Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/XIV
| ◀ XIII | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється XIV |
XV ▶ |
|
Ще тиждень тривала тиша в Бориславі. Ще тиждень безжурно шниряли підприємці вулицями, ходили за своїми ґешефтами, торгували, шахрували, брали й видавали гроші, зайняті тільки біжучою хвилею і біжучими рахунками. Робітники також ходили по-давньому нужденні, похилені, обмазані кип'ячкою; вони по-давньому лазили до ям, крутили корбами, їли сухий хліб і цибулю, рідко коли коштуючи теплої страви, а зате більше вживаючи горілки. Правда, голосних, гучних, безумних піятик тепер не видко було, в шинках не засиджувалися громади людей, але шинкарі, котрі звичайно заразом були і власниками ям, не дуже на те бідкалися: пора була жарка, робота дуже поквапна, з усіх боків ішли замовлення на віск, а з тверезим робітником все таки більше можна було зробити, ніж з п'яним. Життя плило, мов річка, плитка і намулиста, і бачилося, що так воно буде плисти до віку. А між тим це був послідній тиждень!
І в Матієвій хаті, котра послідніми часами сталася правдивим осередком робітницького руху, куди щоночі, чи дощ, чи погода, то вулицею, то околичними стежками пробиралися робітники з усього Борислава на нараду, для перегляду каси, для вложення вкладок або й так тільки на розмову і по заохоту, — і тут було тихо. Бенедьо працював по-давньому в новій фабриці церезини в Леона, а Матій по двох днях, вернувши з Сеньом Басарабом з Дрогобича і розказавши побратимам, що і як вони уладили, ходив далі на роботу до одної ями, що належала також до Леона. Старий був тепер мов відроджений. Таким охочим, веселим і жартівливим ще й не бачив його Бенедьо. Він про все турбувався, про все вивідувався, не ходив, а бігав, і здавалося, усіх сил докладав, щоби й собі чимнебудь причинитися до якнайліпшої вдачі зачатого діла. Бенедьо, хоч чим іншим занятий, таки мусив це завважити і в душі порадувався тою переміною. А коли якось зговорився з Матієм і запитав його жартом про причину, лице Матія нараз зробилося дуже поважне.
— Маю вість, маю певну вість! — сказав він таємничо.
— Яку, про що? — спитав Бенедьо.
— Про мій процес.
— Ну, і що ж?
— Усе добре. Швидко самбірський суд видасть наказ арештувати Мортка.
— І то не зле, — сказав Бенедьо, але в душі зробилося йому якось невиразно, так немов би жалів Матія, котрий в так й важній для всіх робітників хвилі може ще радуватися таким дрібним і остаточно так мало корисним фактом. Але швидко його думка, котра у всім і всюди шукала користи для загалу, для задуманого діла, вчепилася й за той мізерний факт. „А що, — подумав він, — якби надати тому ділу великий, якнайбільший розголос, якби тепер ще заінтересувати всю робітницьку громаду тим цікавим процесом бідного ріпника з потужним паном (бо що за Мортковими плечима стояв Герман, це видавалося йому зовсім природно і мусило так само видатися й кожному другому) і якби опісля, може в самім розгарі їх боротьби, прийшли жандарі, закували мого Мортка, на віз і везуть в параді через Борислав, це мусіло б бути заохотою для ріпників, це мусіло б їм додати нової сили й надії, мусіло б збудити в них переконання: таки і ми щось можемо! Таки й нам хоч часом щось удасться, коли правда по нашім боці!“ Він сказав свою думку Матієві, і Матій радо пристав на це. І справді, в кількох днях, то через Деркача та Побігайка, то через братів Басарабів, то й через самого Бенедя, майже всі робітники в Бориславі знали про Матіїв процес, по всіх кошарах говорили про нього, висловлюючи найрізнородніші здогади про те, як то він скінчиться. Загально дивувалися смілості Матія, що він поважився ще раз піднімати процес на власну руку, коли прокураторія від нього відступила, і це у великій мірі загострювало його цікавість. Правда, швидко нові і далеко важніші події заняли увагу робітників, але все таки і з цього посіву якесь зерно упало і мусіло з часом дозріти.
А між тим приготування до робітницької війни швидко кінчилися. Брати Басараби наглядали над перевозом закупленого в Дрогобичі хліба, пшона і іншої живности до своїх потайних складів в Губичах, на Бані і в Тустановичах, де вже також замовлені були ґазди, котрі мали щодень довозити певну означену скількість живности до Борислава. Закуплено три величезні кітли, де мала варитися каша для робітників; навіть про полотно на шатра не забули побратими, щоб було де примістити беззахисних, коли б власники,змовившися, повикидали їх з помешкань. Ід суботі все було готове, і по всіх кошарах понісся радісний, а заразом тривожний шепіт:
— Настає пора! пора! пора!
Так, коли на лан спілого жита вхопиться легкий літній вітерець, тихі, похилі стебла ще дужче похиляться, потім здвигнуться вгору, знов похиляться, мірно хвилюючи, а повні надії колоски шепчуть зразу тихо, а потім чимраз сміліше: „пора! пора! пора!“ А вітер гуляє, далі і далі, чимраз нові хвилі будячи, чимраз ширшим кругом забігаючи, а з ним разом чимраз далі, чимраз ширше, чимраз голосніше несеться благодатний шепіт: „пора! пора! пора!“ Двадцятьма дорогами з Борислава спішили робітницькі висланці по селах і місточках, розносячи вість про нову війну. Їх бачили на Уровім і в Підбужжі, в Гаях і Добрівлянах, в Стрию і Мединичах, в Самборі і Турці, в Старій Солі і Дзвинячу, в Доброгостові і Корчині. Їх вість стрічали бідні з утіхою, багачі з насмішкою та невірою; декуди гостили їх горілкою та хлібом, декуди питали о пашпорти і грозили арештуванням, але вони, не лякаючись, ішли чимраз далі, не минали ні одного присілка, просили і намовляли — не йти на роботу до Борислава через кілька тижнів, доки вони не скінчать своєї війни з власниками. Тисячні слухи пішли по селах про ту війну, попутані, страшні, які звичайно плодить велика нужда і безвихідне положення. То говорено, що бориславські робітники задумали вирізати всіх власників; то знов, що хотять їх вигнати з Борислава. Ті вісті дійшли і до жандарів, і вони почали бігати по селах, грозячи та зацитькуючи та допитуючи, відки взялися ті чутки. Двадцять однакових реляцій вплило до староства в Дрогобичі про якихось таємничих людей, що голосять по селах комуністичні засади. Староство затривожилося і казало ловити їх, але поки та переписка в урядовій формі дійшла до назначених місць, наші ріпники всі вже були в Бориславі, розворушивши три чи чотири повіти своїми вістями. Довго ще опісля ганялися жандарі по селах, ловили проходячих під час вакацій студентів та мандрівних міських робітників, — їм і в голову не приходило, що можуть бути „комуністичними емісарами“ і ті в зрібних зароплених кафтанах, і що ті самі емісари не раз спокійно, схилені і згорблені, переходили попри них.
Вкінці приготування всі вже були скінчені, і в неділю розпочалася війна. Перше важне воєнне діло було те, що більша половина робітників, між ними всі несмілі, слабовиті, багато жінок та недорослих тої таки неділі громадою виступили з Борислава. Деякі побратими бажали, щоби той вихід, конечний для повної вдачі змови і для повного притиснення підприємців, відбувся потихо, без шуму, малими громадками, щоб підприємці не швидко догадалися, що воно таке і до чого йде. І сам Бенедьо зразу так думав, але опісля, гадаючи і розгадуючи ненастанно, дійшов до тої думки, що коли війна, то нехай же буде одверта, і що перший її крок, зроблений голосно і з належним натиском, може відразу нагнати підприємцям значного страху і ослабити їх завзяття. Тож він і обстав за тим, щоби „вихід з неволі єгипетської“ відбувся серед дня, громадно, голосно. Адже й так, завтра рано мало розпочатися „святкування“ — чому ж не дати підприємцям від нині порозуміти, відки вітер віє?
В неділю опівдні почали вулиці Борислава в незвичайний спосіб заповнюватися робітниками і робітницями. Гомін стояв, мов на ярмарку, — робітників сходилося чимраз більше. Половина їх мала через плечі торби, під руками звитки, на собі всю свою одіж.
— Що це такого? Куди ви збираєтеся? — питали підприємці то цього, то того з-поміж ріпників.
— Додому, на села, — була звичайна відповідь.
— Чого додому?
— А що ж, треба! Ще роботи в полю, а тут і так нічого не заробимо.
— Як не заробите? Отже заробляєте.
— Е, з таким зарібком! І прожити нема за що, не то, щоби яку підмогу для господарства. Буде з нас! Нехай другі заробляють!
Рікою поплив народ долів вулицями, спокійно, сумовито. За Бориславом, на толоці вже стояли нові громади. Почали прощатися.
— Бувайте здорові, товариші! Дай вам Боже щасливо докінчити, що задумали! Подавайте вістку, що тут буде чувати!
— Ходіть здорові! Швидко чей в ліпшій долі знову побачимося!
Звільна на всі боки, на гори і на доли, між ліси і поля розійшлися громади робітників, час від часу озираючись на покинений Борислав, що спокійно мрів собі на сонці, мов безжурний кіт вигрівається і простягається і мурликає поблизу залізної, зубатої ступиці, котра ось-ось клямсне і вхопить його через пів своєю залізною пащею і подрухоче йому ребра і лапки.
Правда, бориславські підприємці не конче були подібні до того кота. Вихід такої маси робітників затривожив їх не помалу. Вони не могли зрозуміти, що це такого сталося робітникам і чого вони хотять. Але все таки вони хоч почасти успокоїлися, міркуючи собі: що ж, половина пішла, а половина таки осталася, а коли б тих було замало, то швидко надійде нових більше, ніж треба. З тою надією підприємці спокійно переспали ніч. Але надія їх, хоч і мала за собою багато правдоподібности, цим разом не сповнилася.
На другий день рано велика частина кошар стояла зовсім пусткою. То є, властиво не зовсім: надзорці поприходили, повідмикали двері і чудувалися, що робітники не приходять. Декотрі лютилися і проклинали робітників, другі, холоднішої вдачі, посідали при входах на свої лавочки, обіцюючи собі в душі натовкти добре морди поганим недбайкам за таке нечуване запізнення. Але і одне і друге надармо. Вже сонце геть-геть підійшло на небі, а робітників як не було, так не було. Надзорці були б, може, ще довго ждали і нудилися і нетерпилися, коли б гомін, а далі й крики та лайки з сусідніх кошар не були їм звістили, що й там, хоч робітники снувалися, мов оси, а таки сталося щось неладне, незвичайне і нечуване. А сталася проста річ. До котрих кошар прийшли робітники, то вони, ставши лавою при дверях, у мовчанці дожидали надзорця. Приходить надзорець, відмикає двері, робітники мовчать і стоять, не йдуть до кошари.
— Ну, до роботи! — гукає надзорець.— Е, маємо час, — відповідає холодно цей або той ріпник.
— Як то, маєте час? — кричить надзорець. — Але я не маю часу!
— Ну, то лізь і роби сам, коли так квапно діється, — кричать робітники і регочуться.
Надзорець синіє зі злости, стискає кулаки, готов першому-ліпшому заїхати в зуби.
— Не лютуйся, Шльомо! — успокоюють його робітники. — Ми лиш того прийшли сюди, щоби тобі сказати, що не будемо більше робити!
— Не будете робити? — лепоче оголомшений надзорець. — А то чому?
— Раз, що не хочемо такого пса за надзорця, як ти, а по-друге, що нам замало платять. Бувай здоров! А перекажи свойому панові, що як дасть нам ліпшого надзорця і по дванадцять шісток денно, то вернемо назад до роботи.
І це сталося разом, рівночасно, однодушно по всіх кошарах, по всім Бориславі! Один величезний зойк здивування, гніву і непорадности вирвався з уст підприємців і луною понісся від одного краю до другого.
Деякі надзірці поставали, як стовпи, з порозніманими ротами, почувши ту нечувану, безбожну бесіду. Другі вибухали безмірним гнівом, впадали в лютість, кидалися на робітників з кулаками, нахваляючися, що вони п'ястуками і стусанами заставлять їх робити. Інші знову недовірливо всміхалися, брали це за жарт, а коли робітники й справді розходилися, вони махали рукою, воркотячи: „Тьфу, що за народ! Дується, мов порося на орчику. Немов то, крім них, нікого нема в Бориславі. Найдемо, братчику, найдемо крім вас робітників, і ліпших і покірніших; ще й дешевших!“ Знов інші надзірці, мов наївшися дурійки, бігали вулицями до своїх нахлібників, розповідали їм, що сталося, і просили о дальші розпорядження, що діяти в такім разі. Але й нахлібників цей удар зустрів так само неждано-негадано, як їх вірних вірників. До самого полудня того понеділка вони не знали навіть докладно, чи справді воно так сталося, чи справді у всіх ямах, і кошарах, і магазинах, і нафтарнях робітники не взялися до роботи. Вони довго бігали по вулицях, мов гінчі пси, хапали кожного стрічного ріпника за плечі дрижачими руками, і хоч, очевидно, пальці їх раді б були, мов залізні гаки, нерозривно впитися в робітницьке тіло, то прецінь, хоч силуючись, вони питали ласкаво-вривано:
— Ну, Грицю, чому не йдеш до роботи?
— Не маю роботи.
— Як нема? У мене є.
— А багато заплатиш?
— Ну, не питай, а йди роби. По чому люди, по тому й я.
— Не піду. Мало.
— Не підеш? Як то не підеш? А що ж будеш робити?
— То вже моя річ. Не питай!
Мов скажені, бігали підприємці вулицями, полюючи на робітників, але живо переконалися, що даремна їх робота і що робітники, очевидно, змовилися. Правда, багатьом не хотілося вірити в можливість робітницької змови в Бориславі, а другі, хоч і вірили, то так були оголомшені на разі тою подією, що й самі не знали, що робити і як собі радити. В своїй безрадності вони бігали, розправляли про свої можливі втрати, про нечуване зухвальство робітників, про упадок ґешефтів в Бориславі, але нікому не прийшло й на думку подумати про якунебудь поміч, окрім хіба жандарів. Навіть того не старалися розвідати підприємці, чого властиво хочуть робітники. Так минув перший день війни в спокою. Обі воюючі сторони, зрушені і затривожені новою й небувалою досі появою, старалися висапатися, успокоїтися, зібрати свої думки докупи, розглянутися в новім положенню. Святкуючі робітники якось несміло ходили по вулицях, не збиралися в більші купи, а тільки малими купками громадилися по затилях та розмовляли про те, що далі діяти. Тільки за Бориславом, на толоці була більша купа: там варили кашу і розділяли між потребуючих, в найбільшім порядку, по кошарам; там також був осередок ради, були всі побратими, був Бенедьо.
Бенедьо був на вид спокійний, говорив рівним, звучним голосом. Тільки очі незвичайно блискучі, лице незвичайно бліде, і свіжі, глибокі морщини на чолі свідчили про те, що його думка працювала з великою натугою. Рада йшла над тим, які поставити жадання підприємцям на випадок угоди. Майже всі радили жадати небагато, щоб це тим певніше одержати. На те сказав Бенедьо:
— Правда ваша. Хто менше жадає, борше дістане. Але знов в нашім ділі гірша річ була-би жадати замало. Аджеж коли ми підняли війну, то вже треба, щоб мали з неї якусь познаку. А головна річ, як я гадаю, поставити такі жадання, котрі нам не тільки влегшили би наше щоденне життя, але заразом позволили-би нам ще ліпше війти в силу, стати ще міцніше на ногах. Бо то, видите, і так може бути, що підприємці тепер, під натиском пристануть на все, особливо, як побачать, що ми ні самі не робимо, ні других не допускаємо до роботи. Але потім, скоро ми пристанемо на їх обіцянки і покинемо війну, а вони бух, і назад прикрутять нас ще гірше, ніж поперед бувало. Проте я й кажу: треба нам такі жадання поставити, щоб ми забезпечилися в разі недодержання слова, щоб ми мали силу в кожній хвилі на ново розпочати таку саму війну, коли того буде треба.
Всі признали справедливість тої бесіди. Бенедьо говорив дальше:
— Досі чень усі ми переконалися, що наша сила лежить у громаді, лежить в тім, коли всі будемо держатися купи. Доки ми жили кожний про себе, не дбаючи про других, доти не могло у нас і мови бути про якусь поміч, а тепер, як самі видите, спільними силами ми дійшли до того, що могли розпочати таке велике діло: війну з багачами. І мені здається, що доки ми будемо держатися купи, доти багачам не вдасться взяти верх над нами. Отже, треба тепер поперед усього поставити їм такі жадання, щоби опісля наша громада не тільки не розпадалася і не була розбита, але, противно, зміцнювалася чимраз більше. Щоби наша робітницька каса не випорожнювалася, а все більшала. Бо добре то якийсь сказав: де добре громаді, там добре й бабі; як буде наша громадська сила міцніти і розвиватися, то при тім і кожному поодинокому буде ліпше, бо громада зможе його в кожній біді зарятувати, і підприємці будуть мусити нас боятися і не посміють зламати свого слова, не посміють обходитися з робітником, як з худобою або й ще гірше.— Так, так! — загомоніли кругом робітники, — але чого ж на такий спосіб жадати?
— Я би гадав ось чого: поперше, розуміється, щоби платню нам підвищено: тим, що до ями йдуть, — найменше дванадцять шісток, тим, що на верха, — ринського, а найменше вісім шісток: подруге, щоби ніхто не смів побирати ніякого касієрного; потретє, щоби до робітницької запомогової каси, крім робітників, давали вкладки також і пани, кожний найменше по ринському місячно; дальше, щоби в разі нещасливого випадку, смерти, каліцтва обов'язані були платити за шпиталь і ліки, а також рятувати осиротілу робітницьку родину хоч через пів року. Я гадаю, що це жадання не надто великі, а для нас із них вийшла би значна пільга.
— Так, так, — крикнули гуртом робітники. — Того тримаймося! А як у нас буде опісля своя каса, то й пізніше зможемо добиватися дальших уступок.
Підприємці не знали нічого про ту нараду. Чим ближче до ночі, тим більший страх огортав їх перед робітниками. Хати були позамикані. На вулицю рідко хто показувався. Тільки глухий гомін і шепіт і тривожна дрож ходили по Бориславі, мов пошибаюча тисячі людей зараза, мов осінній стогнучий вітер по гаю.