Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/VIII
| ◀ VII | Твори в 20 томах Том I Без праці VIII |
IX ▶ |
|
Слава Івана як «пречудного» робітника швидко розійшлася по всьому селу. Особливо господар, від котрого Іван до недавна не чув ніколи доброго слова, тепер трубив про нього на всі боки мов нанятий.
— Що там за сила! Що за проворність! Ні, такого робітника я ще не бачив, як жию. І все сам!
— Та що, нема чому дивуватися, — жартували багачі. — Такий лінюх через тільки літа зашанував свою силу, то й має її. Цікава річ лишень, що це йому прийшло до голови, що тепер так узявся до роботи? Ну, але то також певне, що тої охоти надовго йому не вистане.
Але помимо того кепкування кожний багач бажав мати Івана в себе. Ось і почали вони потаємно на перегони шапкувати перед Іваном, частувати його то горілкою, то гараком[1] і просити, щоби покинув дотеперішнього господаря.
— Чи такий голоколінник варт твойого одного пальця! — говорили йому. — І чого ти в нього дослужишся? Ходи до мене, я тобі дам 50 ринських річно, шмаття, як Бог приказав, їсти будеш те, що й я їм, а роботи тяжкої не будеш робити.
Іван тільки десь-колись промимрив: «Нну», «Еге ж» та «А вжеж» та «Побачимо», пив, закусував, і ні про що не турбуючись, ходив собі мов бугай по молодій конюшині. Праця, як обов'язок, а властиво, як тяжке ярмо перестала для нього існувати. Думки, котрі досі майже виключно приковані були до тих тачок, тепер увільнені попали в якийсь хвилевий застій, немов заснули, щоби випростуватися, набрати сили і самостійности. Бажання Іванові не могли ще вирватися з обсягу наймитського життя, з меж рідного села.
— От як би то сам пан війт прийшов просити мене до себе на службу! — думав Іван. — Сказав би я йому пару слів правди за те, що мене недавно вигаратав бучком, коли йому мої коні в житі шкоду зробили.
І справді війт прийшов і Іван наговорив йому дурниць, котрі грізний начальник громади приняв як щось таке, що йому віддавна належалося.
— Найліпше, мабуть, було би служити в пан'отця, — подумав собі Іван. І тут уже йшов до нього паламар послом від пан'отця і просив його прийти завтра «на клебаню»[2], бо єго-мосць[3] дуже його потребують. Пан'отець почастував Івана вином — першим, яке, крім причастя, Іван мав коли-небудь в устах і просив його, щоби йшов до нього на службу.
— Прийду, пан'отчику, чому ж бим не мав прийти, — весело сказав Іван, цілуючи пан'отця в руку, але на думці в нього було зовсім що инше.
— А коли ж прийдеш? — запитав пан'отець.
— Ще нині відправлюся від свого господаря, а завтра вже буду в єго-мостя, — сказав Іван. Пан'отець поблагословив його на дорогу і пішов у село.
Іван був слуга один в своїм роді. Не тільки робив за десятьох, але — це була річ неменше важна і цікава — не їв нічого. Еге! Від того пам'ятного дня, коли то привіз стільки дров з лісу, господиня не бачила ложки ані хліба в його руці. І ніхто не бачив, щоб він їв. А про те за тих кілька неділь Іван розцвів і зарум'янився, мов полевий мак.
— Що це таке з тобою, Іване, — питала його господиня, — чому ти їсти нічого не хочеш?
— Я ситий, — відповідав Іван. — Навіть не ставте нічого перед мене, бо я не можу їсти.
— Але хто ж тебе так участував?
— Е, це вже річ моя. І не питайте мене, бо вам цього не скажу.Трібували вже й слідити за Іваном, де й що він їсть, але слідження ні на що не придалося. В часі обіду, полуденку і вечері Іван щезав десь, мов камінь у воді. Не потребуємо й додавати, що Івана годував його перстінь. Коли тільки хотів їсти — а хотів він їсти зразу дуже часто, бо досі за ввесь вік мав час випоститися на всі заставки — сідав денебудь і шептав:
— Хочу, щоби мене ніхто не бачив.І зараз робився невидимий, а рівночасно на його розказ воскресали перед ним найліпші присмаки, які тільки могла видумати його бідна, хлопська фантазія: пироги з сиром, маком, з капустою, ковбаси, печені кури, горілка з медом, медяники, хліб пшенишний. Їв Іван аж за вухами тріщало. А тепер вийшовши від пан'отця, одне тільки мав на думці:
— Віднині буду завсігди пити вино.
——————