Твори (Франко, 1956–1962)/1/Два приятелі
| ◀ Лесишина челядь | Твори в 20 томах Том I Два приятелі |
Муляр ▶ |
|
І що ви, куме, говорите о приязні! Приятелі, приятелі! А я вам незнати що ставлю і кажу, що нема на світі правдивої приязні ані правдивих приятелів! Звіть мене, яким хочете, говоріть, що вам злюбиться, а я все буду своє! Бо і що ж то: приятель? Чи найдете такого приятеля, щоби вам або там у нужді поміг, або чим будь порятував? От говориться, аби говорилося, та й годі! А коли хочете, то я вам ось зараз і доказ розкажу, щоби ви знали, як то мало нині можна спуститися на приятеля!
Таже ви знаєте, в якій я був приязні з Хомою Підгорбочним. Та й як же нам було не побратиматись! Ми, бачите, оба були парубки на ціле село; хлопці мов дуби крепкі. На маєтку родичів Бог не скривдив, ані нас на працьовитості. Вистроїмося[1] бувало що неділі, як Бог приказав, — не сором між людей показатися. А дівчата! О, що вже не налітаються за нами, то святий їх Андрій один знає! Звісно, чисті хлопаки й не абияких батьків діти.Товаришували ми з Хомою, що аж любо. Чи бувало в ліс по дрова, чи в очерети зо стрільбами[2] на качки, чи до танцю, чи й до другого діла, оба та й оба. І не було між нами ані сварки ані незгоди. Скаже було Хома: — Семене, вийди завтра на мою сіножатку підтяти нам трохи трави, твоя вже покошена! — Та чому не вийти? Вийду! — говорю. Скажу було Хомі: — Побратиме, у вас нема роботи, візьміть наш волок та понаправляйте, підемо з неділі в Дністер на рибу. — А, то добре — каже Хома, і зараз бере волок до направи.
Наше село, як бачите, над самим Дністром, та й ще на рівнині. А ми оба дуже охочі були до рибацтва. Підемо бувало чи то з саками, чи з волоком, чи, як у повінь, з крошнями, наловимо такої красоти, що кар-карезний[3]! Є що і собі й на продаж.
Ну нічого! Парубочили ми з Хомою як рідні брати. Не раз і дивувалися люди. Як вони, — кажуть, — погодяться? Та то немов огонь та вода! Я, бачите, з роду повільний собі, а Хома, то прудке як іскра. Але що то й говорити! Стали приятелями, то годі вже позад себе оглядатися! Якось ми погодилися, та й ще й як. Коби так наша громада кожного разу годилася при виборі нового війта[4], то певно би у нас не було не раз такої кавзи, як буває!
Ех, літа, літа молоді! Хороші би ви були, золоті би ви були для кожного парубка, коли б не приходила на вас тота страшна відьма — бранка. Ще то тепер, то все фрашки[5]. Візьмуть тебе до війська, ну, бодай чоловіка за чоловіка держать: не збиткуються, як над німиною. Правда, прийдеться ще й тепер не одному відібрати своє, заким тої муштри вивчиться, та що це против давнього? А в тім і старі люди говорять: доти пес не навчиться плавати, доки йому в вуха не наллється. Нема науки без муки. Але ж бо тепер сам той асентерунок[6] то вже не такий страшний, як бувало. Ставишся раз, другий, третій, — не візьмуть, випишуть, і ти вільний, хоч женися, хоч дальше гуляй! Але за моїх часів, о, то не туди йшло! Крий нас Боже від такого! То бувало мандатор сам списує й подає, кого йому подобається, до асентерунку, не питає, чи він уже ставився три чи шість чи кільки разів. Так бувало не один бідолага і десять і п'ятнадцять літ живе в вічнім острасі. Ось, гадає собі, спадуть шандарі, закують у ланцюжки, та й гайда під міру! А то, бачите, не на те йшло, що нині. Не йшли хлопці так самі до бецирку[7], не ставились так як тепер, — утікали й ховалися, хто куди міг, а мандатори з шандарами волочилися за ними по всіх закамарках. Погано було жити на світі.
Ось десь так серед м'ясниць чуємо і ми: записано нас до асентерунку. Боже, зів'яло в мені серденько, як я тото почув. А мій Хома аж одеревів цілий, сердешний.
— Не дожидаймося, каже, Семене, лихої години на себе, утікаймо!— Утікаймо! — кажу й я та й побіг домів збиратися. Тато, мама, всі дома як почули, що діється, так і померли з превеликого жалю.
— Синочку, синочку! — заводили мама — одного тебе маю, як одну душу в Бога, та й того мені тебе хотять відібрати.
— Цить стара, — сказали тато крізь сльози, — не держи його, хай іде, чень[8] його Бог милосердний устереже від тяжкої нужди! Збирайся, небоже, прощайся з матір'ю, з сестрами, підемо, підведу тебе за село.
Зібрався, попрощався. Ненька умліли, як я вийшов.
— Семене, Семене, вернися! — кричали вони.
Я вернувся.
— Хай хоть надивлюся на тебе, синочку мій, душенько моя! Може то останній раз тебе бачу.
— Дайте, мамко, спокій, Бог ласкав! — відповів я дрожачим голосом, цілуючи їх у коліна, а самому аж серце стискалося.
Пішли ми з татом долі загородою над Дністер. Там ждав уже на мене Хома. Тато поблагословили нас, порозповідали, де й куди які криївки, ми попрощалися та й пішли.
Ой, набідувалися ми до весни, Боже Єдиний, Ти йно сам те знаєш! От чуємо, по селах туди й сюди бушують шандарі, того й другого зловили. Нас ще якось Господь сохраняв. Ми все держалися придністрянських сторін, мокряків та очеретів.
Аж ось в однім селі говорять нам: „Утікайте в поле! Шандарі з двох боків надійшли, перешукують очерети, виловлять вас як рибу в саку!“ Падоньку[9] нещасний, куди тут повернутися? В селі сховатись — і гадки нема. В поле втікати, то напевно пропадати: поле чисте, лісу й поліки нема, — виловлять, хіба би в нас заячі ноги, або хіба би ми поховалися в мишачі нори.
— Хомо, прийдеться пропадати аж тут! — кажу я, опускаючи руки.
Ми вже щось аж три ночі не спали, помучились, утепенилися, що ледве дихаємо. Нема сили і кроком поступитися, не то щоби втікати по полю.
— Знаєш що, — каже прудко Хома. — Ходи за мною.
— Куди?
— Не питай, ходи, коли не хочеш пропадати!
Я знав прудку Хомину натуру, змігся якось та й іду. Дорогою гадаю собі:
— І тото приятель, то щирий товариш? Веде мене кудись, Бог вість куди, а словечка щирого не скаже, не потішить, не порадить! Гой, гой, світе мій білий, нещасна моя годинонько!
Правда, не раз мені й до тої пори Хома ставав у великій пригоді, не раз рятував мене, не зважаючи на своє небезпечейство — ну, але ж і я не лишав його ніколи в ніякій потребі, слухав його, як вітця.
Так і тепер.
Таке розгадуючи йду, ноги волочу по якійсь обочі край села з Хомою. Іду та й дивлюся, куди він поведе.
— Гов, — сказав Хома, підходячи до самої крайньої хати, — тут треба відпочити.— Тут відпочити? — скрикнув я, роздивившися. — Хомо, а тобі що такого? Таже то сама крайня хата, ще й стоїть на такій голотечі без найменшого захисту! Тут нас так найдуть і зловлять, як горобця в сільці!
— Тут мусимо спочивати! — сказав знов Хома холодно і твердо. — Я не можу дальше!
— Але ж, чоловіче, бійся Бога! — кричу я. — Сам у пропасть пхаєшся! Що тобі сталося? Чи тобі розум з голови виплив? Я тут не буду спочивати, щоби ти мені не знати що давав!
— Не будеш? Га, то як хочеш. Я тут спочиваю!
— Ходи бодай до он тої скирти та там зариємося в сіно. Не дурій, чоловіче, не пхайся сам у нужду!
— Я і кроком відси не рушуся! — сказав знов уперто Хома й пішов до хати.
— Боже мій милосердний, тож то мій приятель, та мій щирий товариш! Доброхіть пхає мене й себе у різницю? І не уступить від свого, хоть гинь! Упреться, як козел рогами! Мати Пречиста! Рятуй мене від усього злого і від такого приятеля!
— Але що ж тепер діяти? — гадаю собі дальше. — Прийдеться самому пропадати! Ех, — гадаю собі дальше, — пропадати мені самому де інде, а Хомі тут, волимо вже бодай оба разом гинути!
І я пішов за Хомою до хати.
— Що, нагадався, нарозумився? — питає він мене з насмішкою. Боже, він ще насміхається над моєю нуждою, а з мене би й крови не дорізався!
Хата, що до неї ми зайшли, то була напіврозвалена стара кучка, житло старого діда жебрака. Лиш літом він тут часом ночував, — зимою сидів у селі, a й літом звичайно цілими тижнями волочився по селах за жебраним хлібом. І тепер ми не застали його. Хата була засунена засувом, але Хома відсунув його кусником якогось патика. В хаті не було нічого крім кількох торбів, палиці дідової, шапки позшиваної з тисячних латок та й деяких других лахів.
Але мені дивно було, чого то Хома так тішиться й бігає по хаті.
— Гей, Семене, — каже він, — ти, бачу, двері засунув? Не засувай їх! Ще й відхили трохи, тут душно!
Боже мій милий, той чоловік, видно, ввесь розум стратив, чи що?
— Відсунь двері й відхили, чуєш? — гукнув на мене.
Що ж було робити? Мусів я слухати налибоватого[10].
— Розбирайся й лягай спати! Треба проспатися, бо в ночі і на волосок оком не змигнемо!
Я стою, витріщивши на нього очі, сам не знаю, що діється зі мною.
— Чуєш, чи ні, тумане вісімнадцятий! Розбирайся та лягай спати! Як буде час іти, то я тебе збуджу.
Мені переверталося в серці й кипіло як у кітлі. Сльози виступали на очі.
— Хомо! — кажу крізь плач, — що тобі сталося? Чи ти стратив Бога з серця? Чи ти забув, що маємо родичів?… чи ти забув, що шандарі леда хвиля надпадуть? Що ти робиш? Зглянься на Бога, не губи нас обох! Таже ми колись були товаришами, я любив тебе щиро, як свого рідного брата! Що я тобі провинив? За що ти хочеш мене віку збавити?
І що ви гадаєте, Хома змягчився тою бесідою? Бодай так пси траву пасли! Відвернувся вам від мене, як нелюд, потер рукою по чолі чи по лиці, та й у сміх.
— Ха-ха-ха! Отто мені парубок! — реготався. — Занюхав біду, як той сліпий ковбасу в борщі, та й уже: гину, каже, нема мене!
Отто, видите, щирий приятель! І спустися ж на такого чоловіка! Заждіть, яке він мені ще вистроїв!…
— Семене, — каже Хома по хвилі вже якось лагідніше. — Семене, братчику, хіба ти гадаєш, що я би не віддав життя свого за тебе? Хіба ти забув, що ми оба на одній дорозі? Не гадай прецінь, що я з глузду зсунувся, або що, що хочу себе й тебе погубити! Лиш роби, як тобі кажу, а увидиш, що я ще не такий дурний, як тобі видиться.
Трохи мене успокоїли ті слова, а зрештою що ж було робити? Роздягся я, постелив сіряк на землю і ліг. Але де там мені заснути! Дрожу цілим тілом, як риба в матні! Кому би в такій тяжкій тривозі сон до голови брався?
Хома не лягав, шарив щось по хаті. Що він задумав? Господь його знає. Я не догадаюся, аби й що!
— Семене, — каже він, видячи, що я не можу заснути, — на, випий!
І підніс мені порядну чарку горілки. Горілку він мав при собі, чарку найшов десь у закутку.Я випив. Напій був сильний, мене якось проняло теплом, утома відозвалась — за хвильку я заснув мов камінь.
Не знаю, чи довго я спав, чи ні, аж ось Хома будить мене знов.
— Семене, Семене, вставай, шандарі!
Останнє слово, мов ясний грім над ухом, протверезило мене в одній хвилі.
— Де, де, — питаю, зірвавшись на рівні ноги.
— Не питай, роби, що тобі скажу!
— Що робити?
— Зажмури очі, і не отворюй їх, аби що було, аж доки тобі не скажу. Пам'ятай!
— Добре, добре!
— А тепер на тобі отсе в руку!
Я взяв. То був мотуз чи воловід якийсь, не знаю.
— Держися добре!
— Держу.
— Ходи тепер за мною!
Ми пішли.
Дорогою чую — крик якийсь, плач, завід, товар реве, пси гавкають, під ногами болото, — ми відай ідемо селом.
— Хомо, бійся Бога, куди ти ведеш мене?
— Ані слова, тумане! Шандарі надходять! — шепнув він мені своїм твердим голосом. Я завмер зі страху.
— Оттут нам буде! — гадаю собі. — Пропала коза, пропала й береза!
Ідемо дальше, а підо мною коліна лиш диль, диль, диль! Аж ось чую:
— A skąd wy, dziady?[11] — питає різкий голос.То певно шандар, гадаю собі. — Ну, Господи, помилуй грішну душу! Зараз і до нас заговорить! Дивно мені лишень, чому насамперед говорить до якихось дідів.
Смішливий старечий дідівський голос відповідає ось-ось передо мною:
— З білого світу, паночку ласкавий. Ми Божі старці, браття близці. В ріці купалися, в воду нурялися; я його занурив, а він у воді очі погубив. Хотів найти та не міг, таки до дому побіг.
— Ха-ха-ха! — засміялось кільки голосів.
Боже ласкавий, тут їх мусить бути немало. І чому вони не хапають, не в'яжуть нас? Навіть не відзиваються ні словом до нас.
— Gdzie mieszkacie, włóczęgi?[12] — питає знов різкий голос, але видно було, що крізь сміх.
— Край води, паночку, край води! Наша хата з лободи, защіпка з ріп'яха, а стріха з лопуха!
Знов сміх довкола, але шандарі ще не займають нас. Я дрожу цілий і держуся за мотузок, не сміючи вже направду зі страху проглипнути на світ. Гадаю собі: хай буде, що має бути, побачу, як то скінчиться.
— Jakiś bestja, dowcipny![13] — сказав насміявшись досита різкий голос до других. — Ale chodźmy juz! Zdaje mi się, że w tej stercie za wsią uda nam się złowić jakiego ptaszka![14]
Я чув, як шандарі регочучись віддалились і з диву не знав, де стою.— Ходи, сліпий братище! — кричав дідівський дряхлий голос все ще передо мною, — ходи там, де вітер свище! На вітер полягаємо, вітром повкриваємося, вітер під голову візьмемо і тепленько заснемо.
— Złodziej ze swojemi przymówkami![15] — почулось мені здалека. Хома сіпнув мене за шнурок. Я пішов за ним, все ще не знаючи докладно, чи то сон, чи ява, що зо мною діється.
Ми йшли ще досить довго.
— Ну, отвори очі, сліпий коте! — сказав до мене весело Хома. Я проглянув. Густа мряка вже розсілася круг нас по полю, далеко ще віднілося село, яке було пізнати по клубах диму, що тут і там зносилися понад низькі, солом'яні стріхи.
— Ну, що, з'їли нас шандарі? — питає мене Хома, сміючись.
Я не відповів і слова, не міг ще прийти до себе.
— Товаришу любий, а видиш, що я не пхнув тебе у пропасть! — сказав він потихо. Я тепер перший раз поглянув на нього.
Що це знов? Якийсь дід з довгою бородою стояв при мені.
— Во ім'я Отца і Сина, а тобі що Хомо?
— Те, що й тобі! — відповів він.
— Те, що й мені? А це як ти гадаєш?
— Подивися в воду на свою вроду! — відказав він дряхлим дідівським голосом. Недалеко була широка калюжа, я поглянув — угу на тебе, маро! Коли би я не знав, що я сам, то я би не пізнався, аби що! Дід та й дід з мене, хоть гинь, не пізнаєш Семена. Пообвішуваний торбами, з довгою палицею в руці, з сорокатою шапкою на голові. Хома й собі ж так! Через те він казав мені так напруго[16] йти спати в дідівській хаті! Угу!
Так ми, бачите, уйшли на цей раз біди, але, чи гадаєте, що на тім скінчилося? Шандарі шукали, парцювали[17] дальше, ми йшли та кидались у різні боки, як ті ворони на вітрі, колесили та колесили поза Дністром. Аж ось чуємо: вже унялася трохи біда, вже нема шандарів в околиці. Ну, слава Тобі Господи! — гадаємо — таки ми на цей раз спаслися! Тепер треба міркувати, щоби деяким чином до дому вернути. Радь, Хомо! Провадь, Хомо! Хома взявся провадити.
Ми вертали поволі манівцями, осторожно, щоби де несподівано не попались у руки шандарам. Бог поміг, ми зблизилися вже до свого села, ось лиш пів мильки, не дальше. Хто би був гадав, що тут найдемо те, чого ми майже через півроку не могли найти по чужих селах? А таки найшли свою біду на мості, як кажуть. Та й то через мого приятеля, через Хому.
Сиділи ми два дні в очереті. Було чутко, що ще в нашім селі шандарі. Другого дня вечером каже Хома:
— Знаєш що, Семене. Мене нога болить, може б ти вийшов де в село, розвідався, що чувати, та приніс що їсти?
Я пішов. Ледве я вийшов з очерету, дивлюся: шандарі ходять по полю. Я, побачивши їх, аж одебелів з переполоху. Господи, ану ж но вони побачуть мене! Ех, задер я поли, змикай в очерет. Але вже було за пізно, доглянули мене собачі діти, пустилися за мною наздогін. Ще лиш то собі пригадую, що їх було чотири.
Як і куди я біг, не тямлю. То лиш тямлю, що обмочений, обшарпаний, окривавлений я впав коло Хоми. Хома від разу зрозумів, про що йде.
— Вставай, — крикнув він мені, — скачи під міст!
Недалеко був міст через ріку. Під ним була знайома нам криївка.
Я добув останніх сил і встав.
— А ти ж куди подієшся? — питаю Хому.
— Бігай[18], я вже собі пораджу.
Я побіг, лишаючи його в очереті.
Не знаю і до нині, що за хитрість придумав був Хома, щоби і цей раз уйти погоні. За хвилю, дрижачи на цілім тілі, сидів я уже під мостом, схований безпечно. Сиджу я, сиджу, поволі й страх пройшов, надзираю, надслухую, що станеться з Хомою. Нічого не чую, лиш ріка шумить боком попід міст.
Довго я сидів скулений, не рухаючись під мостом між двома долинами. Аж ось чую якийсь гомін. Зазираю здалека, — Господи милосердний! Це ж мого приятеля, мого Хому ведуть шандарі. На руках і на ногах побряскують ланцюжки, шандарі окружили його й поблискують карабінами. Мені в очах потемніло, серце мов льодом обдало. Гляджу ліпше, Хома по саму шию мокрий, обталапаний, ще до того повно на нім шувару, гнилого листя й зеленої водяної трави. Певно, неборак хотів сховатися в баюру, та дарма, найшли його зловили!
Слава Тобі Господи, хоч я цілий, — подумав я собі, скулився втроє й сиджу тихо, ледве дух у собі переводжу.
Ну, хто би гадав, що Хома бодай тепер не схоче мені зашкодити! Гай, гай, Боже єдиний! Приятель, приятель! Слухайте лишень, на яку хитрість узявся мій приятель неприторонний, щоби й мене погубити і видати в руки шандарам. Слухаю я, чути здалека кроки. Ідуть шандарі на той міст, де я сиджу. Гов, чую ще щось. Хтось чи співає, чи що! Прислухуюсь ближче, то голос Хоми. Йде він та й ніби приспівує протяжно:
Ой Семене, мій друже Семене!
Та скажи ти батькові від мене,
Що не буде вже Хома
У неділеньку дома!
— Добре, добре, — крикнув я з-під мосту, порушений жалібним Хоминим співом.
Господи, як я в тій хвилі налякався власного голосу! Жити і вмирати буду, а тота хвиля не вийде мені з пам'яти. Мені зашуміло в ухах, замерещило перед очима, кров бухнула до голови, — сам не знаю, що зо мною сталося.
Я отямився на мості. Два шандарі держали мене за руки, один замикав на залізну колодку[19] ланцюжок, котрим вони були зв'язані. Я рушив ногою, на ній забреньчав такий самий ланцюжок.
І ви говорите мені о приязні! Чи ж то по приятельськи поступив собі Хома зі мною? Я поглянув на нього. Стояв понурий, мокрий, дрожачий. Раз глипнув на мене — в його очах крутилися сльози… Що мені з тих сліз? Вони ні мені, ні йому не поможуть!
На другий день нам уже обстригли кучері. Ми були вояками.
|
|
Ох, приязнь, приязнь! Товариство! Далось ти мені гірко в знаки, не забуду я тебе до смерти! Бо через тебе пропали мої літа молоді.
Лолин, у червні 1876 р.
——————
- ↑ Вистроїтися — прихорошитися.
- ↑ Стрільба — рушниця.
- ↑ Кар-карезний — сила-силенна.
- ↑ Війт — сільський староста.
- ↑ Фрашка — жарт.
- ↑ Асентерунок — бранка.
- ↑ Бецирк — повіт (до повітового міста).
- ↑ Чень — може.
- ↑ Падоньку — доленько.
- ↑ Налибоватий — сільське посміховище.
- ↑ А звідки ви, старці?
- ↑ Де мешкаєте, волоцюги?
- ↑ Якась тварина дотепна.
- ↑ Але ходім уже. Здається мені, що в цій скирті за селом пощастить yам зловити якогось пташка.
- ↑ Злодій зі своїми приказками.
- ↑ Напруго — рішуче.
- ↑ Парцювати — шниряти.
- ↑ Бігай — біжи.
- ↑ Колодка — замок.