Твори (Франко, 1956–1962)/1/Без праці/XX
| ◀ XIX | Твори в 20 томах Том I Без праці XX |
XXI ▶ |
|
Надійшов день ліцитації. Перший явився барон в однім повозі з Ніною. Ліцитація відбулася не в палацу, а коло економічних будинків, на широкім плацу перед економією, де стояли ще грубі колоди, на котрих ще недавно, за панщини гайдуки щосуботи відлічували підданим призбирані за тижневу роботу півкопи та копи канчуків. Ніна вийшла з повозу і сіла на ґанку, барон ходив по подвіррю, дожидаючи судової комісії.
Надійшла комісія, — урядники, возні з паперами і з молотком, а за ними валила густа юрба жидів, міщан, хлопів, їхало деяке цікаве панство, прибув навіть пан староста для удержання порядку. Барон глядів на всіх весело, панів вітав як знайомих, з старостою розпочав розмову про політику, але не скінчивши її, скочив до комісійного стола, де удари молотка дали знати, що розпочинається урядова діяльність.
В тій хвилі товпа заворушилася, зашепотіла і заклекотіла мов окріп, коли в нього кинуть розпечений камінь. Доріжкою від міста над'їхав невеличкий возик, подібний до тих, у яких возять дітей, тільки з ручкою ззаду. В тім возику сидів згорблений, посивілий і поморщений чоловік з труп'ячим лицем і осовілими очима, а за возиком поступав, пхаючи його наперед себе, молодий парубчак в простім сільськім уборі.— Князь, князь, — шепотіла юрба. Комісія почувши цей шепіт, зупинилася в своїм урядуванню, поки возик з князем не надкотився до самого столу. Ніна сидячи на ґанку дрогнула, побачивши батька таким нещасним та безпомічним. Вона поблідла, зірвалася з місця, але зараз же знов сіла, немов яка незрима рука взяла її за плечі і силою придавила до давнього місця.
Почалося урядування. Судовий екзекутор почав зпровола читати урядову формулу, а далі викрикувати імена вірителів, котрих претенсії були вписані на гіпотеці князівських дібр. Тільки один із них обізвався — барон.
При кожній дальшій назві барон викрикував: — Заспокоєний! — і складав на стіл комісії поквітування довжника з упевненням, що до князівської каси жадної претенсії більше не має.
Остаточно показалося, що остався тільки один віритель — барон, а його претенсії рівні були сумі всіх претенсій давнішніх вірителів. Сума виносила круглого пів мільйона.
Потім почалося читання довжезного витягу табулярного, де поданий був докладний опис дібр Довгорукого і оцінена їх вартість.
Хоч і як знищені і занедбані були ті добра, то все таки вартість їх була ще в троє більша від суми довгу.
— Іменем одинокого вірителя барона Шпіцкопфа подаю ясне-освіченому князеві Довгорукому руку до згоди, — сказав голосно екзекутор судовий, звертаючися до візка з князем.
— Пан барон готов відступити від ліцитації, коли князь Довгорукий зречеться всякої дальшої претенсії до своїх дібр. За те барон готов дати йому почесне удержання до смерти.
— Іменем немічного, спараліжованого, але здорового на умі князя Довгорукого — озвався в відповідь на те ясний, дзвінкий голос із-за возика — заявляю, що князь таких условин не приймає і обстає при ліцитації.
Слова ті викликали на всіх зібраних вражіння мало що менше від удару грому з ясного неба. Барон так багато наговорив усім про прихильність до нього князя, про його страх перед ліцитацією, про певність згоди з його боку, що рішення князя — обставати при ліцитації, було для всіх несподіване. Барон аж підскочив на місці, почувши ті слова, але зараз же всміхнувся з погордою: окинувши оком усіх зібраних, він побачив, що серед них нема нікого, хто міг би йому бути небезпечним при ліцитації.
Ще сильніше вражіння викликали ті слова на Ніну. Вона в голосі їх пізнала відразу Івана, котрого досі за батьковим возиком зовсім не запримічала. Вона відразу поміркувала, що тут буде щось незвичайне, але що і для якої мети — не знала. Вся вона почала труситися. Чула від часу до часу, що на ній спочивав погляд Іванових очей, але сама не сміла й зирнути на нього, і тільки з глухою тривогою дожидала кожного нового слова, яке роздасться серед загальної тиші з Іванових уст, так якби дожидала на свої плечі болючого удару.
— Коли так, — голосив далі екзекутор, — то про згоду не може бути далі й мови. А затим виставляється на публичну продаж уся вище описана движима й недвижима маєтність вельможного князя Довгорукого, вартости „шацункової“[1] півтора мільйона за суму викликання 600.000, на заспокоєння претенсій барона Шпіцкопфа в сумі 500.000, як також коштів поступовання судового і інших. Сума викликання 600.000. Хто дасть більше?
— Я дам 600.000, — сказав голосно барон і озирнувся довкола як тріюмфатор.
— Я дам 700.000, — роздався нараз голос Івана за князевим возиком.
— Що за я? Хто такий? — скрикнув барон, мов опарений.
— Я, Іван Лінюх, — спокійно відповів Іван.
— Ти? В імені князя?
— Ні, в своїм власнім.
— Прошу пана екзекутора викинути цього дурня, нехай не перешкоджає в урядуванню, — обернувся барон до екзекутора. — Він не має тут ніякого права говорити.
— Перепрошаю пана барона, — відповів чемно екзекутор. — Іван Лінюх є тут зголошений до ліцитації, прошу подивитися.
— Як? І вадію зложив?
— І вадію зложив.— A Schlag soll ihn treffen![2] — скрикнув барон, не можучи спам'ятатися зо злости.
Загальний сміх публіки був відповіддю на той мимовільний викрик.
— От же Іван Лінюх дає 700.000, хто дасть більше? — викрикував далі екзекутор.
— Я даю 800.000, — сказав, відсапавшися трохи, барон.
— Я даю 900.000, — сказав зараз Іван.
— Я даю мільйон, — люто крикнув барон, щоби тим словом мов громом прибити Івана.
Слово мільйон викликало серед публіки шепіт зачудування. Барон кинувся до Ніни і почав щось живо з нею говорити, але вона не була в силі нічого відповісти йому. Вона сікла зубами і тряслася мов у лихорадці і ледве-не-ледве могла сказати баронові:
— Держіться! Він вас застрашити хоче! Він на мою душу важить. Держіться, бароне!
— Я йому покажу, як зо мною задиратися! — гордо скрикнув барон, вертаючи назад перед стіл комісії, де возний віддавна вже калатав і кричав, щоби народ успокоївся.
— Я даю мільйон і тисячу, — сказав Іван, не рушаючися з місця.
— Ага, подається вже, подається, перелякався! — гомоніла товпа, в котрій люди мало на голови одні одним не лізли, щоби придивитися цьому дивовижному купцеві в хлопській веретянці, про котрого ніхто не знав, хто він, відки взявся і за чиї гроші купує.
— Я даю мільйон сто тисяч! — скрикнув барон.
— Браво, браво! — загуло в товпі жидів, котру возний зараз кинувся втишати.
— Я даю о тисячу більше, — сказав Іван.
— Я даю мільйон двісті тисяч!..
— Я даю о тисячу більше, — мов машина повторив Іван.
— Я даю півтора мільйона! — ревнув барон, почервонівши мов рак.
— Я даю о тисячу більше, — товк своє Іван.
Баронові почало робитися моторошно.
Сума, до котрої він вигнався, о много перевищувала все те, на що він числив при цій ліцитації. Він надіявся стати паном князівських дібр без ніякого дальшого торгу, загорнути все за довги, а тимчасом йому прийдеться або уступити і взяти свій довг, а більше нічого, або держатися далі в тім шаленім торзі. Йому пригадалися слова Ніни, і він добуваючи останніх сил крикнув:
— Даю мільйон і шістьсот тисяч!
Ніякий голос не обізвався по цих словах. Уся публіка мов замерла, ждала, що скаже далі Іван, але Іван мовчав і порався щось коло князя.
— За першим разом мільйон шістьсот тисяч, — кричав екзекутор. — Хто дасть більше?
Ніхто не обзивався.
— За другим разом! — кричав далі екзекутор.Мовчанка.
— За третім разом!
Мінута мертвої мовчанки — і барон з гордого капіталіста був зруйнованим дідичем князівських дібр. Він чув це докладно в тій хвилі. Вся його готівка не вистарчала на те, щоби заплатити виторгувану ціну. Прийдеться затягати значну позичку, обтяжувати відразу гіпотеку тількищо набутих дібр. А господарювати на тих добрах без накладового капіталу — це ж значить згори засуджувати себе на мільйони клопотів, гризот, розчарувань, а кінець кінцем на руїну. От тобі й на! Оце був той гешефт, над котрим він запопадав ціле життя! Баронові почало робитися холодно коло серця.
— Ну, пане бароне, — сказав до нього насмішливо Іван, — побороли ви мене. Так багато за ті добра я не міг би був дати.
Барон тільки очима кліпав.
В тій хвилі Ніна легко мов серна збігла з ґанку і припала до возика, в котрім сидів її батько.
— Таточку! Ось я! Я твоя! — скрикнула вона, цілуючи його зів'ялі руки. — Прости мені всі гризоти, яких я тобі наробила!
— Нінка, Ніночка, еге-ге! — лепотів князь. — Моя дочка! Не втопилася, еге-ге! Грошей багато потребує, але у нас тепер гроші є, го-го! Від барона виторгували!
Барон стояв недалеко, чув усе те і якось ідіотично всміхався.
— А ти, Іване, гніваєшся ще на мене? — обернулася Ніна до молодого парубка з чарівним усміхом. — Надіюся, що простиш мені, що там було… з Едвіном… — додала шептом. — Підла душа! Продав мене баронові.
Усе чув барон, та при останнім слові захитався на ногах і упав до долу мов сніп.
Нікому було й піддержати його. Поки привезено доктора, він уже був небіжчик.
——————