Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/IX
| ◀ VIII | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель IX |
X ▶ |
|
Ернест, заложивши руки на спину, широкими кроками ходив по експедиційній кімнаті «Gońc-а». Відколи ображена ним панна експедиторка в сльозами в очах подякувала за службу, сам він обняв експедицію. Правда, за два тижні свого урядування коло експедиційного віконця з кожним днем мав він менше роботи, з кожним днем менше місцевих читачів зголошувалося по номери газети. Минули ті ранки, коли від восьмої години коло замкнених дверей натовп міщан, куховарок і слуг вичікували, чи швидко відчиняться двері чи швидко на візку з друкарні привезуть першу паку номерів газети, які розхоплювали вони серед окликів, штовхань, сміхів і жартів. Відколи в напрямку «Gońc-а» зайшов фатальний поворот, його популярність раптом упала і розвіялась, мов марево. З двох тисяч щоденних читачів, яких мав він іще перед місяцем, залишилось заледве п'ятсот. Особливо від тижня, коли Начко на головнім місці почав друкувати «Ретроспективні думки», в яких з нечуваною досі в галицькій журналістиці злосливістю і безоглядністю засуджував усе те, що недавно ще становило його святощі, валив у порох те, що недавно божествив. Один величезний крик обурення залунав між публікою, коли почали появлятися в улюбленім досі «Gońc-у» ці статті, а чим дальше тягнулося пасмо Начкових «Думок», тим більше обурення перемінювалося в погорду. На газету, яка одночасно з фатальним поворотом у передових статтях, по перерванні громової статті про кастову політику шляхти, перестала також подавати такі цікаво і звичайно з великим талантом писані кореспонденції з провінції, попросту махнули рукою. Цікаво, що інші газети, які донедавна гавкали на «Gońc-а» за його крайній і хлопоманський напрямок, тепер іще сильніше вдарили на нього, немилосердно кпили собі з нього за те, що він зневірився власним засадам, що потоптав у болото власний прапор. Люди, яким недавно публічно доказано зневіру в своїх переконаннях за гроші, із шпальт лакейських газет сипали огнисті протести проти такого приниження журналістичного характеру, проти такого нечуваного ренегатства.
Ернест ходив по експедиційній кімнаті, в якій він від кількох тижнів був самовладним паном, і всміхався. Дурень цей Начко! Одного дня велів випровадити його за двері, а пару днів пізніше сам відшукав його та впровадив назад! Хотів удавати великого Катона, а показавсь таким простим, таким нужденним хробаком, що його він, Ернест, так легко потрапив задавити!
Прийшло декілька читачів за газетою. Один із них, якийсь старий, поважний чоловік, заплативши 10 центів за номер, став коло вікна, а прочитавши пару абзаців передової статті, посинів увесь із злості, подер газету на шматочки і, звертаючись до Ернеста, що спокійно глядів на цю маніпуляцію, запитав грізно:
— Чи ви є редактором цього «Gońc-a?
— Ні, пане, — відповів Ернест.
— А є пан редактор у канцелярії?
— Немає, пане.
— А коли прийде?— Не знаю, пане.
— Ну, то скажіть йому від мене, що він є цілковитий осел, божевільний і ошуканець у додатку, бо велить собі ще платити за такі шаленства.
— Добре, пане! — сказав з непорушним спокоєм Ернест, і панок, кленучи голосно, віддалився, тріснувши дверима.
Такі сцени повторювалися в експедиції мало не щодня. Такі і їм подібні чемності купами надходили з провінції, чорне на білому. Передплатники домагались назад грошей — і Начко висилав їх пунктуально. Кореспонденти, недавні прибічники, одні з обуренням ганьбили зрадника, інші з почуттям радили йому, щоб велів відвезти себе на Кульпарків для лікарського нагляду. Начко сумлінно читав те все, полагоджував усякі просьби і мовчав, мов заклятий.
Була вже десята година, а однак редакційна кімната була ще порожня. Від часу, коли появився перший розділ «Ретроспективних думок», увесь давній редакційний персонал виступив з редакції «Gońc-а», заявивши про це публічно в газетах. Начко мусив нашвидку збирати найрізнородніші збанкрутовані особистості, п'яниць-ексжурналістів, повиключуваних гімназистів, або й прагнучих хліба університетських студентів, готових для любого гроша працювати де-небудь, і з таких сил склав нову редакцію. Отже, не дивно, що такий персонал трудно було призвичаїти до порядної, правильної праці, тим більше, що три четвертини накладу полишались на складі і ніхто не мав охоти напружуватися при такій безкорисній праці.
Але ось прийшов Начко. Боже, як він змінився за цей короткий час! Що сталося з цього юнака, недавно такого повного сил, здоров'я й надії! Він ішов згорблений, з опущеним униз обличчям, немовби соромився поглянути сміливо на Божий світ. Його обличчя, що недавно ще цвіло свіжим рум'янцем, було жовте, змізерніле, щоки позападались, на чолі залягли дві глибокі борозни, а очі були мутні, без блиску, без сліду того внутрішнього життя, що недавно ще било з них такою повною хвилею.
Похилений і понурий перейшов він експедиційну кімнату й редакційний покій, не сказавши ні слова до Ернеста, не поглянувши ні разу довкола себе. Ішов звільна, рівною ходою, мов лунатик по карнизі муру, а увійшовши до свого кабінету, затримався, немов здивований, що вже не має куди йти дальше, підвів звільна голову, розглянувся довкола і почав нарешті здіймати пальто, яке недбало кинув на софу. Потім іще пару разів тією самою ходою лунатика пройшовся по кабінету і нарешті засів коло бюрка, на якім підіймавсь угору цілий стіс листів. Машинально, не приглядаючись їм ближче, Начко відкривав один за одним і читав, читав пильно й витривало.
«Зраднику демократичної ідеї»! «Найпідліший покидьок суспільності!» «Нужденна креатуро!» — це були епітети, якими наділювано його тепер. Один кореспондент радив йому закрити «Goniec» і найнятися в якогось пана за лакея, інший посилав йому поштовим переказом гульдена на шнурок, на якому радив йому якнайшвидше повіситись, ще інший грозив йому шибеницею і т. ін. Начко терпеливо читав ці всі вибухи роздратованої пристрасті й ошуканих надій чесних, але обмежених людей. Його бліде обличчя та щільно стиснуті зуби й уста не виявляли і сотої частини того болю, що шарпав його нутро, мов невиліковний рак точив його душу. Та нарешті один лист, відмінний від інших щодо тону й наміру, переповнив міру.
«Начку, дорогий брате, — писав до нього один з його найщиріших товаришів і найкращих кореспондентів. — Ради святого Бога, що з тобою сталось? Читаю останні номери твого «Gońc-а» з напруженням усієї уваги та з співчуванням, якого, може, не сподіваєшся, і доходжу до одного єдиного висновку, що, мабуть, тебе спіткало якесь страшне нещастя, яке одним ударом захитало весь фундамент твого життя. Чую навколо і по цілім краю один єдиний рик обурення, одну єдину бурю злословлень і проклять на твоє ренегатство і, читаючи те, що пишеш у «Gońc-у», не можу відкрити уст у твоїй обороні. А все ж сумління шепче мені, що ти більше нещасливий, ніж нечесний. Що ті блюзнірства, якими ти всіх озброюєш проти себе, це лиш розпучливий крик твоєї наболілої душі, твого роздертого серця. Що тобі, мій брате? Звірся мені, що знаю тебе від таких довгих літ, що в тобі навчився цінити й шанувати одну з окрас людства, людину, душею й тілом віддану ідеї добра і справедливості. Ні, ні, не вірю ні за що в світі, щоб ті цинічні вислови про облудність цієї ідеї були твоїм переконанням, а не скреготанням чоловіка, що відчуває, як його серце гризе хробак, якого він не в силі звідти видобути і якого не сміє нікому показати. Ламаю собі голову над домислами, а нарешті вирішив прибути до тебе і особисто переконатися про твій стан. Завтра виїжджаю на пару днів до Львова. Отже, до побачення!»
Перечитавши цей лист, Начко сидів хвилину мов остовпілий, та нараз криваві сльози бризнули йому з очей: він схилив голову на стіл і заплакав-заридав, мов дитина.
— Мій Боже! Мій Боже! За що ж ти полишив мене? — вистогнав він, нещасливий. — Чому ти не ощадив мені хоч одного болю, хоч одного можливого приниження? Все, все, — неприязнь, інтригу, підлі плітки і благородне обурення, злосливу радість противників і сердечне співчування найкращих приятелів — сплітаєш в огнисту різку, якою мене шмагаєш, шмагаєш до крові й кості, о Боже! А це останнє найбільше болить, бо в усій жахливості малює мені безодню, в яку самохіть я впав, і скарби людської симпатії, які самохіть я назавжди втратив!
Ридання перервало йому мову, а сльози, давно не бачені, поллялися струмком. Він довго плакав, не находячи полегші, та нарешті джерело вичерпалось і незужитий іще запас молодої енергії почав знову брати перевагу над розпукою.
— Назавсіди втратив я? — запитав він сам себе, підносячи голову. — Ні, і тисячу разів ні! Якщо я досі про це сумнівався, то саме цей лист справжнього приятеля дає мені доказ, що не все ще втрачено. Я впав, це правда! Я спідлився, — не перечу. Але я зробив це з власної волі, хоча проти власного переконання. Я зробив це не для себе, а для неї, для тієї, яку кохаю, — на жаль, відчуваю, що занадто кохаю, що кохаю над власне життя, над власну честь.
— Та злочин, сповнений для любові, хоч і не перестає бути злочином, але, проте, дає змогу спокутування й повороту на добру дорогу. Ох, коли б я лиш осягнув її любов, її руку, — все, все зроблю, щоб назад повернути втрачене добре ім'я. І поверну його, чую в собі велику певність, з нею разом працюватиму. Вона поможе мені здобути назад те, що для неї тепер я пожертвував.
І він іще раз — сотий, тисячний раз, може, — згадав кожну дрібницю тієї страшної, фатальної жертви самого себе на вівтарі любові. Після тієї пам'ятної розмови з Регіною два дні ходив, мов отруєний, борючись сам із собою і не знаючи, що робити. Бачив ясно нитки інтриги, якими старались його обплутати, але вся душа його здригалася перед тим, що поставлено йому за умову. Та, з другого боку, сльози Регіни розпалили в його серці ще страшнішу невгасиму пожежу; він відчував, що без неї жити не може і що не зможе опиратись фатальним покусам. Отже, вирішив спробувати щастя іншим шляхом.
Через рік після того, як обидва брати видобули близько Товстого скарб Семена Тумана, вони поділили його на дві рівні частини і дали собі слово — не вживати з цього скарбу ані гроша на свої власні, особисті потреби, але обернути його в цілості на досягнення двома шляхами однієї мети — оборони пригніченого і кривдженого робучого люду та здобування для нього щораз більших прав і щораз більшої освіти. Адмініструючи цим капіталом, мали вони жити й утримуватися тільки з власного заробітку і не женитись доти, доки кожний із них працею власних рук не могтиме утримати жінки й сім'ї. Правда, зараз спочатку мусили брати зробити виняток з цього правила і вжити значну суму на устаткування свого помешкання, але це устаткування було, зрештою, необхідною річчю навіть з погляду тієї справи, якій вони бажали служити, бо це давало їм більше поваги та значення перед людьми, з якими за характером справи передовсім мусили мати діло.
А тепер Начко, під натиском суперечних почувань, що його мучили, рішився зовсім забути про свою обіцянку. Він написав Регіні на другий день лист, в якім, змалювавши їй свої маєткові обставини, ще раз просив її руки, приобіцюючи наперед записати та вручити їй значну суму, що зробила б можливою їй, не стараючись про яку-небудь посаду, забезпечити долю брата таким способом, який видався б їй найвідповіднішим. Однак на цей лист він не одержав ніякої відповіді. Мучений різноманітними думками, нездатний до праці, ходив бідний хлопець мов туман по вулиці, пильнуючи, коли вийде Регіна, — він хотів іще раз усно з нею поговорити. Але Регіна вже не показувалась. Отже, він пішов до помешкання пані Дреліхової, — там його не прийнято. Тоді він рішився відшукати брата Регіни, викинутого за двері Ернеста. По цілогодиннім шуканні знайшов його в якімсь шинку, напівп'яного.
— Га, га, га! — засміявсь Ернест на його вид, простягаючи до нього брудну руку. — Sero venis, sed venis[1], чи як то там нас колись учили. Так, отже, ти прийшов, любий редакторе! Ну, гарно, гарно! Сідай коло мене, вели дати пива, вип'ємо на новий союз! Але, їй-богу, ти мав добрий нюх, що прийшов сюди! Я був у клопоті, чим заплачу за те, що я випив. Тепер я спокійний. Ти платиш, правда?
Начко з огидою поглядав на цю людину, що, хоч молода, вже так низько впала. Сісти коло нього, пити з ним разом у цім публічнім місці зовсім підозрілого роду він би не відважився. Отже, приступивши до нього, сказав коротко й рішуче:
— Встаньте і ходіть до мене! Там вип'ємо й поговоримо.
— А знаєш, їй-богу, маєш рацію! — крикнув Ернест і, вставши з брудної лавки, обома руками повісивсь йому на шию. — Ти вартий, щоб тебе поцілувати. Я завжди знав те, що ми ще будемо добрими приятелями, хоч ти зо мною позавчора вельми по-свинськи поступив, слово даю тобі!
— Ну, ну, не роби дурниць! — сказав Начко, отрясаючись від обіймів Ернеста. — Потім про це все, а тепер ходімо!
— Платити! — заричав з усієї сили Ернест, товчучи склянкою об стіл так, що аж її вухо відлетіло. — На, маєш! — додав він, піднімаючи відірване вухо. — Бачиш, добрий знак! У склянки стовклося вухо, — це значить, що наша приязнь ніколи не розіб'ється! Га, га, га! А я наперед був переконаний про те, що до цього прийде і що ти сам прийдеш шукати мене! Го, го, брате! Не такий я дурний, як обдертий, знаю я, де раки зимують.
— Скільки цей пан платить? — звернувся Начко до кельнера.
— Пожди, брате, пожди! — кричав Ернест, влазячи між нього і кельнера. — Нехай я сам собі пригадаю, що я випив, бо цей пан кельнер — то страшний шахрай. Він один із тих, що ото Мойсея хотіли за золотого тільця заміняти, чи як там про це в біблії стоїть, слово честі тобі даю! Отже, як це було? Я випив три, ні, чотири, ні, п'ять, так, п'ять склянок пива, дві горілки, ну й… і що ще? Ага, я їв щось, їй-богу, що я їв. Якогось лисого чорта я з'їв, іще чую його в шлунку, але що це було, нехай уб'є мене ясний грім, що не знаю.
— Оселедець і дві булочки! — пригадав йому послужливий кельнер.— Ага, ага! — крикнув Ернест. — Гнилий оселедець, — почому у вас гнилі оселедці?
— Жартуєте, пане, здорові! — сказав кельнер. — У нас усе свіже.
— Чи так? — сказав здивований Ернест. — Тому то я дивувався, що цей оселедець так рушався на тарілці, а він був свіжий, ще живий. Ну, отже, скільки за живого оселедця?
Уся ця обридлива й дурна сцена клином убилася в Начкову пам'ять і завжди, коли пробував здати справу з історії своєї метаморфози в останніх тижнях, саме вона ставала перед ним живцем, з усіма подробицями, в усій своїй страшливій пластичності. І не дивно, бо від цієї сцени розпочався рішучий, нещасливий поворот у його житті!
Коли вийшли з шинку, Ернест усім тягарем свого тіла повісивсь на Начковім плечі і почав просторікувати без перерви, мов вода, що плескає об млинарські колеса.
— Ти, брате, не думай, що я такий п'яний, — їй-богу, ні! Це я лише навмисне зробив таку авантуру в шинку. Отже, чому? Щоб тебе позлостити та сконфузити! Нехай мене грім трісне, якщо я не говорю тобі правди. Коли я тільки побачив твою пісну міну, — страшно не люблю пісних мін, — я зараз подумав собі: «До сто чортів, треба визлостити його добре»! Ну, та сподіваюсь, що ти розумієшся на жартах, а? що не гніваєшся? Ну, скажи!
Начко тягнув п'яного Ернеста щосили з собою і приспішував кроку, кленучи його в душі, але нічого не відповідав на його питання. А Ернест безперервно просторікував, доки не дійшли до Начкового помешкання. Переходячи обік кам'яниці тітки, Ернест не міг утриматися, щоб не сипнути пригорщі проклять і невельми естетичних компліментів на голову тієї тітки, що поводиться з ним, як з псом, не дає йому їсти, як дітвакові.
— А все таки вона сама винна тому, що я пішов на такий шлях, на якому тепер я є! — додав він із щирим уже гнівом. — Вона взяла мене ніби на виховання, а через рік вже сприкрилось їй давати мене до школи. Ну, як би тут позбутися ледаща? Проста річ, дати до військової школи, нехай, собачої шкіри, слухає! Скільки я наплакався, скільки я напросився, біля її ніг я лежав, щоб не відбирала мене з гімназії. Я обіцяв слухати її, відьми, в усьому, вчитися пильно! Де там, не послухала, відтрутила мене, мов щеня, а тепер заламлює руки в святім обуренні над моїм зіпсуванням! Ех, ти! — І Ернест кулаком погрозив до освітленого вікна на першім поверсі і додав іще епітет, якого в друку передати не можна.
Від цього вечора розпочалось нове життя в тихім досі Начковім помешканні. Ернест заповнив ці кімнати своїм просторікуванням, занечистив попелом із цигарок, який залишав на столах, на софах і на кріслах, заболотив своїми черевиками, якими ходив по диванах і влазив на софи. Щоб не пускати його до шинків, Начко мусив позволити йому напиватися в кімнаті, що більше, мусив і сам із ним пити за компанії. Стара Миколайова, за кілька днів доведена до розпуки цією зміною, подякувала за службу. Начко прийняв це байдуже і вирішив не брати більше служниці, а ходити на обід до ресторану. Давши Ернестові заразом місце в експедиції «Gońc-а», Начко незабаром переконався, що й тут Ернест вносить свій неспокійний, авантюрничий дух, що й тут сіє за кожним кроком нелад і розстрій. Панна експедиторка відійшла через кілька днів, адміністратор мав з Ернестом справжню Божу кару і уникав його, мов холери, коректор під час якоїсь надто живої суперечки кинувсь на нього з кулаками і натовк його порядно, — але робота і правильний хід редакційної машини на цім терпіли. Однак це все було нічим для Начка. Він тішився на саму думку, що полегшив долю Регіни, здіймаючи з її плечей такий тягар і беручи на себе всі хлопоти з Ернестом. Та це був лише початок. Ернест просторікував пару днів п'яте через десяте про свої віденські пригоди, про сильфід, з якими мав знайомість, про нічні пригоди або й про свої божевільні плани на будуче, але знаючи, що це все мало займає Начка, одного дня почав просторікувати з іншої бочки.
— А знаєш, Начку, ти подобався мені! — сказав він одного ранку, немов пригадавши собі щось, що вже давно мав на язиці. — Хоч ти поступив зо мною по-свинськи тоді, але з моєю вродливою сестричкою поступив ти дуже й дуже благородно. Нехай чорти візьмуть тебе, звідки ти навчився такої шляхетності? Я ніколи не був до неї здатний. Знаєш, брате що мені здається? Ти, мабуть, мою сестру дуже кохаєш, хоч досі якось нічого про неї не згадуєш. Ну, признайся, адже я брат!Начко поблід при цих цинічних словах, що так без церемонії торкалися його святощів, і сказав по хвильовій мовчанці:
— Знаєш що, Ернесте, даймо цьому спокій!
Це була олива, долита до огню.
— Як то даймо спокій? — крикнув Ернест. — З якої рації даймо спокій? Щоб я не міг признати й похвалити твого шляхетного вчинку з моєю сестрою? Ні, брате, на це ми контракту не робили! І знаєш, що мені в твоїй пропозиції найкраще сподобалось? Те, що хочеш дати Регіні такі нечувані гроші з тією метою, щоб вона могла забезпечити свого любого братчика. Не скажу тобі, що ця шляхетність зворушила мене до сліз, бо плакати не вмію, але насміявся я над нею сердечно. Лише знаєш, брате, всього цього замало.
— Чого замало? — запитав Начко, весь блідий і остовпілий на саму думку, що Регіна й цим його листом могла поділитися з тіткою та братом.
— Цих твоїх пропозицій щодо грошей. Це своїм шляхом, розуміється, але цього замало, цього не досить.
— Чого ж іще треба? — промовив, запинаючись, Начко.
— Треба, брате, виконати ту умову, про яку сестра писала.
— Ту умову? Ні, ніколи!
— Ну, то мені дуже жаль моєї бідної сестри, — сказав Ернест.
— Сестри? — повторив Начко машинально.
— Так, сестри Регіни, якої добиваєтесь, а вартості якої не знаєте й не підозріваєте. Передовсім дозволю собі вам одно сказати, що моя сестра вас кохає, але як кохає! Без пам'яті, шалено! Ні про що більше не хоче ані думати, ані говорити.
Начко всміхнувся, не довіряючи, хоч глибоко в його серці затремтіли ці слова.
— Не віриш? — крикнув раптом Ернест зміненим голосом. — Добре, то не вір! Видно, як кохаєш її. Видно, що ти не варт такої любові й такої жінки, як моя сестра. Усміхаєшся іронічно! Смійся, я все таки знаю, що ти думаєш. Думаєш, яке я маю право, я, зіпсована людина, оцінювати таку жінку? Знаю те, що не мені її оцінювати б, але настільки вже я не зіпсований, щоб я не мав бути гордим із такої сестри. Про її красу нічого не говорю. Що краса? Марний дим. Але я знаю її душу, знаю її характер і кажу тобі, брате, що це золото, щире золото. Другу таку не легко найдеш. Треба тобі було бачити її тоді, коли ми були в нужді, по смерті батька, з якою витривалістю, з яким самовідреченням вона зносила все, уривала собі від рота, щоб не дати нам із мамою почути недостатку! З якою невичерпною терпеливістю й енергією вона додавала нам відваги, і до школи ходила, і поза школою працювала, щоб побільшити мізерні материні засоби! Ні, Начку, небоже! Така жінка кого покохає, того потрапить зробити щасливим. Любов такої жінки варта й найбільшої жертви.
Начко з здивуванням поглядав на Ернеста, опухле й виснажене обличчя якого стало аж благородним і роз'яснилось, коли він говорив про Регіну. Видно було, що мовив щиро, і взагалі чим довше слухав Начко його розмову, тим більше тонув у повені слів і уявлень, тим більше втрачав почуття, де Ернест говорить правду, а де бреше. А в теперішнім разі його власні почування й бажання зустрічались на однім шляху з тим, що говорив Ернест. Він готов був дати половину свого життя за крихту любові Регіни до себе, а тут раптом довідувався, що Регіна кохає його — сильніше й гарячіше, ніж сам він про це смів мріяти.
— Але якщо правда те, що ти мовиш, — сказав звільна Начко, — якщо вона кохає мене, то чому ж не послухає моєї просьби, не віддасть мені своєї руки?
— Отже, то бачиш, брате, в тім сук, — сказав Ернест. — Радо б вона це зробила, навіть уже до сварки доходило між нею і тіткою з цієї причини. Але не може.
— Чому не може?
— Бо це була остання воля нашої бідної матері, щоб ні одна з сестер не виходила заміж без волі тітки, — збрехав Ернест.
— І Регіна не може піти проти цієї волі?
— Хотіла б піти, але бачиш, брате, вона ще неповнолітня, тітка є її опікункою, а тітка ні під якою умовою не хоче дозволити на її зв'язок із тобою, доки не зміниш напрямку свого «Gońc-a».
— Але ж це безглуздя! — скрикнув Начко. — Якщо Регіна кохає мене, нехай просто покине тітку і вийде заміж проти її волі й без її благословення!
— Цього, мій брате, Регіна також но може зробити. Ти знаєш, які впливи має тітка. А порвати з нею — це значило б викликати її гнів проти всієї нашої сім'ї. А мусиш знати, що маємо ще одну сестру, заміжню за дрібним урядовцем на провінції. У них кілька дітей, отже, вони стараються при допомозі тітки здобути протекцію у графа Адольфа, щоб переведено їх до Львова на кращу посаду. Коли б Регіна вийшла за тебе проти волі тітки, то вона з помсти готова знищити нашу бідну сестру з чоловіком і дітьми. Ти, брате, не знаєш, що це за жінка, ота наша тітка!
— В такім разі я краще на якийсь час перестану видавати «Gońc-a», — сказав Начко по хвилині тяжкої внутрішньої боротьби. — Щоб лише дістати Регіну, а там зачну видавати наново.
— І я думав, брате, що так було б найкраще, — сказав Ернест, — але здається, що й це ні на що не придасться. Не про «Gońc-а» тут ходить, але про твої власні погляди. «За чоловіка, що має такі погляди, ніколи не дозволю вийти моїй сестріниці, доки він не змінить своїх поглядів і виразно не відкличе всіх своїх блюзнірств!» — це власні слова тітки.
— Ну, нехай держить собі її! — гукнув Начко встаючи. — Змінити напрямок газети — це значить підтяти собі самому ноги! Що ж, до чорта, тут якась інквізиція, щоб я мав відкликувати те, що я усім серцем і сумлінням вважаю за слушне й справедливе! Ні, нічого з цього не буде!
— Бідна Регіна! Бідна моя сестричка! — мовив ніби сам до себе Ернест. — Чи це ваше останнє слово? Маю про це повідомити її?
— Я сам повідомлю її, — сказав Начко.
— Ні, пане, тільки цього не робіть! — скрикнув Ернест, ніби переляканий.
— А це чому?
— Коли б ви знали, скільки прикростей робить їй кожний лист, від вас одержаний! Та це ще нічого. Вона не одержить тепер уже ніякого вашого листа. Тітка виразно наказала листоношам, щоб усі листи віддавано їй до рук, а ваших листів вона певно не доручить Регіні. Лиш ви непотрібно погіршите її положення в тітчинім домі.
— Мій Боже! — гукнув Начко, хапаючись за голову. — Отже ніякого, ніякого нема виходу для мене, тільки спідлення, потоптання власного прапору або смерть?
— Ну, ну, брате Начку, — сказав Ернест, плескаючи його по плечі. — Лише не бери цієї справи так трагічно. Чи раз то чоловік у газеті пальне дурницю? Велика тобі річ написати пару двозначних або невиразних статей і замкнути на пару місяців ворота кореспондентам? Можна навіть заздалегідь їх листами повідомити, що на такий і такий час зміняємо на око напрямок часопису, виконуємо дипломатичний маневр, пізніше повернемось на давній шлях.
— Ні, ні, ні! — скликнув Начко. — Це була б подвійна підлість, бо фальшива, маскована підлість. Вже як маю робити підлість, то зроблю її відкрито, беручи на себе за неї усю відповідальність.
— А щодо порозуміння з Регіною, то, мій брате, не залишається тобі ніякого іншого способу, окрім мого посередництва. Правда, тітка заповіла мені дім, але завжди можу там хоч раз на тиждень бувати в сестри і сказати їй від тебе, що мені звелиш. А втім, можеш навіть написати для кращої певності, бо я часто забуваю, що мені хто наговорив.
Начко слово в слово пригадав собі ту розмову, що перший раз підкопала його сильну постанову — не піддатись інтризі і витривати на становищі. Проте перемога Ернеста не була ні швидка, ні легка. Начко чинив опір на кожному ступені, штурмував Регіну листами, які посилав через Ернеста і на які, звичайно, одержував лиш усні і завсіди неприхильні відповіді. А Ернест тимчасом, зміркувавши, де був слабий бік Начка, мов кліщ, угризався в нього щораз глибше, товк завжди те саме: то вихваляючи прикмети Регіни, то малюючи її тяжке становище в домі на ласці тітки, у якої є і своя донька на виданні, а Регіна з усякого погляду притемнює її. Це безнастанне говоріння Ернеста доводило Начка часом до люті, але часом і до сліз, — і поворот у напрямку «Gońc-а» відбувався непомітно, немов сам собою. Викинено всі дратівливі кореспонденції, замовчувано систематично багато важних, але для шляхетських сфер неприємних фактів, не говорячи вже про перервання передової Начкової статті, що в своїм часі робила таке велике враження. Але Ернест з упертістю і монотонністю ідіота пхав його щораз дальше, немилосердно солячи рани його душі, доки нарешті Начко, доведений до розпуки, не написав своїх «Ретроспективних думок». Ернест похвалив їх і дав йому слово честі, що тепер, після видрукування цієї знаменитої статті, тітка, певно, не матиме нічого проти того, щоб він оженився з Регіною. І Начко дав статтю до друку.Але вчинивши той великий злочин проти духу поступу і справедливості, Начко посумнів і раптом якось упав на силах і на дусі. Він став апатичним і замкненим у собі; навіть Ернестові оповідання про Регіну не могли вже ввести його крові в живіший рух. Він не бачив Регіни ще від того дня, коли велів за двері випровадити її брата. Якийсь час Ернест говорив йому, що вона нездорова, потім, що кудись виїхала на пару днів з тіткою; от знову була сльота, і вона не виходила. На нещастя, і його брата вже від трьох тижнів не було у Львові: в сам день голосного процесу він виїхав, зоставивши Начкові лиш коротку картонку, що від'їжджає на пару днів у важливій справі і що незабаром напише йому більше. Дивно, — три тижні минуло, Владко не вертався і нічого не писав. Начко не знав навіть, де він; канцелярія адвоката мала від нього відомість із Устєрік, але ще перед двадцятьма днями. Отже, Начко був сам із своїми почуваннями й думками, із своїм болем і приниженням. Цілими годинами просиджував не раз біля вікна свого помешкання, вдивляючися в протилежний сліпий мур. Остогидла йому праця, остогидло друковане слово. Думки не плили ясно та зв'язно, як давніше, але рвались і бились на місці, мов чорні птахи в часі бурі. Він почував себе зламаним, і тільки хвилинами проблискувала давня енергія. Про Регіну рідко думав; часами навіть йому здавалось, що весь блиск її краси, всі добрі прикмети її характеру опадають з її постаті, мов листки з зів'ялої троянди, залишаючи тільки колючки й терня.
Лиш один Ернест не покидав його; він був пильним господарем в їх спільнім помешканні. Начко піддававсь йому тепер, мов дитина, пив із ним вечорами, не раз до пізньої ночі, слухав його просторікування і старався забути про ті молі, що гризли його. Трунок, якого перед тим не вживав і який під натиском Ернеста приймав спочатку з огидою, став тепер для нього необхідним засобом заспокоєння, ліком проти безсонності вночі й для піднесення життєвої енергії. А Ернест із щирістю й старанністю, гідними кращої справи, провадив, майже тягнув його за руку по цім похилім шляху…
Такі то думки займали Начка, коли він сидів при своїм редакційнім столі, склонивши голову в долоні, по перечитанні листа приятеля з провінції. Відписувати йому не було потреби: завтра або позавтрьому сам він тут буде, але що ж йому Начко скаже? Бідний приятель відійде від нього розчарований і, може, навіть обурений, коли побачить, що Начко на його щирість не хоче відповісти щирістю. Краще було б, коли б не приїжджав.
Сидячи в задумі, Начко не чув навіть, коли двері його кабінету потиху відчинились і увійшов Ернест з тим самим, що й попереду, виразом глумливого усміху на обличчі. Він став у дверях і якусь хвилину стояв, придивляючись до Начка.
— Пане редакторе! — сказав нарешті.
— Га! — відповів Начко, зірвавшись переляканий. — То ти, Ернесте?
— Я, пане редакторе, — відповів Ернест. — Приходжу з маленькою просьбою.
— З якою просьбою?
— Трапляється мені тут на Зеленім маленька нерухомість: дімок з городом, я хотів би купити його.
— Що, що, що? — скрикнув Начко, протираючи очі. — Ти хочеш нерухомість купувати? А то за які гроші?
— Отже, то саме, — сказав Ернест, усе ще з своїм глумливим усміхом шкробаючись у голову, — я хотів у пана редактора просити маленького а конто.
— Маленьке а конто — купити нерухомість? А скільки ж ти хотів би грошей?
— Та так, десять тисяч.
— Га, га, га! Експедитор, що дістає місячно тридцять гульденів, хоче десять тисяч а конто! Йди, Ернесте, не будь таким дотепним, бо мені не хочеться сміятись!
— Я й не говорю дотепу, — відповів поважно Ернест, — і не на конто мого експедиторства домагаюсь цієї суми. Я маю інше конто на думці. Нехай пан редактор пригадають собі, що писали моїй сестрі про забезпечення моєї будучини. Отже, думаю, що це буде найкращий спосіб. Я маю великий потяг до господарства. Куплю нерухомість і буду собі порядним львівським бюргером, а ви можете жити собі з Регіною, як вам подобається, я вам, певно, ні в чому не перешкоджатиму.
І знов іронічний усміх перелетів по його обличчі.
— Чи ти здурів, Ернесте? — сказав понуро Начко. — Ніколи й ніколи не обіцяв я дати яку-небудь суму тобі до рук і ніколи цього не зроблю.
— Що, мало б це бути правдою? — крикнув ображений Ернест. — Це така вдячність за мої послуги, за моє добре серце? Гаразд! Отже, я ані хвилини довше не хочу тут бути! Дякую панові редакторові за службу!
— Не плети, Ернесте, дурниць! — сказав Начко. — Ти, певно, зранку без мене випив більше, ніж була потреба, і тепер тобі в голові перевертається.
— Чи так думаєте, пане редакторе? — гукнув Ернест, підходячи до нього ближче. — Помиляєшся, брате! Я нічого не пив, але, правду тобі скажу, обридло мені це дурне життя з тобою і та комедія, яку з тобою граю. Бувай здоров і майся добре!
Начко видивився на Ернеста здивованими очима.
— Яку ж ти комедію граєш зо мною? — запитав він.
— Е, багато про це говорити б, а мало слухати, — відповів Ернест. — Лиш одно можу тобі сказати, що ти дурень, подвійний дурень, бо ти дав себе такому дурневі, як я, в поле випровадити. Бувай здоров! А цей лист доповість тобі решту!
Мовлячи це, він уклонився Начкові і поклав перед ним розпечатаний лист; на його конверті стояв адрес Начка, написаний Владковою рукою.
— Одно тобі ще скажу, братчику, — сказав Ернест, затримуючись у дверях. — Твій лист до Регіни, той, в якім ти обіцяв гроші, перейняла тітка. Регіна не бачила його і з твоєю дурною зміною напрямку не має нічого спільного. Це моє й тітки діло за те, що ти велів викинути мене за двері. Стільки я мав сказати тобі, щоб спростувати факти. Прощайте, пане редакторе!
І Ернест, насвистуючи веселу арію якоїсь шинкової пісеньки та вклавши руки до кишень, вийшов із редакції «Gońc-а». А Начко довго стояв на місці, мов остовпілий, не вміючи здати собі справи з того, що сталося, ані вияснити собі всієї далекосяглості останніх слів Ернеста. Нарешті він сплюнув і сказав:
— П'яна бестія і більше нічого!
Та в цій хвилині впав йому в очі лист Владка. Глянув на дату, — лист був писаний з Лютовиськ перед двома ще тижнями. Очевидно, лист принесено до помешкання під час його відсутності, а Ернест відкрив його, перечитав і затримав у себе. Але нащо він затримував? І чому саме тепер пригадав його собі і віддав Начкові? І який має зв'язок цей лист з комедією, яку нібито грав із ним Ернест? Усі ці питання зароїлися в голові Начка, коли виймав лист із заяложеного конверта. Лист був короткий.
«Любий брате! — писав йому Владко. — З тобою першим і єдиним ділюся своїм щастям. Саме сьогодні в цім далекім гірськім глухім місці став я на шлюбнім килимі і присягнув досмертну любов і вірність жінці, яку над життя кохаю і яка також гідна любові й пошани, панні Регіні Киселевській. Знаючи тебе як доброго й щирого брата, думаю, що не відмовиш мені свого братерського поздоровлення, а моїй улюбленій жінці пошани й братерської любові. Пробудемо тут іще з тиждень у недалекім селі Ступосян, а потім повернемось до Львова, в твої обійми. Тоді довідаєшся також, що нас обоє так раптом і несподівано зблизило і запровадило до Лютовиськ.
P. S. Перед моїм від'їздом чув я якісь поголоски, що з твоїм «Gońc-ом» щось недобре йде. Я шукав тебе, але не міг ніде найти, тому й не знаю досі, що там з тобою діється. Тут ніяких газет не читаю, — занадто я щасливий. Може, це й гріх, але сподіваюсь, що мені Пан Біг відпустить. Отже, напиши мені, що там у тебе чувати. Моя Регіна велить привітати тебе сердечно. Стискаю й цілую тебе з усього серця. Твій брат Владко».
— Боже! — скрикнув Начко по перечитанні листа і упав зомлілий на софу.
Коли його привели до пам'яті, він був блідий, мов труп. Хитавсь на ногах, на запитання відповідав механічно «так» або «ні», не розумів поставленого питання. Був мов той голуб, якому вирізано половину мізку: він живе ще, але має всі головні нерви спаралізовані. Увесь редакційний персонал стояв навколо нього в переляку й здивуванні, але він по довгій надумі махнув рукою, просячи їх, щоб ішли до роботи. Потім знов, посидівши нерухомо з чверть години, взяв перо і написав на чвертці паперу адрес Владка, а під ним слова: «Приїжджай якнайшвидше, я вельми хорий». Задзвонив і дав одному з членів редакції цю чвертку, просячи його, щоб заніс її на телеграф. І знову впав в остовпіння, в якім ні про що не думав, нічого не чув. Якась величезна, чорна тиша залягла всередині у нього; сидячи так нерухомо, відчував, що звільна, легко поринає кудись у нескінченну, темну й тиху глибінь, з якої немає вже виходу, ні повороту. Болі, побоювання, тривоги, надії й розчарування, що перед годиною ще шарпали його нутро, тепер мигали тільки, мов відблиски якихсь далеких кривавих зірок на далекім, далекім небі. Що йому до них? Що їм до нього?..
— Прошу пана редактора, буде який рукопис від пана редактора до завтрішнього числа? — запитав один із співробітників, відчиняючи двері.
— Ні, — відповів непритомно Начко, але нараз немов пробудився зо сну й запитав:
— А є хлопець із друкарні?
— Є, пане редакторе.
— Добре, нехай зажде хвилинку, зараз буде рукопис.
І з очима, нерухомо впертими в один пункт, він почав думати, а нарешті звільна великими буквами написав на чвертці паперу оці слова: «Усім тим, що в святім гніві й обуренні від місяця були ласкаві плювати нам в очі й обкидати нас болотом, заявляємо, що вони мали повну слушність і що наша поведінка дійсно була безцільною, дурною і підлою. Отже, припиняючи скомпромітоване нами самовільно видавництво «Gońc-а», те лиш одно признаємо, щоб сповнити обов'язок сумління, і просимо у наших приятелів вибачення. Нехай наш відстрашаючий приклад буде для інших наукою витривалості й постійності в раз прийнятім спасеннім напрямку».
Цей рукопис, єдиний в своїм роді, впав, мов бомба, до редакційного бюро, сіючи переполох і тривогу. Співробітники сиділи зі здивованими обличчями і поглядали один на одного, немовби хто їм усім нараз дав по лиці. Раптом відчинилися двері кабінету і звільна, хистким кроком, з похиленою вниз головою, увійшов Начко і, опершись обома руками об стіл та не підводячи оцей, сказав глухим, розбитим голосом:
— Дякую вам за дотеперішню допомогу! Прошу вас, нехай кожний напише собі рахунок аж до кінця місяця, пан адміністратор виплатить. Пане адміністраторе!
Адміністратор вийшов із своєї клітки, де сидів схилений над рахунковими книжками, біля великої вогнетривалої каси.
— Чого пан редактор бажають?
— Сьогодні, пане, скінчимо нашу роботу. Повиплачуйте цим панам до кінця місяця! Зробіть також свій рахунок до кінця чвертьріччя і виплатіть собі. Всім службовцям так само. Впишіть це до книг, а потім складіть книжки до каси, замкніть її й віддайте ключі мені!
Все це сказано було поволі, хоча слабим, але рівним і рішучим голосом, що не допускав ніякої дискусії, ніякого опору. Рівно з ударом дванадцятої години всі накази були виконані, редакційний персонал, попрощавшись з Начком, вийшов, віддалився також адміністратор, розійшлись і службовці. Начко лишився сам. Він не думав, що робить і що з ним дальше буде. Був автоматом, що живе лише теперішністю. Минуле запало за ним у безодню, його спалив грім, воно зникло без сліду; будучини не було ніякої. Встав із крісла, на якім сидів, і з деяким задоволенням оглянувся довкола. Тут перо одного з співробітників так і полишилось застромлене в каламарі: вийняв його, обтер об бібулу і поклав на належнім місці. Там одно вікно полишилось відчинене: приставив собі крісло, виліз на фрамугу, замкнув вікно і позащіпав як годиться всі гачки й засувки. Так! Тепер усе в порядку. Вернувся до свого кабінету і вдягнув пальто. Виходячи, замкнув за собою двері кабінету і поклав ключ в кишеню; дальше замкнув двері редакційного бюро і теж поклав ключ в кишеню; нарешті так само замкнув подвійні двері від експедиції, що виходили на вулицю, і обидва ключі поклав в кишеню. Потім спокійно попростував додому.
Жвавий рух, що панував у тій порі на львівських вулицях, дивував і лякав його, як щось ніколи не бачене й загадкове. Куди йдуть ці люди? Над чим думають? Про що розмовляють? Він почав заглядати в обличчя прохожим, немов хотів вичитати в них відповідь на якесь вельми заплутане, трудне питання. Ось хлопці роєм висипались із школи, — кричать, скачуть, бігають, штовхаються, їх сміх лунає далеко. «Що це все значить? — питав сам себе Начко. — До чого це все? Який це має зв'язок із моїм теперішнім станом?» Питання про цей чи якийсь інший таємничий і недосліджений зв'язок почало, мов уперта муха, крутитись і бриніти в його мізку. «Що я завинив цій квітярці, що підносить до мене свої пригасаючі очі, своє зів'яле, виголодніле обличчя з таким кривавим, смертельним докором? А та панночка, що так швидко йде напроти мене, всміхаючись і вертячи хвостом шовкової сукні, — адже це очевидно, що вона хоче показати мені своє легковаження, свою погорду. Але за що, за що? Що я зробив їй злого? Чи, може, я вже дійсно такий таврований злочинець, що кожний відразу мусить пізнати, які гріхи тяжать на моїй душі? Ну, але в такім разі нехай мені це скажуть ясно, виразно, я готов знести кару, навіть найсуворішу. Сам її наложу на себе і знесу терпеливо. Лиш нехай мене не мучать своєю мовчанкою, своєю погордою, своєю іронією!»
Мертва тиша, що недавно ще панувала в Начковій душі, переходила в страшну, знищуючу бурю. Він ішов вулицею із таким почуванням, немовби стояв на позорищі, а всі очі були звернені на нього, з усіх уст у найближчій хвилині мали посипатись на нього лихословлення і прокляття. Хотів утікати з-посеред того страшного натовпу, але ослаблення тіла немов прикувало його до місця, гамувало його кроки. «Боже! — благав він із глибини душі. — Скороти цей хресний шлях або відбери мені чуття болю, щоб я не терпів над міру людської змоги!»
Та його чуття не лише не тупіло від болю, але, навпаки, щохвилини ставало витонченішим, вразливішим. Вулична курява, яку підняв туманом проїжджаючий фіакр, била його в обличчя, мов град каміння. Якийсь прохожий штовхнув його ліктем, і Начкові видалось, що якийсь венеційський браво вбив йому в бік вістря стилета. Власна одіж тяжіла йому на тілі, мов стокілові штаби, а від бальзамічного весняного повітря ставало йому душно і виступав холодний піт з його чола.
Він прийшов нарешті додому і, відправивши чимшвидше слугу, замкнув двері зсередини, а потім почав сквапливо, з усім зусиллям, скидати з себе верхнє вбрання, немовби віддирав від тіла палаючу сорочку Деаніри. Залишившись у самих штанах і камізельці, відітхнув трохи вільніше і почав ходити по кімнатах. Знову та проклята загадка забриніла йому в голові. Що це, що, мов цвях, убитий в тім'я, влізло йому до мізку і витискає звідти цілий світ вражень, згадок і думок? Який зв'язок між світом, «Gońc-ом», його братом, Регіною і цим цвяхом? Він напружує всі сили, щоб вияснити собі це питання, але в міру напруження все ще гірше плутається, думка рветься, а в мізку відзивається якийсь страшний, нестерпний біль.
— Ага! — гукнув нарешті Начко і, спішно підбігши, немовби бажав кого випередити, сів на кріслі перед столиком для писання. З шухляди вийняв лист — єдиний писаний до нього лист Регіни. Довго вдивлявся в кожну його букву і відчував, що, бачачи ці букви, в слова не складав їх, слів, ані їх зв'язку не розумів цілком! — на вид самих букв, їх делікатних ліній і повних грації вигинів якийсь солодкий спокій проймає його душу, якесь лоскотання, якась тиха, лагідна мелодія колише його до сну в м'якім ліжку. Підніс до уст цей шматок паперу, записаний любою ручкою, і в тій хвилині, коли дотикавсь його устами, гарячі сльози поллялись з його очей і змочили лист, попсували тиху гармонію букв.
— Тобі останній поцілунок, тобі останні мої сльози! — сказав Начко і, поклавши мокрий лист перед собою, видобув з другої шухляди аркуш паперу й конверт, написав на конверті ім'я Владка без ніякого ближчого позначення адреси, а потім заходився писати лист до нього.
«Дорогий мій брате! Відходжу до матері. Ніяких питань! Ніяких жалів! Ніяких докорів! Інакше не можу. Пригадую собі в цій хвилині останні материні слова: «Бог вам завжди щаститиме, доки разом будете держатись». В цих словах міститься для мене прокляття. Бо я розійшовся не лише з тобою, але навіть із собою самим, з своєю душею, з своїм переконанням. Як це сталось — не питай! Нехай ця страшна історія йде зо мною в могилу. Ти можеш ясно і сміливо дивитися на світ, бо ти не збочив з свого простого та ясного шляху. Отже, йди ним і дальше! Будь щасливий, дорогий брате, разом з тією, яку… ні, пізно вже! Нехай Бог благословить її! Чи пригадуєш собі, Владку, як ми хлопчиками ще читали разом «Ліллу Винеду» Словацького і як ми при кінці обидва розплакались? Пам'ятаєш, як ми посперечалися, хто з нас Лель, а хто Полель, і як ми врадили тягнути жеребки і мій жеребок випав на Леля? Може, ти забув те все, бо це чей же такі дрібнички. Та я в цій хвилині міг би намалювати з пам'яті ту сцену, а в моїй душі постійно дзвенить вірш: Gdy Lelum umrze, źyć będzie Polelum[2].
То, брате, й про нас так, здається, ворожка мовила, і нам така доля наперед написана. Отже, живи, мій брате, мій дорогий Полелю! Те, що лишається по мені, це твоє й цієї… твоєї…»
Рука його затремтіла, — він не міг докінчити речення. Встав і знов почав ходити по кімнаті, прислухаючи, чи не стукає хто до дверей, чи не чути чиїх кроків. Глухо, тихо! По довгім надумі Начко відхилив вікно і виглянув униз на подвір'я. І там було пусто. Зачинив вікно, поспускав фіранки від галереї і, замкнувши за собою одні за одними двері від кухні, від салоника, лишився, нарешті, в своїм кабінеті, трьома замками відділений від цілого світу. Сів на кріслі і похилив голову на долоні. Очуняв і наставив уха. Чи хтось стукає до замкнених кухонних дверей? Затремтів увесь, зірвався, приклав ухо до замкнених дверей кабінету, — ні, тихо й глухо, ніхто не стукає!
Тепер заспокоївсь остаточно, а погляд його звернувся в один пункт, в один кут кабінету, де стояло його ліжко. Над ліжком на стіні висів маленький шестистрільний револьвер, і на тім предметі зосередилась тепер Начкова увага. Його погляд роз'яснився, з обличчя зійшов той тривожний, тупий вираз, немов у чоловіка, що щось незвичайно важливе забув і не може собі пригадати. Звільна, спокійно наблизився до ліжка, певною рукою зняв із цвяха револьвер, а сівши потім на кріслі перед письмовим столиком напроти вікна, спокійно оглянув замок зброї, повкладав нові патрони і потім приклав дуло до виска і легко потягнув язичок.
——————