Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/VIII
| ◀ VII | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється VIII |
IX ▶ |
|
Звільна, важкою ходою повзли одностайні робучі дні в Бориславі. Бенедьо працював цілими днями при своїй фабриці, витичував пляни будинків, заправляв робітниками, наглядав за вчасним довозом цегли, каміння, вапна і всього потрібного, — а при всім тім обходився з робітниками так по-братерськи, так щиро та приязно, немов хотів на кожнім кроці показати їм, що він їм рівний, їх брат і такий же бідний робітник, як усі вони, немов хотів перепрошувати їх за те, що оце не по своїй волі став над ними наставником. А вечорами, по роботі, він не раз до пізньої ночі ходив у важкій задумі по болотистих вулицях Борислава, заглядав до брудних шинків, до тісних хат та комірок, де жили робітники, заходив в бесіду зі старими й малими і розпитував їх про їхнє життя й бідування. Тяжко ставало йому, коли слухав їх оповістей, коли дивився зблизька на нужду і погань їх життя, але ще тяжче ставало йому, коли бачив, що коштом тої нужди і погані збагачені визискувачі гордо їздять в пишних повозах, строяться[1] в дорогі шати і бризкають болотом на темну, похилену товпу.
Звільна, важкою ходою повзли дні за днями, і життя в Бориславі для робучих людей ставало чимраз тяжче і тяжче. Здалека і зблизька, з гір і з долів, з сіл і з містечок день-у-день сотні людей плили-напливали до Борислава, як пчоли до вулія. Роботи! Роботи! Якоїнебудь роботи! Хоч би й найтяжчої! Хоч би й найдешевшої! Щоб тільки з голоду не згинути! — це був загальний оклик, загальний стогін, що хмарою носився понад головами тих тисячів висохлих, посинілих, виголоджених людей. Небо і землю наче заперло на залізні ключі, вся надія мужиків-хліборобів вигоріла разом з їх житом та вівсом на поруділих від спраги загонах. Худоба гибла за недостачею паші. Не осталося нічого, як іти на заробітки, а заробітків то якраз і не було тоді ніяких в нашім Підгір'ю — крім Борислава. От і поперлися туди бідні люди з усіх сторін, хапаючися за посліднє, так, як той потопаючий хапається за стебелинку. Небо і землю наче заперло на залізні ключі, а бідні люди думали, що бориславські багатії будуть милостивіші від того і відчинять їм брами своїх багатств!..
А бориславські багачі тільки того й бажали! Вони віддавна потішалися надією, що аж порядний голод причиниться до великого зросту їх „ґешефтів“. І ось вони не помилилися! Дешеві й покірні робітники рікою напливали до них, з сльозами напрошувалися на роботу, хоч би й за яку дешеву ціну, — і ціна справді пішла чимраз дешевша. А між тим хліб ставав чимраз дорожчий, до Борислава довозили його дуже мало і дуже неправильно, і робітникам не раз і з деяким грошем за пазухою приходилося мліти голодом. А вжеж певне те, що новоприходячим поліпшення було дуже мале, а тим, що жили раз-у-раз в Бориславі, погіршало дуже значно. Щотижня власники вривали їм плату, а супротивних зацитькували згірдними, насмішливими словами: „Не хочеш стільки брати, то йди собі та здихай з голоду, тут на твоє місце десять аж напрошується, та й ще за меншу ціну!“
Оце все передумав Бенедьо не раз і не два рази на своїх проходах по Бориславі. — А що, — думалося йому — якби всі ті тисячі людей та змовилися разом: не будемо робити, поки нам плату не побільшать? Адже чей власники не витерпіли би довго: у кого контракти на певний час, у кого векселі, що не будуть сплачені без продажу нафти й воску, мусіли би податися! Його думка роздразнена всіми безконечними образами бориславської нужди ціпко вхопилася за цю стебелинку і не попускалася її. Але чим докладніше він розбирав цей спосіб рятунку, тим більше трудностей, ба й непоборних перепон він добачував в нім. Як довести до такої змови і єдности всю ту величезну громаду, в котрій кожний дбає тільки про себе, журиться тільки тим, якби не вмерти з голоду? А хоч би це й удалося, то знов певна річ і те, що багачі відразу не подадуться, що треба би не тільки грозити, але й сповнити грізьбу, покинути всяку роботу. А чи тоді багачі не спровадять собі з других сіл інших робітників, і таким способом не знівечать цілий труд? А хоч би й удалося не допустити до того, то з чого ж будуть жити ті тисячі безхлібних та незарібних людей тут в Бориславі за час безробіття? Ні, нікуди нема виходу! Ні відки не сходить зоря рятунку! — І Бенедьо, доходячи до таких безнадійних виводів, стискав п'ястуки, притискав їх до чола і бігав вулицями, мов несамовитий.
При всім тім він нетерпеливо ждав найближчих сходин побратимства, надіючися при тій спосібності дійти до якоїсь більшої ясности в тім: що треба робити в теперішній хвилі. Він часом в своїх проходах по Бориславі стрічався з одним або другим із побратимів, і бачив, що всі вони якісь придавлені, мов прибиті до землі, що всіх гризе якесь важке і неясне очікування, — і те додавало йому надії, що чей же й з-поміж них хто прийде на яку добру думку. Дома Бенедьо мовчав. Старий Матій надто занятий був своїм процесом, щовечір стиха шептав то з Андрусем, то з Стасюрою, то з іншими якимись ріпниками. Далі всі вони забралися до Дрогобича і не вертали кілька днів, і самота ще тяжчим каменем налягла на Бенедьову голову. Важка і незвична для нього праця думок кинула його мов у гарячку, висисала прудко його сили. Він похудів і поблід, тільки його довгообразе лице ще дужче протяглося, тільки очі, мов два розжарені вуглики, неспокійно, гарячково палали глибоко в ямках. Але при всім тім він не покидав своїх думок, не тратив віри і прихильности до тих бідних людей, що безучасно, холодно і безнадійно з кожного закамарка позирали на неприязний світ і тихо, без опору готовилися вмирати. Бачучи їх, Бенедьо нічого не міг думати, а тільки глибоко, всім серцем і всіми нервами своїми почував: треба їх рятувати! Але як рятувати? О те як, мов о гостру неприступну скелю, ламалася йому думка, розбивалися його духові й тілесні сили; але він не тратив надії, що ту трудність можна буде побороти.
Одного вечора Бенедьо пізніше, ніж звичайно, вернув з роботи додому і застав під хатою Сеня Басараба, Андрусевого брата. Із звичайним виразом непорушного спокою на червонім, трохи обрезклім лиці, сидів він на приспі під вікном і пикав люльку. Привіталися.
— А що, нема Матія?
— Нема. А Андрусь?
— Також ще не прийшов. Ані Стасюра.
— Видно, щось не абияке розпочали там у Дрогобичі.
— Будемо видіти, — бовкнув Сень і замовк.
— Ти чув, що сталося? — спитав він по хвилі, входячи з Бенедьом до хати.
— Ні, або що такого?
— Причта. — Яка?
— Ба, яка! Не стало одного панка. Знаєш, того, що то на нього так жалувався наш Прийдеволя, того касієра, тямиш?..
— Тямлю, тямлю! Та що з ним сталося?
— А що ж би таке! Від кількох днів десь подівся, а нині видобули його з ями. Вже й комісія приїхала, будуть бідне тіло краяти, нібито воно скаже, яким світом до ями дісталося, ще й за ребро на паль зачепилося!
Бенедя мороз пройшов за цим оповіданням.
— Якраз так, як з Матієвим приятелем, Іваном Півтораком! — прошептав він.
— Еге, якраз та й не якраз, — відказав Сень. — Того Мортко трутив, а цього…
Не доказав, але Бенедьо не допитувався далі, він ясно розумів Сеньові слова.
— Ну, і що ж? — спитав він по хвилі важкої мовчанки.
— Як то що? Носив вовк, понесли й вовка. А кінці в воді.
— А що люди на те?
— Які люди? Комісія? Комісія наїсть, нап'є, тіло покрає, пошкаматує, та й поїде собі.
— Ні, я не про комісію, а так, ріпники що кажуть?
— Ріпники? А що ж мають казати? Постояли, подивилися на небіжчика, головами похитали, дехто стиха шепнув: „Злодій був небіжчик, Бог би його побив!“, та й далі до роботи.
— Значиться, діло страчене, і праці шкода! — процідив крізь зуби Бенедьо.
— Як? Страчене? Шкода? — зачудований, допитував Сень.
— Другим від того не буде легше.— Але одним злодіякою менше на світі.
— Ну, не бійся, на його місце завтра вже новий настане.
— Але буде бодай боятися.
— Овва, не знати чого! Як не відкриють, хто це зробив, то оголосять, що припадком поховзся, або що. А відкриють, ну, то візьмуть чоловіка і запакують, і кого буде злодій боятися?
Сень, зачудований, слухав тої бесіди. Він надіявся, що Бенедьо буде тішитися, а натомість стрінув закиди.
— Ба, то чого ж ти жадав би?
— Я хотів би, щоби, як що робиться, а ще й такий великий гріх на душу береться, то щоби вже робота була до чогось пригідна, щоби принесла якусь користь не для одного, а для всіх. А інакше, то я не знаю, пощо й зачинати.
— Еге-ге! — покрутив головою Сень, попрощався і пішов.
Ще тяжчі думи насіли Бенедя по виході побратима. „Що ж, — думалося йому, — може воно й так… може і ліпше, що одним лихим чоловіком менше на світі?.. Але чи від того ліпше добрим людям? Зовсім ні! Чи від того легше стане хоч би тим самим ріпникам, що тішаться його загибеллю? І то ні. Прийде другий касієр на його місце і буде так само або й ще дужче кривдити їх. От якби так за одним разом та всіх злих людей не стало… Але ні, це де-де-де!.. Що й думати про те! Радше про те думати, що в нас перед носом, що ми можемо зробити!“
Побратимство ріпників, до котрого так несподівано був прийнятий Бенедьо зараз на вступі в бориславське життя, живо зайняло відразу його мислі і надавало їм певний, хоч зразу не дуже ясно витичений напрям. Вже в першій сходині, коли так глибоко поразили його уяву оповідання ріпників і їх домагання — виступити вже раз з якимсь видним ділом, тоді вже в думці його промелькнув образ такого побратимства, великого і сильного, котре моглоби злучити докупи дрібні сили робітників, могло би здвигнутися тою сполученою силою і охоронити кожного кривдженого і страждущого робітника далеко ліпше, ніж це може зробити одинокий чоловік. Серед ненастанної праці думок, підсичуваної щораз новими, страшними, поганими та хапаючими за серце подіями, образ такого побратимства чимраз більше вияснювався і зміцнювався в Бенедьовій голові. Йому здавалося, що тільки таким з'єдиненням своїх власних сил до спільної помочі й оборони робітники зможуть на тепер добитися бодай деякої пільги для себе. І він постановив собі, будь-що-будь, виступити зі своєю гадкою на найближчім зібранню побратимів і упертися цілою силою, щоби побратимство Андруся Басараба спровадити з небезпечної стежки — ненависти і помсти, котра на тепер, при їх малосильності, могла тільки кожному пошкодити, а не могла нікому помогти, — а повернути увагу і силу побратимства на таку ширшу і спокійнішу та, як здавалося Бенедьові, разом з тим і кориснішу роботу.
Схід побратимів був назначений на неділю вечір. В полудень тої неділі повернули з Дрогобича Матій, Андрусь, Стасюра і ще деякі ріпники. Матій був дуже веселий, говіркий і щирий, але, коли Бенедьо питався його, що чувати і що робили так довго в Дрогобичі, він тільки поцмокував і відповідав:— Усе добре, небоже, все добре!
Ще не стемнілося гаразд і Матій лише що засвітив на припічку каганець, наповнений земним воском, коли до хати війшли гурмою побратими. Попереду всіх вшмигнувся, мов ящірка, Деркач, мовчки звітався з Матієм і Бенедьом і почав по-свойому нипати з кута до кута, засукувати руки та зиркати на всі боки. Далі повходили другі: брати Басараби, понурі і мовчазливі, як звичайно; Стасюра дуже щиро стиснув Бенедя за руку, всі інші також обходилися з ним, як з рівним, як зі „своїм чоловіком“. На самім послідку війшов Прийдеволя. Його молоде лице було якесь бліде і мов зіссане, косим поглядом він позирав довкола і все мимоволі держався в темнім куті близько порога. В цілім товаристві якось менше було руху, менше гамору, ніж звичайно. Всіх немов щось давило, хоч ніхто й не признавався до того. Всі чули, що, хотя чи нехотя, вони наближаються до якоїсь важної події, в котрій прийдеться їм виступити одверто і сильно. Недавній випадок з убийством касієра був — усі почували це — передвісником нового звороту в діях Борислава. Але який це мав бути зворот, що за нові події наближалися і як їм стати супроти них, цього наші побратими не знали, хоч кожний надіявся, що чей же на спільній нараді подекуди все те проясниться. Не диво отже, що нинішні сходини зачалися понурою, важкою, очікуючою мовчанкою, що побратими зійшлися всі в повнім числі і ще навіть перед звичайним часом: кожний знав, що супроти чимраз тяжчого життя в Бориславі, супроти день-у-день більшіючої нужди та напливу незанятих, шукаючих праці рук мусить щось зробитися, — але що і якими силами, цього ніхто не вмів собі сам вияснити, і цього іменно вияснення кожний ждав від спільної ради.
Один тільки Андрусь Басараб немов не почував нічого надзвичайного. Він засів на своїм місці коло стола під вікном і окинув оком товариство.
— Ну, всі зібрані, — сказав він, — можемо зачати своє діло. Ану, Деркачу, за палицями!
Деркач, послушний і звинний, уже протискався крізь стоячих серед хати побратимів, коли втім старий Стасюра встав і просив о голос.
— Ну, що там такого, — сказав неохітно Андрусь, — говори, побратиме Стасюро, хоч, я думаю, все таки ліпше було би, щоби у Деркача ті палички були під руками. Не завадить закарбувати, скоро що цікавішого.
— Ні, — сказав твердим голосом Стасюра, — я не буду говорити нічого такого, що здалося би до карбування.
— Ну, а що ж такого? — спитав Андрусь і знов звернув по всіх побратимах. Він побачив, що ті сиділи або стояли з похнюпленими лицями і не дивилися на Стасюру, а тільки немов готовилися слухати його бесіди. Андрусь покмітив, що вони змовилися.
— Те, побратиме Андрусю, — говорив сміливо старий ріпник, — що пора би нам найти собі яку іншу, ліпшу роботу, аніж те карбування. Що ж то ми, діти, чи що? У побратима Деркача цілі в'язанки покарбованих палиць, а яка з них користь? Кому що помогло те карбування?
Андрусь зачудованими очима дивився на старого. Справді, в такий спосіб ніхто ще тут не говорив, і йому самому в голові повернулося питання: „Та й справді, до чого здалося карбування?“ Але що на таке питання він зразу не находив достаточної відповіді, то й рішився стояти далі на своїм, щоби викликати ближчі вияснення.
— Кому помогло? — сказав він звільна. — Ну, але чи для якої помочі ми це робимо? Чи ти забув, що ми це робимо для помсти?
— Для пімсти, так, так! Але як же ти тими палицями будеш мститися? Як мститися, то я гадаю, що треба іншого способу, а не тратити дармо час на дитячій забавці. Як мститися, то треба сили, а з тих палиць тобі, певно, сили не приросте.
— Так, — відповів Андрусь, — алеж ми хотіли, як прийде пора, зробити правдивий суд над своїми кривдниками, щоби мати чисту совість.
— Пуста наша робота, — сказав на те Стасюра. — Чисту совість ми й тепер можемо мати, бо кожний чує аж надто добре, скільки, і що і як терпить. А щоби помститися, щоби зарадити лиху, треба, крім чистої совісти, ще й сили, а в нас що за сила?
— Так, так, — загули довкола побратими, — що в нас за сила? Хоч би у нас було й три вози накарбованих палиць, то це нам не додасть на три п'яді більше сили!
— Га, а відки ж нам сили взяти? — спитав Андрусь.
— Треба припускати більше людей до свого побратимства, треба громадити всіх докупи, вказати всім одну ціль, — відозвався Бенедьо.
Всі зирнули на нього якось недовірливо і боязко, тільки один Стасюра притакнув радісно:— І я так кажу, і я так кажу!
— Алеж бійтеся Бога, побратими, чи ви подумали, що з того вийде? Перший-ліпший заволока видасть нас, прискаржить у місті, і нас усіх пов'яжуть і засадять до Самбора, як розбійників! — сказав Андрусь.
Морозом перейняли ті слова побратимів, і всі вони неспокійно й цікаво позирнули на Бенедя, мов очікуючи, що він на те скаже.
— Може то й правда, — сказав Бенедьо, — але як правда, то що це значить? Значить, що з такими цілями, з якими ви досі носилися, не можна показуватися між людей. Що, хотячи згромадити їх докупи, треба їм показати не саму помсту, бо помстою ніхто ситий не буде, але треба їм показати якусь користь, якусь поміч, якесь поліпшення!
— Еге-ге, все він свою поміч тиче! — відозвався від дверей грубий голос Сеня Басараба за той час, коли Бенедьові з великого зворушення не стало духу в грудях і він замовк на хвилю. Він чув, що його кров зачала розігріватися, що думки, котрі досі так уперто йому не давалися, тепер мов якимсь чудом плили і розвивалися в його голові. Слова Сеня Басараба, напівгнівні, напівзгірдні, були для нього тим, чим острога для біжучого коня.
— Так, я все про поміч говорю і не перестану говорити, бо мені здається, що тільки ми самі можемо собі помогти, а більше ніхто нас не порятує. Аджеж нашим панам не йде про те, щоби робітникові ліпше жилося. Вони ще якби могли, то погіршили би його життя, бо їм аж тоді добре, як робітник до посліднього доведений, не має чого хопитися і мусить здатися на їх ласку й неласку. Тоді вони присилують його до всякої роботи і заплатять, що самі схочуть, бо для нього, голодного та голого, нема вибору! Ні, тільки ми самі мусимо помагати собі, як не хочемо до віку оттак пропадати. А мститися, вважайте самі, до чого то доведе. Від ніякої помсти нам ліпше не буде, хіба ми схотіли б зробити в цілім краю яку війну, або що! А так: покараєте цього або того кровопийцю, на його місце другий уже давно нагострився. Та й навіть постраху не буде на них, бо прецінь будете примушені робити все потаємно, то й ніхто не буде знати, хто це і за що зробив. А як дізнаються, ну, то ще гірше, бо беруть чоловіка і кинуть, і гний! Я гадаю, що треба нам добре застановитися і шукати іншого виходу.
Знов замовк Бенедьо, мовчали і всі побратими. Бенедьові слова невдержимою силою втискалися до їх переконань, але, на нещастя, вони валили те, що там досі стояло: надію на помсту, але натомість не ставили нічого нового. Один тільки Сень Басараб, сидячи на порозі з люлькою в зубах, похитував недовірливо головою, але не говорив уже нічого. Сам Андрусь, хоч, очевидно, весь той новий поворот в думках деяких побратимів був, бачилося, для нього дуже неприємний і непожаданий, — а й він склонив свої потужні плечі і опустив голову: Бенедьові слова заставили і його задуматися.
— Добре то було би, то певно, — сказав він вкінці, — але як це зробити, як помагати собі самим, коли у нас сили нема й настільки, щоби кожний сам собі поміг?
— Отож то й є, що в одинокого нема сили, а як їх збереться багато, то й сила буде. Ти один сотнарового каменя не підоймеш, а кілька нас підойме його як ніщо. Велика річ для ріпника при сякім-такім зарібку дати на тиждень шістку складки, а най збереться сто таких, то вже маємо десять ринських тижнево і можемо бодай в наглій потребі запомогти кількох нещасливих! Чи правду я кажу, побратими?
— Гм, та воно то правда, розуміється, так, так! — почулося з різних боків. Лиш там в куті коло дверей понуро мовчав Прийдеволя і невдоволено воркотів Сень Басараб:
— Добре йому, міському чоловікові, говорити про складки! Ану трібуйте, чи на весь Борислав найдете десять таких, що вам схотять давати ці складки!
— Ну, — відказав на те живо Бенедьо, — це вже ти, побратиме, так собі на вітер говориш. Ось нас тут є дванадцять, і я думаю що кожний з нас радо до того пристане.
— Пристанемо, пристанемо! — загули деякі побратими.
— Тільки треба добре над тим обрадитися, на що складається ті гроші і що з ними робити! — сказав з повагом Андрусь.
— Ну, розуміється, так таки зараз і обрадьмо! — підхопив Стасюра.
— Ба ні, — сказав Бенедьо, — поперед усього треба знати, чи взагалі маємо складати складки, чи ні. Тут, бачу, деякі побратими не раді тому, хотіли би, щоби все осталося так, як досі…
— Ти бо також крутиш, — перервав йому бесіду напівгнівно Матій, котрий досі мовчки сидів коло Андруся, зразу немов думаючи о якихось сторонніх речах, але чим далі, тим цікавіше і уважніше прислухувався до всього, що говорилося в хаті, — ти не питай, чи то кому приємно чи неприємно слухати. Знаєш щось доброго і розумного і для всіх корисного, то виїзджай з тим на „пляц“, говори просто з моста. Як побачимо, що твоя рада ліпша від других, то приймемо, а як твоя буде гірша, то аж тоді можеш нас перепрошувати, що дурницями час нам забираєш!
По такій досадній заохоті Бенедьо зачав говорити „просто з моста“.
— Бо то, — зачав він, — знаєте, як маємо піти на складки для своєї помочі, то вже треба зовсім усе змінити, не так як досі було. Карбування всяке на бік, головництво на бік — (при тих словах Бенедьові здалося, що гарячково палаючі очі Прийдеволі з темного кута зирнули на нього і пропалюють йому лице своїм їдким, палким поглядом, і він спаленів і похилив лице додолу), — зовсім інакше треба говорити до людей. Не помсту їм показувати, а рятунок. Розуміється, кривди і злодійства не закривати, але наводити людей на те, щоби в'язалися докупи, бо проти багачів та силачів один одинокий робітник не встоїть, а всі як зберуться докупи, то певно борше зможуть устояти.
— Зможуть устояти? — відозвався знов невірний Сень, — рад би я знати, як зможуть устояти? Чи всилують багачів, щоби більше за роботу платили, чи що?
— А що ж, не могли би всилувати? — підхопив живо Бенедьо. — Ану, якби так усі змовилися і сказали: не підемо робити, поки нам плата вища не буде? Що тоді багачі зробили би?— А! А й справді! От гадка добра! — скрикнули побратими в один голос. Навіть Андрусеве лице трохи роз'яснилося.
— А що зробили би, — відповів Сень,— напровадили би з усіх світів нових робітників, а нас нагнали би.
— А якби ми стали лавою і не пустили тих нових і просили їх, щоби заждали хоч доти, доки наша справа не виграє? Можна би в такім разі повисилати своїх людей і по околичних селах, щоби там оголосили: до такого і такого часу не йдіть ніхто до Борислава, поки наша війна не скінчиться!
— Гурра! — закричали побратими, — то мені рада! Війна, війна з багачами і здирцями!
— Ну, і я гадаю, що така війна ліпша, ніж усяка друга, — говорив далі Бенедьо, — раз тому, що то війна спокійна, безкровна, а по-друге й тому, що можемо підняти її зовсім одверто і сміло, і ніхто нам за неї нічого не може зробити. Кожний, скоро що до чого, може сказати: не йду на роботу, бо замало платять. Заплатять стільки й стільки, то піду, та й годі.
Радість побратимів була дуже велика, коли почули ту раду, а й сам Бенедьо тішився не менше від других, бо рада прийшла йому до голови зовсім несподівано, в жарі суперечки з Сеньом Басарабом.
— Ба, добре ти кажеш: війна, перестати робити! Але хоч би й усі пристали на те, то скажи ти мені, будь ласкав, з чого вони будуть жити за той час безроботиці? Адже тяжко й погадати, щоби багачі зараз першого дня та пом'якли і згодилися добровільно давати нам більшу плату. Може, прийдеться сидіти без роботи й тиждень, або й ще довше, ну, то з чого тоді виживити стільки народу?
Закид був справді важкий, і лиця робітників знов посумніли. Їх свіжо розбуджена надія на таку новітню війну і побіду над багачами була ще дуже слаба і непевна і зараз за першим закидом почала бліднути.
— Отжеж то на те треба зробити складки, щоби забезпечитися на таку пригоду. Аж якби з тих складок набралася вже сума порядна, така що вистала би, візьмім, на тиждень, або на два тижні, то тоді можна робити змову. Розуміється, тих, котрі не хотіли би належати до змови і йшли опісля на роботу, тих зараз чи по волі, чи по неволі, за карк та й геть з Борислава, нехай не псують нам діла. Так само під час безроботиці могли би наші таки люди найматися де на іншу роботу, до лісу, до тесельки або де, тільки щоби не до нафтових робіт. Таким способом ми швидко зламали би ту панську пиху і добилися певно ліпшої плати.
— Добре говорить! Так треба робити! Добра рада! — відзивалися ріпники. Почався живий гамір в хаті, всі нахвалялися, що прикрутять дерунів нога попри ногу, кожний давав свої ради і не слухав чужих, кожний доповнював і лицював Бенедьову думку, прикроюючи її до своєї вподоби. Один тільки Сень Басараб сидів мовчки на своїм місці і з жалем дивився на ту рухливу громаду.
— Що з ними зробиш, — воркотів він, — коли вони готові бігти за кожним, хто їм два-три красні слова покаже! Ну, про мене, нехай біжать за тим медівником, будемо видіти, як їм посмакує. Але я своєї стежки не покину! А ти, побратиме? — обернувся він до Прийдеволі, що все ще стояв в темнім куті і непевно позирав то на Бенедя, то на гамірливих, оживлених ріпників.
Він стрепенувся, коли Сень заговорив до нього, а опісля швидко сказав:
— І я, і я з вами!
— З котрими вами? — спитав гризько Сень, — бо тут ми тепер, як бачиш, двоякі. Чи з ними от, чи зі мною і братом?
— Так, з тобою і братом! Ти чув, що цей про головництво говорив? Мов розпеченим ножем мене в серце шпигнув.
— Е, але ти знов так дуже тим не турбуйся! — уговорював його Сень тихим голосом. — Що ж такого великого сталося? Адже той собака певно заслужив на те. Ти забув про свою?…
— Ні, ні, ні, не забув! — перервав Прийдеволя. — Певно, певно, що заслужив! Сто раз заслужив!..
— Ну, так чого ж тут гризтися? Хіба суду боїшся? Не бійся, комісія поїхала в тій добрій вірі, що він сам упав до ями; ще хазяїна на кару засудять, чому яму не заткав!
— Ні, ні, ні, — знов якось гарячково-болісно перехопив Прийдеволя,— не боюся комісії! Що комісія? Мені здається навіть, що якби комісія… теє… викрила, то мені легше було би!
— Тьфу, най Бог боронить, ти що таке торочиш?
— Послухай лишень, Сеню, — шептав Прийдеволя, нахилившися до нього і судорожно стискаючи своєю міцною рукою його плече, — мені здається, що той… панок, знаєш… той, що в ямі погиб, що він не був винен, що то котрийсь другий усе зробив, або що!
— Як? Як? От також щось! Хіба ж він не був при тім?
— Так, так, був, і сміявся навіть, але чи вже за те смерть, що сміявся? А може він не робив нічого, а тільки ті?
— Але відки тобі такі думки до голови приходять, хлопче? — запитався зачудований Сень. — Впав батько з гори, дідько його бери! Погиб той, ну і добре!
— Але, як він не винен? Знаєш, як я здибав його і вхопив у руки, і він почув, до чого це воно йде, то так спищав: „Даруй життя, даруй!“ А як я в тій же хвилі пхнув його… знаєш… то він тільки зойкнув! „Не винен, не винен!“ Опісля задудніло, затріщало, я полетів геть. Але той голос його все зі мною, все в мені, так і чую його! Господи Боже, що я зробив! Що я зробив!
Бідний парубок заламував руки. Сень дармо старався потішити його. Йому все здавалося, що вкинений в яму касієр був невинний.
— Ну, як той був невинний, то ти поправся, — сказав вкінці роззлоблений Сень, — і пішли й винних тою самою дорогою! Нехай невинний дармо не покутує!
Ті слова були мов удар обуха для Прийдеволі. Оглушений ними, він похилив голову і знов затисся в свій кут, не говорячи й слова.
А між тим побратими кінчили нараду.
— Головна річ тепер, — говорив Бенедьо, — вербувати людей до нашої кумпанії. Хто з ким на роботі стоїть, або в шинку здиблеться, або на вулиці розбалакається, зараз і нав'язувати про те! Все розказувати: яка плата нужденна і який рятунок можливий. І складки збирати. Я гадаю, щоби кожний збирав між своїми знайомими, а назбиране щовечора віддавав головному касієрові, котрого тут нині треба вибрати.
— Добре, добре, треба вибрати касієра! — гукали всі. — Ану, кого би тут на касієра?
Радили то цього, то того, вкінці стало на тім, що нема ліпшого касієра, як Сень Басараб.
— Що, — сказав неприязно Сень, почувши це, — я мав би бути вашим касієром? Ніколи! Я віднині й зовсім не хочу належати до вас! Ані я, ані мій брат.
— Не хочеш належати? А то чому? — скрикнули всі.
— Бо ви сходите з тої дороги, на котру раз стали при здоровій застанові. Я своєї дороги не попущуся!
— Але хто ж яку дорогу зміняє? — сказав Андрусь. — Тут зовсім нічого не змінюється!
— Що? І ти з ними? — спитав понуро Сень.
— Так! З ними!
— А присягу забув?
— Ні, не забув.
— А ногами топчеш, хоч і не забув.
— Не топчу! Послухай лишень і не фуріячся![2]
І Андрусь приступив до нього і почав щось стиха говорити йому до вуха, що зразу, бачилося, не припадало йому до смаку. Але чим далі, тим більше випогоджувалося Сеневе лице, і вкінці майже радісно скрикнув він:
— А, коли так, то добре! А я, дурний, і не догадався! Здорові, побратими, буду вашим касієром і надіюся, що не пожалуєтеся на мене!
— А тепер ще одне, — сказав сильним, радісним голосом Бенедьо, котрий нині раптом із звичайного побратима став немов головою і провідником усіх. — Побратими-товариші! Ви знаєте, я простий робітник, як усі ви, виріс в біді і нужді, бідний мулярський помічник і більше нічого. Несподівано й непрошено впала на мене панська ласка і мене Гаммершляґ поставив майстром, а далі і будівничим коло нової нафтарні. Дякувати йому не маю за що, бо я його не просив о ласку, а тільки йому ж з того користь, що не потребує окремо платити будівничого. А мені дає по три ринські денно; як на мене, бідного робітника, то це сума дуже велика. У мене в Дрогобичі бідна стара мати, їй мушу послати щотижня часточку зі свого зарібку, нехай два ринські, другі два ринські спотребую через тиждень для себе; значиться, лишається за кожний тиждень ще чотирнадцять ринських. Усе те я обіцююся давати до нашої каси!
— Гурра! — закричали побратими, — нехай жиє побратим Бенедьо! Я також обіцюю по ринському на тиждень! Я по п'ять шісток! Я по п'ять шісток! Ось мої три шістки! Ось мої! Ось мої!..
Бенедьова бесіда, а ще більше його приклад розбудили у всіх запал і охоту. Сень Басараб тут таки зібрав на початок дещо грошей, а Прийдеволя, котрий знав крихітку письма і котрого Сень упросив собі за помічника, попризначував столярським оливцем на куснику бібули з тютюну, що хто дав.
Весело розійшлися побратими, радісні надії виринали в їх головах з-поза темних теперішніх сумороків і пестили їх щирі серця, мов схід сонця рожевим блиском красить пусті, каменисті і сумовиті вершини Бескиду.
——————