Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель V |
VI ▶ |
|
Минуло років з п'ятнадцять. Було це восени 1874 року.
Брати Калиновичі займали гарне помешкання на Панській вулиці, на першім поверсі у флігелі, яке складалося з двох кімнат, салоника й кухні. В одній кімнаті була спальня обох братів, у другій досить багата бібліотека й кабінет, а салон був заразом і їдальнею. Незважаючи на те, що це було кавалерське помешкання, то все таки обладнання було незвичайно зі смаком і практичне, хоч далеке від усякого фальшивого блиску й пишноти; зате лад усюди був зразковий, чистість, що нічого не лишала бажати. Брати Калиновичі, хоч молоді кавалери, вели життя таке правильне й умірковане, що міг би позавидувати їм не один сімейний чоловік. Правда, це не було життя книжкових молів і кабінетних воркотунів, — навпаки, брати радо бували в товариствах чи то в численних приватних домах, чи в касинах і клубах, брали участь у товариських забавах і розвагах, але всюди й у всьому вміли заховувати міру, в усе вносили якийсь відтінок поважної, глибшої думки, а це надавало їм особливого такту в поведінці і оточувало їх деяким чаром, що вирізнював їх між масою освіченої молоді столиці.
Брати Калиновичі скінчили саме перед роком університет, Владислав — правничий виділ, а Гнат філософський — і перед місяцем поскладали обидва summa cum laude[1] докторські екзамени. Владислав відбув уже судову практику, і його прийнято до канцелярії одного з перших львівських адвокатів на адвокатську практику. А Гнат вибрав собі зовсім іншу професію: не думав про педагогічну кар'єру, але, маючи вже здавна замилування до історії й публіцистики та поробивши грунтовні студії над політичним, економічним і умовим станом краю, задумував з новим роком заснувати політично-суспільну газету, посвячену обороні крайових справ, а зокрема обороні справ сільського люду, і стати самому на чолі цієї газети в ролі керівника, редактора й головного співробітника.
Обидва були молоді, вродливі, здорові і здібні, а крім того, заможні і незалежні, — тому не дивно, що життя стелилось перед ними, мов брукований, битий шлях. Запрошувано їх до всіх кращих домів не тільки вищої інтелігенції, професорів університету, учителів і урядовців, але й маєтних інтелігентних жителів міста, і всюди вітано їх радо й вирізнювано їх не в однім напрямку. У гарного полу мали вони також щастя, і не одна мати тихцем благала Бога, щоб могла котрого з них назвати своїм зятем. А брати всюди і супроти всіх трималися з гідністю і тактовно, не забуваючи проте, що були молоді й мали гарячу кров і серце, яке так само, як і в інших, бажало розкошів життя. Зав'язувались також часто любовні зв'язочки, що живіше порушували юнацьку кров, родили силу світлих мрій, але по короткім часі розпливались непомітно, мов рожеві хмарки в літню днину.
Правда, нікому з «товариства» не було таємницею, що брати Калиновичі походили з низького роду, що були синами вбогого канцеляриста, — а він знову, своєю дорогою, був сином убогого українського попа, — що, полишившися рано сиротами без батька й матері, якийсь час вели життя львівських вуличників і раз навіть увійшли в конфлікт з властями та ближче зазнайомилися з внутрішнім уладженням криміналу, — все це здавна було відоме від шкільних товаришів Калиновичів, і якийсь час деякі занадто горді дами пробували навіть шпигати братів у «товаристві» натяками на це їх несвітле минуле. Та брати приймали ці шпигання з такою добродушною байдужістю, такі далекі були від того, щоб ображатись або як-небудь дратуватися з цієї причини і показували таку готовість оповідати coram publico[2] епізоди з свого тодішнього життя, яке називали своєю першою й найтяжчою школою, що незабаром усім відпала охота як-небудь шпигати їх, а молоді літа братів перестали бути тією понурою хмарою, яка кидала б тінь на теперішність, але, навпаки, стали якоюсь невиразною, трохи навіть романтичною імлою, на темнім тлі якої ще корисніше відбивались симпатичні постаті братів Калиновичів.
Знали також, що вони були пізніше на утриманні в простого селянина з Вільки, якого й тепер ще оточували своєю вдячністю, обдаровували майже синівським прив'язанням, але й це не шкодило їм в очах «товариства». Хоч вони були відомі як хлопомани, одначе так мало селянського було в їх постатях, поведінці та словах, так уважно й делікатно вміли вони поводитися, коли заходила мова про переконання й погляди, що зазначували своє становище з усякою рішучістю, але також і з усякою уміркованістю, ніколи не доходячи до фанатизму й партійного засліплення, ніколи не висловлюючи своїх поглядів визиваючим робом, не кидаючи своїми переконаннями нікому в очі. Слухали їх аргументів з усміхом, але не без приємності, тим більше, що в дискусії цього роду запускалися нерадо, ніби знехочу. Очевидно, не йшло їм про пропаганду, про швидку зміну чужих переконань, але швидше про старанне відмежування власних. Отже, були це, як висловлювалися дами з «товариства» — «хлопомани comme il faut»[3], а як говорили мужчини, що були більше вправні в політичних справах і вміли цінити вагу аргументів, були це «демократи, з якими можна говорити».
Без сумніву, найбільша частина чару, що оточував цих демократів, особливо в очах старших людей, лежала в тій свідомості, що брати Калиновичі — заможні, ба навіть дуже маєтні люди. Звідки прийшли до маєтку вихованці простого селянина з Вільки, від якого не тільки не дістали нічого, крім виховання, але якого, навпаки, не раз іще й самі в пізніших літах підпомагали? Ніхто не знав цього докладно. Протягом усього часу свого шкільного життя брати заробляли багато приватними лекціями і вже тоді виробили собі популярність, а часто приязнь і непрошену протекцію в багатьох впливових домах. Вони одягались завсіди порядно, навіть елегантно; ані в їх вигляді, ані в мінах, ані в словах ніщо не зраджувало тяжкої боротьби за щоденний хліб. Були в кожнім випадку спокійні й певні себе, мов хлопці, виховані в найкращих умовах. Коли вступили до університету, їх обставини ще поправились: обидва дістали крайові стипендії, що, побіч приватних лекцій, уможливили їм порядне утримання на власну вже руку у Львові і зібрання добірної та цінної бібліотеки для професійних студій, яким задумували посвятитись. Уже тоді нікому з університетських товаришів не приходило якось на думку випитувати їх про маєткові обставини: всі знали, що Калиновичі живуть достатньо, що радо допомагають потребуючим товаришам, але що всі їх засоби — це виключно плоди витривалої різнородної праці.
Та після скінчення університету обставини дещо змінились. Брати дістали з Росії від якогось незнайомого адвоката повідомлення, що стрий їх матері помер, не зробивши заповіту, і полишив значний спадок у готівці й земельних добрах. Адвокат, якому уряд доручив кураторію спадщини, за допомогою довгої судової процедури довідався про існування братів і просив їх, щоб з документами, які стверджували б слушність їх претензій, чимшвидше прибули до Росії. Цей лист бачили декілька товаришів, хоч ніхто з них не вмів прочитати його, бо лист був писаний по-російськи. І дійсно, брати вибралися в дорогу. Пробувши в Росії несповна місяць, повернулися спокійно, як звичайно, не показуючи ніяких ознак радості, ані суму. Коли товариші почали допитуватись їх про спадок, вони відповідали коротко й неохоче, не бажаючи описувати російської процедури, але призналися, що в результаті подорож їх увінчалась добрим успіхом. З уривчастих згадок, схоплених протягом розмови, товариші висновували лише стільки певного, що, крім Калиновичів, був іще інший претендент до спадку і що брати в полюбовній згоді довершили поділ тим способом, що претендентові відпустили земельні добра, а собі залишили готовий капітал. Скільки виносив цей капітал, цього ніхто ніколи від братів не довідався докладно: деякі говорили про сотки тисяч, інші, скептики, заледве про декілька тисяч. Самі брати, коли подібні чутки оббивались об їх уха, усміхалися і знизували плечима, немов уважали це за річ, негідну ближчого пояснення. А коли часом якісь нескромні вуста наполягали надто вперто на них, щоб вияснили цей темний пункт, брати завсіди вміли вислизнутися зручним висловом, наприклад, як-от загальник, що «вистачить на наше життя» або що «не гроші надають вартості людині, але людина грошам» і що «всякий капітал тоді лише має вартість для людства, якщо обертається на корисні для людства речі, а в противнім разі стає тільки молохом, що пожирає тисячі жертв, але не творить нічого живого». Гарні це були думки, але ані не були нові, ані не становили відповіді на питання. Щойно, коли розійшлася звістка, що один з Калиновичів задумує видавати на власну руку газету, коли підраховано, скільки таке підприємство вже від першого кроку коштує: сама кавція 6000 золотих, наймання приміщення, друкарня, співробітники, адміністрація, кольпортери і Бог там іще знає що, — коли розмислили, що Гнат Калинович надто розважний, щоб не вкидати в це підприємство всього свого маєтку, і що Владислав Калинович мусить мати бодай друге стільки, як Гнат, — то гарячі уми й живі уяви різних приятелів і приятельок з усякою математичною докладністю обрахували маєток обох братів — одні на 100, другі на 200, а інші навіть на 500 тисяч золотих. Отже, не дивно, що Калиновичі стали найінтереснішими юнаками в салонах інтелігентного товариства. Найвища сметанка, магнатське, аристократичне товариство держалось, як завжди, в своїм тіснім, замкненім кружку, — дістатися в цей окремий і взагалі для них непривабливий світ брати ані не старалися, ані не бажали.
Саме вибила шоста на бернардинській вежі; вже смерклося зовсім. У салонику й кімнатах братів Калиновичів палилося декілька ламп і свічок, крутилася стара куховарка, що служила їм разом за господиню і прислугу; крім старої Миколайової, крутився також найнятий з ресторану кельнер і ще один, так само лише на сьогоднішній вечір найнятий слуга, уставляючи столи та крісла, розвішуючи у відповідних місцях лампи, переносячи крісла й софи. Куховарка позастелювала столи і потім пішла до комода по сервети, коли тимчасом кельнер розкладав на поставці принесені з ресторану тарілки, полумиски, ножі, ложки й виделки. А брати тимчасом устаткували в своїй спальні все, що було потрібне, щоб хвильово перетворити її на елегантну курильню, де приготовано все, що розвеселяє серце пристрасного курця.
— Скільки накрить, властиво, звелите, панове, приготовити? — запитала Миколайова з сусідньої кімнати, з відтінком неохоти й роздратування в голосі.
— Двадцять, Миколайова, двадцять, — сказав лагідно Владко. — Але на всякий випадок не зашкодить, як матимете ще з п'ять накрить і порцій в резерві. Двадцять панів нам обіцялось, але, може, збереться їх і більше.
Миколайова відійшла, мурмотячи щось під носом і підозріливо пильнуючи очима чужих слуг, що були такі звинні, мов вивірки, і зиркали так по-злодійськи, мов сороки.
— І нащо саме мої панове мусять збирати в себе стільки всякої голоти? — мурмотала стара куховарка, перебираючи білизну в комоді. — Давай йому їсти й пити та всякі вигоди! Нароблять тут крику, сміття, непорядку, диму та пліток, і, їй-богу, не знаю, нащо це все здалось. Чей же ж то мої панове, Богу дякувати, не такі, щоб потребували зважати на ласку цієї різної голоти. Певно, мають стільки, що могли б закупити їх усіх з душею й тілом. Ба, коли то молодість ніколи не розважить, що старому може це бути затрудне на його старі кості! «Мусимо, Миколайова, поставитись! Матимемо гості!» — і маєш, бабо, празник. Роби, Миколайова! Старайся, щоб усього було подостатком — і їди, і пива, і вина, і цигарок, і накрить, і крісел, і тарілок, і начинь, і Бог не знає чого ще. А все це на моїй голові, бо чей же самі панове цим не займатимуться, мають що іншого до роботи. Га, що ж маю робити, нехай і так буде. Побачимо, чи стара Миколайова не потрапить іще вистарчити за дві молоді вертихвостки сьогоднішніх часів.
Доки ще пороблено всі приготування, почали сходитися гості, яких запросили брати на товариську вечірку. Не була то вже перша вечірка, яку вони справляли, але перша, на яку запрошено таке численне й різноманітне товариство. Були тут адвокати й урядовці, конципієнти й ад'юнкти, а навіть один радник крайового суду. Було дальше декілька журналістів і письменників, і декілька сеймових депутатів, а між ними два українські попи. Переважна частина цих людей зналась між собою; деякі приходили групками і, чи то сидячи в салоні, чи й проходжуючись по сусідніх кімнатах, продовжували початі на вулиці розмови. Брати вітали сердечно входячих і уважним оком стежили за групами, що розмовляли, як також за тими, що сиділи мовчки. Тут один, там другий із них старався якимсь зручним висловом піддержати розмову, знайомити між собою людей, що перший раз прибули, і уводити свіжі елементи в конверсацію.
— Слухай, Владку, що це у вас сьогодні за таке збіговище? — запитав Владка потиху один адвокатський конципієнт, пару років від Владка старший, якому лишалось уже тільки чотири роки практики до відкриття власної адвокатської канцелярії.
— Що ж, брате, — сказав Владко. — Вступаємо в нове життя, де доведеться нам стикатися з різними елементами. Отже, ми хотіли освятити цей вступ таким пам'ятковим бенкетом, який дав би нам у мініатюрі картину цього життя й цих елементів.
— Нехай вас чорти візьмуть! — крикнув конципієнт і засміявся голосно. — Отже, ми всі маємо бути для вас немов ілюстрацією в гумористичній книжці! Кланяюсь покірно!
— Ну що ж, брате, — відповів спокійно Владко, стискаючи йому руку, — дивлячись на річ із цього боку, то всі ми є рівночасно ілюстраціями для інших і спектаторами для себе. Подивись на цей альбом ілюстрацій, який тут маєш перед собою, може, й ти щось скористаєш.
— Щодо мене, то не маєш чого побоюватись! — сказав конципієнт. — У мене своя ціль на оці. Хочу здобути зичливість пана радника, а за його посередництвом вдертися в серденько його доньки. А гарну має донечку, їй-богу! І з посагом, розуміється. Варто труду й заходів, щоб цю справу зреферувати з успіхом. А може, ти міг би що мені помогти?
— З найбільшою охотою, — сказав Владко, — хоч не знаю ще, яким способом міг би я це зробити. З радником знаюсь, але не так близько, щоб мати вплив на його сімейні справи. А втім, це все залежить від обставин.
— Прошу тебе, не забувай про це! — сказав конципієнт і, стиснувши гаряче руку Владка, пішов до іншої групи.
— А, гратулюю вам, гратулюю! — мовив до Начка сивий, розчухраний редактор, весело потрясаючи руку юнака. — Це честь для нашого стану, коли такі молоді й спосібні люди жертвують для нього свою кар'єру, свій час і капітал.
— Що ж, пане редакторе, — відповів Начко, — кожний шукає шляху, який йому найдогідніший для його цілей. Називати це жертвою — то, на мою думку, надужиття великого слова.
— Ей, ви, молоді, молоді! — сказав, хитаючи головою, редактор. — Здається вам, що як ви виберете шлях, який вам у цій хвилі подобається, то він також буде найдогіднішим. А наш шлях, ласкавий пане, зовсім не встелений трояндами!
— Чи ж я бажаю цього? — додав Начко.
— Тепер, може, ви ще не бажаєте, — сказав понуро редактор. — Тепер ви ще молоді, в повнім розцвіті сил і сподівань. Але що ви скажете, коли ви так, як я, стеряєте тридцять літ у цім ремеслі? Угнеться хребет під тягарем дрібної праці, що не лишає по собі ніякого глибшого сліду. Передчасно посивіє волосся від журби й гризот і з приводу справ, що в іншім стані ані не перейшли б чоловікові через думку, що не мають найменшого зв'язку з власними його інтересами. А що найсумніше, мій милий пане, то те, що, перебувши цей довгий тернистий шлях, станеш, оглянешся думкою назад і що ж побачиш? Ми вийшли з безтямності, топтали стежку по безтямності і доходимо мало що не до того самого пункту, з якого ми вийшли.
— Ні, пане редакторе, — сказав поважно Начко, — думаю, що так категорично не можна цього твердити. Чей же вступаючи на який-небудь шлях, а тим більше на такий par excellence[4] публічний шлях, як публіцистичний, кожна думаюча людина мусить мати ясно сформульовану програму, ціль своєї діяльності, ясно визначені шляхи, вироблені погляди, рішучі симпатії!
— Те-те-те, — сказав старий редактор, махнувши рукою, — трапляється і так, що не один, вступаючи до газетярського ремесла, дійсно вносить із собою якусь програму, якісь ідеали. Але надовго цього не вистачить. Рветься людина, завдає собі праці, доказує, аргументує, повчає, а нарешті опускає руки, переконавшися, що цих його кров'ю й нервами писаних статей майже ніхто не читає, а якщо хто читає, то, певно, не передумає, не прочує й не витягне з них понук до діла.
Начко з недовір'ям схилив голову наліво і усміхнувся:
— Ну, пане редакторе, якщо так є, то признайте, що не варто бути журналістом. Краще шити чоботи або каміння товкти.
— Як для кого, мій ласкавий пане, як для кого! Я, наприклад, так уже втягнувся в це ярмо, що покинути його значило б для мене хіба перестати жити.
— Але ж то чей же можна зійти з розуму, роблячи день у день роботу, про яку згори мається переконання, що вона ні на що не придасться.
— Вибачте, ласкавий пане, цього я не говорив! — живо крикнув редактор. — Двояким може бути розуміння суті журналістики. Одні розуміють його як учителя й просвітника суспільності, уявляючи собі в простоті духа, що можуть впливати на суспільність, вироблювати її смак і переконання, вести її до цілей, які в непорочній, теоретичній світлості блищать перед їх уявою. Другі розуміють цю річ далеко скромніше. Не пнучись на трибуну, до якої не чують у собі здібностей, вони є лише слугами своєї суспільності, сповняють усяку суспільну функцію, заспокоюючи цікавість, задовольняючи смаки й уподобання тієї маси, з якої живуть. Їх гаслом є те, що сказав безсмертний Діккенс: «Давайте цим дітям факти, тільки факти, якнайбільше фактів!» Може, ви назвете це деградацією людської гідності, бо є й такі, що щось подібне бачать у цім другім розумінні журналістської служби. Та я не бачу в цім нічого лихого. Не можемо бути вчителями й законодавцями, — будемо репортерами.
Товариство поділилось на групи, зайняті живою розмовою. Група правників, особливо молодших, помалу зосередилась коло судового радника, що оповідав про новий аграрний бунт у товмацькім повіті, де баби з коцюбами довгий час ставили опір двом ротам війська, які прийшли на село для екзекуції за насильство громади над дідичем з того приводу, що громада цілком програла довголітній і дорогий сервітутовий процес. Незважаючи на опір бабів, вояки зайняли село, знищили його зовсім в часі чотиритижневого побуту, а тридцять осіб обох полів арештовано й посаджено в тутешнім криміналі, закидаючи їм «злочин забурення публічного спокою й порядку та чинного опору властям».
— Одно тільки дивує мене, — сказав радник до Владка, — яким способом ваш адвокат прийняв їх оборону.
— А це чому? — запитав Владко з цілком наївною міною.
— Розуміється, маю всякий респект перед спосібностями пана меценаса, — сказав радник, — але, наскільки знаю, це перша селянська справа, обороняти яку він піднявся з власної охоти. Тут мусить дійсно заходить якась незвичайна комплікація, тим більше, що, як кажуть, економічно село майже зовсім зруйноване, а тому про такий гонорар, до яких привик ваш меценас, тут ані мови не може бути.
— Комплікація заходить хіба настільки, — відповів спокійно Владко, — що сіть інтриг і надужить, які попхнули люд до ексцесів, дійсно обурює. А щодо гонорару, то маю те переконання, що інтерес мого пана меценаса цілком не потерпить на цій справі. Ціле село заявило дивну однодумність і солідарність у справі… «Щоб ми мали всі запродатись жидам у неволю, то запродамося, а своїх оборонимо з тюрми». Сам на власні вуха я чув ці слова.
В іншій групі розводився український піп і разом депутат сейму про минулу сесію крайового сейму.
— Я русин, пане добродію, і не соромлюсь цього, — промовляв цей високошановний священик і представник народу. — Наш святий греко-католицький обряд над усе дорогий мені. Але цього, пане добродію, не можу зрозуміти, що діється в цім нашім краю та в сеймі. Ці вічні сварки та спори про народність, про мову! Мій боже, нібито ми не всі віримо в одного Бога! Нібито Пан Біг створив нас одних поляками, а других русинами на те, щоб ми з цієї причини одні одним розбивали лоби? А мені все здається, що одна є причина всієї тієї колотнечі — конституція. Нащо нам її? Чи ж ми не жили спокійно без неї, хвалячи Бога й слухаючи влади? Що нам мішатися до управи, коли цього не вчено нас у школах і, правду кажучи, не маємо поняття про цю штуку. Нехай управляють ті, кого бог поставив при кермі, а ми слухаймо їх і сповнюймо кожний свої обов'язки в нашім обсязі. Доки не було цієї нещасливої конституції, ми не мали також національних сварок, була згода та братерська любов. А тепер, вірте мені, панство, йде до щораз гіршого. Ось у минулім році перефорсували ухвалу руської гімназії. Нащо їм це? Їй-богу, ніколи не міг я зрозуміти. Нащо селянам гімназії? А священики можуть добрі виходити й з німецьких та з польських заведень. І кому де на світі може придатися руська мова? Ні, щоб лише полякам на злість! Ну, пане добродію, моє сумління не дозволяло мені голосувати за такім шкідливім внесенням! Тому я вийшов із зали під час голосування і цим пишаюся. А наш цісар, ласкавий і добрий, думає собі: «Ви домоглися, ну, майте собі цю гімназію!» Отже, і санкціонував ту ухвалу. Але я ніколи не дозволю спокусити себе, щоб я мав посилати свої діти до цього заведення. Я хочу, щоб мої діти, пане добродію, дали собі раду в світі, і посилаю їх до німецької гімназії. З німецькою мовою, пане добродію, сьогодні цілий світ можна зійти, а з руською куди рушишся? Ні, я думаю, що ми ще не дозріли до конституції. Може, вона десь там в Англії або в Швейцарії добра, але для нас це загострий напиток. І згоди народностей у нас не буде, доки в усіх школах, почавши від нормальних, і в усіх урядах не буде знову привернена німецька мова. Ні полякам, ні русинам не буде кривди, не матимуть чого заздрити одні одним. Хлопи по селах можуть мати собі свою хлопську мову в своїх шкілках — руську й мазурську; а що не будуть знати по-німецьки, не прийматимуть їх до вищих шкіл, вони не пнутимуться на ту драбину, на яку не повинні п'ястися, і матимемо якнайкращий порядок і суспільну гармонію.
Цю мову прийняли слухачі мовчки, але з виразом якоїсь тривоги, якогось неспокою на обличчі, немовби раптом спостерегли, що замість на вигідних плетених кріслах сидять на муравлищах. Мовчанку перервав український журналіст, ще молодий чоловік, високий і худий, що сидів досі тихо, лише нервовим дрижанням уст, морщенням брів і нетерпеливими рухами рук зраджуючи почування, що кипіли в його нутрі. Він відізвався відразу сильно, пристрасно, і в міру того, як говорив, його чорні очі розтлівались понурим блиском, мов у ман'яка-фанатика.
— Згода, згода! Добре, нехай буде згода! Але що це згода? Згода — це міст. А де ставиться міст? Де є береги і безодня, яка їх розділює. Всі віримо в одного бога, це правда. Але чей же й німець вірить у того самого бога. А чому саме він нас має брати за лоби, а не ми його? А якщо я не маю що їсти, то ви, отче, не дасте мені свого шматка, хоч вірите в того самого бога, що і я. Що то говорити про мир, доки війна не скінчена? Конституція — це змога чесної, відкритої боротьби. Цісар дав нам її, цісар хотів, щоб ми боролися. Спробуйте своїх сил! Хто з вас сильніший, той дістане більше, бо сам собі більше візьме. А про згоду немає ніякого параграфу. Це пуста балаканка. А я все повторюю; ніякої згоди, доки поляки не становитимуть один берег, а русини другий, а між ними — безодня. Інакше згода буде багном. Тоді, коли так станемо напроти себе, кожна сторона в усій повноті своїх прав і сил, і покажеться нам потреба мосту, то й міст собі збудуємо!
Шум і гамір іскристою хвилею зносився над товариством. Хоч і була окрема курильня, обидві кімнати й салоник тонули в клубах диму. Товариство було в комплекті, отже господарі перервали дальшу дискусію і попросили гостей до наставленої вечері. Одна за одною тиснулися групи до стола, не розходячись і займаючи місця свобідно, де кому подобалось. Лише судового радника та обох депугатів попросили брати зайняти найвищі місця, а втім, це їм належалося з самого їх віку.
Вечеря була достатня і добре приладжена. Не бракувало також ані горілок, ані вина, а при тій повній свободі, яка панувала в товаристві, розмови, розпочаті перед тим, не переривались і за столом, хоча з необхідності розпалися на ще менші групки найближчих сусідів. Гамір ставав шораз більше жвавим, звідусюди сипалися жарти й дотепи, якими, мов м'ячами, кидали з одного боку стола на другий, з уст до уст.
Тільки пан радник мовчав, затоплений у глибокій задумі. Нарешті, коли останні тарілки забрано з стола і наповнено келишки вином, він задзвонив ножем об свій келишок і підвівся з крісла.
— Пст! Пст! Silentium![5] — почулося з різних боків, і в салоні залягла хвилева тиша. Пан радник обперся обома руками на стіл і, кивнувши пару разів головою, почав суворим голосом:
— В імені його цісарсько-королівської величності…
Усе товариство порснуло сміхом, який надаремне старалися вдержати. Перестрашений суддя витріщив очі на збори і щойно в цій хвилі пригадав собі, що він не в залі суду і не мав читати вироку.
— А, вибачте! — гукнув змішаний. — Вельми шановні збори! Чи то, перепрошую, мої панове!
Малий пустотливий чортик, званий усміхом, немов докучлива муха, літав від крісла до крісла, і, куди лише він перелітав, там підносились руки до уст і схилялись голови до склянок, щоб здержати або насилу сховати регіт, що виривався з грудей.
— Мої панове! — повторив пан радник, підносячи голос і обводячи все товариство суворим, трохи не сердитим поглядом. — Не знаю, що тут такого смішного. І думаю, що моє становище, мій вік, мої… мої… Ну, та менше про це. Що то я хотів сказати? Га?
І пан радник озирнувся довкола себе й дуже уважно подивився позад себе, немовби саме там сховалось те, що він хотів сказати.
— Ага, — сказав пан радник, випростуючися знову. — Я хотів висказати всі наші, як називається, цього… кінчачи словами: многая літа нашим любим господарям, панам докторам Калиновичам!
І він підніс свій келишок, а за ним зробили це всі, душачись від сміху. Випито тост, а пан радник, ніби оживлений, почав виголошувати середину промови, початок і кінець якої так зручно зв'язав в один вузол.
— Бо то, прошу панів, я не є промовцем, але так мені здається (ледве здержаний сміх серед товариства). А саме, шукаю причини наших сьогоднішніх зборів, і здається мені, що найкраще вияснять нам її самі наші любі господарі. (Вибух голосного сміху, покритий кількома окликами: славно, славно!). Лише від одного не можу здержатися. Мушу заявити тут перед усіма й кожним зокрема, що таких талановитих, таких гідних і великонадійних молодих людей, як наші господарі, досі я не зустрічав. Думаю, що не посудите мене, панове, в пересаді, якщо назву їх цвітом нашої молоді, надією нашої надії.
— Славно, славно! Дуже славно! — залунали з усіх боків гучні оклики, ледве покриваючи ще гучніший сміх. Майже всі гості юрбою оточили пана радника, штовхаючи келишками об його келишок і гратулюючи його з тією світлою промовою, якої дійсно не можна наслідувати. А втім, пан радник був відомий своєю слабістю виголошувати тости і ще більшою слабістю їх стилізувати, але сьогодні — такий був загальний голос публічної опінії — сам себе перевищив.
— Шановні й любі гості! — сказав Начко, коли товариство знов утихло й наповнило келишки. — Ми дозволили собі запросити вас сьогодні в наші скромні пороги з нагоди нашого вступу на арену публічної діяльності. Прийміть сердечну подяку за те, що ви не погордили запросинами молодих, невідомих і нічим не заслужених людей. Завеликі також були б наші претензії, коли б ми хотіли трудити вас лише в тій цілі, щоб вашою присутністю відзначити факт, який має тільки для нас двох чисто особисте значення. Ні, шановні панове. Ми не такі амбітні. Запрошуючи вас сюди сьогодні, ми мали трохи ширшу ціль на думці. Цю саме ціль хотів би я, шановні панове, піддати вашому обміркуванню.
— Слухаємо, слухаємо! — відізвалось декілька голосів, коли тимчасом більша частина товариства сиділа мовчки з похиленими головами або, крутячи кульки з хліба, трохи нетерпеливо поглядала на промовця, немовби говорячи йому зором: тільки бійся Бога, не нудь довго!
— Ми молоді, — мовив Начко, — мало маємо життєвої практики, але зате, може, більше й живіше відчуваємо це життя. Бодай його від'ємні боки живіше нас дотикають. А за найбільше від'ємний бік нашого галицького життя ми уважаємо апатію до публічних справ, неохоту до критики й аналізу цих справ і якусь фаталістичну покірність волі долі, — чи то цю долю уявляємо собі в постаті уряду, чи граду або зібраних рік, чи й староства, жандармів і поліції. Щоб не ми, щоб хто інший за нас зробив, про нас дбав, нами опікувався! Нехай цей інший вкорочує наші права, визискує наші інтереси, щоб тільки й нам при тілі дозволив як-так дихати, — будемо задоволені. Мої панове, цей умовний стан нашої суспільності можна історично вияснити, так, як можна вияснити генезу кожної хороби й ненормальності. Але усправедливити його не можна. Полишити його хоча б без спроб зарадити, протидіяти — було б гріхом проти теперішності й майбутності.
— А гарно, бестія, говорить! — шептав до свого сусіда напів уже п'яний адвокатський конципієнт, усміхаючись і штовхаючи сусіда ліктем.
— Das hat, пане добродію, Fuss und Kopf[6], що він говорить, — сказав, нахиляючись до радника, піп-депутат, завзятий противник конституції.
— Ет, перекинчики! — шепнув згірдливо фанатичний український журналіст до свого мовчазного сусіда, очевидно, також українця.
— Ну, але що ж на це зарадити? — залунав з протилежного кінця стола могутній голос старого редактора.
— Саме про це й ходить, — сказав Начко, — яке є лікарство против апатії? Живо й постійно займатись публічними справами. А що живо займатися справами не можна наказати нікому, лише собі самому, що в інших це заняття треба звільна розбуджувати й постійно піддержувати згідно з усякими правилами педагогії, тому, мої панове, накажімо його передовсім собі самі! Даймо тут собі святе слово, скільки нас тут є, представники найрізніших галузей крайової інтелігенції й різних народностей, — даймо собі слово, що від сьогодні всякі приватні справи підпорядкуємо публічній справі, що словом і прикладом кожний у своїм оточенні будемо розбуджувати інтерес до цих справ, інформуватись пильно про їх хід і інформувати інших, висвітлювати їх значення і повставати відкрито й голосно проти всякого надуживання й визискування їх для приватних цілей. Зав'яжімо сьогодні, панове, не товариство, але братерський союз проти апатії, що в нас панує!
Цю промову, виголошену гаряче й переконуюче, прийнято загальною мовчанкою. Така незвичайна і несподівана була річ, хоч від цих хлопоманів можна було завжди сподіватися щось подібне. Деякі гості опинилися формально в клопітнім стані супроти цього проекту. Пан радник раптом почервонів увесь і почав шкодувати в душі, що прийшов на цю вечерю, а нарешті, не встаючи з місця і вперши суворий погляд у Начка, сказав, силкуючись на жартівливий тон:
— Ей, пане Гнате! Щось-то мені цей союз пахне таємним товариством, а ви знаєте, що це строго заборонене.
— Але ж, пане раднику, — відповів спокійно Владко, виручаючи брата, — адже поняття таємного товариства мусить мати якісь певні ознаки. А тут ні про що подібного й мови немає. Попросту ходить про те, щоб кожний із нас перед своїм сумлінням дав слово причинюватися по змозі до оживлення і вияснення публічної думки в краю. Ані в меті, ані в засобах, що ми їх пропонуємо, немає ні крихти нічого лихого.
— Згода з вами! — крикнув старий редактор з протилежного кінця стола і простягнув праву руку до братів. — Такий моральний союз представників нашої інтелігенції може стати тією дрібкою квасу, яка з часом заквасить усе тісто. Згода, молоді приятелі, щасть Боже! Про мою поміч і прихильність до цієї цілі не можете навіть сумніватись, бо це чей же від тридцятьох років моє постійне ремесло.
— І ми також готові подати руки на цей союз, — сказав український редактор, вказуючи на себе та свого мовчазного товариша, — але тільки під однією умовою, що на підставі цієї нашої згоди не потягнуть нас до ніякої іншої згоди з поляками. Для нас найважнішою публічною справою є будження почуття самостійності Русі — однієї великої й могутньої Русі від Тісси до Амура.
— Вибачте, від Тісси до Есмані! — відізвавсь раптом мовчазний товариш сердитим тоном, перериваючи редактора, що з дивуванням і обуренням подивився на свого товариша, немовби нараз відкрив у ньому найзавзятішого ворога.
— Вибачте, — закричав дуже сильним голосом піп-депутат, — як австрієць і греко-католик я радив би панам говорити лише про нашу святу Галицьку Русь.
— О, я перепрошую, сильно перепрошую! — крикнув пан радник серед шуму та сміху, викликаного цими поправками, підводячись у кріслі і спершись об стіл обома руками. — Заявляю наперед, що до такого союзу належати не можу й ні про що слухати не хочу. Я, прошу панів, цісарсько-королівський урядовець і нічого більше. Єдиною справою, і публічною, і приватною, що має інтересувати мене в моїм житті, є бюрові справи, а поза ними абсолютно ні про що знати не бажаю.
— Але ж, пане суддя, ла… скавий па… не! — сказав, перехиляючись через стіл, напівп'яний адвокатський конципієнт язиком, що трохи плутався. — Нехай па… пан суддя так цим не іриту… ються. Це все базікання, жарт цих почтивих хлопча… пчаків. Ха, ха, ха! Ходи сюди, Начку, нехай обійму тебе! Жартуєш, мов сто чортів, їй-богу!
Ця увага, висказана голосно і зовсім щиро, викликала в одній частині товариства замішання й заклопотання, в іншій пустий сміх. Гості почали вставати з місць, відсувати з шумом крісла, посипались уваги, дотинки й жарти, повстав шум, в якім нелегко було розрізнити, хто що говорив. Очевидно, більшість направду вважала проект Начка за простий епізод, за виплив доброго гумору, якому не треба приписувати поважнішого значення. Не могли також господарі самі перед собою заперечити, що Начкова промова попсувала трохи веселий настрій товариства, а особливо розстроїла судового радника, що, незважаючи на всякі налягання, попрощався з товариством та господарями і пішов у дуже нерожевому гуморі. Так само й групка українців зиркала один на одного з недовір'ям і розбіглась у різні боки салону, щоб зовсім не зустрічатись. Але всі ці сумні об'яви не могли стримати братів від виконання того, що задумали. Отже, коли товариство знов розсілося групами в салоні коло позаставлюваних столів і поналивано знову вина, Владко попросив голосу. З деяким неспокоєм глянули старші члени товариства, коли він почав говорити.
— Мої панове, — сказав Владко. — Бачу, що наш проект, який виклав мій брат, знайшов серед вас неособливе щастя. Смутило б це мене, коли б я міг припускати, що сталось це саме з причини тієї самої апатії до життєвих справ, проти якої наш проект закликує вас до боротьби. Одначе я думаю, що воно так не є. Думаю, що єдиною причиною є те, що мій брат не все ще сказав, що він мав на думці.
— Маєш, бабо, празник! Нам і цього забагато, а він ще більше хоче! — гукнув конципієнт, але його втихомирено.
— Щоб вилікувати хоробу, треба дійти її причини. Усунувши причину, усунемо й саму хоробу. А запитаймося ж сумлінно, мої панове, яка причина апатії до публічних справ, що огортує нашу інтелігенцію? Звідки походить те наше засклеплення, та тіснота й застарілість поглядів, на яку слушно скаржаться всі сторонні люди, що мають з нами діло? На мою думку, одно є лиш джерело цієї хороби — глибока прірва, яка існує між нашою інтелігенцією і простим працюючим людом. Традиції шляхетської виключності, мої панове, за які світліші розуми у нас вже в XVIII столітті відчували, що вони пережились у нашім закутку під щасливим скіптром Габсбургів, переховались живо досі та вросли глибоко в серця й уми всіх інтелігентних людей. Живемо в тій солодкій омані, що інтелігенція — це не тільки цвіт народу, але що вона сама для себе є цілим народом, сама собі є ціллю, а цей простий селянин, робітник — то хіба підстилка, гній, на якому цей цвіт повинен цвісти. І замість бачити в селянині брата, людину з людським почуванням, людськими бажаннями й рівними правами — нехтуємо ним, мов невільником. За що? Бо він темний. Але хто ж тому винен, що він темний, як не інтелігенція, що не освітила його? Вірте мені, мої панове, те, що в нас величається назвою інтелігенції, так довго буде плівкою, а не цвітом народу, доки не пізнає й усією своєю істотою не почує, що цвіт повинен перемінюватись у плід, що кому більше дано, від того більше жадають, а хто коштом суспільності, коштом робучого люду одержав більшу освіту, повинен також більше працювати на користь суспільності, щоб з лихвою вернути народові те, що народ витратив на його освіту. Союз, який проектуємо, мої панове, повинен мати джерело не в філантропійнім сентименталізмі. То не милостиня, що ми її від вас жадаємо, — то повинно бути випливом глибокого й щирого почуття обов'язку.
— Але ж, пане, це соціаліст! — скрикнув старий редактор.
— Отже, ми маємо бути слугами селян і шевців? — з різних боків почулись роздражнені голоси.
— Так, мої панове! — сказав Владко рішуче. — Тоді лише сповнимо свій святий обов'язок, коли віддамо всю свою силу, все своє життя на службу інтересам народної маси. І вірте мені, панове, доки це розуміння публічної справи яко народної справи не побідить, доти матимемо конституцію для армії, для міністрів і парламентів, а автономію для крайової управи і для повітових рад, а не для люду, і так довго пануватиме у нас апатія, тіснота поглядів, гнилизна й корупція. А служити все життя, всією силою служити селянам і шевцям, як хтось із вас висловився, це не сором, мої панове, бо це і лише це значить служити своєму рідному краєві.
— Ну, це вже занадто, — сказав старий редактор. — Таких крайніх поглядів іще не траплялось мені чути в моїм житті.
— Пане Владиславе, — сказав з гірким докором піп-депутат, вперши суворий зір в обличчя Владка. — Мудро говорили ви нам тут, тільки ви забули за одну і найважнішу річ. Першим і найважнішим завданням кожної людини, кожного християнина є служити богові й церкві. Шукайте передовсім Божого царства, а все інше додасться вам у придатку.
— Ні, їй-богу, ця прелекція варта дійсного лаврового він… вінця, — сказав адвокатський конципієнт, лише з трудом удержуючи свою обважнілу голову на плечах. — Па… пане докторе, па… пане Владиславе! Нехай мене пі… пірвуть чор… ти, ви переконали мене зов… зовсім! Має… єте мою руку! Приступаю до ва… вашого союзу. Але під тією у… умовою, щоб ви на ко… кожнім засіданні таку промову ви… виголосили!
І з трудом уставши з крісла, він підійшов до Владка, простягаючи руку до нього.
— Ні, любий товаришу, — відповів з усмішкою Владко. — Вашу руку приймемо аж завтра, але під тією умовою, що ви пригадаєте собі докладно, про що сьогодні була мова.
— Нехай тобі чорти! — сказав конципієнт. — Я не знав, що, крім красномовства, маєш також дрібку до… дотепу. Трошечки, трошечки, але маєш. Гра… гратулюю!
Лиш один мовчазний українець, той самий, що виправляв границі Русі від Тісси до Есмані, наблизився під час загального гамору до Начка і сказав йому потиху:
— Справді симпатизую з вами обома. Я народовець і бажав би бачити свій народ щасливим, самостійним. Та признаюсь, що те, що ваш брат говорив про службу народові, видається мені трохи парадоксальним. Отже, замість розвивати науку, рухати наперед знання й поступ, маємо всі запрягтися в ярмо і тягнути наперед ці мільйонні темні товпи?
— Так, пане, — відповів коротко Начко.
— А чи не буде це поворотом цивілізації назад?
— Перепрошую вас, пане, — відповів Начко, — яку науку двигаєте ви наперед?Тихий народовець змішався трохи.
— Ну, прошу вас, пане, — відповів він, загикуючись, — ви замість простої і ясної відповіді перекидаєте питання на особисте поле.
— Вибачте, пане, — відповів Начко. — Перекидаю його саме на те поле, на якім воно властиво повинно стояти. Людина, що рухає наперед науку, працює над великими й пожиточними винаходами, вже тим самим працює для суспільності, для цивілізації і для народу. Та скільки-то маємо таких людей? А підшиватись під прапор науки й цивілізації, щоб ним закривати власну нікчемність і брак почуття свого обов'язку перед народом, то, прошу вас, пане, просто безсумлінність. Лиш не уважаймось чимсь надто великим і добрим, щоб, наперекір нашому переконанню, не осудила нас історія.
Тихий народовець відійшов іще більше змішаний і до самого кінця сидів у самотнім куті та мовчав, мов заклятий.
Настрій товариства був рішуче попсований. Сиділи, допивали вино, розмовляли, але скислі, мов ті діти, яким замість присмаків показано різку. Деякі силкувались підтримати дискусію про предмет, що його порушили брати Калиновичі, але дискусія не йшла.
— Чи ви й свою газету думаєте видавати в такім дусі? — запитав Начка старий редактор.
— Розуміється, — відповів він.
— Але не знаю того, як це вам поведеться, — сказав ветеран, знизуючи плечима. — Трудний це і небезпечний шлях.
— Щодо цього, я й не роблю собі ніякої ілюзії, — сказав Начко. — А втім, від вас, ласкавий пане, — додав він з усміхом, — маю слово, що будете помічні мені.
— Від мене? — з тривогою скрикнув високошановний ветеран. — Ні, добродію! Щодо боротьби проти публічної апатії — згода! Але ця червона хлопоманія вашого брата, ця служба простому народові, що моєї газети ані не знає, ані не читає, то… padam do nóg!
— Але ж зрозумійте, шановний пане, що таким робом, так висловлюсь, ви хапаєте хвіст, а не хочете голови. Апатія — це лиш один із об'явів цього відосібнення інтелігенції від народу. Замуруймо джерело лиха, то й багна довкола нього не буде.— Що ж, муруйте, панове, муруйте, — сказав старий, хитаючи головою, — але я вже застарий, щоб я робив це спільно з вами. Признаюсь, що навіть вашої логіки не розумію.
Було вже пізно вночі, і хоч іншими часами подібні товариства сиділи ще далеко довше в цім теплім і з смаком обставленім салонику, то сьогодні раптом, мов на змову, всі зиркнули на годинники і вирішили, що треба мандрувати додому. Вийшли, попрощавшись із господарями, і виведені службою з свічками.
— Е, що там, теревені-вені! — чув Владко зі сходів голос підохоченого конципієнта. — Ану, панове, хто йде зо мною до Добровольського на три коньяки?
— Я, я, я! — відізвалось декілька голосів, саме з тих, яким перед хвилиною було найквапніше вертатися додому.
З гірким усміхом на устах Владко повернувся до кімнати.
— Ну, що ж, Начку, як думаєш, кепський початок нашої публічної діяльності? — запитав із жалем у голосі Владко.
— Що ж з того, що кепський, — відповів спокійно Начко, — але все таки не гірший, ніж ми наперед сподівалися.
— Пишна сцена з галицької… народної комедії, — іронізував дальше Владко. — Так пластично віддзеркаливсь кожний із них з своїм характером, з своїми поглядами та з своїм сумлінням, що, дійсно, краще й не треба. Та для нас це слаба потіха.
— Переборщуєш, брате, — сказав Начко. — Завсіди треба припускати, що в кожній людині під грубою верствою незмитого життєвого бруду, єгоїстичних нагніток і дурних привичок тліє невигасла іскра Божого огню і що леда живий подмух не раз зовсім несподівано може достачити їй поживи, роздмухати чудотворне полум'я з неї. Я певний, що, незважаючи на позірний холод і навіть жарти, не одному бодай зеренце нової думки запало сьогодні на дно душі, бодай якийсь слабий сумнів пробудиться в ній, бодай один порив до нового, справедливого життя, — а все це вже буде зиском для справи, бо ніякий такий рух не пропаде даремне, а сума дрібних рухів творить бурю.
— Поетизуєш, брате, — відгукнувся Владко, що практичніше дивився на справу. — Такі дрібні пориви не придадуться нам набагато, а натомість боюсь, щоб сьогоднішній виступ від самого початку не приспорив нам ворогів. Ану, побачиш, чи ветеран-редактор із шпальт своєї газети не кине в найближчих днях громом на наші ідеї і на твою ще ненароджену газету.
— Що ж, це може бути, хоч воно було б бридко з боку редактора. Та це не здержить мене і небагато зашкодить мені. Боюсь тільки, щоб обурений радник не робив яких труднощів справі селян, яких ти борониш. Адже він веде слідство.
— О, цього не лякайся! Слідство вже майже скінчене в Станіславові, так що панові радникові небагато лишається зробити. Думаю, що справа піде тут добре і що я не пожалую того, що перетягнув її з Станіславова до Львова, виказавши, що головний обвинувачений належить до львівської судової округи. Щоправда, мені треба буде заплатити моєму меценасові 500 ринських за оборону, — громада заледве 50 ринських змогла зложити.
— Що ж робити, — сказав Начко, — робімо, що можна! Сьогоднішнього кроку абсолютно не жалую. В першій мірі конче треба було звернутися до інтелігенції, пошукати серед неї союзників. Нічого це не значить, що нам сьогодні не вдалося. Треба шукати дальше терпеливо і старанно, не гордячи ніякою щирою охотою. Дивно було б також, коли б ми мали понести повну поразку. А не забувай, що це лише початок нашої роботи і що старий поет сказав дуже розумно, хоч однобічно: Flectere si nequeo superos. Acheronta movebo[7].
— Так то так, — сказав у задумі Владко, — але з цим Ахеронтом, брате, трудна справа.
— Не така трудна, як тобі здається! — гаряче гукнув Начко. — Лише треба скинути з себе останки шляхетських упереджень і з щирим серцем, з сильною волею взятися за діло. Вже будиться й у цім Ахеронті новий дух, дух світла й поступу. Треба тільки щасливого подмуху, щоб і там, у темнощах, запалав огонь. А якщо він там запалає, то тоді справа наша виграна. Тоді ми не потребуватимемо звертатись до водопроводу, бо будемо при джерелі. Будь доброї думки, брате, якось воно буде!
І брати, обмінявшися щирим поцілунком, пішли на спочинок.
——————
- ↑ З найбільшою похвалою.
- ↑ Публічно, прилюдно.
- ↑ Як треба, доброго тону.
- ↑ В повнім значенні цього слова, у найвищій мірі.
- ↑ Мовчання.
- ↑ Це має ноги й голову.
- ↑ Якщо не можу з'єднати олімпійців, порушу Ахеронт; тут в розумінні: якщо не можу з'єднати гори (інтелігентний шар), порушу низи (народні маси).