Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XIX
| ◀ XVIII | Твори в 20 томах Том I Без праці XIX |
XX ▶ |
|
В кілька день після цеї розмови приїхав князь. Він не їхав до палацу — важко йому було й дивитися на те місце, що колись бачило його панування, а тепер пропало для нього, бачилось, на завсігди. Він замешкав у маленькім жидівськім готелю, в однім покоїку, що виходив вікнами на брудне, вонюче подвір'я.
Довідавшися про його приїзд від Бантромія, Іван зараз пішов до нього. Застав князя, що одітий лежав напівсидячи на софі, курив люльку і, здавалося, ні про що не думав. Він не чув навіть, як Іван застукав до дверей, як відчинив їх і як увійшов до покою. Іван побачивши його, зразу подумав, що попав не в ті двері: той сивий, поморщений, зломаний чоловік, ця дряхла руїна, що без думки, без виразу на поблеклому лиці лежала перед ним, кліпаючи осовілими очима — чи це міг бути князь Довгорукий, той самий, котрий іще так недавно плескав «брава» оперетковим співачкам та любувався принадами шансонеток?
Побачивши Івана, він усміхнувся слабо і махнув рукою, не зміняючи свого положення.
— Еге-ге, Іван, Іван, пам'ятаю. Добрий візник, ге, ге, але кепський слуга. Втік, ге, ге, втік від мене, але нічого не вкрав! Ні, не можу цього сказати. Ну добре, добре! Вернув до краю? А? О жебрачім хлібі, а? Так як і я, так самісінько! — Тремтячою рукою він повів до очей, немов би хотів обтерти сльозу, але очі його були зовсім сухі. Іван стояв перед ним, не зводячи з нього очей і не можучи й слова сказати.
— Не можу, небоже, не можу тобі нічого дати, — белендів далі князь, з трудом ловлячи обривки думок, що мов пролітаючі чмелі без ладу блукалися в його знесиленій голові, — голий я, голісінький, так само як ти. Все минулося. Все пропало. Моє колишнє щастя, ге, ге, небоже, зломало ногу десь по дорозі, коли спішило мене останній раз рятувати. І мої мене покинули, ге, ге! Як виклятого відбігли. Дочка пропала десь, може втопилася… Княгиня вмерла. По секрету тобі скажу, небоже, вона повісилася вночі над своїм ліжком, бідна моя жінка! А якже! Але ми це в секреті задержали, казали, що вмерла… О, це він, той барон поганий, доконав її! Того самого дня, коли він поштою надіслав нам друковане оголошення ліцитації наших дібр, ти видів ті папери? Кажуть, що весь наш палац ними обліплений. Я не їхав туди, не хотів бачити, щоб і мені не прийшла охота так, як княгині. Бідна жінка, еге-ге! Ані словечка не сказала, ані не скривилася, але вночі взяла, та й…
Іван стояв мов одубілий.
— Чого я сюди приїхав, питаєш? — говорив далі князь, хоч Іван ні про що його не питав. — Сам не знаю. Не хотілося гинути на чужині, як собака під чужим плотом. Ліпше під своїм. А знаєш, в Локарно, а, ти не був в Локарно? Гарна місцевість! Так там колись стара ворожка казала мені: коли вас крайня біда притисне, вертайте до дому, там вас щастя дожидатиме. От я й вернув, на останнє стягнувся і вернув. Ну, ну, бувай здоров! Іван, Іван, а прізвиська так і досі не знаю. Іван візник. Добрий візник. Розбійників батогом побив. Ага, ага, тямлю! І не вкрав нічого. Ну, ну, бувай здоров, бувай здоров!
Сумний та невеселий ішов Іван вулицею, вийшовши від князя. Ну, цьому вже нема що помагати. Цьому хіба рискаль та лопата поможе. Про дочку очевидно нічого не знає, а може й чув та не тямить. А варто би знати, де то панна Ніна обертається.
В тій хвилі щось немов хопило його за очі, немов силою обернуло його голову на право. В гарнім повозі, запряженім парою добрих коней, їхали швидко в тумані куряви якийсь шпаковатий уже пан і молоденька пані. Пан опершися лівою рукою о ліску з золотою головкою, правою вказував в той бік, де стояв князівський палац.
Пані сиділа свобідно, вихиливши в той бік головку і сміючись голосно. Обоє тільки мигнули перед Іваном; повіз зараз скрутив у алею князівського парку і щез між деревами, але Іван відразу пізнав, що ті панство — то барон і Ніна.
— Я так і думав, що їй не на довго стане любови з Едвіном, коли не буде що їсти. Але щоб вона добровільно пішла до барона, сьому не повірю, — подумав Іван, ідучи вслід за ними.