на дорогу
З поля виганяє.
Слуги й того не минули:
Зачали просити
Подивитись на їх плуга,
Цїну йому збити.
І прийшов він. Зачинає
Плуга оглядати.
— »Та плуг гарний,« промовляє,
»Нїчого казати.
І чересло, і полиця,
І леміш хороший.
Кого злиднї їдять три днї,
Дав би копу гроший.
То як дощики на щастя
В маю перепадуть,
Тогдї плуг йому придасть ся
Й гроші не пропадуть.
А не будь дощу нї разу —
Він не варт нїчого:
І не тілько хлїба сего, —
Сухарця цьвілого!«
Записали й се ті люде
На папері свому
І поїхали сердиті
До самого дому.
XII.
І приїхали до дому.
Став Давид питати:
»Що́ там, люде, в білім сьвітї
Про мій плуг чувати?«
Слуги низько поклонились,
Стали говорити:
»Даруй Боже тобі, царю,
Многі лїта жити!
Ісходили ми всю землю,
Скрізь людий питали, —
Скрізь від тисячі червоних
Менше не давали.
Лиш їден пастух поганий
З пантелику збив ся:
Не цїнив він того плуга,
Тілько з нього кпив ся.
Оцїнив лиш на дві копи
І сказав до того,
Що, як в маю дощ не буде,
Він не варт нїчого!«
— »Ой сами ви,« Давид каже,
»З пантелику збились,
Та і тії разом з вами,
Що́ в цїну гонились.
З вас усїх пастух убогий
Був найрозумнїйший,
І пастух той — певне дїло —
Син мій наймудрійший.
Беріть тепер в стайнї конї,
Кождий вороного,
Найдїть менї, відпитайте
Соломона мого!«
І почали люди всюди
Їздити, питати, —
Але дармо! в чистім полї
Вітра не піймати!
XIII.
І Давид-цар зажурив ся,
Став думу гадати,
Як би свого Соломона
В сьвітї відпитати.
»Га!« подумав: »видам баль я,
І зійдуть ся люде,
Межи ними непремінно
Соломон мій буде!«
А в Давида — треба знати —
Все робилось живо:
Загадав лиш, — і вродив ся
В него баль на диво.
Трублять труби, ідуть люде,
Сїли за столами,
І дубові столи гнуть ся,
Гнуть ся під мисками.
І миски всї срібні були,
Тарілки із злота.
Гостям тілько із ложками
Кепськая робота:
На два локтї кожда ложка.
Як тут будеш брати?
За кінець візьмеш рукою —
Губі не дістати.
Близче возьмеш — друге горе,
Бо, як набираєш,
Держаком сусїду свому
Очи вибираєш.
І задумали ся гостї;
Страва застигає,
Душа рада б попоїсти,
Та путя не знає.
XIV.
І Давид промовив з-тиха:
»Гостий в мене много,
Та нема щось межи ними
Соломона мого.
Де-ж ти, сину Соломоне?
Де-ж ти так довгенько?«
І поглянув навколо
І здихнув тяженько.
І прийшла сама цариця
З панею їдною,
Взяли царя по-під руки,
Повели з собою.
Аж тут раптом нїби з неба
Соломон напав ся:
»Чом не їсте, добрі люде?«
Живо запитав ся.
— »Чи-ж не бачиш, яка ложка?«
Стали бормотати:
»Візьмеш страви, — очи видять,
Губі не достати!«
А він живо людям каже:
»Цїхо! угамуйтесь!
Ложки́ — в руки! і як дїти
Через стіл годуйтесь!«
— »О, спасибі тобі, хлопче!«
Люде закричали,
Ложки в руки і на чудо
Балювати стали.
Давид входить, догадав ся,
Сина скрізь шукає.
А син, Бог лиш тілько знає,
Де вже опирає!
XV.
Вже двайцята Соломону
Осїнь наступає.
Соломон сидить над морем,
Думоньку гадає:
»Віють вітри, віють буйні,
Страшно хвилї бють ся;
Тяжко, тяжко мому серцю,
Що аж сльози льлють ся.
Наймудрійший я на сьвітї, —
Що́ менї із того?
Як приблудний ходжу, нуджу
Коло дому свого!
Ходжу, блуджу коло дому
І ріднї не бачу,
Тілько неньку проклинаю,
Тілько долю плачу.
Нене ж моя, рідна нене
Що́ ти починила?
На що-ж мене Соломоном
На сьвіт породила?
На що-ж мене Соломоном
На сьвіт породила —
На що-ж мене сиротою
По сьвітї пустила?
І пустила і від батька
Сина відлучаєш!
Нене ж моя, злая нене,
Чом не умираєш?«
XVI.
Почорнїло синє море,
Сонячко згасає,
І на небі чорна хмара
Камінем звисає.
Як склепіньня гробовеє
Небо сумне стало,
І як гроби з себе море
Хвилї підіймало.
І по сьвітї білім тихо,
Тілько ворон краче,
Тілько вітер повіває
Та жалібно плаче.
Вдруг пів неба загорілось,
Запалахкотїло…
І погасло, і по небі
Страшно загреміло.
Загреміло, загудїло,
Земля затрясла ся,
І по небі громовая
Стрілка пронесла ся.
Бах на землю! стало тихо,
Небо замовчало,
Лиш дрібними слїзоньками
Землю устеляло.
Плаче небо й перестало,
Небу легше стало:
Чорні хмари розійшли ся,
Сонце засяяло.
Любо, мило в білім сьвітї,
Пташечки співають,
В полї люде хлїб збирають,
В морі риби грають.
Любо, мило в білім сьвітї,
На душі миленько,
Лиш їдному Соломону
Сумно та тяженько.
XVII.
І сидить він під скалою,
І сидить і плаче.
Аж тут ворон чорнокрилий
По-над море краче:
»Ой лїтав я кожду нічку
Помежи горами,
Кожду нічку доглядав я
Соломона мами.
О, коли-ж ти, злая нене,
Будеш умирати?
Ой коли-ж я над тобою
Сяду балювати?
І лїтав я надаремне,
І не маю жалю:
Серед тучі, серед грому
Я дождав ся балю.
Общипав я твоє тїло,
Виссав твої жили, —
На́ що-ж серце твоє чорне
Громи розкришили!«…
І лїтав він по-над море,
Просив моря пити:
Тяжко стало після балю
Ворона палити.
І зачав він воду пити,
Пив і не напив ся,
І без духу в синє море
З берега звалив ся.
А Соломон розважає,
Сльози утирає.
І до батька, до Давида
Весело вертає.
XVIII.
Давид плакав у палацу,
Тяженько журив ся,
Аж тут раптом перед нього
Соломон з'явив ся.
»Здоров, батьку мій Давиде!
Ой як ся ж ти маєш?
Чи за неньку, чи за сина
Сльози проливаєш?«
І упав йому у ноги,
Низько поклонив ся, —
І як сонячко на небі
Цар розвеселив ся.
»Здоров, сину Соломоне,
Рідная дитино!
Де ти був до сего часу?
Сядь-но, роскажи-но!«
І Соломон сїв із батьком,
Все став говорити:
Як то його рідна ненька
Думала згубити;
Як він смерти відкупив ся
Від рідної мами;
Як потому він став жити
Чужими лїтами.
Росказав усе Давиду.
Давид розридав ся:
»Слава Богу, Соломоне,
Що хоч ти остав ся!
Я старий; уже не можу,
Будеш помагати,
А як смерть пошле мнї Господь,
Будеш царювати!«
XIX.
І почули усї люде,
І весь сьвіт дочув ся,
Що Соломон — у Давида,
Що він повернув ся.
І зібрались до Давида
Царі і царицї,
Мужі, хлопцї і дївчата,
Баби й молодицї.
І цар видав баль на диво,
Гостї їли, пили,
На-послїдок Соломона
Видїти просили.
І явив ся син Давидів,
Лиш не в кармазинї:
В простих чоботях пасових,
В простії свитинї.
І промовив: »Люде добрі!
З розумом судїте:
Як що шиєте, то перше
Ґудза завяжіте!«
Тілько всього було й мови.
Всякий розважає,
Як, куди і против чого
Соломон стріляє.
Розважали і гадали,
Сили не добились.
Поклонили ся Давиду,
Сину поклонились
І поїхали до дому,
Стали розважати:
Що́ б то було, як він каже,
»Ґудза завязати«?
XX.
Незабаром після балю
Цар-Давид скончав ся,
І Соломон сїв на царство
І коронував ся.
Сїв на царство й зачинає
Думоньку гадати:
Як би небо розгадати,
Море зґрунтувати.
Соломону треба було
Тілько захотїти.
Захотїв лиш, — і на крузї
В небо став летїти.
І летїв він, і чи довго —
Бог то сьвятий знає;
На остаток аж під самі
Хмари підлїтає.
В хмарах густо, круг опер ся:
Нїчого дїяти!
І зачав він помаленьку
Хмари розгортати.
Розгортає чорні хмари,
Круг свій підіймає,
Аж по самій серединї
Голуба стрічає.
»Здоров, мудрий Соломоне!
Де-ж ти так спішиш ся?
Не ізміряєш ти неба,
Дармо не труди ся.
Може ще як ти на милю
Хмарою пробєш ся,
Та як далї йти захочеш,
Там і останеш ся.
Повертай ся ти до дому,
Та дивись усюди:
Під тобою синє поле
І пятно там буде.
І пятно те — земля наша,
Синє поле — море!…«
І вернув ся він із неба,
Мале йому горе.
XXI.
»Не ізміряв же я неба,«
Став він промовляти:
»Ану, стану ланцухами
Море ґрунтувати!«
І зробив він склянну хату,
Ланцухи чепляє
І із нею кораблями
В море виїзджає.
І на самій серединї
Увійшов до хати
І казав себе помалу
В море опускати.
І у море що-раз глибше
Соломон спускав ся,
І що́ море в собі має —
Все те роздивляв ся.
Опускав ся, ба вже мало
Й ланцуха Бог має,
Аж тут рак до него лїзе
І його витає:
»Здоров, царю Соломоне!
З моря підіймай ся:
Дно побачити морськеє
Ти не сподївай ся.
Двацять лїт жию я в морі
І до низу йду я,
Та дна моря не дістати,
Поки не умру я.
А може ти і дістанеш,
Як ланцух урветь-ся,
Та вже сьвіта повидати
Більше не прийдеть-ся!«
І не зміряв він і моря,
Як не зміряв неба,
І пізнав він, що тих річий
Міряти не треба.
XXII.
Та не так-то швидко, люде,
Теє все робилось,
Як писалось на папері,
Як нам говорилось.
Соломон прийшов до себе
Та і нагадав ся,
Що йому на сьвітї жити
Тілько рік остав ся.
А тут він іще давненько
Мав те на примітї,
Що безсмертна гора їдна
Єсть на білім сьвітї;
Що до неї лиш достатись —
Можна вічне жити.
Давай туди діставатись!
Нїчого робити!
Узяв хлїба, узяв соли,
Помолив ся Богу,
Вийшов тихо із палацу,
Пішов у дорогу.
І пішов він, а Бог з неба
Тілько поглядає:
»Соломоне, Соломоне!«
З-тиха промовляє.
»Хоч крути ся, не верти ся,
Нїчого дїяти:
Видне дїло, годї жити,
Треба умирати.
Хоч крути ся, не верти ся,
Смерть перед тобою.
Ти як-раз зійдеш ся з нею
Під горою тою.«
XXIII.
Де стоїть гора безсмертна,
Колись люде знали,
Лиш тепер — нещастя наше —
Всї позабували.
На горі тій жили люде
І не умирали;
Били камінь під горою,
Храми будували.
І явив ся до них Господь,
Каже все лишити
І як можна тілько скоро,
Домовину збити.
Каже збити домовину
Та і гріб копати:
»Скоро син сюди Давидів
Прийде умирати!«
І пішли всї, дошки пилять,
Тешуть і рубають,
Незабаром під скалою
Яму начинають.
Аж надходить син Давидів,
Сумно поглядає:
»Що́ то, люде, з того буде?«
Він людий питає.
— »Єсть на сьвітї цар премудрий,«
Став їден казати:
»Він зоветь-ся Соломоном
І іде вмирати.
І ми робим домовину
Та і гріб копаєм,
А який він, коли прийде,
Ми й самі не знаєм!«
XXIV.
От тобі й гора безсмертна!
Думав вічне жити,
Аж приходить ся на нїї
Голову зложити.
Що́-ж робити, як зложити!
Не буду втїкати!
Мудрий вміє в сьвітї жити,
Вміє і вмирати.
»А чи маєте ви міру?«
Соломон питає.
— »А Бог її сьвятий знає!«
Хтось відповідає.
— »Соломон із мене ростом,
Беріть з мене міру!«
І узяли з него міру
На чистую віру.
Взяли міру і по нїї
Домовину збили,
А по тії домовинї
Й яму припустили.
Припустили і скінчили.
»Почекайте, люде!
Ану, ваша домовина
Чи до міри буде?«
— »Ану, справдї!« кажуть люде:
»Ляж у домовину.
Чи як-раз вона пристане
Давидову сину?«
І пристала домовина,
Нїби вона сама.
»Ану в яму опустїте:
Чи пристане яма?«
Опустили його в яму:
»Ну, спасибі, люде!
Засипайте Соломона,
Другого не буде!«
5.—7. XI. 1856.
|
