Твори (Франко, 1956–1962)/1/Вугляр

by Іван Франко

◀ Від Видавництва

Твори в 20 томах Том I Іван Франко Вугляр

Лесишина челядь ▶

• Інші версії цієї роботи див. Вугляр

Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1956

ВУГЛЯР

Весною 1875 ішов я піхотою з Долини в гори в Велдіж. Ішов сам, бесідувати не було з ким, — а для якої-такої розривки мугикав собі під носом арії народніх пісень.

Не знаю вже, чи злий, чи добрий демон справив мене на новий гостинець^[1]. Він, правда, коротший від старого, — іде просто аж ід велдізькому мостові, — та зате відзначається другою, для нього не зовсім підхлібною прикметою, — тим, що новий. Не знаю, чи вам коли лучалося їздити новим гостинцем, що ще мурують, а до того мурують на жовтій, дощами і водами весняними розмоченій глині. Чи їдучи, чи йдучи мусіли ви проклинати його. Вже то мусить бути віз не абиякий добрий, щоби не розтренькався, грюкаючи раз за разом о величезне каміння, — вже то мусять бути коні не-аби-які вправні і не абияк гостро ковані, щоби не порозбивали собі копита об гостре креміння, — вже то мусить бути чоловік не-аби-як сильний, щоби його після такої колиски не сперли кольки під грудьми. А піший-піхотинець! О, і йому грозять не менші неприємності. Щонайменше може надіятися, що з чобіт, хоч і яких добрих, принесе шкамаття, а коли менше вправний, то напевно може числити на виткнення ноги. Як новому гостинцеві, не доставало ще згаданому бокових стежок, цього великого добродійства для пішоходів. А хоч може й були тамтого літа, то тепер так розгливілися і пропали в глинистій калюжі, що годі було знайти їх поліку^[2] — не то йти ними.

Ще бодай те було добре, що тут я часто здибав людей, що працювали на гостинці, — робітників. Гірка доля тих людей. За нужденну плату 60—80 кр.^[3] денно сиди там цілий день на вітрі, слоті й вохкості, двигай тяжкий залізний молот та товчи каміння. А їх там багато сиділо. Їх робота не дозволяла їм заходити в бесіду між собою, — всі сиділи мовчки, навіть пісні, тої кожночасної товаришки нашого українця при роботі, не було чути. І ті люди, нужденні з лиць і одежі, і понурі, видалися мені заклятими злим демоном, запряженими чарами до тої машинальної праці. І дійсно так. Злий демон їх — нужда, — а чари, той мізерний, кривавий заробок.

Трохи оподалік за ними, за невеличким горбком побачив я вугляра. Його великий чорний віз, запряжений парою невеличких, гірських коней, стояв серед глибокої, глинистої вибоїни і не міг дальше рушитися. Хоч як мучилися коненята, хоч як гейкав на них вугляр, хоч як і він сам підважував своїми крепкими плечима віз, — ніщо не помагало.

Я підійшов до нього.

— Слава Ісусу Христу!

— На віки Богу слава! — відказав він, — виліз із-під воза, заталапаний, задиханий, став, випростувався, зняв капелюх із голови й долонею обтер собі краплистий піт із чола.

— Ов, а то що вам таке трапилося? — питаю.

— Та видите, — відказав вугляр відсапуючи, — запхала мене лиха година на цей гостинець! Мара би йому в печінки вмурувалася, нехристові поганому! (Я забув додати, що гостинець той мурував своїм приватним накладом жид, барон Попер). Вже бим не мовив, щоби з тягаром яким, — а то видите, в порожні та й годі з проклятої баюри вігарбатися. І конища помучив, і сам утепенився^[4], як бачите, та й годі. Нужда моя, мара м'я якась сюди несла в тоту безодню?

— Та що, — кажу я, — будете самі мучитися? Віз страмний^[5], ще надсадитеся або що. От погодіть, я покличу людей, запремося разом, легше піде.

І не чекаючи відповіді, побіг я скоками по камінню і закликав робітників.

Досить то довго бавило, заки п'ять хлопа^[6] здужали витягти великий вуглярський віз із глибокої западні. Вкінці віз стояв на твердім, люди пішли назад до своєї роботи, а вугляр узяв у руки свій батіг і гейкнув на помучені коні. Віз рушив, обік нього вугляр. Я постановив, бодай для товариства, держатися разом із ним. Поволі, утяжливо йшла їзда, — не хибло часу до розмови.

Я розпочав звичайними питаннями: — А відки ви? А як заробкуєте? Чи багато вам несе ваша робота? Яке ґаздівство^[7] у вас, як, що? — От, як то звичайно.

— Я з Суходола, — каже — але тут у Ілемськім лісі ми напалили вугля, та й я вже туди їду.

— То вас більше є до того?

— А, штири^[8] фірі^[9]. Ще як був мій небіжчик Іван, тосме їздили в п'ять.

Вугляр, з котрим я бесідував, був чоловік уже підходулого віку, з півшоста десятка літ, коли й не більше. Ростом високий, як часто бувають наші гіряни. Волосся довге, вже шпаковате, спадало з-під чорної, повстяної кресані^[10] на його плечі. На нім був короткий кожушок без рукавів, так звана бунда, і міцні, шкіряні ходаки з чорними, вовняними волоками.

— А давно вже, як ваш Іван умер? — запитав я по хвилі, під час якої старий мовчав і, звісивши голову, ступав понуро дальше.

— От, десь так у Петрівку рік буде! Най^[11] му^[12] там легко душеньці буде! Добрий був хлопець, душа не дитина! Та й таку му Бог смертеньку судив, що страх подумати! Гей, гей, як би то мені відки інде прокормитися, не поглянув би я навіть ніколи на тото вуглярство. Воно збавило мені мого сина, мого Іванчика, щом го^[13] єдного мав, як єдну душу в Бога!

Старий зідхнув важко.

Я дав йому виговоритися. Знаю з власного досвіду, як то прикро, коли наші сумні, жалібні спомини перериває хтось цікавими питаннями. Я старався заспокоїти вугляра, звертаючи його увагу на посторонні предмети, а по хвилі запитав:

— А що ж то сталося з вашим Іваном?

— Ой, не приводи Боже такого мому ворогові! — відказав. — От, коли ласка ваша, послухайте! Пізнаєте, який то наш заробок гіркий та кривавий, та й яке горе мене в нім постигло! Мушу вам сказати, що ціла наша родина в Суходолі — самі вуглярі. Ми бувало в п'ять фір їздимо. Я на одній, мій син на другій, на третій мій молодший брат Митро, а на четвертій і п'ятій знов його два сини, Якимко і Штефан. Дома лишалися лиш жінки. В мене, крім Івана, була ще й дочка, Маруня, а в брата не було більше дітей.

— А відки ж ви брали дров на стільки вугля? — перебив я.

— Купували. От, де в лісі яке охаб'я^[14], повалене дерево, дещо… в наших лісах того страх багато. Закупуємо тото дуже тано^[15], ще пан рад, що позбудеться завади, бо то би й так дармо лежало та гнило. А ми припадемо, поріжемо на дрібні колодки, позносимо на поляну та й кладемо в купу.

Ну, але най вам далі повідаю.

Було то якось по Зелених святах. Ми вже до того часу понавишукували по лісах цілі купи вівертів. Весна була мокра, вітри подули, — таке вам понаобальовало^[16], що Мати Божа! Аж жаль чоловікові дивитися! Якось вечером у неділю приходить до мене брат Митро.

— А що, — каже, — Максиме? Може би нам час уже вибиратися з дому? І так єсьмо засиділися… а все те про твого Івана та про тото сватання.

А мій Іванко саме тої весни посватав був Оленюкову Фенну, гарну дівчину, хоть і не багатих родичів. Боже мій милий, як вони любилися! Дивлячися на них, я й собі ж радів, у мене в серці й собі ж розцвітали молоді літа, молоде кохання.

— Ба, що, — кажу, — правда твоя, Митрику. Робота сама кличе на нас. От, сіна вже конятам не стає, щосме тогід купили, укосити нема де, бо в нас поля й толоки нема. Уже й нам зачинає хлібець відходити, курта^[17] рада, братчику, збираймося!

— Та я уже готов. А ви ж? Будете на завтра з ладом^[18]?

— О, а що в нас ладити? Вози помазати, пили нагострити, та й ще там відай треба буде драбини новим луб'ям пообтягати. Ну двоє нас, то що ж то длі^[19] нас такий лад значить?

Я покликав Івана, скоро вечір, свята неділенька відійшла, ми взялися до роботи. На другий день зрана мали ми виїздити. Ще вночі прибігла Фенна в хату.

— А що, Іване, чулам^[20], що вже їдете в ліси?

— Ая.

Вона стала якось ні в дві, ні три, зачала м'яти в руці запаску, а далі дивлюся, а їй сльози з очей кап, кап, кап.

— А тобі що, Феннице? — питаю.

— Та нічо! — відказала й зарум'янілася.

— Ов, дай спокій, не плач сирото! Таже ми ще чень за море не їдемо. О Покрові вернемо, не бійся, грошей навеземо, весілля буде.

Вона ще дужче зарум'янілася. Іван до неї, втішає, розговорює, далі й поцілував, ну знаєте, як то молоді люди вже там знають до себе. Вона скоро і всміхнулася, — а я кажу знов:

— Не плач, Феннице! О, як би ти кожного разу зачала плакати, скільки Іван буде від'їздити, то де би й тих сліз у тебе набралося?

— Та ні, — відказала вона, всміхаючися крізь сльози, — мені якось так нині… лиш нині… сама не знаю чого.

— Ну, ну, ніщо не шкодить, — глаю^[21] я, — а тепер іди, небого, додому, нас ще робота чекає.

Вона сказала нам „добраніч“ і пішла.

Заладили ми, що було треба, та й полягали й собі ж трохи припочити. Встаю я рано, та якийсь такий, чи слабий, чи не добрий, ну, як сам не свій.

— Ов, — кажу до жінки, — знаєш, стара, якесь мені погане на сон набилилося^[22]!

— А що таке? — питає вона.

— От, так ми^[23] до раня на гадці вертілося!.. Коли ж бо чи замануло м'я^[24], чи що, на вікнам ся подивив^[25].

— Ну, — каже стара, — най усе зле щезає.

Повставали ми, помилися, Богу подякували, жінка в печі затопила, варить сніданок, аж тут і Митро на обору.

— А що, Максиме, готов ти?

— Зараз, кажу! Ануж-ко, вступи до хати, хлопців своїх поклич, поснідаємо разом, що Бог дав.

— Та ми вже по сніданку, — відказує Митро.

— Нічого не шкодить! — відказав я. — Таже ми всі свої, нема що церемонитися. Гей Маруню, побіжи но, поклич стрикових^[26] хлопців сюди!

Хлопці поприходили, ми засіли до сніданку.

Сонце вже високо стояло на небі, як ми виїхали. Погода була прекрасна. Іван, після прощання з Фенною, йшов якийсь засумований, Митро гуторив зо мною про те, де б насамперед рубати дрова, а Якимко і Штефан, ідучи побіч своїх возів, узялися розжалоблювати Івана співанками. Якимко витяг навіть ізза ременя сопілку, заграв, та такої сумної та сердешної, що Іван бойє^[27] аж голову звісив, ідучи позад нього. А Штефан за той час усе приспівував:

Ой, віз трави, ой, віз трави, а два вози сіна!
Ой то ж то ми дівчинонька в серденьку засіла!
Ой, дівчино-дівчинонько, такас ми миленька.
Як у літі на нивоньці вода студененька.
Як у літі при роботі води ся напити,
Так з тобою постояти та й поговорити.

От так собі, — знаєте — молоді люди! Що їм до чого! Аби що, їм усе співанка на голову набриде, така вдача в них. У нас старих не то. Де нам?

Ви, певно, й самі здорові знаєте, що в кожнім стані, аби робота яка прикра, то також є й свої приємності. Ну, де ж без того? Чоловік, звичайно, не німина^[28]. Таке, видите, і в нас, вуглярів. Виглядимо поляну, де би класти субітку, вози полишаєм у селі, а самі в ліс. Ну, беремося по два до віверту^[29]. Позакурюємо люльки, та пили в руки. Ліс докола тебе шумить, сонічко на небі десь-не-десь пронизується крізь галуззя, пташенята цвірінькочуть, що аж серце радується, а ти собі спокійно люльку пак та пак, та й потягаєш пилою. Ну, поріжемо вже ціле дерево, стягаємо колоддя на полянку. Боже, скільки чоловік намордується! Не раз аж очі з голови вилазять… І, бачиться, невеличка колода, а як прийде стрімко горі горою, то аж дух у тобі запре. За те ж, коли вже наносимо купу теньгу^[30], беремося укладати. У споду трошки відломків на вогнище, а відтак колоддя, колоддя… геть до гори. На верху накладемо четиння^[31], щоби вітер не провівав та щоби поломінь не вибух, а ще потім прикриваємо землею або чим іншим мокрим, щоби адіть^[32] ліпше утлілося вугля в споду. Ну, готова одна купа, підкладемо вогонь; один лишається пильнувати ладу, а решта дальше. І поки перша утліє, ми підпалимо три-чотири. Тото вам варта видіти тоді, як то делікатно виглядає, як тут по лісі вінцем докола верха дим клубами зводиться! А в ночі, то не раз гадаємо, що то такий великий червоний перстінь оперезав гору. Ну, а вже як міркуємо, що вгоріло добре, то зачинаємо гасити. Не раз із одної купи десять, дванадцять фір вугля. Міркуйте, що то за купи! Е, що вам хата! Ніщо!

Таке було й тоді. Наклали ми штири купі, попідпалювали, та й пильнуємо. Моя купа була найпізніше запалена, коло другої був Митро, коло третьої — Іван, а коло четвертої — Митрів Штефан. Якимко був у селі при конях. Було то якось з полудня. Я пообтикав добре купу четинням, позабивав шпари, закурив люльку, та й лежу собі під яличкою^[33], вибачте, на череві, от так єм ся спер на лікті, нічого. Ще собі гадаю: „Вже би Митрову й Іванову купу завтра гасити, через ніч вуглє акурат дійде“. Аж тут на раз чую крик коло Йванової купи. Зриваюся на ноги, біжу, що там таке? Не дуже то й близько було. Прибігаю ід Митровій купі: Митра нема! Ба, прислухаюся, чую Митрів голос коло Йванової купи, все кричить: „Борзо, борзо^[34] розмітуй!“ Господи, гадаю собі, що там таке сталося? Лечу я, скачу через пеньки та віверти, продираюся крізь хащі та ломи, а серце лише стук, стук, стук. Прибігаю. Мати Христова! Митро і Штефан звиваються коло Йванової купи. Тут огонь жбухає як із пекла — знаєте, вуглє перетліло. Дими сарахкотять, а вони з дерев'яними копаницями в руках моцуються та розмітують колоддя.

— Що тут, що тут таке? — кричу до них. Але відай і не почули мого голосу, так тріскотіла четина та гудів огонь. Я виджу, що нема чого допитуватися, хапаю й собі ж довженну копаницю та розмітую колоддя. Заздрів мене Митро крізь дим, поломінь та іскри.

— Борше^[35]! — крикнув — борше, брате!

— Та що таке? — питаю. — Де Йван?

Митро, не відказав нічого. Лише Штефанко, обсмалений і ледво тлінний^[36] серед задухи, прокричав:

— Упав у вогонь. Поломінь прохопився був зверха, а він ліз горі купою затикати. А в тім вугля просунулося та й..!

— Боже милосердний — крикнув я, а самого, мов би ледом обдало. Десь, не знаю вже відки, я набрав раптом сили. Що загачу копаницею, то колоддя летить мов трісочки з-під сокири, що загачу, то летить, розскакується. Вже я попік собі руки, ноги, лице, не питаю нічого, лиш усе, мов безумний приговорюю:

— Іванчику мій, дитиночко! Іванчику, де ти?

Аж ось серед червоної грани^[37] щось зачорнілося. Два нас захопили тото копаницями і вітягли. То був мій Іванчик.

— Мати Христова, не приводь вас ніколи ні видіти, ні чути про таке нещастя, яке звалилося на мою бідну, стару голову! Лежав мій Іванчик на землі передо мною, чорний увесь, як головня. Тіло в огні збіглося, шкіра перегоріла, потріскала… Не пізнати, де були очі, де уста, де лице, нічого!.. Мати небесна, я на своїм віку не видів ніколи нічого страшнішого, як був мій синочок сердешний. А я над ним стояв, ні живий, ні мертвий, лиш руки ломлю, та приговорюю: „Іванчику, серденько, обізвися, хоть словечко промов!“

Але мій Іванчик давно вже Богу душу віддав. Дай му там, Господи, душеньці спокій! Пішов він страшною дорогою з того світу, лишив мені тяжкий жаль, лишив старого без помічника, самого, як билинку серед поля! Ей, синочку мій, синочку, то то ж тобі відай така доленька судилася! Та й чи не воліло ж мене старого таке прислів'я^[38] спіткати? От була би стара з дітьми поплакала, та й годі! Були би бодай не бідували. А так що? Літа вже чоловіка змагають! Мені вже далі за піч лежати та старі кості парити, не волочитися по зарібках! Ох, Боже єдиний, Боже!.. Постояв я над своїм Іванчиком, та ніколи було стояти. Утер сльози, завив свого синочка у верету^[39], та й поніс у село, мов дитину. Другого дня поховали. Ей, паничику, паничику, ви ще не знаєте, що значить, як вітця серце болить за своєю дитиною. А тут голод, робота чекає, щоби чоловік не загиб! Ніколи було довго сумувати та бідкати, ніколи завертати до старої матері та потішати її у превеликім жалю. Третього дня ми набрали вугля у вози та й поїхали. Чужі люди переказали матері, що: „Ось-ді ти, ненько, у тугу не вбивайся, а свого сина вже не надійся! Не приїде твій син тебе на старості літ приголубити, не висипле запрацьовані гроші на стіл та не скаже: Нате, мамо! Поїхав твій син у далеку дорогу, в чужу сторону, де ніхто не потребує заробляти. Там тебе, мамо, твій синочок ожидає“. А бідній Фенниці переказали, що: „Ось-ді ти, дівонько, не надійся свого нареченого! Перемовила його до себе друга, розлучниця, сира-могила!“

Дуже плакала за Іванчиком мама й сестра рідненька, а ще дужче бідна Фенниця. Приходили всі три у Ілем'є, наймали панахиду по його душі, молилися на свіжій могилі. От тільки й казки про мого бідного Іванчика. Мати ще й до нині плаче, а мене й до гробової дошки не перестане серце боліти. А Фенна також довго по нім плакала-сумувала, аж ось цих м'ясниць другий сватач найшовся, пішла замуж. Дай їй Боже прожиток щасливий за її щирість!

На другий рік, десь знов о такім часі, здибав я старого вугляра. Розгуторився з ним про його життя.

— От, видите, нужда та й нужда! Нігде ні про що й не чути більше. Наш заробок день-у-день меншає. І ліси вирубують, і того камінного вугля все більше. От, прийдеться далі з голоду загибати. Та от то бодай-Богу дякувати, щом доньку віддав цих м'ясниць. А Митро вже не їздить за вугльом, пішов зі Штефаном на заробіток у Людвіківку, до тартаку. Ще добре, що зо мною пустив Якимка. „Бери, — каже — брате, мого сина, коли твого Господь милосердний зібрав зо світа“. От така, видите, моя журиця^[40] темна. Коли б не Якимко, що вже мені все до помочі, то би прийшлося самому зі старою пропадати з голоду. Сам уже, бачите, не проміжний^[41], де то, де, літа плинуть та й силу забирають! А вже ніколи мені до інших зарібків братися. І не можу, і охоти нема. Жив вуглярем, та таки, бачиться, й до гробу ляжу вуглярем. Коби лише був мій Іванчик золотий дихав! Не так би мені було здихалося^[42]. Гей, гей, лишив мене сирота, мов без правої руки. З ним усього не стало: ні сили, ні достатку, ні потіхи, ні зарібку, — нічого.

1876 р.

 

---

——————

1. Гостинець — шлях.
2. Поліка — слід.
3. Кр., крейцар — менше копійки.
4. Утепенився — змучився.
5. Страмний — великий, повний тягару.
6. Хлоп — в цьому значенні мужчина, чоловік, в другому — селянин. Ще хлопом згірдливо називають польські пани в Галичині селян.
7. Ґаздівство — хазяйство.
8. Штири — чотири.
9. Фіра — віз.
10. Кресаня — бриль.
11. Най — хай.
12. Му — йому.
13. Го — його.
14. Охаб'я — гнила колода.
15. Таний — дешевий.
16. Наобальовало — понакидало поламані дерева.
17. Курта — коротка.
18. Бути з ладом — бути готовим.
19. Длі — для.
20. Чулам — чула я.
21. Глаю — кажу, говорю.
22. Набилося — приснилося.
23. Ми — мені.
24. Мя — мене.
25. Народнє вірування, що коли, прокинувшися з сну, поглядаєш на вікна, то забудеш усе, що тобі снилося. (Ів. Фр.)
26. Стрик — дядько.
27. Бойє — так бо й є, справді.
28. Німина — скотина.
29. Віверт — повалене, бурею вивернене дерево.
30. Теньгий — великий, здоровий.
31. Четиння — глиця, шпильки ялинки чи сосни.
32. Адіть, ади — примівка, означає: дивись, гляди.
33. Яличка — ялинка.
34. Борзо — скоро.
35. Борше — скоріше.
36. Тлінний — чуть дише.
37. Грань — жар.
38. Прислів'я — пригода.
39. Верета — рядно.
40. Журиця — журба.
41. Не проміжний — безсильний.
42. Здихалося — жилося.