Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/VIII
| ◀ VII | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель VIII |
IX ▶ |
|
Судова зала звільна почала наповнюватись публікою. Був останній день процесу проти селян із С-ського повіту, що бунтувалися за ліси й пасовища. Судове слідство по трьох днях скінчено, — сьогодні мали наступити промови прокурора й оборонців, резюме президента і вирок присяжних суддів. Був початок квітня 1875 року. Наближалася вже весна. Сніг стопився, теплий вітер повіяв з полудня. Возний Цідило перед початком процесу повідчиняв вікна зали, щоб відсвіжити повітря, наповнював карафки свіжою водою, знаючи, що пізніше буде тут душно. Крізь великі вікна з локтьовими кришталевими шибами падали саме теплі сонячні промені і ясними стовпами опирались об гладкий паркет зали. Блищала полірована під явір лава присяжних суддів, мов дзеркало. Стіл голови, накритий зеленим сукном, був завалений паперами: на однім його кінці, в самім потоці сонячних променів, лежали corpora delicti[1]: окривавлені ціпи, стара, шнурками пов'язана дубельтівка, загорнена шматами пачка сірників і довгі вила для снопів, що стирчали своїми гладкими, блискучими дерев'яними зубами майже на середину зали. З протилежного боку, від лави присяжних суддів, стояв у самім куті, в тіні, високий пюпітр прокурора, а нижче лава адвокатів і журналістів. Посередині зали, ближче стола голови, стояла лава для підсудних; дві подібні лави були по боках — одна нижче лави присяжних, друга нижче лави адвокатів. Дальше, переділяючи залу на дві нерівні половини, йшли баляси, що відділювали публіку від акторів судової драми. Перед балясами тягнулась довга лава свідків. А в половині висоти зали була галерея для дам з амфітеатром поставленими сидіннями.
Вибила дев'ята. Цідило, невтомний цербер цього місця, позачиняв вікна. За балясами й на галереї було вже досить публіки. На саму балюстраду галереї опиралися ліктями Мільця й Регіна, ждучи на язиковий турнір, що мав розпочатись незабаром у цій залі. Мільця шептала, сміялась, поштовхувала Регіну, роблячи уваги над цим або тим із присяжних суддів, що входили до залу, але Регіна, блідша, ніж звичайно, мовчала, не спускаючи погляду з дверей, куди мали вводити підсудних і куди мали увійти адвокати.
Присяжні в повному зборі засіли на своїх місцях; прокурор сів у своїм куті на підвищенні, мов мишоїд на обручах. Сходяться також члени трибуналу — знуджені, змучені ще перед початком засідання і зайняті, очевидно, зовсім чим іншим, а не долею підсудних селян, що тут незабаром має рішатись. Денникарі так само засіли на своїй лаві і нотують щось, похилені над чвертками паперу. Цідило, стоячи в дверях бічної зали і поблискуючи своєю лисиною, забороняє вступ якимсь непочесним бородатим і пейсатим постатям, що, не знати пощо, тиснуться сюди: це свідки, сільські жиди, що, пробувши вже три дні у Львові, раді б не пропустити й останнього, найцікавішого акту судової драми, щоб потому могти про все якнайдокладніше розповісти своїм менше щасливим і не менше цікавим одновірцям.
Увійшов голова трибуналу з в'язкою паперів під пахвою, потім увійшли обидва адвокати. Голова задзвонив, і введено підсудних до зали. Вони ввійшли довгою низкою, в довгих полотнянках, схудлі, пожовклі, змучені довгим, понад 9-місячним слідчим арештом, і сіли на лавах — дванадцять мужчин і три жінки. Вид цих сумних, згорблених і мізерних постатей не справив ніякого враження на публіку, — адже це навіть для міської публіки щоденне явище, а до того всі підсудні — люди статочних літ, з обстриженими вусами, деякі з білим, мов молоко, волоссям. Жінки також старі, — лорнетувати їх жовті, зморщені обличчя зовсім не оплатиться, а відчитувати генезу цих зморщок — кому ж приємно? Не на підсудних також, але на адвокатську лаву звернулись очі Регіни. Оборону вів знаний уже нам маленький, округлий коморник із своїм помічником Владиславом Калиновичем. Коморник сидів, сапаючи й обтираючи піт з чола, і видно було по ньому, що нинішній процес не дуже йому припадає до смаку. При вислухуванні підсудних і свідків держався він дуже стримано, питань майже зовсім не задавав, а лише пильнував формального боку процедури. А проте почував себе якось не на своїм місці як оборонець «збунтованих хлопів» і намагався не звертати очей на публіку за балясцями, звідки з недвозначним докором і співчуттям поглядали на нього граф Гіацинт і граф Альфонс.
Зате Владко був, можна сказати, властивим левом теперішньої оборони. Перший дебют на цім полі уже тепер, перед рішучою хвилиною, можна було вважати світлим, і якщо не деінде, то на галереї без сумніву він здобув собі повну симпатію. Більше того, у загалу публіки і в присяжних суддів він зумів виробити таку симпатію для підсудних, про яку спочатку ніхто ані не думав. Різноманітними, на око не раз дивачними або дитинними питаннями вмів він в цих простих людей викликати такі відповіді, що вони до глибини душі зворушували слухачів і часто кидали дуже яскраве світло на весь цей нещасний бунт і його понуки. Найбільшим тріумфом Владка було поки що те, що голова, який спочатку опирався ставленню таких питань, що на око зовсім не належали до справи й не вели ні до чого, нарешті мусив признати, що вони важні й доречні. В своїх питаннях, поставлених підсудним і свідкам, звертав Владко особливу й систематичну увагу зокрема на одну справу, яку поминали звичайно фахові юристи і яка вела їх до найфатальнішої не раз оцінки поводження селян. Цілою низкою зізнань підсудних і свідків, які просив, як дуже важливі, вносити до протоколу, старався він вияснити присяжним правні поняття самого люду, що служать мотивом його дій, погляди його на панщину, на інвентарі, на теперішні права й інституції. Суддям, що засідали в трибуналі, старим заржавілим правникам, аж волосся ставало на лисинах, коли чули виголошувані селянами з найприроднішою міною в світі такі правні засади й погляди, які нічого спільного не мали з освяченими кодексами й параграфами. Деякі з тих формулювань правного цивільного кодексу викликали гомеричний сміх в аудиторії, інші натомість напроваджували на глибоку задуму навіть панів правників. А Владко не переставав щораз новими й несподіваними питаннями викликати нові і завсіди цікаві відповіді. Людям, що на питання прокурора й голови ставали з витріщеними очима і заледве вміли сказати пару слів, на Владкові питання роз'яснювались обличчя і розв'язувались язики.
Отже, не дивно, що Регіна, яка через усі дні з найбільшою увагою стежила з галереї за ходом процесу, а власне за ходом Владкової оборони, набирала щораз більшого поняття про його здібності, про сили його розуму й знання, щораз більше зосереджувала на його особі свої думки й почування. Від першої зустрічі на тім пам'ятнім балі, від тієї розмови з графом Адольфом, свідком якої вона була, Владко в її думках і мріях відігравав дуже важливу роль. Отже, здивувалась і втішилась заразом, коли тітка одного дня запроектувала їй звернутись до Владка, яко молодого й здібного юриста, за порадою в її справі з Шнайдером за виграний жеребок. Очевидно, Владко також незвичайно втішивсь відвідинами пань і приобіцяв розглянути цю справу. Коли через тиждень прибули до нього пані Дреліхова разом із Регіною вже на нове помешкання, Владко заявив, що справу можна винести перед судові баляси, але заразом він поставив паням питання, чи не краще було б особисто знестися з Шнайдером, і пропонував свої услуги. Регіна прийняла його пропозицію з вдячністю, і Владко негайно поїхав до Дрогобича, щоб знайти Шнайдера. А що й від свого адвоката мав у цих околицях кілька комісій, які вимагали численних подорожей по селах, а крім того Шнайдера не було в Дрогобичі, але треба було знайти його в Бориславі, — то не дивно, що Владко забавив у тих околицях понад два тижні. З якою тугою, з яким бажанням дожидала його Регіна! Не тому тільки, що в його руках спочивали тепер її будучі фінанси, спочивали можність або неможність майбутнього незалежного життя та швидкого увільнення від ласкавого хліба тітки, який їй, гордій і замкненій в собі, майже від першого дня ставав кістю в горлі, — ні, не цьому тільки. Думаючи про себе, Регіна звільна приходила до того переконання, що кохає Владка, що без нього жити не потрапить, що без нього не тільки та половина виграної на жеребок суми, але й усі скарби світу не мають для неї ніякої вартості. Думка про нього була її єдиною розривною, єдиною потіхою в справді тяжкім її житті в домі тітки, яке особливо від часу повороту вигнаного з віденської військової школи брата, що з найбільшим нахабством і цинізмом чіплявся за її полу, стало зовсім нестерпучим. Тітка кривилась і потиху нарікала на «дармоїдів», хоча, з другого боку, небагато задавала собі труду, щоб дістати Регіні при допомозі протекції графа Адольфа обіцяну їй посаду на пошті або телеграфі. Водила її, мов кітку за стеблом, а тимчасом старалась разом з Мільцею запускати їй непомітно тисячі дрібних шпильок у живе тіло. Хвилинами Регіна вибухала гнівом і обуренням, доходило до суперечок і сліз. В одній з таких хвилин пані Дреліхова поставила Регіні ту фатальну умову, що стосувалася Начка, і виснажена дівчина для дружнього спокою сповнила її волю. А втім, вона не думала про Начка. З егоїзмом закоханих думала лише про одного, не дбаючи про страждання другого. Ходило їй про посаду, бо ж, знаючи хитрість і нечесність Шнайдера, сумнівалася, чи вдасться здобути від нього спірну суму. Правда, розмова з Начком вельми принизила та зворушила її глибоко, але приниження замикає й робить затверділим серце, і відтоді старалась вона не думати про Начка.
Коли Владко повернувся через тиждень по тім епізоді з Начком, була Регіна першою клієнткою, що відвідала його в його помешканні. Прийшла сама без тітки і навіть без її відома. Її очі, що їм почування додавало бистрості, слідили пильно за кожним словом, за кожним виразом обличчя молодого адвоката. На цім обличчі старалась вичитати свій вирок, старалась знайти слід внутрішнього почування, і лишилась зовсім вдоволеною. Владко прийняв її з такою радістю і з таким сердечним, хоч тактовно здержуваним теплом, що Регіна не без підстави робила з того висновок, що й він під час своєї подорожі не раз про неї згадував. Його оповідання про наслідок подорожі вона майже не слухала, сподівалась саме такого результату.
Шнайдер зм'як значно, бачачи, що справа може взяти небезпечний для нього оборот, і показався схильним увійти в переговори. На натиск Владка згодився виплатити спадкоємцям блаженної пам'яті Киселевського половину виграної суми, відрахувавши досить значні борги, які буцімто поробив у нього небіжчик. Ані Владко, ані спадкоємці нічого не знали про ті борги. Шнайдер також не мав квитів, ані ніяких паперів, але свято пообіцяв доставити свідків. Очевидно, справа проволікалася і скінчити її відразу не було ніякої змоги. Отже, Владко вдався з Шнайдером до нотаря, у якого цей останній склав заяву, що признає спадкоємцям бл. п. Киселевського таку й таку суму і обіцяє виплатити її на руки їх повновласника після проведення всяких інших обрахунків, а до того часу він ручить усім своїм рухомим і нерухомим маєтком за совісне довершення виплати в своїм часі. Владко тріумфував, але здивувався вельми, коли Регіна прийняла його оповідання дужо меланхолійно та скептично, твердячи, що се підступ, що Шнайдер, очевидно, вже винайшов якусь нову підлість і старається лише виграти час. Щоб її заспокоїти, Владко зараз написав про її побоювання дрогобицькому нотареві, просячи його, щоб він пильнував цієї справи.
Навіть приємним був йому такий оборот справи, бо ж на цій підставі він міг просити Регіну, щоб частіше навідувалась до нього, чи не прийдуть які звістки з Дрогобича, що вимагатимуть швидкого рішення. І Регіна не занедбала користати з цих увічливих запросин. Вона приходила майже що другий день, завсіди на хвилиночку по дорозі на лекцію музики. Перекидалися з Владком кількома словами, поглядами і, стиснувши одно одному руки, вони розставались, мов старі знайомі, раді, ніби знайшли який скарб. Владко, на якого спочатку Регіна зробила не таке сильне враження і який був би, певно, незабаром забув про неї, тепер, стикаючися з нею так часто, чуючи її голос і заглядаючи в її бездонні очі, почував себе щораз більше побореним силою її чару і, не признаючись в цьому сам перед собою, щораз частіше займавсь нею в думках, а складаючи плани свого майбутнього життя, завсіди якось мимо волі й свідомості зустрічав її в безпосередній близькості обік себе. Її чарівна голівка з чудовими очима та з коротким волоссям стала для нього чимсь на зразок тих святих облич, що дивляться на нас з медальйоника, ношеного від дитинячих літ на грудях і повішеного там з молитвою й благословенням руками люблячої матері.
Не раз також за минулі три дні, під час гарячих сутичок з прокурором, свідками, трибуналом і власною недогадливістю обвинувачуваних, Владко дивився вгору на галерею, і погляд його з насолодою спочивав на цім чарівнім, незмінно до нього зверненім личку, немовби з його очей, що палали подивом і сердечним почуванням, бажав черпати силу, спокій і витривалість.
Глухий шум перелетів по залі. Пан прокурор має голос.
Прокурор підвівся з свого сидіння і сперся кулаками об дощечку пульта, усім тілом вихиляючись наперед, мов стрілець, що вихиляється в напрямку пущеної стріли. Був це високий, худий пан, з жовчним виразом обличчя і гострим проникливим голосом. Характеристичним було те в його істоті, що перед кожною промовою складав своє довге, худе обличчя до усміху, не то іронічного, не то терпко-солодкого, який зовсім не гармонізував із звичайним його виразом, ані не достроювався до сенсу й тону слів, що по нім мали наступити.
І тепер, усміхнувшися своїм звичаєм, пан прокурор раптом немовби пригадав собі щось і зморщив чоло, витріщив очі та стягнув униз кінці уст, надаючи своєму обличчю таким робом досить комічного виразу болю і переляку.
— Мої панове присяжні, — сказав він приглушеним, могильним голосом, потрясаючи головою. — Стоїмо на вулкані! Так, на вулкані, що готов у кожній хвилині вибухнути й похоронити нас усіх під своєю лавою!
Він замовк на хвилину, щоб дати всім належно почути весь жах свого біблійного віщування. Однак, на жаль, як у відділі глядачів, так і на лаві присяжних спостеріг перелетні усміхи на обличчях. Це спостереження було для нього тим, чим острога для дикого коня. Він випростувався у всій величі, навіть випростував праву руку, вихилив її під кутом 45° до рівня і гукнув громовим голосом:
— Бачу на ваших обличчях усміх недовір'я, сумніву або навіть легковаження! А все ж те, що я сказав, це правда, на жаль, аж надто грізна правда! Тут перед нами (він показав на підсудних) — перші стріли цього вулкану. В теперішньому процесі ми чули перші його підземні громи й блискавиці. Ви поглядаєте цих мізерних людей і думаєте: «Як це може бути? Адже це ті самі хлопи, яких щодня бачимо на торгах, які нам носять набіл, возять дрова, продають ярину, з якими торгуємось, яким продаємо, від яких стягаємо податки й повинності. І вони мають бути пострілом вулкану? Їх устами має промовляти підземний грім?» А однак, мої панове, так є, на жаль! Цих хлопів є, на нещастя, мільйони, а лавина, як відомо, складається з мільйонів невинних сніжних клаптиків і з нічого більше!
По цім патетичнім вступі пан прокурор раптом змінив тон і, всміхнувшись іронічно, перескочив у тон спокійного, об'єктивного оповідання. Факт бунту від перших його початків, з множеством епізодів і сцен, став перед уявою слухачів у всій наготі й пластиці. Пан прокурор залазив у душу обвинувачуваних, вигрібав у них найбільше приховані, найчорніші мотиви і кидав їх, мов темні плями, на тло картини. Злочин кожного з обвинувачуваних він малював насамперед окремо, щоб потім їх зібрати, зсумувати та зручним риторичним зворотом змалювати всю справу як одно кільце великої, по всім краю поширеної конспірації проти законного суспільного ладу.
Тут знову наступив новий і несподіваний поворот. Пан прокурор похилився, зсунув плечі, немов дожидаючи наперед якогось страшного удару; своєму обличчю він надав виразу тривоги, трохи що не розпуки, — і раптом почав тоном найвищого тріумфу:
— Але ні! Не ваша перемога! Ні на що не здалися злочинні замахи! Живе ще право, живе справедливість в серцях громадян! Її караюча рука досягне вас, розгромить ваші підступні задуми! Бо й хто ж ви? Частинка темної, погордженої і погорди гідної маси, нужденне подення суспільності, гній, що повинен уважатися за щасливий, коли на нім виростає пишний цвіт цивілізації. Конституція дала вам права, на які ви не заслужили, але та сама конституція з усією суворістю карає тих, що не вміють користати з її добродійств. В ім'я тих загрожених добродійств, в ім'я вільності, людяності й святого права власності, панове присяжні, прошу вас признати підсудних винуватими!
Прокурор скінчив і сів.
По нім забрав голос головний оборонець і, колишучись на своїх коротких ніжках, живо жестикулюючи та звертаючись то до присяжних, то до трибуналу, то до підсудних, то до прокурора, виголосив промову, правда, суху, строго правничу і трохи вбогу змістом, але оживлену саме мімікою промовця. З докладністю старого практика виказував він суперечність у зізнаннях свідків, недостачу злого наміру в поступках деяких підсудних, тисячні пом'якшуючі обставини в поступках інших, і, віддавши при кінці іронічно пальму першенства в красномовстві панові прокуророві, просив присяжних виправдати якщо вже не всіх, то бодай деяких обвинувачуваних. Ця промова знаменитого оборонця зробила досить прикре враження на слухачів і на присяжних. Не так умів пан коморник промовляти в інших разах! Видно було, що теперішня справа не близька його серцю, що він почуває себе тут дещо не на своїм місці.
Встав нарешті Владко, щоб виголосити свою першу публічну промову. Він почав несміливо, рівним, але трохи перериваним голосом. Заявив на вступі, що для оцінки значення й далекосяглості чину підсудних треба конче дослідити його причини — зовнішні й внутрішні, історичні і психологічні. Простими словами, не силкуючись на риторичні окраси, але тільки підкреслюючи важніші факти, змалював у головних рисах історію скасування панщини в Галичині й історію викупу сервітутів, що розвинулася з неї, а тягнулася довгі роки. З двох поглядів треба підходити до історії цього викупу й цих численних селянських процесів, розрухів та бунтів, які вони потягнули за собою. Цісарські патенти й міністерські розпорядки щодо сервітутової справи виходять з того давно збитого теперішньою історією погляду, що селяни — це поселенці на спочатку панських грунтах, що за грунти, які їм дали пани під управу, селяни були зобов'язані відробляти панщину. Одночасно з грунтами під управу пани мусили, для удержання селян, дати їм також пасовища для худоби і дозволити рубати дерево в своїх, отже, первісно панських, лісах. Ці права й ці двосторонні обов'язки стали підставою патримоніального ладу, що тривав до 1848 р. Із зміною й занепадом цього ладу той, хто тратив права, повинен був одержати винагороду за них; хто позбувавсь обов'язку, повинен був за це платити. Пани за право на панщину одержали індемнізацію; селяни, тратячи право на користування з панських пасовищ і з панських лісів, мали одержати винагороду чи то в грошах, чи то в т. зв. еквівалентах, себто виділених їм окремими комісіями шматках лісів і пасовищ. Це погляд публічного права. З цього погляду виходячи, підсудні винуваті, бо опиралися виразним приписам права й розпорядкам властей. Але чому вони це зробили? Чи з сліпої ненависті до панів, чи з так само сліпої жадоби чужої власності? Це саме є головне питання, тут лежить властива шкала для оцінки їх поведінки. І, кладучи поруч зізнання обвинувачених і свідків, промовець ясно й пластично виказав мотиви їх діяльності і їх кермуючі погляди.
Селянські погляди на справу панщини просто протилежні поглядам правлячих класів. Згідно з селянськими поняттями, не пани, а лише селяни, громади є первісні власники землі, лісів і пасовищ; не селяни, а лише пани є зайди й колоністи. Право панщини, на їх думку — право насильства озброєних і зорганізованих людей над безборонними й роздробленими. Право сервітутів — це тільки недостатній сурогат видертої початкової громадської власності. Кажу «початкової», але маю на думці зовсім не такі давні часи. Зверніть, панове, пильну увагу на те, що ці люди постійно покликаються на йосифінські інвентарі. Що це значить і чому кожна згадка про ці інвентарі зрушує їх так до глибини? Оціните це, коли звернете увагу на такі дві речі: патент про скасування панщини, як відомо, дарує селянам ті землі, які находяться в їх володінні й записані як рустикальні грунти в інвентарях з року 1820. Давніші відносини володіння наше право публічне признає за неважні. Чому ж ці люди ніколи не покликаються на ці інвентарі, лише з такою впертістю сягають дальше в минуле? Відповідь на це дають нам слова патентів і списки крайової табулі. Йосифінські патенти виразно говорять про громадські ліси, — інвентарі з року 1820 нічого про них не знають. В йосифінських інвентарях значні простори лісів і пасовищ зараховані до рустикальних грунтів; у році 1820 це вже панська власність.
Для прикладу подає промовець порівняльний витяг з інвентарів із року 1763 і з 1820, що стосуються до того села, з якого походять підсудні; показується, що народна пам'ять докладно зберегла межі й об'єм первісної громадської власності і що саме про цю власність повстав увесь довголітній спір.
— Не забувайте, панове, — говорив Владко щораз теплішим і певнішим тоном, — що, як ми це чули з уст підсудних і свідків, звичаєве народне право в грунтових справах і в громадських справах не знає задавнення. Для оцінки поступу цих людей пригадайте собі, що на понаддвадцятилітній процес з двором у справі тих грунтів, які, на їх думку, до громади належать, вони видали коло десяти тисяч ринських, себто мало що не два рази стільки, скільки спірні грунти взагалі варті. Тому це певне, що не жадоба чужої власності, не жадоба збагатитись коштом пана спонукала їх до цього. Пожадлива людина не видає двох гульденів за один. Пригадайте собі, панове, те, що ми тут так само багато раз вчули з уст багатьох людей, що земля в їх розумінні — це щось далеко більше і святіше, ніж звичайна приватна власність, набута особистою працею, це перша умова існування громади, існування будучих поколінь, народу. Отже, для неї ці труди, ці жертви, за неї готові були вони навіть кров свою віддати і кров ворогів пролити. Не схильність до процесів, про яку стільки в нас говорять, була причиною того, що вони так довго тягнули справу. Ні, мої панове! Хто знає, скільки прикростей, трудів, тривоги й понижень приносить нашому селянинові, темному й несміливому, всяке найменше зіткнення з «панами», а тим більше всякий процес, той признає, що засуджувати цього селянина в якійсь особливій схильності до процесів було б просто смішно. А якщо, проте, ці люди вели таку довгу й завзяту боротьбу, не вагались руйнуватися для неї та йти на багнети вояків, то чи можете сказати, панове, на сумління, що спонукали їх до цього низькі, підлі, звірячі, кари гідні мотиви? Моє сумління каже інакше. На мою думку, ці люди, темні й зневажені, шукали правди та справедливості, яка давно, давно, мов муха в павутинні, застряла в сіті безчисленних патентів і розпорядків. Коли вони, незважаючи на двадцятилітні труди, не могли її розмотати, вдалися до останнього шляху, того самого шляху, до якого не раз вдавалися великі герої і далеко більше освічені суспільності, — апелювали до сили, і сила їх також поборола. Без уваги на те, що наш розум може думати про цю поведінку, наше почування, наше сумління, панове, не може відмовити йому і признання симпатії. В нашім часі, що загруз в егоїзмі й матеріалізмі, бачити людей, які відреклися своїх вигід і інтересів, а шукають загинувшої правди, справедливості, — це підносить, мої панове, це освіжує і ублагороднює, хоча б ці люди були в полотнянках або навіть у лахманах.
Тепер голос Владка, чистий і повний, мов голос дзвона, панував у залі. Ані сліду непевності, ані тіні фразеології або погоні за ефектом, ані крихти розчулення або іронії: в кожнім слові чути було щире переконання, чисту, мов кристал, правду. Багатьом жінкам сльози мимоволі текли з очей, а одна з обвинувачуваних, піднісши вгору руки, сказала голосно, словами, перериваними плачем:
— Нехай благословить тебе Бог, ти, Божа дитино, що так за нас, бідних, промовляєш! Нехай Бог благословить тебе!
Однак, голос Владка не дійшов іще до кульмінаційного пункту своєї шкали. Чим ближче до кінця промови, тим більше він ріс і могутнів, тим більше збирав почування. Торкаючися слів прокурора про поширену по всім краю шкідливу й небезпечну конспірацію, він указав її не під сільськими стріхами, але в багатьох палатах, в парламентарних залах, у канцеляріях, де виробляються закони, що підпирають інтереси одного нечисленного класу, однієї упривілейованої касти на шкоду для добра мас, для добра загалу. Не представники, а жертви цієї мовчазної, але могутньої своєю організацією, освітою та впливами конспірації стоять перед судом. Не на ці жертви повинен спадати увесь тягар відповідальності за сумні й гідні шкодування факти. Ті факти, що порушили спокій суспільності, знищили ці жертви матеріально. Те, що для нас було лише прикрою новиною, було для них руїною. За свої вчинки понесли вони вже аж надто дошкульну кару. Промовець закінчує, висловлюючи сподівання, що є ще справедливість у серцях громадян нашого краю, що люди, які шукають справедливості з пожертвуванням власних маєтків і нараженням власного життя, не зарахуються між злочинців. Промовець не просить виправдати підсудних, але переконаний, що іншого вироку, крім виправдувального, присяжні судді не можуть винести.
Це сміливе закінчення викликало рух невдоволення в трибуналі. Серед тиші, яка залягла в залі після промови Владка, чути було виразно, як один із суддів, трохи глухий, шепнув до другого, думаючи, що ніхто його не чує:
— Це, пане добродію, не оборонець, das ist ein Wühler![2]
Натомість на обличчях присяжних суддів засіла поважна задума. Владко порушив річ зовсім з нового кінця, з якого її досі не порушувано, і вдарив у струни, близькі та споріднені міщанам і іншим членам лави присяжних. Так само й на публіку, зокрема на галереї, його промова зробила могутнє враження, а хоча граф Гіацинт із графом Альфонсом усміхалися зневажливо, однак було видно, що Владкова промова діткнула їх у багатьох пунктах дуже немило і що воліли б були, щоб цей молокосос промовляв десь у стайні до коней, ніж тут до присяжних суддів.
Іще раз устав прокурор і іронічним зворотом відвів усі Владкові висновки про якесь видумане звичаєве право, а потім сів, цілком залишаючись при своїм обвинуваченні. Оборонці мовчали, отже, голова, звертаючись до присяжних, подав їм широке резюме всього процесу. В його голосі від самого початку чути було не зовсім приглушену ноту невдоволення з оборонців. Резюме, чим дальше, тим більше перемінювалось в обвинувачення. Голова пильно вишукував і підносив усе, що промовляло на шкоду обвинувачених, полемізував з виводами коморника, звисока трактуючи, а головно ігноруючи Владкову оборону яко стилістичну вправу, що зовсім не належить до справи. Чим довше він говорив, тим більше сам себе переконував про вину підсудних, тим більше його голос набирав певності, що присяжні винесуть засуджуючий вирок. А коли при самім кінці тлумачив і вияснював їм закони, які вимагають покарання підсудних, його голос звучав суворо і майже наказуюче, немовби з натиском нагадував присяжним, що їх громадським обов'язком є на кожне з поставлених їм 50 питань відповісти одноголосно «винен». Отже, перечитав їм довгий лист цих питань і пустив їх до бічної зали. Однак, на жаль, пан голова, рахуючи на ефект свого останнього слова, перерахувався трохи. Його резюме, хоч сказане з незаперечним талантом і великою виразністю, мало одну велику хибу, — було задовге, бо ж тривало майже цілі дві години. Слухаючи його висновків, які повторювали не зовсім безстороннім способом те, що всі вони самі знали й чули, присяжні мали час до грунту проклясти його прокурорську ревність, тим більше що вже давно минула перша година і всі хотіли якнайшвидше йти на обід.
По виході присяжних суддів фізіономія судової зали відразу змінилася, відлетів дух вимушеної поваги й церемоніальності, що панував у ній досі. Члени трибуналу повставали, тяжко зітхаючи, ніби по виконаній тяжкій праці, і один по одному удались до сусідньої кімнати на цигарку. Прокурор наблизився до Владка і з іронічним усміхом гратулював йому його першої, світлої промови. Те саме робили й газетні кореспонденти, один з яких зараз попросив у нього дослівного тексту такої знаменитої промови для своєї газети і вельми шкодував, довідавшись, що Владко, крім напрямних точок, не має нічого писаного і що ціла промова була імпровізацією.
Обік нього також найшлись численні знайомі правники, що запросили його по скінченому процесі на спільний обід, який прийнятим у суді звичаєм вони дають на честь першого дебюту кожного нового товариша, — розуміється, за його гроші.
Та найбільше здивувала Владка гратуляція двох панів, що знаходилися в часі процесу у відділі для публіки, — графа Гіацинта та графа Альфонса, дідича збунтованого села.— Гратулюю, гратулюю! — мовив усміхаючись граф Альфонс, стискаючи Владкову руку. — Знаменито боронили ви цих драбів. Розумію ваш обов'язок, ремесло! Так мусило бути! Але вірте мені, вони цього не варті.
— Знаєте що? — грубо сказав граф Гіацинт. — Коли б я був присяжним суддею, я звільнив би цих бунтівників по вашій обороні, але коли б я був королем, то велів би вас повісити на власну відповідальність.
І граф, сміючися, поплескав Владка по плечі.
— Дякую графові за комплімент! — відповів кланяючись Владко.
Регіна сиділа німа і глуха до всього, що говорено довкола неї; її зір і слух зосередились лише в однім пункті — коло Владка. Його тріумф видавсь їй власним тріумфом. Вона рада була б подякувати тим усім панам, що гратулювали Владка. Як же радо була б і сама вмішалася в цю громадку, як тепло була б стиснула Владкову руку! Та ось він підвів очі до неї, — вона мимоволі, несвідомо навіть, усміхнулась, і він відповів їй поклоном. Почувала себе щасливою і заплющила очі, бажаючи продовжити в пам'яті на завсіди ту гарну, щасливу хвилину.
— А, Регінко, гратулюю, гратулюю! — шептала їй до вуха Мільця. — Ти зробила Eroberung![3] Бачиш, як кланяється тобі Калинович!
— Дай мені спокій! — відповіла Регіна, обливаючись рум'янцем.
— Е, що я бачу! — сказала нескорена Мільця. — Він і на тебе зробив помітне враження! Що ж, дай Боже щастя. А признайся, може, він уже просив твоєї руки?
— Мій Боже, чого ти хочеш від мене! — гукнула Регіна, роздратована цим легкодушним розбором її найтаємніших почувань і думок.
— Не бійся, я нікому не скажу! — наполягала Мільця. — Ну, признайся! Ти думаєш, що я не знаю, що діється між вами?
— Ну, що знаєш? — підхопила Регіна і аж підкинулась на місці.
— Ага, бачиш! Удар об стіл, а ножиці відізвуться. Вже що знаю, то знаю, але нікому не скажу.— Ні, скажи, скажи! — налягала Регіна.
Їх жваве шептання не звертало на себе нічиєї уваги, бо галерея була цілком порожня, усі дами повиходили в коридор, щоб прохолодитись, а в залі панував гамір і шум.
— Не дуже так удавай! — відповіла Мільця, і в її гарних, синіх очах блиснула така зависть і ненависть, яких ніхто наперед не міг був запідозріти у такої гарної і невинної істоти. — Не дуже вдавай! — повторила вона. — Бо якщо лише хочеш, то все оповім, але… мамці.
— Говори, говори! — відповіла з удаваною байдужістю Регіна. — Я цікава, що ти можеш про мене такого сказати, до чого і я соромилася б признатись.
— Чи так? О свята! О непорочна! І до сходин сам на сам з паном Калиновичем в його кавалерськім помешканні також можеш признатись? Нібито на лекцію йде, а вона собі — шусть наліво! І думає, що ніхто про це не знає.
— Дійсно, — відповіла Регіна з вимушеним спокоєм, — я не знала, щоб хто мав інтерес і охоту шпигувати мої кроки, і до того так по-дурному шпигувати!
— Ага, по-дурному! — відповіла Мільця. — А мамі можу сказати про цю дурницю?
— Говори, говори, коли свербить тобі язик.
— А певно, що свербить мене. Тут, серденько, не ходить про мій язик, але про честь нашого дому!
— Що? — крикнула вголос, не можучи прийти до себе з обурення, Регіна. — Ти… ти… смієш…
Голосу їй недоставало, щоб докінчити речення, але Мільця, перериваючи її тріумфальним голосом, шептала:
— Ну, не кричи так! Ми в судовій залі. Почекай трохи, вернемось додому і там розговоримося при мамі!
Регіна замовкла і відвернулась від неї. Пекучі сльози сорому, обурення й розпуки заливали її очі, не перші вже сльози, пролиті під гостинним дахом тітки. Вона не дбала про те, що скаже тітка на нужденне відкриття Мільці, — почувала себе чистою й невинною. Обурило її лише те, що Мільця сміла підозрівати її в якихсь вчинках, які нарушували б честь їх дому, і що та сама Дреліхова, про поведінку якої ще в дитинстві чула вона від бабки уривчасті оповідання, може перекинутись на суддю її моральності. Крізь виливані тихо, з стисненими устами сльози, що не приносили їй пільги, поглянула на Владка. Він стояв на середині зали і потиху розмовляв шось з обвинувачуваними, облитий промінням сонця, в усій пишності своєї симпатичної мужеської постаті — і щойно його вид приніс їй втіху. О, коли б він знав, що вона терпить у цій хвилині, він втішив би її, він одним словом, одним поглядом розбив би внівець ці нужденні інтриги, якими тут обсновано її під виглядом гостинності й материної опіки! Він не дозволив би кривдити її, поміг би їй видобутись на вільний світ, до нового, щасливого життя, якого бідна дівчина, правду сказавши, і не зазнала в своїм житті.
Та ось гамір у залі втих, — увійшли присяжні. Галерея знову заповнилась. Залунав дзвінок голови, і всі зайняли свої місця. Присяжні сіли також, крім їх голови, товстого панка з широким голеним обличчям виразно жидівського типу. Був це один із значніших львівських банкірів, чоловік освічений, знаний з ліберальних поглядів, що при нарадах присяжних суддів також значно впливав на їх вислід. Він стояв випростуваний, з піваркушем паперу в руці, — тим самим піваркушем, на якім списані були питання, запропоновані присяжним трибуналом. Озброївши ліве око вправленим у золото моноклем, він почав читати текст питань тоном, в якім очевидно старався наслідувати канцелярського перогриза. Щойно по прочитанні питання, відкидаючи енергійним рухом монокль, повішений на шовковім шнурку, додавав зовсім відмінним, гострим і сильним голосом: десятьма голосами ні, двома голосами так! Усіма голосами ні і т. д. Перевага виправдуючих голосів при кожнім питанні була велика. Голова трибуналу був трохи змішаний. Прокурор устав і вихиливсь наперед, немов готуючись до опору проти такого нечуваного вироку. Навіть пан коморник якось ніби соромивсь і опустив униз свої очка, боячись зустрінути повний докору погляд графа Гіацинта.
Та раптом змінилася сцена: голова трибуналу випогодив чоло, прокурор сів, коморник підвів очі. Одного з підсудних сімома голосами проти п'ятьох присяжні признали винним в чинному опорі властям. Був це неначе жертвенний козел, якого й заколов трибунал по кількахвилинній нараді, засудивши його на півроку тюрми, а увільнивши всіх підсудних. Такий висновок був головно ділом голови присяжних, який із звичайною всім фінансистам проникливістю зміркував, що звільнення всіх обвинувачених матиме для них далеко гірші наслідки, бо ж прокурор, без сумніву, заявить про оскарження вироку, а трибунал ухвалить затримати всіх підсудних аж до рішення найвищого трибуналу під слідчим арештом, що, певно, потриває бодай півроку. Отже, за його порадою, визнали присяжні за найвідповідніше пожертвувати одним підсудним, якому найбільше доведено причетність, щоб здобути негайне звільнення інших. І дійсно ця надія здійснилась, і прокурор не заявив про оскарження, а голова наказав зараз випустити на волю арештованих селян.
Даремне було б намагання описати радість підсудних з приводу цього вироку. Вони обнімались і плакали в залі. Навіть засуджений усміхався крізь сльози. Навіть публіка, що під час процесу не дуже симпатизувала їм, розчулилась і виявляла радість. Навіть граф Альфонс, що перед тим не зволив і поглянути на них, наблизивсь до них з протекційним усміхом, а коли деякі наблизились і поцілували його руки, сказав їм по-українськи, грозячи пальцем:
— Но, цим разом маєте щастя!
Тимчасом Владко, умовившись із своїми знайомими правниками щодо ресторану, в якім мав відбутись обід, побіг до керкермайстра, щоб домогтися негайно полагодити всі формальності і випустити підсудних на волю, залишаючи заразом для засудженого десять гульденів на його потреби. І дійсно, не минуло чверть години, як Регіна, мовчки повертаючись із Мільцею додому, побачила Владка в оточенні цілої групи звільнених селян, коли він ішов в їх товаристві до ресторану на обід. В тій хвилині першого і такого повного тріумфу її вид був йому, очевидно, дуже приємний; він уклонився їй, і всі селяни, ведені інстинктовим прочуттям, зробили те саме.
Була вже сьома година по полудні, коли Владко змучений багатими враженнями нинішнього дня, але заразом веселий і почуваючи в собі подвоєні сили до дальшої праці, повертався додому. Вгостивши товаришів і селян, він відвів цих останніх на залізницю, давши кожному крадькома гроші на дорогу, зайшов до канцелярії свого меценаса і виробив один важливий і пильний реферат, а почувши від когось у канцелярії якісь недобрі звістки про Начка та його «Gońiec», довго ходив по місту то до друкарні, то до редакції, то до давнього помешкання, шукаючи брата, але, не знайшовши його ніде, вернувся додому. Як же здивувався, коли в передпокої застав Регіну, що, звернена обличчям у кут, гірко плакала.
— Мій Боже! — скликнув Владко. — Пані тут! І в сльозах! Що сталось? Що з вами?
І, подавши їй руку, попровадив її, бліду, що хлипала й надаремне старалась заспокоїтись, до салоника.
— Сідайте! Вспокойтеся, пані! — говорив Владко, з щирою старанністю садовлячи її на кріслі. — Мій Боже, ви, може, вже давно ждете на мене?
— Так, пане, — відповіла Регіна, звільна заспокоюючись. — Я ждала вже понад годину, і ця година видалась мені вічністю.
— Та що ж сталось? Чого ви плакали?
Замість відповіді Регіна знову заллялася сльозами і закрила обличчя хусткою.
— Пробі, панно Регіно! Вспокійтеся, пані! — скликнув Владко і взяв її за руку, яку вона пустила йому без опору. — Якщо лиш я можу вам щось порадити, то прошу мені сказати. Адже ви знаєте, — додав він тихішим голосом, який походив з глибини серця, — що для вас усе, все готов я зробити.
Регіна відкрила заплакане обличчя і своїми великими мокрими очима поглянула на Владка з виразом такої вдячності, такого гарячого й глибокого почування, що аж йому самому сльози почали тиснутись до очей.
— О, дякую вам, пане, дякую! — сказала Регіна. — На вас єдина моя надія. Але, прошу вас, лишіть мене на хвилиночку! Нехай успокоюсь, зберуся з думками! Мій Боже, все це спало на мене так несподівано, зранило мене так боляче!..
Владко, не говорячи ні слова, відійшов до свого кабінету і сів на кріслі, надаремно стараючись відгадати, що могло привести до нього Регіну в такій незвичайній порі і в такім незвичайнім стані. Нараз його погляд звернувся на купку сьогоднішніх листів, що від ранку ще лежали на столі. Він узяв їх, порозтинав і заходився читати. Раптом, перечитавши перший лист, зірвався мов опарений і почав швидко ходити по кімнаті. Лист був від нотаря з Дрогобича.
«Шановний пане докторе, — писав нотар. — Перший раз у моїй практиці трапляється мені, щоб так ошукано і в поле виведено мене, як це сталося тепер, і то, на жаль, правдоподібно на шкоду вашої клієнтки, панни Регіни Киселевської. Той негідник Шнайдер ручив за жеребок своїм маєтком, який мав лише на папері, і надто поставив мені яко співручителів двох знаних мені особисто бориславських шахраїв, хоча зовсім багатих. Як таких знав я їх, але не знав, що саме того дня, на годину перед підписанням поруки, обидва оголосили в суді банкрутство. Вони сидять тепер, правда, в криміналі, але вам з того не прийде нічого. А Шнайдер із грішми втік не знати куди. Є підозріння, що він утік до Америки, але що ще передучора тут його бачено, отже, мабуть, досі недалеко заїхав. Має він брата в гірськім містечку Лютовиськах, як кажуть, аптекаря. Хто знає, чи поки що там не сховався. Я з свого боку зробив те, що є моїм обов'язком, дав знати про всю справу до суду, що негайно на всі сторони розіслав вслід листи й телеграми. Але я думаю, що було б, проте, бажаним, щоб ви самі особисто вдались до Лютовиськ: може, там вам удасться вислідити й зловити цього пташка. Може, він задумає через тамошні гори стежками перебратись до Угорщини; було б це для нас фатальним, бо ж напасти на його слід в Угорщині було б незвичайно трудно, а може, навіть неможливо. Тому раджу передовсім не тратити часу. З пошаною і т. ін.».
Хвилину поміркувавши над цим листом, Владко вдався просто до Регіни.
— Думаю, що я найшов причину суму пані, — сказав він. — Запевне, ви одержали відомість із Дрогобича?
— З Дрогобича?
— Так, від нотаря.
— Хіба ви маєте що від нього?
— Так. Він доносить мені фатальну відомість. Шнайдер утік із грішми.
— Чи так? — сказала Регіна досить байдужим голосом.
— Отже, ви вже знаєте про це?
— Ні, пане.
— Як то? Хіба не це було причиною вашого суму?
— Ні, пане! — коротко відповіла Регіна. — Знаючи віддавна цього Шнайдера, я сподівалася наперед, що він уладить нам якусь несподіванку. Але для мене тепер все одно.
— Все одно? Для пані? Бійтесь, пані, Бога! Адже це величезна сума, двісті тисяч! Нотар пише мені, щоб я зараз пустився за ним у погоню, в гори, до Лютовиськ. І думаю, що є в цьому рація.— І ви думаєте їхати?
— Так, пані.
— Добре! — сказала врадувана Регіна. — Поїдемо разом!
— Що? Разом? — сказав здивований Владко.
— Так, пане, сподіваюся, що візьмете мене з собою.
— Але ж тітка… Чи вона дозволить вам їхати в таку подорож?
— Не говоріть мені про тітку! — з гнівом скрикнула Регіна. — Тітка не хоче знати мене! Тітка вигнала мене з дому, викинула на тротуар! О мій боже, мій боже! Що я буду діяти, нещаслива!
І бідна дівчина знову залилася сльозами. Владко стояв перед нею, онімілий із здивування.
— Але що ж сталося? З якої причини?
— Не питайте про причину! — відповіла Регіна. — Колись, може, вам скажу. А тепер ходімо, ходімо звідсіль! Не хочу бачити більше цього ненависного Львова.
Владко стояв змішаний і здивований, не знаючи, що говорити, що почати в такім незвичайнім становищі. Нараз Регіна енергійним рухом руки обтерла сльози з очей, встала і, наблизившись до Владка, взяла його за обидві руки.
— Пане, — сказала вона, — скажіть мені правду! Чи ви чесна людина?
Владко великими очима видививсь на неї.
— Стараюсь нею бути, — відповів він.
— А кохаєте мене хоч трошечки, хоч десяту частину того, як я вас кохаю?
Замість відповіді Владко з усім жаром молодості притиснув Регіну до своїх грудей і зложив перший, довгий поцілунок на її устах.
— Регіно! Дорога! — вишептав він і не міг докінчити від надміру почувань, що охопили його.
— Отже, я не помилилась, не обманулася у вас! — говорила втішена Регіна. — Отже, ви не відмовите мені в своїй допомозі?
— Моє життя! Все, все зроблю для тебе!
— Добре. Дякую тобі. Отже, маєш мене всю, як я є. Я твоя. Від тебе залежить тепер моє життя або моя смерть. Дозволь мені їхати з тобою. Не відтручай мене, бо інакше один тільки полишиться мені шлях — до Пелчинського ставу.Владко не дав їй докінчити цих слів. Гарячим поцілунком він затулив її уста.
— Ні, ні, ні! — шептав він, притискаючи її до себе. — Не думай про це! Забудь про все зле й непокояче. Ти моя, і доки я живу, нікому кривдити тебе не дозволю. Ходи, підемо в погоню за цим ошуканцем, а що дальше робити, це вже врадимо по дорозі.
І доки Регіна збиралась, Владко написав пару слів до свого шефа, просячи у нього кількаденної відпустки для важної справи, дальше написав карточку до Начка, повідомляючи його коротко, що виїжджає, і, всунувши до конвертів обидва листи, вклав їх до кишені пальто.
Регіна була вже готова. Владко позамикав кімнати, відправив слугу і, подавши руку Регіні, вийшов з нею на вулицю. Він кинув листи до поштової скриньки і закликав фіакра. Саме була восьма; за півгодини відходив поїзд до Перемишля; там треба буде переждати до рана на поїзд, що йде до Хирова й Задвір'я, цим поїздом доїхати до Устєрік, а звідти хурою три милі в гори до Лютовиськ.
— На головний вокзал! — кликнув Владко до фіакра, коли обоє сіли у вигідній каретці.
Фіакр затяв коні, і коляска з лускотом покотилась по бруку, відвозячи щасливу пару.
——————