Твори (Франко, 1956–1962)/10/Борислав сміється/XV
| ◀ XIV | Твори в 20 томах Том X Борислав сміється XV |
XVI ▶ |
|
Фанні, Леонова єдиначка, сиділа самотня в задумі на м'якій софі в пишнім покою. Вона час від часу позирала на годинник, що тикав обіч неї під кришталевим дзвоном на мармуровім столику.
— Третя година, — сказала вона знудженим голосом. — Як поволі йде той час! Батько поверне аж по п'ятій, а ти, Фанні, сиди сама!Як багато годин, як багато днів просиділа вона вже отак, сама, на тій м'якій софці, побіч мармурового столика з годинником під скляним дзвоном! Як багато разів нарікала вона на той лінивий хід часу! Чи в неї в руках була яка робота, про котру знала, що вона нікому не потрібна і нікому ні на що не здасться, чи книжка, котра її ніколи не могла зайняти, все та нестерпна нуда, та самота давили її, всисалися їй усіми порами в тіло, немов гризька багнюка. Її жива, кровиста натура ниділа і сохла в тій холодній, бездільній самоті. В жилах кипіла молода кров, фантазія ще додавала їй жару, а між тим… кругом самота, холод, одностайність. Їй бажалося любови з чудовими, романтичними пригодами, гарячих устисків якогось героя, догробної вірности, безграничної посвяти. А між тим дрогобицьке товариство, а ще товариство дрогобицьких „еманципованих панів“, глупих і зарозумілих, було для неї тим, чим холодна вода для вогню. Вона ненавиділа їх з їх вічними, з книжок вивченими компліментами, з їх малпячим надскакуванням, в котрім виразно виднілося більше пошани для батькового маєтку, ніж для її прикмет.
— Як поволі йде той час! — повторила вона в задумі, тихіше, ніжніше якось і несміло визирнула крізь вікно на вулицю. Чи ждала кого? Так, ждала, ждала його, свого героя, того дивовижного молодця, що від кількох тижнів, мов яркий метеор, несподівано, таємничо появився на її небосклоні. І появився зовсім відповідно до її романтичних мрій: королевич в жебрацькій одежі! Бідний вуглярчук, котрого чорні великі очі так і пожирали її, котрий так перелякав її, вчепившися колись то за бричку і повалившися на вулицю, котрий так різко, так пристрасно визнав їй свою любов, котрий потім немало здивував її, появившися справді в її домі, в елеґантській одежі, в переміненім, проясненім виді. Який він прямий на словах, який гарячий, енергійний, не знаючий завад ні перешкод, мов і справді який всемогучий королевич. Який він зовсім неподібний до тих блідих, мізерних, боязливих і смішних кавалерів, яких вона бачила досі! Скільки сили в його мускулах, скільки вогню в його погляді, скільки гарячої пристрасти в його серці! І як він любить її! Але хто він такий? Що за один? Називається Ґотліб, сказав, але якого роду? Чи може він бути моїм?
Такі думки, мов золото-рожеві пасма, снувалися по голові самотньої Фанні, і вона чимраз нетерпеливіше позирала на годинник.
„По третій він обіцяв прийти, — прошептала, — чому ж не приходить? Нині має розкритися ціла таємниця, чому ж його нема? Чи, може, все те сон, привид моєї роздразненої фантазії? Але ні, він держав мою руку в своїй, він цілував мої уста, ох, як гаряче, як пристрасно!.. Він мусить прийти!“
— І він прийшов уже! — сказав Ґотліб, входячи тихо і кланяючись.
— Ах, то… ти! — сказала тихо, рум'яніючись, Фанні. Це було перше „ти“, котре вона йому сказала.— Я власне думала про тебе.
— А я про тебе й не переставав думати, відколи тебе побачив.
— Чи справді?
Дальша розмова велася без слів, але для обоїх була дуже добре зрозуміла. Вкінці прошептала Фанні:— Але ти обіцяв мені нині відкрити свою тайну: хто ти?
— І ти не догадалася досі? Не вивідалася про те, що тобі котрий будь з твоїх слуг міг сказати?
— Ні. Я з ніким про тебе не говорила.
— Я син Германа Ґольдкремера, знаєш його?
— Що? Ти син Германа, той сам, за котрого батько сватав мене?
— Що? Твій батько сватав тебе за мене? Коли?
— Недавно, два місяці тому. Як я тебе боялася, не бачивши!
— Але що ж сказали мої родичі?
— Я не знаю. Здається, батько твій був не від того, але мати була противна, і я догадуюся, що мусила чимсь дуже образити мойого батька, бо той прийшов від вас страшно зворушений і розгніваний і проклинав твою матір.
— Що ти говориш! — скрикнув Ґотліб. — Моя мати! І мала би бути противна!.. Але ні, — додав він по хвилі, — це може бути, така вже її вдача. Але вона сама мусить направити зло, сама мусить перепросити твойого батька ще нині!
Лице Ґотліба горіло дикою рішучістю.
— Коли верне твій батько?
— О п'ятій.
— Ну, то прощай! Я йду і пришлю сюди свою матір, щоб полагодила цю справу. Вона мусить це зробити для нашого щастя. Прощай, серце!
І він пішов.
— Що за сила, що за рішучість, що за гаряче чуття! — шептала п'яна від розкоші Фанні. — Ні, ні, зовсім не те, що інші, бліді, мізерні кавалери. Як я його люблю, як безконечно я його люблю!
Між тим Ґотліб поквапно пішов додому. Він уже повідомлений був про те, що батько знає про його побут в Дрогобичі. Мати розказала йому все, коли, заставивши потаємно дещо з своїх строїв, доручила йому жадані гроші. Ґотліб нічого не сказав на ту вість; нова, гаряча любов до Фанні прогнала його гнів на батька; він тепер далеко радніше був би послухав батькового приказу і вернувся жити додому, коли б тільки Герман видав був такий приказ. Та ні, Герман нічого не приказував, немов і зовсім не дбав про сина, очевидно ждав, аж той сам покається і поверне до нього. Ґотліб знову не хотів цього. Кілька разів вони стрічалися на вулиці, але Герман усе творився, немов не знає того молодого, вистроєного панича, а Ґотліб знов не хотів перший податися. Додому до матері забігав Ґотліб рідко і то все тоді, коли батька не було. Але тепер діло було спішне, і він увійшов, хоч йому служниця сказала, що пані є в покою, а пан у своїм кабінеті. Нехай собі, йому до пана нема ніякого діла.
Рифка сиділа в покою, вліпивши очі в стелю. Нещаслива руїна її духа доходила до кінця, стала тепер на тій порі, коли по великім роздразненню наступає омертвіння, бездумна отяжілість, туманіюча меланхолія. Вона цілими днями сиділа на однім місці, говорила мало і якимсь в'ялим, розбитим голосом. Бачилось, що недавня невловимо-дика енергія її волі тепер десь зовсім пропала, розприслася на кусники.
В тім стані одубіння можна було зробити з нею, що хто хотів. Одне тільки осталося в ній живе життя — любов до сина і ненависть до мужа. Герман дуже турбувався тою зміною, в котрій він бачив ознаку якоїсь тяжкої недуги, але лікарі впевнили його, що це ознаки надмірного роздразнення і ослаблення нервів і що треба тільки спокою. Цілий день ніхто до неї не творився, окрім хіба що слуги закликали її до їди або до постелі. Але знов певне й те, що такий спокій, мертвячий, пустий, вбиваючий, не був для неї ліком!
Ґотліб, зайнятий своєю любов'ю, зовсім не вважав на її стан, але скоро тільки війшов до покою, зараз прямо приступив до діла.
— Мамо! — сказав він, підходючи і сідаючи обіч неї.
В її мутних, погаслих очах засвітилася живіша іскорка.
— Чого, синку?
— Чи Леон Гаммершляґ хотів сватати за мене свою доньку?
— Леон? Ага правда, той поганець хотів.
— І що ви сказали йому?
— Я? Радше умру сама, ніж маю прийняти її до себе!
Ґотліб гнівно, майже люто позирнув на неї.
— Дурні ви, мамо!
— Чому, синку?
— Бо я іменно Леонову доньку люблю і радше вмру, аніж вона мала б бути не моя.
Рифка зірвалася на рівні ноги. Слова Ґотліба були для неї немов сильним пробуджуючим ударом.
— Це не може бути! — сказала вона міцно.
— Те мусить бути! — сказав Ґотліб з притиском.— Але як же ти можеш її любити?
— Але як ви можете її ненавидіти?
— О, я їх усіх ненавиджу, до смерти ненавиджу: і того Леона і твого батька й її, усіх, усіх тих, що для грошей відрікаються життя і сумління, та ще й інших потопляють враз із собою в тій проклятій золотій калюжі!
— Але що ж вона вам винна? А, зрештою, мамо, ви любите мене, свою єдину дитину?
— Чи ще можеш питатися?
— І бажаєте мойого щастя?
— Більше, ніж собі самій.
— Ну, то зробіть те, про що вас буду просити.
— Що зробити, синку?
Хвилевий вибух давньої енергії швидко погас в душі Рифки, і вона знову сіла, безвладна і отяжіла, як була перед хвилею.
— Підіть самі до Леона, поговоріть з ним, уладьте, умовтеся, щоб ми якнайшвидше заручилися, уладьте моє щастя!
— Твоє щастя, синку?.. Добре, добре! — сказала Рифка, не багато розуміючи з його бесіди.
— Так, мамо, моє щастя! Вставайте, розрушайтесь, ходіть!
— Куди, синку?
— Аджеж кажу вам, до Леона.
— До Леона? Ні, ніколи!
Ґотліб, не розуміючи недужого стану матері, почав лютитися, грозити, що собі смерть зробить, — і Рифка тим дуже перелякалася.
— Алеж добре, синку, добре! Піду з тобою, куди хочеш, лиш не роби собі нічого! Прошу тебе, будь спокійний! Все зроблю для тебе, лиш будь спокійний.І тремтячими руками вона почала вбиратися до виходу, але так незручно та нескладно, так довго примірювала, знімала і знов прикладала одежу, що Ґотліб з нетерплячки мусів покликати служницю, щоби помогла їй убратися. Вкінці вийшли обоє.
Леон Гаммершляґ в дуже добрім настрою сидів у своїм кабінеті при бюрку. Нова фабрика йшла дуже добре, і перший ладунок церезини найдальше за тиждень буде готовий до посилки за границю. Тоді будуть гроші, буде можна і далі вести фабрику і взятися до дальшої будови дому, занехаяної на гарячий час. Щастя всміхалося Леонові, — він чувся сильним і гордим, як ніколи. Втім застукано до дверей, і війшла Рифка, бліда, з вигаслими, недвижними очима, повільним, майже сонним ходом. Леон ніколи ще не бачив її такою. Незвичайна її поява і дивний вигляд дуже здивували, а трохи й змішали його.
— Прошу сідати, — сказав він у відповідь на її привітання, висказане якимсь глухим, беззвучним голосом. Рифка сіла і довгу хвилю мовчала. Мовчав і Леон.
— Я до вас з одним ділом, — сказала повільно Рифка, — хоч і не своїм, але все таки…
— Дуже мені приємно буде, — відповів Леон.
— Чи ви гніваєтеся на мене, пане Леон? — спитала вона нараз.
— Алеж… алеж, ласкава пані… Як пані можуть…
— Ні, ні, я тільки так спитала, щоб ви, буває, в гніві та не схотіли мені відмовити в тім ділі, смію сказати, смію сказати, дуже важнім, хоч і не для мене…— О, прошу, прошу!.. — бовкнув Леон.
— Діло таке. Чи ви, пане Леоне, уже покинули свою колишню думку: злучити до пари наші діти?
— Га, що ж робити, мусів покинути, хоч як мені жаль, але що ж, коли вашого сина десь нема!
— А якби мій син був?
Леон поглянув на неї пильно і добачив нетаєну тривогу вижидання в її лиці. „Ага, — погадав він собі, — от куди воно йде. У них мусило щось кепсько піти і вони заловлюють тепер моєї ласки. Але постій, я тобі відплачуся за колишнє!“ І додав голосно:
— Дуже мені жаль, що й у такім разі я не міг би… Маю вже інші вигляди з моєю донькою.
— Ну, як так, то певно… Я тільки думала… Розуміється, не в своїм інтересі…
Рифка путалася на словах. Очевидно, відмова Леона глибоко вколола її.
— Але якби… якби ваша донька любила мойого сина?
— Моя донька вашого сина? Це не може бути!
— Ну, ну, я не кажу, що це так є, але приймім, якби так було?
— Е, байки, фантазії! Я маю інші вигляди і прошу мені не забирати часу подібними придабашками!
Леон відвернувся. Він рад був, що може відплатити Рифці зуб за зуб, і зовсім не думав про ту можливість, котру вона йому показувала.
В тій хвилі дався чути важкий стук кроків в коридорі і тут же влетів до кабінету задиханий, запилений, спочений Леонів касієр з Борислава. Леон, побачивши його, зірвався на рівні ноги.
— А це що? Ти чого прибіг?
— Пане, нещастя!
— Яке?
— Робітники змовилися і не хотять робити.
— Не хотять робити? А то чому?
— Кажуть, що замало їм платимо.
— То не може бути. Ти хіба п'яний!
— Ні, пане, так є! Я прийшов до вас за порадою, що діяти.
— Чи тільки при ямах не роблять, чи й при фабриці?
— І при фабриці.
— Gott über die Welt! Оце нещастя! Що тут діяти? Робота на фабриці мусить іти, конечно! Слухай, Шльомо, бігай на місто, наскликай тут робітників і веди до Борислава, я сам також їду.
І оба вибігли, не зважаючи зовсім на Рифку. Вона чула ту вість і всміхнулася по їх виході.
— Га, оце добре, оце добре! — шептала вона. — Так вам треба! Коби ще не дурні були, а збунтувалися і всіх до одного повкидали вас в ті ями! Адіть, який він! Не хоче тепер, відмовляє! Мій бідний Ґотліб! Що він на те скаже? Він собі готов що злого зробити. Але так йому треба, нехай не заходив би собі з такою, нехай би шукав собі бідної, доброї… Але що я йому скажу? Він такий прудкий, як іскра! Ні, я не скажу йому правди, нехай буде, що буде!
І вона вийшла на вулицю, де Ґотліб нетерпеливо дожидав її.— Ну, що? — спитав він, глядячи їй в очі.
— Добре, синку, добре, все добре.
— Пристав, приймив?
— А якже, а якже! За місяць заручини.
— За місяць? Чому так пізно?
— Не можна, синку, швидше. Та й чого квапитися? Адже й так вона досить ще скоро затроїть тобі твій вік молодий.
І вона почала хлипати, мов дитина.
— Мамо, не говоріть так, ви її не знаєте! — скрикнув гнівно Ґотліб.
— Не буду, синку, не буду!..
Але та вість якось не дуже втішила Ґотліба. Чи то задля того, що ще так довго треба було ждати тої щасливої хвилі, чи задля того, що мати сказала йому ту вість так якось холодно, зловіщо, нерадо, — досить що Ґотліб не почував такої радости, якби йому бажалося. Він ішов мовчки з матір'ю аж ід домові. Тут вони розійшлися: Рифка до свого покою, а Ґотліб до готелю, де промешкував, покинувши нужденну хатину вугляра.
Дома Рифка вже не застала Германа. Така сама вість і в тім самім часі, як і до Леона, прийшла й до нього, і він, схопившися, зараз казав запрягати і враз із Мортком, що приніс йому сумну вість про робітницьку змову, погнав до Борислава. По перебутих зворушеннях Рифка як була вбрана, так і кинулася на фотель і потонула в своїй бездумній меланхолії. Ґотліб в готелю ходив по своїй світлиці взад і вперед, роздумуючи про своє щастя і силуючися бути щасливим. Тільки бідна Фанні, котра з-за дверей в боковій стіні чула всю розмову Рифки і Леона, кинувшись на свою софку і накривши лице хусткою, гірко-гірко плакала.