Твори (Руданський, 1912–1914)/1/Тополя
| ◀ Безнадїя | Твори. Том I II. Оповідки. Тополя |
Верба ▶ |
|
Сидить баба на порозї,
Землю колупає,
На садочок, на вишневий,
З-коса поглядає.
А в садочку, у вишневім,
Синок її ходить,
Свою жінку молодую
За рученьку водить.
Ходять собі по садочку
Милі молодята.
Цюлують ся, милу́ють ся,
Як голубенята.
Цюлують ся, милують ся,
Все їм так миленько…
Чого-ж ти сумна сумуєш,
Старенькая ненько?
— »Проклятий час,« баба каже,
»Проклята година,
Що я з нею одружила
Коханого сина.
Оженила, одружила,
Розуму не мала:
Своє щастя чужим людям
Даремне віддала.
Де тепер ті щирі руки,
Що́ мя обіймали?
Де тепер ті милі губи,
Що мя цюлували?
Де ті очи, милі очи,
Ті карії очи,
Що́ бувало так питали,
Чого мати хоче?
Все вона, вона забрала!
Вона препогана!
Взяла щастя, взяла долю
І мого Івана.
Але нехай висихають
І моря і ріки, —
Я розлучу тебе з нею,
Розлучу на віки!«
Лежить баба на порозї,
Вдає, що конає.
»Що́ з тобою, моя ненько?«
Син її питає.
— »Болить мене головонька.
Ой гину я, гину!
Слухай мене, мій Іване,
Слухай мене, сину:
Чи знаєш ти синє море?«
— »Знаю, мамо, знаю.«
— »Там, мій сину, на тім морі,
На гірлї Дунаю,
Стоїть виспа невелика
З крутими скалами;
На тій виспі білий камінь
З чорними знаками.
Там, мій сину, наші скарби
Від прадїда, сину.
Піди по них, мій Іване,
Поки я не згину!«
— »Мати моя, рідня мати!
Чогось не охота…
Чогось менї не хочеть-ся
Нї срібла, нї злота.
І так менї, моя мати,
Не гнївити неба:
Маю хату, маю жінку,
Чого-ж менї треба?«
— »Маєш хату, маєш жінку!…
А дасть Бог дитинку, —
Тогдї мене спогадаєш,
Не те скажеш, синку!
Тогдї рад би де узяти,
Та уже не буде.
Іди ж тепер, коли хочеш, —
Добро тобі буде!«
— »Мати, мати!… для дитини
Рук не заховаю:
Для дитини я родив ся
І вмирати маю,
І без жалю на ню силу
Буду виробляти.
На-що ж менї тії скарби?
На-що, моя мати?«
— »Нехай тобі, милий сину,
Нехай їх не треба, —
То менї їх, менї, сину,
Менї старій треба!
Треба гробу, треба й неба,
Треба й поховати,
Треба вбогим і за душу
Грішную роздати.
Піди ж, піди ж, мій Іване,
Піди милий сину,
Бо хилить ся головонька,
Ой гину я, гину!«
То не голуб, то не сокіл
Під хмарою вєть-ся:
То Івась так молоденький
Серед степу бєть-ся.
Нї дубинки, нї хатинки,
Нї ставка-криницї:
Кругом него тілько степи,
Степи без границї.
Палить сонце як у пеклї,
Пісок розпікає;
Подекуди росте травка,
І та посихає.
Нї душі тобі живої!
Хиба вуж завєть-ся,
Та орел ширококрилий
Небом пронесеть-ся.
Ходить, блудить нещасливий
В далекій дорозї…
А там жінка молоденька
Лежить у полозї.
То не голуб, то не сокіл
Пролїтає гори:
То Івась так молоденький
Пливе через море.
Сильне море відбиває
Босою ногою,
Чорні хвилї розбиває
Білою рукою.
Сумно, сумно кругом него
Хмара надвисає,
І у хмарі ясне сонце
Гасне, погасає.
Тихо всюди; тілько вітер
Реве меж скалами,
Тілько чайка бідна скиглить
По-під небесами.
А Івась пливе нещасний
І того не знає,
Що там жінка молоденька
Дитя вповиває.
То не голуб, то не сокіл
Крила опускає:
То з скарбами край тополї
Івась спочиває.
Високая-ж та тополя!
Та дивна тополя:
Їдна, їдна, як сирітка
Край чистого поля.
Де-ж ти взялась, сиротино,
Тополенько мила?
Чия-ж рука єдиначку
Тебе посадила?
Не промовить тополенька,
Лиш гілями має.
Сидить Івась край тополї,
Сумно поглядає.
Поглядає, нїби знає,
Що мати закляла,
Щоб невістка молодая
Тополею стала.
»Добрий вечір, стара ненько!
Ой як ся-ж ти маєш?
Ой чи спиш ти, чи дрімаєш,
Чи мене чекаєш?«
— »Добрий вечір, милий сину!
Де-ж ти так барив ся?
Та у тебе, милий сину,
Синок народив ся!«
— »Мати моя! мати моя!«
— »Народив ся, сину,
Але Господь узяв матїр
І твою дитину!«
Похилив ся Івась бідний,
Стару обіймає:
»Мати моя! мати моя!«
З жалю промовляє.
»Загинула, покинула
Мене молодая, —
Не покидай хоч ти мене,
Матїнко старая!
Не покидай хоч ти мене,
Голубонько сива!…
Доле моя, доле моя!
Доле нещаслива!…«
Сидить баба на порозї,
Землю колупає,
На високую тополю
Сумно поглядає:
Край тополї в чистім полї
Синок її плаче,
Над ним ворон чорнокрилий
Лїтаючи краче.
І тополя своїм гілям
Над нього схилилась:
Сирота над сиротою
Сама зажурилась.
Зажурила ся тополя,
Бо й її тяженько…
Чого-ж ти сумна сумуєш,
Старенькая ненько?
— »Проклятий час,« баба каже,
»Проклята година!
Погубила я невістку, —
Погубила сина!
Стара, стара, аж хилю ся,
А ума не мала:
На що-ж тебе я, невістко,
В тополю закляла!
Чи-ш не лучше тебе було
Пташкою пустити?
Чи-ж не лучше тебе було
Рибкою втопити?
Чи-ж не лучше тебе було
Розсїяти цьвітом?
Або зіркою пустити
Рано перед сьвітом?
Стара, стара, аж хилю ся,
А ума не мала:
На-що тебе я, невістко,
В тополю закляла?
Але годї! нехай сохнуть
І море і ріки, —
Я розлучу тебе з сином,
Розлучу на віки!…«
Лежить баба на порозї,
Вдає, що конає.
»Що́ з тобою, моя ненько?«
Син її питає.
— »Болить, сину, головонька:
Либонь же я згину!
Рубай, сину, ту тополю,
Роби домовину!«
— »Бог з тобою, моя ненько,
Бог з тобою, мати!
Та тобі ще, голубонько,
Не час умирати!«
— »Нї, вже годї, мій Івасю!
Годї, милий сину!
Болить мене головонька…
Загину, загину!
Але доки душа в тїлї,
Вчини мою волю:
Роби менї домовину,
Рубай ту тополю!«
— »На-що тобі та тополя?
На-що, моя мати?
Чого-сь менї не охота
Тополю рубати…
Коли хочеш, моя нене,
Я на домовину
Вирубаю за тополю
Найкрасчу кедрину!«
— »На-що того, мій Івасю?
На-що того, сину,
Щоб для трупа, для старого,
Псувати кедрину?!…
Най росте собі кедрина
До божої волї,
А для трупа, для старого
Буде і тополї!«
— »Мати моя, рідня мати!
Жаль менї тополї!
Маю срібла, маю злота,
Каміня доволї, —
Стоплю тобі домовину
Саму золотую:
Лиши менї хоч тополю
Мою молодую!«
— »Не тра менї срібла-злота,
Нїчого не треба,
Лиш тополї, що́ на полї,
Тополї лиш треба.
Прошу тебе раз остатний:
Вчини мою волю,
Зрубай менї ту тополю,
Ту їдну тополю.
Живо, живо ту тополю!
Живо домовину!…
Болить, болить головонька!…
Ой гину я, гину!«
Цюкнула нова сокира
Раптом серед поля,
Затрясла ся, застогнала
Молода тополя.
Затрясла ся, застогнала,
Листя зашуміло,
І на серцї у Івася
Аж похолодїло.
І так тяжко йому, тяжко
Сокиру підняти!
І так жалко йому, жалко
Тополю рубати!
Але ненька заболїла, —
Що́ будеш чинити?
Жаль тополї, жаль і неньки, —
Нїчого робити!
Здихнув Івась край тополї,
Очи відвертає
І наточену сокиру
Знову підіймає.
Цюкнула нова сокира
Знову серед поля:
Затрясла ся, застогнала
Молода тополя
Затрясла ся, застогнала,
Гіля нахилились;
У Івася дрібні сльози
Рікою полились.
І так трудно йому, трудно
Сокиру підняти!
І так нудно йому, нудно
Тополю рубати!
Але ненька умирає,
Що будеш чинити?
Жаль тополї, жаль і неньки, —
Нїчого робити!
Сплакав Івась край тополї,
Очи відвертає,
І наточену сокиру
Знову підіймає.
Цюкнула нова сокира
Ще раз серед поля;
Закрівавилась крівле́ю
Молода тополя.
Закрівавилась крівлею
І проговорила:
»Не рубай мене, Івасю,
Бо я твоя мила!
Тут тебе я, мій Івасю,
З сином виглядала,
І тут мене твоя мати
В тополю закляла.
І закляла й зашептала
І заговорила,
Мене з сином і з тобою
Вічне розлучила!«
І піднялись пишні гіля,
Змовкнула тополя,
Тілько стежка кривавая
Текла серед поля.
»Будь здорова, моя ненько!
Будь здорова, мила!
Погубила ти невістку
Й мене погубила!«
— »Ой лишенько моє тяжке!
Куда-бо ти, сину?
А як же я, стара баба,
Без тебе загину?«
— »По невчасї, моя нене!«
— »А хто-ж поховає?
Хто за душу мою грішну,
Добром спогадає?«
— »По невчасї тії жалї!
По невчасї, мати!…
А про теє не жури ся,
Як тобі вмирати:
Твоя хата буде гробом,
Сама ти — вмерлою,
А співати — заспівають
Круки над тобою!…«