Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/VII
| ◀ VI | Твори в 20 томах Том I Без праці VII |
VIII ▶ |
|
Побачивши себе на вольнім, яснім світі, Іван зачудувався не аби як. Коли недавно тому йшов з Дідом, то йому здавалося, що находиться в якійсь стороні зовсім невідомій, серед величезних скал, трохи не до самого неба високих гір і бездонних ярів. А тепер він побачив себе в місцевості добре йому відомій, де ліс був рідкий, гори невисокі, скал ані сліду, та й яри не глибші понад звичайну міру гірських проваллів. Зміркував, що находиться недалічко того місця, де сидів інощо війшовши в ліс, і де лишив свою сокиру, зарубану в пеньок. Туди він і направив свої кроки.
Ішов, не можучи зразу розміркувати докладно все те, що з ним сталося. Чувся тільки дуже вдоволеним, спокійним і певним, мов фляшка наповнена водою аж по саму шийку. Навіть їсти йому не хотілося. Одне тільки знав, що може бажати чого хоче, а все йому буде сповнено. Та тільки не знав іще, чого має бажати в даній хвилі.
Перше, що йому ясно стало в пам'яті, була сокира і дрова.
— От коби то, — подумав собі Іван, — за ким я прийду на місце, моя сокира була така мудра і сама дров нарубала, а господар щоби збожеволів та з возом по ті дрова сюди виїхав, отце було б гарно.
В тій хвилі Іван почув справді в лісі страшенний стукіт та траскіт, немов би сто сокир нараз пустилося рубати сухе галуззя. Майже рівночасно почув також туркіт і бренькіт воза, що їхав по нерівній лісовій доріжці. Поки дійшов до свойого місця, вже господар кінчив накладати на віз сухі гилляки. Набір був величезний і господар дуже вдоволений.
— Добре ти зробив, небоже, — мовив він до Івана, — що ти так розпорядився. Тількищо ми скінчили в полі свою роботу, коли отце прибіг той хлопчик, що ти його післав. «Нанашку, — каже, — казав Іван, щоб ви зараз їхали до лісу. Він дров наладив гук[1], а лісничий по обіді поїхав до міста і через помилку лишив рогачку отворену». Ну, але ж ти, небоже, мусів звиватися, коли ти за півгодини здужав назбирати і нарубати таку величезну купу сухарини. Та ж цього б іншим разом і два хлопи за цілий день не наладили! Я й не думав ніколи, що ти такий робітник. Знаєш, цих дров нам вистачить до самої глухої осени.
Іван слухав цеї похвали, і хоч їй не дивувався, бо знав, як воно все склалося, то все таки робилося йому якось трохи встидно. Тому то кинувся допомагати господареві складати дрова на віз, але де там! Все, чого тільки доторкнувся, летіло і рвалося йому з рук і укладалося само на те місце, де було треба, укладалося далеко ліпше і щільніше, ніж би це зумів був зробити сам Іван. Хотів бодай допомогти господареві обв'язати наладований віз залізним ланцюгом, щоби набір добре держався, але й ланцюга не міг дотулитися — той тільки мигнув, дзоркнув, віз затріщав і вже був обв'язаний і обтягнений так, немов би його тягло десять хлопів. Віз був готовий. Господар уже запрягав коні. Рушили.
— Ой, Іване, — скрикнув переляканий господар, глипнувши з боку на величезну фіру[2] дерева, супроти котрої мізерні хлопські коненята виглядали достоту[3] мов миші, — що ж це ми наробили! Такого тягару ми й з місця не рушимо. Попсуємо коні! Де ж вони зможуть дотягти такий величезний тягар, та й ще горі горбом!— Ей, не бійтеся! — сказав Іван, — порятуємо їх, якось то піде.
І приступивши до воза, він узявся рукою за люшню. Коні, що перед тим ледве з місця рушити могли фіру, тепер пішли зовсім свобідно і вільно, немов би з порожнім возом.
— Ну, робітник з тебе, Іване, — сказав радісно господар, коли в кілька хвиль по приїзді до дому дрова були не тільки поскидані з воза, але також порубані, полупані і поскладані на купу під шопою. Перший раз від нетямного часу господар закликав наймита до комори і почастував його горілкою, пшеничним хлібом і сиром.
——————