Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/IX
| ◀ VIII | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється IX |
X ▶ |
|
Восени, коли квіти вже повідцвітали, спадь не паде і бджоляче жниво скінчилося, починається на якийсь час голосне, гамірливе життя в уліях. Бджоли, так як і хрищений народ, скінчивши свою нелегку роботу, люблять погуторити, зібратися купками перед очками та коло затворів, погомоніти та потріпати крильцями. Зразу зовсім ще не можна порозуміти, що воно таке і до чого йде. Ще в улію не сталося нічого нового. Ще кілька пильніших робітниць уперто вилітають щодень на поле, щоби по цілоденнім шуканню вернути вечером домів з невеличким здобутком на лапках. Ще ситі трути гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день Божий в полудень на верх улія погрітися на сонечку, подихати свіжим повітрям, розправити і розмахати неробучі крилечка. Ще, бачиться, цілковитий спокій, примірна згода в улію. А між тим уже в улію іншим духом повіяло. Бджоли-робітниці якось таємничо шепочуть поміж собою, якось підозріло похитують головками, якось зловіщо стрижуть своїми щипчиками та поучають своїми лапками. Хто його знає, до чого це все і що таке готовиться в бджолячім царстві? Трути певно того не знають, і по-давньому, ситенько наївшися, гордо побренькують собі, проходжуючися поміж наповнені медові комори та виходячи що день Божий в полуднє на верх улія погрітися на сонечку, подихати свіжим повітрям, розправити і розмахати неробучі крилечка…
От таке саме почало діятися і в Бориславі в кілька днів по описаній нараді. Хто його знає, відки й як, досить того, що новим духом повіяло в Бориславі. І коли звичайно нова хвиля свіжого повітря найперше і найсильніше замітна в горішніх верствах, то тут сталося зовсім противне. Спідні, густі і сірі верстви перші почули новий повів, перші стрепенулися від нього. І хто його знає, відки й як воно почалося! Ні з цього, ні з того при корбах, при млинках, при воскових магазинах, по шинках при горілці, усюди почалися між ріпниками розмови про те, як то всім тяжко жити, яка тяжка робота в Бориславі і як багачі без суду, без права, по своїй волі уривають чимраз більше з платні, кривдять, і туманять, і поштурхують і ще й висмівають обдурених робітників. І ніхто не був би міг сказати, від кого почалися ті бесіди, бо у кожного всі ті важкі історії здавна глибоко закарбовані були на власній шкірі і стверджені власним досвідом. Раз почавшися, розмови ті вже не втихали, а ширилися чимраз далі, ставали чимраз дужчі і голосніші. Всі люди немов би аж нині побачили своє сумне, безвихідне положення, не хотіли й говорити про ніщо інше, і кожна їх розмова кінчилася болючим, важким питанням: „Господи, чи вже ж так нам вічно мучитися? Невже ж нема для нас виходу? Невже ж не можна тому лиху порадити?“ Але поради не було ні відки. А розмови проте не втихали, навпаки — ставали чимраз голосніші і різкіші. Люди, котрі зразу говорили про свою біду рівнодушно, мов про неминучий засуд, при ближчій розвазі і по довших розмовах зі знайомими, щирими приятелями та старшими ріпниками або взагалі бувалими людьми, почали переконуватися, що так воно не є, що лиху можна би помогти, але, не видячи і не знаючи, як можна би помогти, почали нетерпеливитися, ставали роздразнені, ходили і говорили мов у гарячці, хапали пильно кожне слово, котре могло їм прояснити їх безпросвітне положення. Аж до найдальших хаток, до найтемніших закамарків доходили ті розмови, розбігалися на всі боки, мов огонь по сухій соломі. Малі хлоп'ята-лип'ярі, дівчата та молодиці, що в кошарах вибирали віск із глини, — і ті заговорили про бідність свого положення, про те, що конче треба їм деяк радитися з собою і шукати для себе рятунку.
— І ти тої самої співаєш? — говорили не раз старші ріпники, всміхаючися та слухаючи нарікання молодих хлопаків.
— От так, нібито нам не така сама біда, як і вам? — відповідали молоді. — Та бо нам ще гірше, ніж вам! Вас і не так борзо[1] відправлять від роботи, вам і не так живо з платні урвуть, а хоч і вривають то все таки вам більша плата, ніж нам. А їсти ми потрібуємо так само, як і ви!
— Але хто ж вас навів на такий розум, що треба собі який рятунок давати?— А хто мав нас наводити? Нібито чоловік і сам не знає, що, як пече, то треба прикладати зимного? Та й ще якби то не так дуже пекло! А то видите, дома голод, не зародило нічого, тато й мама там десь пухнуть та мруть з голоду, гадали, чей хоч ми тут дещо заробимо, що самі прожиємо і їм хоч що-то поможемо, а тут от що! І на стільки не можемо заробити, щоби самим прожити в тій проклятій ямі! Народу натислося, за роботу тяжко, плата мала і чимраз ще меншіє, а тут ще злодії-багачі хліба не довозять, дорожню от яку зробили: до хлібця докупитися тяжко! Ну, кажіть самі, чи можна так жити? Радше вже або зовсім відразу згинути, або деяк порятуватися!
В таких словах велися звичайно розмови між ріпниками і такі підносилися жалоби з усіх боків. Слова такі мусили трапляти до переконання кожному, хто мав і на своїх плечах двигати чималий тягар власної своєї нужди. Особиста кривда, особиста нужда і грижа кожного робітника переказувалася другим, ставалася часткою загальної кривди і нужди, доливалася, мов краплина до бочки, до суми загальних жалоб. І все те, з одного боку, давило і путало людей, непривичних до важкої праці мислення, але, з другого боку, дразнило й лютило їх, розрушувало нерухливих та рівнодушних, розбуджувало очікування і надії, а чим вище настроєні були очікування і надії, тим більше уваги звертали люди на своє положення, на кожну, хоч і як маловажну, подію, тим більше ставали вразливі на кожну нову несправедливість і кривду. Сварки між робітниками і надзірцями ставали тепер чимраз частіші. Надзірці ті привикли були віддавна вважати робітника за худобину, за річ, котру можна втурити, де хочеться, копнути ногою, викинути, коли не сподобається, супроти котрої навіть смішно говорити про якесь людське поведення. А й робітники самі, звичайно вибірки з найбідніших, від маленьку прибитих та в нужді заниділих людей із околичних сіл, зносили терпеливо ту наругу, до якої призвичаювало їх тяжкими товчками від дитинства їх убоге життя. Правда, часом лучалися і між ними дивним способом уцілівші, міцні, неполамані натури, як от брати Басараби, але їх було мало, і бориславські багачі дуже їх не любили за їх непокірливість і гострий язик. Але тепер нараз почало все змінюватися. Найсмирніші робітники, хлопці й дівчата, котрих досі можна було, не стісняючися ні трохи, кривдити і ганьбити, — і ті замість давніх жалібних мін, просьб і сліз ставилися тепер гостро та грізно. А що найдивніше, то те, що в кошарах, де попереду кожний терпів, робив і журився сам про себе, якимсь чудом вродилася дружність і співучастя всіх за одним, за всіми. Ненастанна, живий обмін думок, почуття власної недолі, зміцнене і піднесене почуттям недолі других, виробило ту дружність. Скоро тільки багач причепився несправедливо до робітника, почав ні з цього, ні з того лаяти та ганьбити його — вся кошара обрушувалася на нього, притишувала його то лайкою, то насміхами, то погрозами. При тижневих виплатах почалися тепер чимраз бурливіші та грізніші крики. За одним покривдженим вступалося десять товаришів, до них не раз прилучувалося ще других десять з других кошар і всі вони юрбою ввалювалися до канцелярії, обступали касієра, кричали, допоминалися повної виплати, грозили і звичайно ставили на своїм. Пани зразу кидалися, кричали, грозили й собі ж, але, видячи, що ріпники не уступають і не пуджаються, але противно чимраз більше роз'ятруються, уступали. Вони на разі ще не признавалися самі собі, що положення стало вже не те і може статися грізне, — вони ще, а особливо великі власники, походжали собі гордо по Бориславі, з пишна позирали на робітників і радісно затирали собі руки, чуючи, що голод по селах змагається, видячи, що людей з кожним днем більше прибуває до Борислава. Ще вони й не подумували ні про що, як тільки про свої спекуляції, ще й не снилося їм, що робітники можуть якимнебудь способом перебуркати їм їх пляни і допімнутися серед тої погоні за золотом також і свого кусника. Ще вони спали спокійно і не чули чимраз голоснішого гомону внизу, не чули понурої духоти в повітрю, котра звичайно залягає перед бурею.
І скоїлася та важна переміна серед бориславських робітників несподівано швидко. Аж самі наші знайомі побратими, котрі дали перший товчок до тої переміни, аж самі вони здивувалися, видячи, яким голосним відголосом лунають по Бориславі їх слова. Навіть самі недовірливі з-поміж них, котрі нерадо гляділи на переміну в цілях і роботі побратимства, навіть брати Басараби, видячи, як пильно хапають ріпники їх слова і як живо розвивають їх далі по-свому, почали щиріше приставати до нового руху. Вони виділи, що Бенедьо і Стасюра правду говорили, кажучи, що треба вийти з дотеперішнього тісногурткового побратимства і понести своє слово і свою думку між широку громаду, а тепер переконалися, що серед тої громади ґрунт добре приготований під засів такого слова, і що те слово через розширення в громаді не то що не втратить нічого, але, противно, набере великої сили. Зрештою, брати Басараби, а за ними й деякі другі завзятіші побратими не ставали оконечно на тім, що радив Бенедьо, а думали так, що коли б не вдалася Бенедьова рада (а в її удачу вони й тепер ще мало вірили), то тоді можна буде повернути цілу величезну силу збентеженої робітницької громади на інше діло, на те діло, для котрого вони в першім початку зав'язали своє побратимство. Тому то вони по довшій розвазі не тільки не банували на Бенедя за те, що своїми радами відвів побратимство від його первісного напряму і попровадив його за собою по іншій стежці а, противно, вони були йому вдячні за те що мимо своєї відомости він прийнявся єднати для їх цілей більшу силу і прийняв на себе провідництво туди, куди вони досі не осмілювалися ступити. Вони проте взялися щиро працювати для Бенедьових думок, знаючи, що коли б удалося ті думки вповні перевести, то по дорозі зробилося би й те, чого вони бажали; а коли не вдасться Бенедьова думка, то сповнення їх первісної ціли буде тоді ще певніше. Значиться, сяк чи так, а Бенедьо, працюючи для всіх робітників, працював і для них.
Зате яке життя, який рух пішов тепер в невеличкій хаті край Борислава, де жили Матій і Бенедьо. Щодень вечорами приходили побратими по два, по три, розповідали, як іде діло, як приймають ріпники їх слова, як домагаються ради, як виступають проти панів. Наради тривали не раз досить довго, і перед очима наших знайомих чимраз ясніше виднілася дорога, котрою далі треба ступати. Ще в самім початку, коли наші побратими рішили вербувати до свого побратимства широку громаду бориславських ріпників, вони цілі два вечори нараджувалися над тим, як це почати, щоби і найлегше доказати свого, і не звернути передчасно на себе увагу. Тоді ще в живій пам'яті були переслідування і арештування поляків-учасників повстання 1863 р., і деякі побратими виразили свій страх, щоби в разі викриття поліція не насіла на них і не обвинила їх о який бунт, — а в такім разі і вся робота пропала би за ні за що. Вкінці Бенедьо порадив так: в першім початку піддавати робітникам свої думки немов з боку, випадково, повільно, а вперто, в кожній розмові, будити у всіх почуття свого бідного, нужденного положення і заразом показувати всім в дальшій далечині можність поправи. Таким способом, — говорив Бенедьо, — між людьми прокинеться неспокій, роздразнення, бажання поправи, — одним словом, витвориться серед маси ріпників напруження, котре, зручно піддержане і побільшуване, дасться в відповідній хвилі повернути раптом і з великою силою в діло. Та рада дуже подобалася всім побратимам, і вони прирекли за нею поступати. Не пройшло й двох тижнів, а та ціль була майже вповні осягнена. Робітники по роботі юрбами ходили по Бориславі, гомонячи та нараджуючися; шинки пустіли чимраз більше, а роздразнення і неспокій між народом чим далі змагалися, і нетерпливі побратими чимраз голосніше домагалися, щоб уже раз виступити їм одверто і взяти на себе провідництво в широкім робітницькім руху. Але Бенедьо, а за ним і брати Басараби стояли на тім, що треба ще трохи підождати, поки вище і бурливіше не битимуть хвилі робітницького роздразнення.
А ті хвилі, двигані правдивою нуждою і притиском, піддувані зручно пекучо-правдивими словами побратимів, били чимраз вище і бурливіше. Простий чоловік — ворог усякого довгого думкування та міркування. Правда, власним розумом не швидко він доходить до ясної оконечної думки, томиться довго засівшою йому в голову гадкою, — але коли вона усядеться і проясниться у нього, зложиться в оконечний, твердий і ясний образ, тоді вже йому не до забавки, не до міркування, тоді він усією силою свойого єства преться зробити думку свою ділом, тоді конечна боротьба між ним і противниками його мислі. От так само було й тут. Бачилося би, і не велика річ чоловікові, що терпить щоденну нужду та кривду, прийти до почуття тої нужди і кривди, — а прецінь як пізно прийшли до того почуття бориславські робітники! І бачилося би, що такого великого в тім почуттю, самім безвідраднім та сумнім! А між тим якого неспокою наробило, яку бурю підняло воно в головах усіх робітників! І швидко з безвідрадного та сумного чуття виродилося грізне завзяття, мимовільна дружність і непокірливість своїм кривдникам. Від слів почало доходити до діл. Ось одного дня пронеслася по Бориславі вість, що там, а там робітники потурбували в якімсь завулку касієра, котрий замість звичайних двох центів[2] положив собі був брати у робітників по чотири центи „касієрного“ від одної шихти, т. є. від одного 12-годинного робучого дня. Та вість була немов знаком, за котрим швидко по собі слідувало більше подібних випадків. За кожною вісткою з подібною подією росло завзяття і відвага ріпників. Вони вже прямо в очі всяким касієрам, надзірцям та контрольорам почали нахвалятися, що не будуть довше терпіти над собою кривди. Страх почав падати на всякі людські п'явки. А коли одного дня пронеслася по Бориславі чутка, що коли один надзірець несправедливо зарахував якусь високу кару ріпникові, а касієр при виплаті хотів йому потрутити ту кару з платні, то ріпники підняли при касі великий крик і гамір, почали жадати перед себе надзірця, щоби виправдався, за що це таку кару наложив на їх товариша. Надзірець сховався десь, касієр жартом, щоби їх позбутися, сказав їм: „Ідіть і шукайте його, а як знайдете, то приведіть його сюди за вухо!“ Ріпники з оглушуючим криком кинулися на всі боки і по хвилі найшли надзірця, почали з ним шарпатися і таки силою справді за вуха притягли його до касієра, розуміється, привели потовченого, подряпаного і з понадриваними вухами. І хоч кількох ріпників за те арештовано і заперто в громадськім арешті, то прецінь між ріпниками та вість наробила великого розголосу і шуму, а на панів кинула чималий пострах. Ріпники того самого таки вечора величезною юрбою, під проводом братів Басарабів, пішли до бориславського війта і випросили у нього на волю всіх арештованих, — і величезний сміх радости пішов поміж робітниками. Пісні і погрози загули по вулицях Борислава, увільнених опроваджували від шинку до шинку і поїли і по тисячу разів допитували їх, як то вони провадили надзірця за вуха до каси.
Поки гула п'яна радість по вулицях Борислава, в убогій Матієвій хатині сиділи побратими і радилися, що діяти. Всі годилися на те, що тепер пора, що треба взятися до діла.
— Скликати збір! Скликати збір! — говорили всі.
І врадили, не видаючи свого побратимства, скликати збір усіх ріпників за Бориславом на толоці. В неділю о полудні мали там усі зійтися на нараду.
Мов громова іскра, так пронеслося на другий день з уст до уст, від ями до ями, від кошари до кошари, від нафтарні до нафтарні нечуване досі слово:
— В неділю о полудні! На толоку коло Борислава! Нарада, нарада, нарада!
Ніхто не знав, що це буде за нарада, над чим будуть радити, хто скликає? Та й ніхто й не питався про те. Але всі почували, що це буде велика хвиля, що від неї багато буде залежати, — і всі покладали великі, хоч і неясні очікування на ту хвилю. Нарада! Нарада! Нарада! Це слово, мов які чари, прояснювало вив'ялі, збідовані лиця, кріпило мозолисті руки, напростовувало здавна похилені плечі. „Нарада! Наша нарада!“ — неслося то голосно, то шептом по всіх закутках, і тисячі сердець з нетерплячкою билися, дожидаючи неділі і наради.З нетерплячкою дожидали її й наші побратими, а особливо Бенедьо і Андрусь Басараб.
——————