Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Безнадїя
| ◀ Заклята дочка | Твори. Том I II. Оповідки. Безнадїя |
Тополя ▶ |
|
Пробудила ся дївча:
Сон їй тяжкий снив ся.
— »Де-ж ти милий? чи ти вмер?
Чи так забарив ся?«
Він поїхав на біду
З атаманом на Орду
І, чи жив остав ся,
З нею не списав ся.
Скоштувала вже Орда
Козацької кари:
Відплатили молодцї
За кров, за пожари.
І веселі козаки
Палять пінкові люльки,
До дому вертають,
Піснї затягають.
І усюди по шляху,
Скрізь на роздорожі,
Стали дїти і жінки
І дївчата гожі.
Кожде свого питає,
Серце-руку подає;
Лиш їдна чекає,
Милого шукає.
І дивила ся на всїх —
І не пізнавала;
І питала ся у всїх —
І не відпитала.
І лиш військо перейшло —
Згасло яснеє чоло;
Дївчина упала,
Тяжко заридала.
Стара ненька — до дочки,
Дочку підхопила.
»Що́ то, доню? що́, дитя?
Що́ з тобою, мила?«
— »Мати, мати! сьвіт — не сьвіт,
Все пройшло, як маків цьвіт…
Гірка божа воля,
Тяжка моя доля!«
— »Прости, Боже, її гріх!…
Донько, схамени ся!
Все Бог робить на добро…
Лучше помоли ся!«
— »Мати, мати! за ребро
Тягне божеє добро!
А те »Сьвятий Боже«
Що́ менї поможе?«
— »На́ сьвяченої води!
Вона помагає,
Вона серце веселить,
Жалї відіймає.«
— »Дармо, мати! що́ болить,
Те вода не відвалить;
Не дасть вода сили
Встати із могили!«
— »Слухай, доню: може він
Пішов за Ордою,
Свою віру поламав,
Любить ся з другою…
Нехай, доню, буде й так!
Він нам більше не козак,
Вже його не люде —
Бог судити буде…«
— »Мати, мати, лучше б я
На сьвіт не родилась!…
Смерти, смерти ти моя!
Де ти забарилась?
Згасни, сьвіте, повернись,
У безодню повались!
Гірка божа воля,
Тяжка моя доля!…«
— »Боже, Боже! не суди!«
Мати промовляє:
»Що́ говорить їй язик —
І сама не знає!…
Доню, доню, розум май:
Бога, небо спогадай;
Памятай, що неба
Душі твоїй треба!«
— »Що́ то, мати, небо-рай?
Що́ то, мати, пекло?
З ним, із ним і небо й рай,
А без нього пекло…
Згасни, сьвіте, повернись,
У безодню повались!
Нї землї нї неба
Без нього не треба!«
Так дївчинї по душі
Безнадїя грала;
І дївча на грішний суд
Бога викликала.
Рвала коси, розплелась,
Серед хати простяглась
І зболяні очи
Плакали до ночи.
Незабаром від копит
Земля задвижала,
Незабаром край воріт
Збруя забряжчала…
І, живий чи умерлий,
Злазить козак молодий,
Фіртку відчиняє,
3-тиха промовляє:
— »Чи ти спиш, моя дївча?
Чи думу гадаєш?
Чи за другого пішла?
Чи мене чекаєш?…«
— »Ах, козаче! чи то ти?…
Ходи, голубе, ходи!
Де-ж ти забарив ся?
Де ти запізнив ся?«
— »Запізнив ся-м на степу
В далекому краю…
Сїдай, мила, на коня,
Бо часу не маю!«
— »Ну-ж бо, милий, почекай!
Перше рученьку подай!
Ходи до покою,
Відпочинь зо мною!«
— »Нїколи менї, дївча,
В тебе спочивати:
Кінь вудилами бряжчить —
Треба поспішати…
Сїдай живо на коня:
Ще сто миль махнем до дня;
Ще сто миль махати,
Заким будем спати!«
— »Де-ж, козаче, де-ж сто миль
Кінь твій промахає?
Та його ще край воріт
Півень заспіває!…«
— »Заким півень закричить,
Кінь як птаха пролетить:
За їдну годину
Ляжемо в перину.«
— »Де-ж, козаче, де-ж твій дім?
Де твоя хатина?«
— »Там, дївчино, на степу
Дім і домовина!«
— »Стане-ж місця для нас двох?«
— »Стане, мила, для обох.
Їдьмо, нас чекають, —
Постїль убирають.«
І чи постїль, чи то гріб —
Дївча не згадала:
Живо сїла на коня,
Козака обняла.
І як вітер кінь летит,
Тілько порох з-під копит
З огнем вилїтає,
Поле укриває.
Лїси, села і поля
Мимо них летїли,
І каміннії мости
Під конем греміли....
— »Місяць золотом горить,
Вмерлий птахою летить…
Страшна тобі згуба?«
— »Нї!« говорить люба.
Що́-ж за співи по степу?
Чого птахи грають?
То зібрались опирі,
Похорон справляють.
По душі і дзвін гуде,
І процесія іде,
Жалібно співає,
Словом вимовляє…
»В північ тїло поховав,
Тепер свою любу
З далекої сторони
Я везу до шлюбу.
Дяче, дяче, поспішай!
Попе, живо нас вінчай!
Бо нїколи ждати:
Пора уже спати…«
Стихла пісня, стих і дзвін:
Все те проминуло,
Все те раптом мимо них
Як мара мигнуло.
І як вітер кінь летит,
Тілько порох з-під копит
З огнем вилїтає,
Поле укриває…
Пролїтають мимо них
Чагарі й дубини,
Лїси, села, хутори,
Гори і долини…
— »Місяць золотом горить,
Вмерлий птахою летить…
Страшна тобі згуба?«
— »Нї!« говорить люба.
От, ізнову потерча
Несповите скаче,
Завиває пелюшки,
Регоче і плаче…
»Чи ти хлопець, чи дївча,
Ходи з нами, потерча:
Будеш танцювати,
Як ляжемо спати!«
І як вітром в чагарах,
В степу зашуміло,
І за ними потерча
Льотом полетїло…
І кінь птахою летит,
Тілько порох з-під копит
З огнем вилїтає,
Поле укриває…
Пролїтає мимо них
Вже й синєє море;
Пролїтає по-над них
І небо і зорі…
— »Місяць золотом горить,
Вмерлий птахою летить…
Страшна тобі згуба?«
— »Нї!« говорить люба.
Темно, темно по степу;
Холод повіває…
— »Коню, коню! поспішай!
Північ наступає!…
Недалеко до кінця,
До постелї, до вінця:
Живо, живо, брате,
Будем спочивати!«
От і брама, от і двір.
Браму відчиняють,
І на цвинтар молоді
Раптом уїзджають.
І підняв ся чорний птах,
І закрякав на гробах:
Гроби затрусились,
Хрести похилились.
І в мінутї — чуд та див! —
Вся одежа й тїло
Від вмерлого козака
Прахом облетїло…
І на карому конї
На сїдельцї в стременї
Без одежі й тїла
Гола кість стреміла.
А тут враз і карий кінь
Вдарив копитами,
І в мінутї з по-під них
Здимів меж гробами…
І в повітрі щось кричить,
Щось у ямі верещить.
І бідна дївчина
Впала як билина…
І зібрались опирі,
По душі співають,
І за руки побрались,
Разом промовляють:
»Коли любите — терпіть,
Бога з неба не гнївіть,
Не слухайте тїла —
Душа буде цїла!«