5. Бог на землї. [Спаситель.]
I.
Перед-тим як мав на землю
Господь появитись,
Гірко було в сьвітї жити,
Гірко уродитись.
Все в нїй було зопсувалось,
Попереверталось,
І будівлє сьвітовеє
Мало що трималось.
Ріки в море поспливали, —
Нїкому спинити;
І нїчого було їсти,
І нїчого пити.
Надаремно бідні люде
Плугом землю рили,
Надаремне гірким потом
І слїзми росили:
Земля все була як камінь,
Хлїба не родила,
І від вітру, як дорога,
Порохом пилила.
Та і люде, сказать правду,
Путя мало мали:
Божих сьвят не шанували,
Посту не тримали;
Багатії гайнували,
Обдирали бідних,
Нераз руки підіймали
Ріднії на рідних.
А найбільше було лихе,
Що смерть свою знали:
Батьки пили та гуляли,
За дїтий не дбали.
І не було путя в сьвітї,
Все в нїм зопсувалось,
І будівлє сьвітовеє
Страшно хилиталось.
II.
Видить Господь, видить Творець,
Що мир погибає, —
Архангела Гавриїла
З неба посилає.
Посилає в Назарету
До Дїви Марії —
Передати їй із неба
Вісти дорогії.
Передати її вісти,
Що Бог з неба сходить
І що Бога як дитину
Сьвята Дїва зродить.
І явив ся ангел божий
До Дїви Марії;
І Марія з того часу
Стала у надїї.
І не сьміла сьвята Дїва
Людям показатись,
І не сьміла і почала
Від людий ховатись.
І от, Господа повити
Время наступає,
І до міста Виѳлеєми
Дїва поспішає.
І у містї Виѳлеємі
В опівнічну пору
Породила вона сина,
Як ясную зорю.
Породила Бога в шопі,
В яслах положила
І з морозу, чи зі встиду
Сїном притрусила.
III.
Аж приходить кінь до ясел
І став сїно брати,
І зачав він Христа Бога
В яслах розкривати.
І побачив віл нужденний, —
І коня зганяє
І став, дихає над Богом,
Бога загріває.
І говорить сьвята Дїва
Доброму волови:
»Будеш же ти в Бога ситий
Мати хлїб готовий.
А ти, коню, будеш їсти,
Їсти не покинеш,
Поки сам ти коло їдла
Лопнеш та й ізгинеш!«
З того часу віл пасеть-ся,
А прийде до дому —
Він завсїгди Божу жуйку
Має в ротї свому.
А кінь їсть і все голоден,
Кілько хто не кине;
І як буде — не покине,
Поки сам не згине…
А тим часом радість стала,
Яка не бувала:
Над вертепом зоря ясна
Сьвітом засяя́ла.
І над небом і землею
Ангели лїтають,
»Слава Богу і мир людям!«
Весело співають.
IV.
Серед поля на степови
Пастухи стояли
І у будї в опівночи
Варту відбували.
Вдруг зірниця загорілась,
Сьвітить дуже ясно;
Над шопою заблищалось
Нїби сонце красне.
З буди вийшли і зачали
Диво розглядати,
Аж злїтає ангел з неба
І почав казати,
Що в вертепі Бог родив ся,
З Дїви воплотив ся,
Як дитина пеленами
Бідно уповив ся.
І зачали пастухи ті
Думоньку гадати:
Як тут Богу поклонитись
І чи́м дарувати?
І вибрали ягня гарне,
Щиро помолились
І приходять до вертепу,
Богу поклонились.
Поклонились Христу Богу,
Подарунок дали
І з душою — щирим серцем —
Богови сказали:
»Прийми, Боже неба, землї,
Нашу чисту віру,
Нехай тобі наша віра
Буде за офіру!«
V.
А тим часом зоря ясна,
Ясная приміта,
Була видна і в Персидї,
Аж на кінцї сьвіта.
І в Персидї на пораду
Три царі зібралось
І зачали мудрувати,
Що́ на сьвітї сталось.
Мудрували і гадали,
І на тім в них стало,
Що такий цар народив ся,
Як ще не бувало.
І взяли вони ливану,
Золота й кадила
І пішли собі в дорогу,
Як зоря водила.
І приходять до вертепу,
Бога увидали,
Поклонили ся низенько
І дари давали.
І їден дав йому смирну
І став говорити:
»Жичу Тобі, новий царю,
У розкоші жити!«
Другий золотом дарує
І почав казати:
»Жичу Тобі, новий царю,
Щоби-сь був багатий!«
Третїй Богу, як дитинї,
Свій ливан приносить
І у Бога йому сили
І здоровля просить.
І віддали свої дари,
Ще раз поклонились
І веселі у Персиду
Знову возвратились.
VI.
Ой на річцї, на Орданї
Тече вода гожа,
І приходить над ту річку
З Сином Матер Божа.
І ангели прилетїли,
Сьвічі засьвітили,
Засьвітили свої сьвічі,
Воду осьвятили.
І сьвятая й помічная
Ордань цїла стала,
І в Орданї Матер Божа
Сина іскупала.
Іскупала як дитину,
В пелюшки повила
І у яслах, у вертепі,
Спати положила.
І колише Мати Сина,
І сама дрімає,
Аж до неї тихо з неба
Ангел прилїтає.
»Годї, мати!« став казати,
»Сина колисати:
Казав Гирод малі дїти
Скрізь позабивати.
Біжи, Мати, до Єгипту,
Ховай свого Сина,
Поки Гироду не прийде
Смертная година!«
Мати з Сином на ослятї
В Єгипет ступає,
Гирод слуги свої злії
Всюди розсилає.
Слуги ходять і убити
Господа шукають
І як воду кров невинну
Всюди проливають.
VII.
І зачали у Рахилї
Дїти побивати,
І зачала бідна мати
Тяженько ридати.
І як ріки сльози льлють ся,
Серце обкипає,
Бідна мати бєть-ся в землю,
Бєть-ся, промовляє:
»Дїти мої, квіти мої,
Молоде колося!
Ой чого-ж вам так без часу
Спа́сти довело ся?!
Лучче б я вас, мої дїти,
На сьвіт не родила!
Царю, царю нечестивий,
Вбий тя божа сила!«
Аж тут ангел прилїтає
І почав казати:
»Ой не бий ся так тяженько,
Печальная мати!
Ой не бий ся за синами:
Рід твій не погасне,
І від дочок стане племя,
Як ті зорі ясне.
Ой не бий ся за синами:
Бог їх не покине, —
Незабаром і злий Гирод
Злою смертю згине!«
І здихнула ще раз мати,
Сльози утирає,
А в палацах на постелї
Гирод злий конає.
VIII.
Сконав Гирод з сего сьвіта,
Нїби не бувало:
І в Єгиптї Матер-Божій
Про те чутко стало.
І зібралась Божа Мати,
Свого Сина взяла
І у нічку темнесеньку
Гори проходжала.
Проходжала лїси, гори,
Іде і забулась
І на треблаженне древо
З небачки спіткнулась.
І на древо дитя впало,
Рученьки розклало
І як мертве, як прибите,
На ньому лежало.
»Ой не дармо же ти, древо,
Треблаженним звалось,
Коли моє дитя любе
На тобі розпнялось!«
Так сказала Божа Мати.
Сина підіймає,
А Син Матері Сьвятії
З-тиха промовляє:
»Мати моя, рідна Мати,
Я ще не розпняв ся,
Знов на руки повернув ся
І живий остав ся.
Та колись то мене стануть
Розпинати люде,
І умру я в тяжких муках:
Гірко тобі буде!«
IX.
Виріс Господь, охрестив ся,
На Орданї змив ся
І на горі, на Оливній,
З ненькою простив ся.
Взяв апостолів дванайцять
І зачав ходити,
Людий грішних научати
І чуда робити.
Перше всього треба було
Воду запинити;
І задумав Бог по сьвітї
Греблї погатити.
І почав людий збирати,
Зьвірину і птахів,
Різних гадів, різних жабів,
Риб і черепахів.
І зібрались всї до Бога,
Стали працювати,
Стали скрізь греблї́ гатити,
Воду запиняти.
Тілько каня не хотїла,
По сьвітї лїтала,
І як звав Бог до роботи —
Богови сказала:
»Не буду я з ставу пити, —
Бог з тою водою!
Прожию я і без того
Дощем та росою!«
І скінчила ся робота.
Скрізь стави настали,
І усї по воду ходять,
Котрі працювали.
Тілько каня приступити
Голосу не має
І жажденная лїтає
Та дощу чекає.
X.
Загатив Бог стави всюди.
Став і гадь збирати,
Став збирати, замовляти
І в мішок складати.
І зібрав Він усї гади,
Які тілько були;
Петро з Павлом приступили,
Кінцї зашморгнули.
І Бог вибрав чоловіка,
Посилає в гори
І мішок той з гори каже
Кинути у море.
— »Не розвязуй лиш, небоже,«
Господь йому каже:
»А то горе тому буде,
Хто його розвяже!«
І понїс той міх на собі
Та й собі гадає:
»Ану, таки подивлю ся!
Хто теє пізнає?«
І зайшов він між горами
Під їден місточок,
Оглянув ся і погнув ся
І гризе шнурочок.
Пук шнурочок! — а із міха
Як підуть гадюки!
І чоловік тілько ахнув
І заломив руки.
Аж надходить тут і Господь
І почав казати:
»Хто розсипав ті гадюки,
Мусить позбирати!«
І крилами стали руки,
Рогом ніс облив ся,
І з цїкавого сїроми
Бусель ізробив ся.
XI.
Ізробив ся з него бусель,
Та все розум має
І чи добрі, чи злі люде,
Добре розважає.
І подякує, як хоче,
І наробить горя…
Раз весною прилетїли
Буслї із-за моря.
Прилетїли і лїтали,
Місця добирали
І на клунях двох сусїдів
Гнїзда збудували.
І в їдного добре було,
Нїчого казати:
В него любенько ходили
Буслї коло хати.
А в другого малі хлопцї
З клунї не злїзали,
Горобцїв в гнїздї шукали,
Яйця зачіпали.
І найшов сердитий бусель
До гороху стежку:
В темну нічку принїс з поля
З огнем головешку,
І до раня, ще досьвіта,
Все огнем там сїло.
А у доброго сусїди
Було инше дїло:
Там в ту пору принїс бусель
Калиточку злота…
Оттака то, добрі люде,
З буслями робота!
XII.
А тим часом люде стали
Змислу добирати
І усюди коло ставу
Млини будувати.
І на диво збудували:
Воду лиш пускають —
Вода бєть-ся об колеса,
Колеса кружляють.
І зубами веретено
Колесо хапає,
Веретено, як на жорнах,
Камінь обертає.
А на верха й кіш готовий,
І вже не жури ся:
Тілько всипав, склади руки
Та муки́ диви ся.
Вода скрутить, вода змеле,
Вода зшеретує.
Сходьтесь, люде, і мелїте:
Вода не коштує…
Так то воно, добрі люде,
Та не так ведеть-ся,
І за мірою й за грішми
Мельник всюди пнеть-ся.
Та тепер іще нїчого:
Хоч мірчук збирають,
Але видно, що ще трохи
Бога в серцї мають.
А з початку, не дай Боже,
Як вони збирали!
Не десяту, як ведеть-ся,
А четверту брали.
XIII.
І дочув ся Христос-Господь, —
Думоньку гадає;
Взяв з собою Петра-Павла,
Млини оглядає.
І де прийде, потїшає
Бідную громаду
І мельника научає,
Дає добру раду.
І задумав їден мельник
Бога налякати,
Щоб не дати свого злого
Млина оглядати.
Лиш не Бога ошукати!
Господь знає теє,
І все наше Господь знає,
Добреє і злеє.
Тілько Господь з Петром-Павлом
Став на міст ступати —
Аж став мельник із-під мосту
Медведем ревати.
»Ревай же ти, чоловіче,«
Господь йому каже,
»А у млинї замість тебе
Нечистий заляже!«
І той мельник ізмінив ся
І медведем став ся,
І на задних тілько лапах
Людський знак остав ся.
А в млинї його чортяки
Тютюн собі стелять
І як північ наступає,
На табаку мелять.
XIV.
Господь ходить в білім сьвітї,
Іде коло ставу,
Аж чоловік на вершинї
Скошує отаву.
І що́ скосить, — його жінка
Й дїти забирають
І відносять на горбочок,
Буду накривають.
І та буда — незнати́-що,
Людям сьміх казати:
Блекотянії підпори,
Лободяні лати.
»Що́ ти робиш?« Господь каже:
»Помагайбі, батьку!«
— »А що́ роблю? Таже бачиш,
Що будую хатку!«
— »Бій ся Бога, чоловіче!«
Став Господь казати:
»Як ти будеш у сїй хатї
Зиму зимувати?«
— »Менї на зиму не треба,
Я і сю покину,
Бо лиш місяць маю жити,
А там і загину!«
— »Як же-ж жінка твоя й дїти?«
Став Господь питати.
— »А я знаю? може підуть
До чужої хати!«
І здихнув Господь і каже:
»Недобрії люде!
Не буде́те же ви знати,
Коли́ смерть вам буде!«
І сказав Бог, віддалив ся,
Ходить по-над ставом.
І от сонце спочиває,
Смеркне незабавом.
XV.
І тумани розлягли ся;
Закотилось сонце.
І приходить в село Господь
Під їдно віконце.
І поглянув Господь в хату,
В хатї — як годить ся:
Не димить убога скалка,
Каганець блищить ся.
Сам хазяїн кінець стола
Сидить в кармазинї,
А сусїд стоїть бідняка
В сїрії свитинї;
Бідний плаче і ридає,
Богач нї словечка:
Межи ними на ту пору
Вийшла суперечка.
Бо убогий і багатий
Разом поле мали,
Разом його обробляли,
Разом засївали.
І на щастя біднякови
Поле зародило,
А багатому все поле
Кукілем заплило.
І відрік ся богач поля —
Боже, твоя воле! —
Тай і каже: »Котре гарне,
То те моє поле.«
І почалась межи ними
З того суперечка:
Бідний просить, бідний молить,
Богач — нї словечка.
На остаток нїби змякнув
І бідному каже:
»Взавтра нас сам Бог розсудить
І поля́ покаже!«
XVI.
Вбогий вийшов, а багатий
В опівнічку саму
Серед поля убогого
Викопує яму.
І садовить у ту яму
Дитя своє враже,
І соломою вкриває
І до нього каже:
»Гляди ж,« каже: »як спитаю,
Чиє сеє поле,
То ти крикни: »Твоє власне,
А бідного голе!«
А убогий і не знає. —
Рано повставали,
Позбирали всю громаду,
Коло поля стали.
І багатий ізняв шапку
І зачав питати:
»Скажи, Боже: хто тут сїяв?
Вбогий, чи багатий?«
— »Нї, не вбогий, а багатий,«
Хтось відповідає;
А тим часом з-між народу
Господь виступає.
Виступає й богачови
Почав говорити:
»З сего часу син твій буде
Вічне землю рити.«
І сказав усе народу.
І сам віддалив ся.
А народ у яму глянув, —
А там кротик рив ся.
XVII.
Вгамували ся багаті
І не обдирали.
Лиш не сим, то другим люде
Бога прогнївляли.
Було сьвятенько, недїля;
Дзвони задзвонили
І до церкви на молитву
Кождого будили.
І набожні повставали,
Як годить ся вмились,
Надягнули, хто що має,
Богу помолились.
І на утренї стояли
В церковцї сьвятії…
Та не так-то воно було
В їдній хатї злії:
І там рано позбуджались,
Та роботу мають:
Їдні — закришку щипають,
Ті — дрова рубають;
Господиня їсти варить;
А господар хати
Ще до служби пообідав
Та й пішов орати.
І оре він серед поля,
На воли гукає,
Аж Господь іде до него,
Йому розважає:
»Що́ ти робиш, чоловіче?
Недїленька, сьвято!«
— »Таких сьвят,« плугатар каже,
»Є в року багато!«
І скарав його Син Божий
Карою своєю:
Плуг, плугатар і погонич
Щезли під землею.
XVIII.
І прийшов Господь до церкви,
Став народ скликати
І у церкві на амбонї
Людям став казати:
»Я, Ісус Христос, Син Божий,
Кажу, щоб ви знали,
Щоб ви день недїльний чтили,
Сьвята шанували.
Щоби в сьвято не рубали,
В полї не орали
І коріньня на городах
Своїх не копали.
Щоби в сьвято не робили
Старі і малії;
Щоб зараня всї стояли
В церковцї сьвятії.
Бо я дав вам для роботи
Шість днїв на недїлю,
А седмий день для покою
Й найменьшому зїльлю.
Та ще кажу, щоб ви, люде,
Милосердя мали:
Калїк, старцїв не гнушались,
Сиріт пригортали.
Щоби старших шанували,
Батька й неньку чтили
І що́ я лиш вам говорю,
Теє все чинили.
І як будете ви, люде,
Теє все чинити,
Буде добре вам і дїтям
В білім сьвітї жити.
XIX.
»Як не будете чинити
Того, що́ я кажу,
Буду тяжко вас карати,
Тяжко вас накажу.
Пущу голод, стануть люде
З голоду вмлївати.
Пущу помір, стануть люде
Мором умирати.
Будуть війни між царями,
Межи королями.
Буде сварка, буде бійка
Межи всїма вами.
Син на батька, доч на неньку
Стануть підійматись.
Як вода, крівля по сьвітї
Буде розливатись.
І тогдї начнете, люде,
Мене пізнавати!
А як нї, то я ще тяжче
Буду вас карати.
Стануть громи сильні бити,
І небо блищати,
І град стане зїльля ваші
В нивах побивати.
Злетять птахи, птахи злії,
І будуть лїтати
І лїтаючи живих вас
Будуть заїдати,
Щоб ви, люде, гнїв мій знали!
А ви розум майте
І мене до того гнїва
Не допровожайте.
Бути сьвідками неправди
Тяжко стережіть ся,
Людям кривди не робіте,
Дармо не кленїть ся!«
XX.
Служба Божая кінчилась,
Дзвони залили ся,
Люде Богу помоли́лись
Та і розійшли ся.
Розійшли ся і зачали
За обід сїдати:
Аж приходить і сам Господь
До їдної хати.
І приходить з Петром-Павлом;
Просять його сїсти,
Просять його за стіл сїсти,
З ними разом їсти.
Сїли вони кінець стола.
От і борщ подали,
Стали їсти всї, — і гостї
Кілька ложок взяли.
За борщем подали кашу
Та й перепрошають,
Що на стіл подати більше
Нїчого не мають.
А Бог глянув на полицю:
»Що́-ж там на полицї?
Вареники либонь?« каже,
»Або вареницї!«
— »Де там вони узяли ся!«
Жінка говорила:
»То я вчора пів макітри
Черепах зловила!«
— »Нехай будуть черепахи!
Нїчого дїяти!«
І з сим словом поклонив ся
Та й пішов із хати.
Жінцї встидно чогось стало,
Беруть її страхи.
Глип в макітру, а в макітрі
Справдї черепахи!
XXI.
Осїнь пройшла й проминула;
Снїжки припадали.
І по селах, як звичайне,
Весїльля настали.
Хлопцї швендали усюди,
Сватались, женились,
І дївчата коло хлопцїв
Вились, чепурились.
І багато через зиму
Дївчат завязалось;
Много хлопцїв-вітрогонів
Захазяювалось.
Та їдно лиш серед зими
По року новому
Було славнеє весїльля
У селї їдному.
Чого думка лиш бажала,
Спекли, наварили,
І на вечір на багатий
Христа запросили.
І балюють собі гостї,
А було немало;
Стали їсти, стали пити, —
Вина їм не стало.
І казав Господь принести
Води із криницї,
І побігли за водою
Жваві молодицї.
І принесли, виливають,
Аж тут диво сталось:
Зо всїх відер, кілько було,
Вино виливалось!
Аж тогдї по правдї гостї
Всї забалювали,
І той вечір усї люде
Багатим назвали.
XXII.
І у нас багатий вечір
Кождий рік буває,
І Господь в криницях воду
В вино претворяє.
Лиш не знати, в яку пору,
В якую годину,
Щоб послати до криницї
З відрами дївчину…
Було раз уже пізненько;
Каганцї згасали,
А подекуди хрещені
Вже й позасипляли.
Лиш в їдній убогій хатї
Скалочка диміла,
І на лаві при вечері
Вся сїмя сидїла.
І що́ Господь дав — із'їли,
Стали воду пити:
І напились, помолились, —
Тра начиня мити.
А при хатї на ту пору
Нї краплї водицї!
І дївчина взяла відра,
Пішла до криницї.
І набрала і приносить,
В дїжку виливає,
Коли дивить ся: з відерця
Вино витїкає.
Взяла друге… нї! у другім
Чистая водиця…
І убогі вечір мали
Такий, як годить ся.
XXIII.
Ба ще й друге в сьвітї чудо
В вечір сей буває:
Вся худоба між собою
В північ розмовляє.
Лиш послухати їх мову
Хто цїкавість має,
Незабаром після того
Нагле умирає.
Був колись їден цїкавий
Тую мову знати,
І пішов він під обору
І став вартувати.
І от віл їден підняв ся,
Тяженько здихає.
»Чого, брате, так вздихаєш?«
Другий віл питає.
— »Як же-ж менї не вздихати?«
Каже той до того:
»Взавтра в яму повеземо
Господаря свого!«
І почув він, — душа стала
Лиш на волосочку.
Живо в хату: »Жінко! жінко!
Дай білу сорочку!«
Вмив ся, вбрав ся як до смерти,
Богу помолив ся
І ще досьвіта, до раня
В трунї опинив ся.
Плаче жінка, дїти плачуть,
Полежав він добу,
І ті самі воли везли
Його тїло к гробу.
XXIV.
Проминуло недїль з десять,
Може й ще недїля,
Як Христос-Господь заходив
На теє весїля.
І зібрав він тьму народа,
Тьму неізлїчиму,
І із ними іде в місто,
В місто Русалиму.
І зачали дїти з вербів
Гильлячки ламати,
І ламати і під ноги
Господу кидати.
І Господь гильлячки тії
Всї благословляє,
На послїдок сам нагнув ся,
Їдну підіймає.
І потріпав Петра нею
І став промовляти:
»Ще лиш тиждень, — і великдень
Ви будете мати!«
І Петро підняв гильлячку
І Павла став бити,
З-легка бити і те саме
Йому говорити.
І зачали і всї люде
Вербу підіймати,
Підіймати, з-легка битись
Тай і примовляти:
»Ой верба бє, а не я бю,
Ще лиш тілько тиждень, —
І наступить і настане
В нас сьвятий Великдень!«
XXV.
А тим часом Бог приходить
Під тисові брами,
Входить в місто, а у містї
Аж кишить Жидами.
І став Господь їм казати,
Щоби віру мали,
Щоб на нашу сьвяту віру
Всї поприставали.
Лиш »Жид Жидом«, як той каже:
Віри не зміняє
Та ще й кпити ся поганий
В Господа гадає.
Нїяково й говорити,
Що́ вони зробили:
Взяли товстую Жидівку,
Коритом накрили.
І приводять Христа-Бога,
Просять угадати:
Що́ б за диво під коритом
Мало в них лежати?
А Господь подумав трохи,
Так собі нїби́-то,
Далї сьміло Жидам каже:
»Свиня під коритом!«
Жидова зареготїла,
Вдруг корито зняла,
Аж з-під нього не Жидівка,
А свиня устала.
І Бог вийшов з Русалими,
Вийшов, іде к морю,
К далекому іде морю,
На високу гору.
XXVI.
А Жидова як те море
Буввани збиває:
Лиш погляне на корито —
Пейси обриває.
Прийшов рабін їх Кайяфа,
І той зламав руки:
»Ловіть Христа! беріть Христа
На страшнії муки!«
І гадають вони думу,
Як його зловити.
Аж являєть-ся Іуда
І став говорити:
»Я всї сховки його знаю,
Не журіть ся, люде,
І продам його на муки,
Тілько плата буде!«
— »Якої-ж ти хочеш плати?«
Стали всї питати
І зачали у Іуди
Христа торгувати.
І на трицять рублїв рівно
Цїну тую збили,
І прокляті проклятому
Сріблом відлїчили.
І нечистий злую душу
Нїби маслом маже,
І згорнув Іуда гроші
І рабіну каже:
»В четвер, рівно в опівночі,
Будьте ви готові,
А тим часом, добрі люде,
Будьте ми здорові!«
XXVII.
Матїр Божа тогдї спала
На горі Оливній,
І над нею сни снувались
І страшні і дивні.
І прийшов до неї Господь.
Став її питати:
»Ой чи спиш ти, чи ти чуєш,
Рідна моя мати?«
— »Ой спала я, милий сину,
Спала та збудилась,
І о тобі, все о тобі
Річ страшная снилась.
Видїла я, що ти, Сину,
У саду молив ся,
Що в опівночі з Жидами
Іуда явив ся.
І звязали Тобі, Сину,
Пречистії руки
І повели до Кайяфи
На страшнії муки.
Тебе збили, ізплювали,
К стовпу прикували
І вінок терновий сплели
І коронували.
І із голови Твоєї
Страшно кров спливала,
І плоть Твоя пресьвятая
Як кора спадала.
А потому, на Голгофтї,
До хреста прибили
І ребро Твоє сьвятеє
Копієм пробили…«
— »Все те правда,« Господь каже,
»Все те живо буде:
Все те маю я терпіти
За мир і за люде!«
XXVIII.
Наступає жильний вечір,
Сонячко згасає,
І апостолів до себе
Господь зазиває.
І зійшли ся всї дванацять.
Просить Господь сїсти
І зачав вечерю тайну
З ними разом їсти.
Повечеряв разом з ними,
Зо всїма простив ся
І пішов від них до саду
І в саду молив ся.
І молив ся, і кровавий
З нього піт котив ся.
І в опівночі з Жидами
Іуда явив ся.
І невірнії звязали
Христу-Богу руки
І повели до Кайяфи
На страшнії муки.
Стали бити і плювати,
До стовпа вкували
І на голову пречисту
Тернину наклали.
І струями по всїм тїлї
Кров Його спливала,
І плоть його пресьвятая
Як кора спадала…
Аж приходить і Іуда.
Як глянув на муки —
Грішми в землю! а сам плаче,
Ходить, ломить руки.
На остаток з того жалю
Прибігає к лїсу
І у лїсї на осицї
Віддав душу бісу.
XXIX.
А тим часом на Голгофту
Стали Бога вести
І звалили хрест на Нього
І казали нести.
І іде він і несе хрест;
Силоньки не має:
Що́ пройде їднії гони —
Та й із ніг спадає.
І за брамою звалив ся
І не може встати.
Аж несе їден убогий
Яйця продавати.
І кладе він їх під браму,
Бога підіймає,
Підіймає і хрест тяжкий
Нести помагає.
От і самая Голгофта…
Вбогий повернув ся,
Коли гляне: його кошик
Злотом нагорнув ся!
Та і яйця межи злотом
Були не пропали,
Лиш на диво крашанками
Й писанками стали.
І від тогдї стали й люде
Писанки писати
І в Великдень всїх знакомих
Ними дарувати.
А тим часом на Голгофтї
Хрест уґрунтували
І на ньому Христа-Бога
Страшно розіпняли.
Розіпняли, руки й ноги
Цьвяхами прибили
І ребро Його сьвятеє
Копієм пробили.
XXX.
Тяжко мучить ся наш Господь,
Тяжко умирає,
І із жалю все замовкло,
Голосу не має.
Тілько горобцї погані
По-над хрест лїтали,
І лїтали, і скакали,
І »жив-жив!« кричали.
Терпів Господь милосердний,
Далї став казати:
»Всяку птицю я приймаю,
Буду доглядати;
Горобця лиш не догляну
І не нагодую,
І нечистому на волю
Погань ту дарую!«
І узяв їх чорт у руки
Тай і доглядає,
І на Семена мірками
Всїх переміряє.
Міряє їх в очеретї
І мірчук збирає:
Їдну міру зоставляє,
Девять мір пускає.
І від Семена до весни —
То і дїти знають —
Горобцї всї табунами
По сьвітї лїтають.
XXXI.
Вмер Господь. А Божа Мати
Над морем сидїла,
Над морем Вона сидїла,
Суху рибу їла.
Аж приходить Петро з Павлом:
»Вставай, Божа Мати!
Іди Сина з хреста зняти,
В гробі поховати.«
Як почула Божа Мати —
Руки заломила
І сухої половину
Риби опустила.
І ожила та пів-риба
І досї ведеть-ся,
І та риба в нас хрещених
Камбулою зветь-ся.
І устала Божа Мати,
Свого Сина зняла,
Плащаницею покрила,
В гріб камінний вклала.
В гріб уклала і над гробом
Страшно голосила,
Доки стража того гробу
Камнем не закрила.
Стража камінь привалила,
Печать приложила
І край гробу поставала,
Огонь розложила.
І у нас часами хлопцї
Теє споминають
І в суботу коло церкви
Огонь розкладають.
XXXII.
От субота і минає,
Північ наступає.
Стоїть стража коло гробу,
Стоїть, не дрімає.
Але тілько за опівніч, —
Аж печатка рветь-ся,
Камінь з гробу підійняв ся,
І об землю бєть-ся,
Засяяло кругом гробу,
Стража утїкає.
І Господь наш і Спаситель
З гробу воскресає.
І настав сьвятий Великдень,
Цїлая недїля:
Всюди радість, всюди празник
І душі весїля.
І відвідав Господь Матїр
І усїх як треба,
І на шостії недїлї
Вознїс ся до неба…
*
І вознїс ся Бог на небо,
А ми тут жиємо.
Та колись і ми на небі
З Господом буде́мо.
Тілько Богу тра молитись,
Як годить ся, жити
І сьвятую волю божу
Від душі чинити!
9.—12. XI. 1856.
|
