Твори (Франко, 1956–1962)/11/Лель і Полель/VI
| ◀ V | Твори в 20 томах Том XI Лель і Полель VI |
VII ▶ |
|
Велика зала «Народного дому» палала великою кількістю газових полуменів, що золотистим піском відприскували від свіжо вивоскованого паркету. На галереї військова музика настроювала інструменти, а з кімнат, що прилягали до головного входу, перемінених на гардероб для дам і на буфет, долітав протяглий гамір і шум, скрипіт лакованих черевиків і шелест важкого шовку або легкої тарлатани. Звідси також, з головного входу, з теплого гардеробу плив і плив непереривний струмок величних уборів, обнажених бюстів, з смаком зроблених зачісок і злегка зарум'янілих облич і личок, змішаний з неменше багатим струмком гарних фраків, глянсованих рукавичок і вусатих, бородатих або гладко виголених мужеських облич. За хвилину мав початись один з тих величних «академічних» балів, що пишалися такою славою в усій Галичині і становили в тих часах єдине хіба свідоцтво, що «ще не вимерла наша смілива й багато обіцююча молодь».
Здовж усіх чотирьох стін просторої зали уставлені були крісла щільно одно коло одного. Комітетові, самі найогрядніші юнаки, в фраках, з білочервоними кокардами на грудях, снувались мов оси, з руками, вигнутими дугою, відпроваджуючи дам, що прибували з гардеробу до зали; групи незайнятої молоді стояли по обох боках входу під галереєю, кидаючи зависливі погляди на комітетових, немов на щасливих економів таких численних скарбів краси і грації і обіймаючи критичними поглядами кожну нову входячу красу. Легкий шепіт подиву, пересилуваний менше або більше гумористичними увагами, мов напівпрозорий туман, зносився над цією громадою молоді, повного сил і запалу до майбутньої праці, схильною до мрій і до жартів і готового до білого дня віддатись вирові забави, що впоював їх, забути на сьогодні все, крім класичного: Carpe diem[1].
Буфет іще стоїть самотній, мов сирота. Старше й найстарше покоління минає його до часу; примістивши дам у залі і повіривши їх опіці котрогось знайомого з-поміж молоді, мужі й батьки спішать до курилень, обставлених з усяким комфортом у двох невеликих залках за буфетом. До комфорту, крім прямої близькості буфету й найнятих навмисне для цих залок двох кельнерів, належить також ціла низка зелених столиків з потрібним для них реквізитом — картами та пуделками штонів для преферанса, тарока й інших дозволених ігор.
Тут найвчасніше розпочалося звичайне бальне життя тих панів, що у справжнім балі не брали участі, але обмежувались хіба тим, що протягом усієї ночі раз або два рази зиркнули через двері буфету, як там гасає молодь по залі, а потім чимшвидше повертались до свого улюбленого гнізда, душного й темного від диму, але з найсильнішим для них магнітом — зеленим столиком, довкола якого сиділа компанія менше або більше вельми шановних лисин. Іще музика на галереї настроювала свої інструменти, коли в останній курильні вже проходжувались численні групи панів, а не менше численні гості позаймали вже місця за зеленими столиками, палячи цигарки, розмовляючи і очікуючи комплекту, щоб розпочати гру. Були тут головно статечні постаті, деякі обтяжені роками й масивними золотими ланцюжками від годинників, більшість з великими сигнетами на пухких пальцях і з менш або більш обвислими нижніми губами — фізіономічна риса, що характеризує більшу частину галицької шляхти бодай чи не краще від гербів, викарбованих на печатках.
— А, найнижчий слуга пана графа добродія! — гукав якийсь маленький, округленький і незвичайно рухливий чоловічок, зриваючись з крісла та поспішаючи дрібними кроками напроти входячого велета з віспуватим, опухлим обличчям, червоним носом і великими, сивими очима, що якось мутно й апатично зиркали з-під навислих, кущуватих брів.
— Вітаю, вітаю пана коморника! — сказав граф звільна, трохи через ніс, і подав малому коморникові свою величезну руку, яку той обома своїми ручками обняв і стиснув, комічно кланяючись, причому вузькі поли його фрака розвивались на обидва боки, мов виластий хвіст ластівки.
— Як же шановне здоров'я? — питав коморник.
— Добре, добре, як бачите, — сказав граф і тяжким кроком попрямував до чорної цератової софи, половину якої зайняв своєю могутньою особою. На другій половині вмістився коморник, все ще підкидаючись на своїм місці, неначе на пружинах. Після звичайних питань про шановну паню графиню та про не менше шановну сім'ю, себто про три донечки не першої краси й не першої молодості, що саме вражали цілу залу блиском своїх величних туалетів, справлених за гроші, одержані від жида на рахунок пшениці будучого року, розмова двох високошановних панів зійшла звільна на інші, менше церемоніальні, а більше життєві справи. Граф, що досі немов з неохоти і з деяким великопанським легковаженням відповідав на питання коморника, палячи цигарку та поглядаючи цілком в інший бік, раптом кинув випалену до половини цигарку і, звертаючи погляд на адвоката, що сидів побіч нього, сказав тим самим тоном:
— М-м-м, ви починаєте не подобатись мені, коморнику.
— Я! Панові графові! — крикнув коморник з виразом комічного переляку на гладко виголенім обличчі і аж підкинувся на своїм місці. — Мій Боже, а це що за нещастя? Що сталось?
— Ну, ну, ну, не вдавайте, — сказав звільна з флегмою граф. — Самі знаєте найкраще, що сталось.
— Навіть не догадуюсь! — скрикнув коморник.
— Ви зневірилися своїй традиції, своїй старій, добрій традиції, коморнику, — сказав граф. — Ми, шляхта, піднесли вас вгору, на нас ви зробили маєток — бо ви зробили його, цього не можете заперечити, — а тепер кого берете в оборону? Хлопство, що бунтується, під'южене комуністичними агітаціями за «ліси й пасовища». І проти кого ви виступаєте? Проти нас, проти шановного Альфонса! Ні, коморнику, так не повинен робити справжній братчик!
Висказавши цю довгу тираду, граф аж відсапнув. Очевидно, давно вже не траплялось йому виголосити таку довгу промову і так сильно напружити свій мозок. Але справа була важна, а навіть, правду сказавши, становила одну з головних причин його передучорашнього приїзду до Львова. Пан Альфонс був близьким його сусідом та далеким свояком і, заляканий раптовим поворотом аграрного процесу, з якого, крім слідства проти збунтованих хлопів, вив'язалося друге рівнобіжне слідство проти його власних офіціалістів у справі вимушень і ошуканств, довершуваних протягом багатьох літ на селянах, удався до графа, що мав мало грошей, а значні знайомості й протекції у Львові в різних високих сферах, і, в заміну за родинну «позичку» досить значної суми, впросив графа вдатися до Львова і ужити всіх можливих способів, щоб затушувати неприємну й небезпечну справу.
— Але ж, пане графе! — відповів коморник, затріпотавши руками й ногами. — Бог мені свідок, що я в цій справі нічого не винен! Адже панові графові відомий наш статут, що наказує нам приймати оборону кожної справи, про яку маємо переконання, що вона справедлива. Щодо особи пана Альфонса — цілковита пошана до його правоти та благородного характеру, цілковита пошана! Але тут ходить не про його особу, а про надужиття його офіціалістів, за які чей же він не може бути відповідальним!
— Гм, гм, коморнику, ви викручуєтесь мені статутом. Як же то досі не змушував вас статут приймати хлопські справи?
— Бо хлопи ніколи не зверталися до мене.
— Дивно, що тепер звернулися до вас! — сказав граф, вкладаючи на ніс у золото оправлене пенсне та вдивляючись у протилежний кут кімнати, де серед клубів цигаркового диму тонули якісь постаті, зайняті тихою розмовою. Нараз він скинув пенсне і, звертаючись до коморника з усміхом, додав:
— А скажіть же ви мені, коморнику, але так, з рукою на сумлінні, скільки заплатили вам хлопи за ведення цієї справи?
— Ставите мене, графе, в клопітне положення, — відповів, раптом споважнівши, коморник. — Питання гонорару — це строго бюрове питання, і я зробив би…
— Ну, ну, ну, — перервав його жваво граф з відтінком досади в голосі, — не робіть нічого такого, коморнику, не робіть! Зовсім не ходило мені про те, щоб вас спокусити, допуститись нескромності.
— Ви, пане графе, невластиво зрозуміли мене, — сказав розбитий трохи коморник, що з свого боку також потрібував графа для однієї справи і мусив дбати про те, щоб настроїти його ласкаво. — Через це не припущуся недискреції. Я думав тільки, що для пана графа це байдужа справа.
— Цілком байдужа! — бовкнув граф, запалюючи нову цигарку і пускаючи клуби диму в протилежний від коморника бік. — Ц-ціл-ком!
— Як на хлопів, платять зовсім незле, — сказав дальше коморник, намагаючись узяти назад свою первісну відмову. — П'ятсот ринських наперед.
— Не може бути! — майже крикнув проти свого звичаю граф, обертаючись раптом до коморника та дмухнувши йому просто в обличчя густим клубом пахучого диму.
— Так, пане графе, самі були в мене й заплатили. Але признаюсь панові графові, що все це ще не було б склонило мене зайнятись цією справою, хоч п'ятсот ринських у кримінальній справі, як на наші відносини, зовсім гарна сума. Склонив мене головно до цього мій практикант, д-р Калинович, що пів-на-пів узяв цю справу на власну руку.
— Д-р Калинович, — ще з більшим здивуванням крикнув граф. — Чи не той, що то видає цього демагогічного «Gońc-а»?
— Ні, пане графе, це його брат. Незвичайно, незвичайно здібна людина. Він розшукав цю справу, ну, і знаєте, пане графе, молода людина, тільки що одержав право ставати перед судом як оборонець у кримінальних справах, отже шукає нагоди відзначитися. Я не міг відмовити йому прийняти цієї справи. Признатись панові графові, — сказав коморник, іще більше понижуючи голос, — жалую цього трохи. Не знаю, яким способом ця, ще непокінчена, справа набрала серед хлопства такого розголосу, що тепер майже день у день валять до мене депутації від різних громад із задавненими й заплутаними сервітутовими справами. Обігнатись не можу перед ними!
Коморник зітхнув, немов під тягарем цього клопоту, що його має день у день із селянством, хоч його оповідання було великою мірою переборщеним, бо ж ледве три нові сервітутові справи вплинули в останніх часах до його канцелярії і всі три по докладнім розслідженні показались такими, що підходили до цивільного процесу, і їх прийнято та приділено д-рові Владиславові Калиновичу. Але на графа справило це оповідання незвичайне враження.
— У, коморнику, — сказав він, відкидаючи знову до половини випалену цигарку, — ви є, як бачу, небезпечною людиною. Коли б я не знав вас від такого давнього часу, звинуватив би вас у комуністичних і демагогічних прагненнях. Чи ж це можливо, чи це по-обивательськи — для догоди своєму практикантові братися до справ, що не є нічим іншим, як лиш ятренням старих і незагоєних іще суспільних ран!— Саме, графе, — сказав адвокат, випростовуючись і раптом поважніючи, — думаю, що це дійсно обивательська справа, — причинюватися до загоєння цих ран, а не дозволяти їм постійно ятритись.
Але в цих простих словах, що нічого ще виразно не говорили, почув граф повів якогось нового духу, зовсім відмінного від того, яким досі дихав давно знайомий йому коморник. І дійсно, був це найсильніший аргумент, що ним Владко склонив коморника прийняти дражливу селянську справу. Коморник довго опиравсь йому, але пізніше з апломбом повторював його в своїх відповідях на всякі закулісні закиди.
Розмова перервалась. З зали вдарили в вуха зібраних могутні акорди розчулюючої прелюдії Тимольського до однієї з його чарівних коломийок. Був це звичай, перейнятий від українців, до деякеї міри концесія для української землі, — починати бал українським національним танцем. У залі почався рух, і пари почали виступати наперед і утворили величезне барвне коло, порожнє всередині. Хвилина очікування, під час якої дрижать нерви, в такт стискаються м'язи під звуки пориваючої коломийки. Втім, із нерухомого кола виривається одна пара: мужчина в легких підскоках випадає, мов серна на поляну з густого лісу, дама пливе легко, звільна перехиляючи набік голову і піддержуючи руками фалди сукні. Вони підпливають аж на середину кола — мужчина в щораз живіших скоках забігає то з цього, то з того боку. Він наближається, — дама відвертає обличчя і подається назад в граціозних дрібненьких скоках; він віддаляється, схиляючи вниз голову, — дама звертається до нього, суне наперед, неначе притягана якоюсь магнетичною силою. Хвилину обоє рухаються мірно, але на однім місці, наче вагаючись. Та ось наближається мужчина з новою силою до атаки: вхопившися під боки, підбивається ногами догори, відлучається від землі, підноситься в повітрі, летить, торкаючись тільки паркету блискавично швидкими рухами. Дама, немов зачарована цим доказом сили та зручності, стає мов укопана майже на місці; стоїть нерухомо, злегка лише схиляючись під такт музики. А мужчина безперервно літає перед нею наприсюди, виробляючи зо своїми ногами найнеправдоподібніші штуки, викидаючи їх на зразок вимахуючих крил, то знову вдаряючи ними перед себе, то наче кидаючись до стіп своєї вродливої повелительки, і безустанно в політ, не шукаючи опори на землі, але лише відпихаючи її від себе, і безустанно пливе, пурхає, летить, наближається до своєї дами. Вона вже не відвертається. З нахиленим до нього обличчям, з променистими очима безустанно схиляється на місці, наближається непомітно. Нараз мужчина, певний тріумфу, зривається, випростовується, випростовує руки і вже держить свою вибрану в обіймах, грудьми припадає до її грудей і пускається з нею у вир життя серед бурі оплесків. А після відтанцювання цього майстерного соло здається, що буря ентузіазму кидається всім у ноги, у руки, в усі члени. Стрійне коло, мов на знак чародійної палички, розпадається на безчисленні самостійні групки, що схиляються, підскакують, крутяться, стрійні й повні грації. Вся зала горить і кипить, мов розклекотана поверхня озера, що піниться тисячею хвиль, бризків і вирів. Раптом лунає голос аранжера: «Голубець!» і пари з'єднуються й пускаються у вировий танець, а по трикратнім повторенні його музика вриває, і одно величезне зітхнення наповнює залу, мов зітхнення з жалю, що цей чародійний сон тривав так коротко й минув безповоротно. Коломийка скінчена.
Кавалери відпроваджують своїх дам на крісла, кланяються низько, розпочинають розмови, на які в часі самого танцю не було ані місця, ані часу. Деякі приносять своїм дамам охолоджуючі напитки, лимонад. Численні пари панночок, побравшися за руки, ходять по залі, розмовляючи то з собою, то з кавалерами, що їм товаришать, у фраках і з шапокляками під пахвою.
Увесь гурт комітетових наближається до Владка, що ходить по залі попід руку з якимсь товаришем із бюро.
— Пане докторе, — мовить один з молоді, стискаючи руку Владка, — приходимо від імені комітету подякувати вам за чудесне соло, яке ви відтанцювали. Дійсно, нічого подібного досі ми не бачили. Це одно соло на довгі роки утривалить славу нашого балу.
— Багато честі для мене, панове товариші, — відповів жартівливо Владко. — Не маю претензії уславлювати ваш бал. Зовсім що інше приносить йому честь і славу!
І, говорячи це, він повів очима по залі, а особливо по кріслах, на яких сидів гарний пол. Раптом його погляд вперся в один пункт, затримався там пару секунд, полетів далі і знову повернувся. Комітетові відійшли, а Владко, беручи попід руку свого товариша, скерував свої кроки до того пункту, що перед хвилиною так живо заінтересував його.
— Не знаєш, що це за панночка? — запитав Владко свого товариша, вказуючи очима в згаданий пункт.
— Котра?
— Ця шатенка з коротким волоссям, у темній сукні?
Товариш Владка надів пенсне на ніс, поглянув уважно в той бік, куди очима вказав Владко, і, оглянувши шатенку з коротким волоссям, відповів байдуже:
— Не знаю. Це якась не тутешня.
— Цікаве явище! — сказав Владко, не спускаючи з неї очей.
— Не знаю, що там у ній цікавого бачиш! — сказав товариш. — Незвичайно бліда, навіть губи бліді. Більше нервів, ніж тіла.
— Більше нервів, отже, також більше душі, більше характеру, — сказав Владко.
— Іди ти мені з своєю душею! Від першого погляду зараз про душу розумієш! Доки в ній душі докопаєшся, то її істеричні нерви затруять тобі ціле життя.
— Ну, Бог з тобою, — сказав Владко, — як ти стріляєш! Зараз і до істерики долетів!
— Розуміється! — відповів той нерадо. — Все це дуже близько одно до одного. А я не можу зрозуміти твого смаку, цього твого шукання душі й характеру там, де простий хлопський розум бачить лиш анемію та шкіру з кістьми. А втім, sit tibi![2] Про смаки не варто сперечатись.
І потонули обидва в різнобарвнім вирі бальних постатей. Але Владко через своє коломийкове соло став, справді, свого роду знаменитістю балу.
Його прізвище передавали з уст до уст, сотні очей зверталися до нього, слідили за ним.
— Калинович, Калинович! — мовила худа, мов скіпа, пані графиня до товстої, мов гарбуз, пані коморникової. — Чи це не той самий Калинович, що видає цього страшного «Gońc-а»?
— Ні, це його брат, — відповіла пані коморникова. — Цей у мого чоловіка в канцелярії працює. Доктор прав.— Ну, це що інше! — сказала переконана пані графиня, — Ах, ви не можете собі, дорога пані, уявити, як граф Адольф обурений цією новою газетою! Ми були учора в нього, і уявіть собі, пані, ні про що інше він не міг говорити, лише про цей огидливий «Goniec». Що за тон, що за тенденція, що за цинізм у порушуванні найнебезпечніших справ! Не знаю, як може влада, як може поліція терпіти щось подібне!
Начко стояв близько цих шановних дам, спертий об колону, і чув усю їх розмову. Іншим разом був би, може, звернув увагу на неї, була б, може, живіше забила кров йому в жилах на звістку, як чудово вдарив він своїм виступом в ядро крайових справ і як глибоко порушив бодай деякі інтересовані в них сфери, — але в цій хвилині уся думка, вся його душа була деінде. Від першої хвилини, коли в часі коломийки його погляд упав випадково на бліде обличчя шатенки з коротким волоссям, коли у вирі танцю пересунувся близько неї і випадково заглянув у її великі, темні очі, глибокі й прикриті якоюсь ніби сумною імлою, що так дивно гармонізувала з її темною сукнею та з її попільними рухами, — від тієї хвилини почало в глибині його душі будитись почуття, що він став на якімсь рубіконі життя, що ця хвилина звіщає йому щось незвичайно важливе, якийсь рішучий поворот, якусь переміну всього, що досі уважав фундаментами свого життя. Вир танцю відніс з-перед його очей бліде личко, обрамоване вгорі коротким волоссям, розчесаним рівно над серединою чола на обидва боки та прикріпленим угорі вузькою червоною стьожечкою. Начко відітхнув, немов зо сну збуджений. Скінчивши тур і провівши свою даму на місце, він шукав очима дивного явища, але в загальній завірюсі нелегко було знайти кого-небудь. Нараз почув обік себе щось немов легкий удар електричного товчка. Це була вона.
Проведена своїм танцером на перше-ліпше крісло, вона сіла, але, коли він віддалився, встала, щоб перейти на другий бік зали, де сиділа її тітка із своєю донькою, в товаристві яких вона прибула на сьогоднішній бал. Переходячи біля Начка, звернена обличчям в інший бік, діткнулась його легко кінцем ліктя, так що Начко, обернувшись, міг бачити її лише ззаду. Хід її був легкий, рівний, повний грації, і Начко слідив зацікавлено, куди вона піде.
— Регінко, сідай тут коло мене, — сказала поважна матрона, відома Начкові горожанка міста Львова, пані Дреліхова.
— Ні, тьотю, сяду коло Мільці, — сказала шатенка і сіла біля доньки пані Дреліхової, гнучкої блондинки з слідами віспи на довгастім, рум'янім і зовсім гарнім личку. Мільця почала зараз жваво шептати їй щось на вуха, чому Регіна злегка всміхалась, від часу до часу відповідаючи кількома короткими словами.
«Отже, це сестріниця пані Дреліхової, — подумав собі Начко. — Регіна на ім'я. Регіна!» — повторив іще раз, а в усі ще звучав йому її голос, чистий, грудний, мов плив із самої душі. І, обійшовши півколом те місце, де сиділа пані Дреліхова з донькою й сестріницею, щоб не переходити їм поперед очі, Начко протиснувся під колону близько них, звідки міг, невидимий для них, спостерігати вигідно всі рухи, ловити всі слова Регіни. Отже, не дивно, що, заглиблений у це спостерігання, пропускав мимо вуха всі розмови й шепти, які звідки інде долітали до його слуху. А долітало їх досить і, запевне, не позбавлених інтересу, бо його прізвище часто літало з уст до уст. Говорено багато про Владка, а неменше й про нього самого та про перше чвертьріччя його газети, грунтовне й обережне редагування якої до розпуки доводило прокурора, що жадав конфіскації, а її гостра критика, яка нічого не щадила, з другого боку доводила до люті ті верстви та сфери, проти яких була націлена. І «Goniec», що його видавав Начко, зараз у першім чвертьріччі, незважаючи на конфіскації й різноманітні інтриги, міцно став на ноги, здобув собі значний круг читачів, особливо серед середніх верств на провінції, і взагалі розвивався над сподівання добре.
Та хоч усе це оббивалось об його вуха, не могло тепер дістатися до свідомості, сконцентрованої на скромній постаті шатенки, що, як зауважав Начко, майже зовсім не всміхалась, ні в який бік особливої не звертала уваги і, здавалось, була заглиблена в собі самій. Чи була вона гарною, Начко не міг би зміркувати, бо не пробував навіть порівнювати її з іншими жінками. А втім, не краса її так вразила його в першій хвилині, але те неозначене щось у виразі її очей, що в рідких хвилинах життя відслонюється людині, мов небачені досі букви вироків долі. Але тепер, охолонувши трохи з першого враження, до якого здатні лише такі вразливі, чисті й непочаті натури, якою була Начкова, він придивлявся до неї уважніше, оком естетика й критика. Овал її обличчя був бездоганний, велике, трохи випукле чоло було прикрите до половини коротким волоссям, ніс трохи завеликий, але дуже характеристичний, уста дрібні й чудово викроєні, — навіть з погляду критика Начко мусив визнати, що Регіна була красою. Трохи дивувався, що молодь не роїлась коло неї, що, крім одного великого й незграбного пана, який заангажував її до вальса, більше ніхто не приступав до неї. Що була незнайома в місті — це не причина. Адже довкола було стільки панночок із провінції, на думку Начка, далеко бридкіших, повбираних претензійно й без смаку, а все ж молодь снувалася коло них натовпом. Хіба піти самому і заангажувати її до кадрилі, а під час танцю увійти в розмову, познайомитись? Думка була така проста й природна, а все ж на саму цю думку серце сильно затріпоталося в Начкових грудях. Він зробив крок і зараз стримався. До неї наблизивсь якийсь пан і з чемним поклоном промовив щось до неї, очевидно, заангажував її до танцю. Хто це такий? Начко поблід, пізнавши в цім пані свого брата Владка. Мов якась холодна рука вхопила його за серце. Але це тривало лише секунду. Опам'ятавсь і, звільна протискавшись через натовп, що вже готувався до вальса, став перед Регіною. Він чув, що коліна під ним дрижали, що рум'янець заливав йому обличчя, і злий був сам на себе, що навіть стільки не потрапить запанувати над собою.
— Чи можу я просити вас, пані, до першої кадрилі?
— Вибачте, я вже заангажована до всіх трьох, — залунав перед ним голос, що походив не то з якоїсь незглибленої глибини, не то з його власної душі. Перед очима мигали йому якісь два рожеві вогники, — зрештою нічого він не бачив. Почував себе розбитим відразу першими її словами, одначе з великим зусиллям видобув іще останок голосу з своїх грудей.
— То, може, дозволите, пані, просити вас до мазура?
— Прошу, — відповіла коротко Регіна, з справді королівською (як здавалось Начкові) величчю кивнувши головою. І подала йому свій «порядок танців», щоб він на нім напроти відповідного танцю вписав своє прізвище. Тремтячою рукою взяв він цей білетик і сквапливо заглянув, хто це заангажував її до всіх трьох кадрилів. Владко! Що ж це, невже Регіна й на нього зробила таке саме могутнє й невиясненне враження? Начко добре пригадував собі силу фактів з їх життя, що свідчили про дивну згідність їх смаків, уподобань і пристрастей, про якийсь могутній зв'язок, що невидимими кільцями сполучив їх фізичні й психічні організми. Досі в цій згідності брати знаходили значну частину сили й витривалості при поборюванні незчисленних перешкод, доки з самого суспільного дна тяжкою працею видобулись так високо, на сонячні висоти життя й суспільності. Але в цім разі справа йшлася зовсім інакше. Начко почув іще сильніший холод у своїм серці на думку, що Владко міг би тут стати його суперником, а що гірше, щасливим суперником. Ця думка від першої хвилини стала перед ним, темна, страшна, мов привид смерті. Напівнепритомною рукою вписав він на білетику своє ім'я та прізвище, подав його Регіні і, поклонившись паням, відійшов. А Регіна, яку трохи розсмішила постать цього немов непритомного пана, кинувши оком на його підпис, здивувалась дуже.
— Що ж це, і цей Калинович? — шепнула вона до Мільці. — Це, певно, брат того?
— Так, — живо відповіла Мільця. — Я хотіла вже давно показати тобі його, але не могла доглянути його. Цей редактор, а той адвокат. Я знаю їх обох з виду. Живуть коло нас близько, на Панській, і щодня йдуть по кілька разів коло наших вікон. А втім, їх служниця заходить часом до нашої, то що за цікаві речі вона про них оповідала!
— Чи направду? — сказала Регіна. — А оповіси й мені дещо?
— Ну, це розуміється! — сказала Мільця. — Адже тепер, коли ти вже до нас перенеслась на постійне мешкання, то мусиш знати все. Ну, але ось і вальс починається.
І справді, з галереї загримів один із найбільш нестриманих вальсів віденського митця Штрауса, і в залі розбушувавсь той вихор, той хаос пар, що крутились, той упостатнений заворот голови, що називається вальсом. Лише дикуни або малпи могли видумати подібний танець; лише з огнища чуттєвої розпусти, культу тіла без духа й життя, без думки могла виринути музика, така відповідна до цього танцю.
Тимчасом буфет заповнювався під час танців старшим, головно мужеським поколінням, а під час перерв дамами. В першій курильні культ Бахуса й Помони також переміг карти, витиснувши їх до останньої курильні. За столами засіли панове, з'їдаючи котлети, біфштекси і попиваючи вино або пляшкове пиво. Коло одинадцятої години прибув на бал також граф Адольф, високий достойник і пан великих маєтностей, і, відвівши графиню з доньками до зали, засів у цій кімнаті, яка внаслідок цього і стала магнітом, що притягав до себе весь мужеський і жіночий світ, стала справжнім центром балу. Забава забавою, але бачити графа Адольфа, бути представленим графові Адольфові, говорити з графом Адольфом — це були речі, для багатьох далеко принадніші, важніші й корисніші. До нього тиснулись, але вживаючи тисячних стратегічних фортелів, щоб приховати це тиснення та заскакування; його слова ловились у польоті і подавалися з уст до уст, мов дорогі історичні пам'ятки; комітетові бігали, землі не чуючи під собою, уважаючи для себе за безмірну честь ту честь, що її виявив граф Адольф усій університетській молоді, відвідавши з достойною сім'єю академічний бал. «Перший раз це сьогодні трапилось, перший раз!» — шептали по кутах. «І що це може значити?» — застановлялись догадливі, схильні добачати в кожній дрібниці, яку зроблять великі люди, якісь великі, таємничі, важливі наміри та плани.
Граф Адольф був це собі пан старшого віку, з коротким, сивиною припорошеним волоссям і з такою самою коротко обстриженою бородою, з сильно розвиненими щоками, широким обличчям і незвичайно високим чолом, рослий, плечистий і костистий. Говорив звільна, голосом проникливим і неприємним, трохи приправленим постійною терпкою іронією, що також блискала з його сивих, гострих очей. Видно було по ньому, що відчуває свою вищість над усім оточенням і що радо вдає з себе велику людину. Стояв трохи набік похилений, опершись лівою рукою об стіл і заклавши праву ногу свобідно на лівій, на якій опиравсь усім тілом, — стояв звернений плечима до публіки, а обличчям до кута, де на софі розсівся, щоб вигідніше перетравлювати, граф Гіацинт, той самий, якого ми бачили в розмові з коморником. Граф Гіацинт, незважаючи на те, що стояв на однім з графом Адольфом щаблі шляхетського блиску, все ж відчував аж занадто добре безмірну вищість графа Адольфа з погляду маєткового, як і щодо політичної кар'єри та здобутих у ній почестей і достоїнств. Це почуття, трохи принизливе для нього, він старався маскувати ще більшою свободою й недбалістю рухів, іще більше байдужим тоном, в якім вів розмову.— Показується, як знають ексцеленція, — цідив звільна граф Гіацинт, запалюючи Бог знає котру вже цигарку, — що ці Калиновичі…
— Що? — перервав йому граф Адольф. — Мовиш про них у множині?
— Так. Є їх два. І показується, як кажу, що діють обидва в порозумінні.
— В порозумінні? Що діють?
— Один, як ексцеленція знають, впливає на публічну думку при помочі газети, а другий, як я довідався від коморника С-ського, це той самий, що цій шановній людині втиснув до рук той скандальний процес хлопів з графом Альфонсом.
— Чи та-а-ак? — сказала ексцеленція з здивуванням. — Ну, це важна річ. Це треба знати. Цьому треба запобігати.
— Але думаю, — цідив дальше граф Гіацинт, безмірно радий в душі, що йому хоч раз у житті вдалося сказати щось важне та звернути на щось увагу ексцеленції, і стараючись надати собі вигляд людини, що знає ще важніші справи, — я думаю, ексцеленціє, що це все не важне, що ексцеленція занадто гаряче розуміють ці справи.
— Чи та-а-ак? — сказала ексцеленція.
— Така моя думка, — відповів поважно граф Гіацинт. — Це плебеї і пролетарії. Які їх сили, їх засоби? Один адвокатський практикант, а другий цілком молокосос без заняття, перогриз. Він дістав по якімсь кревнім пару тисяч і кинув у газету. Н-ну, ми знаємо, що така газета потрапить з'їсти. Вистачить ексцеленції поговорити пару слів з прокурором, і за півроку газета мусить упасти. А щодо адвоката… н-ну, то з цим іще легша справа.
— Перецінюєш, графе, мій вплив на прокурора, а недоцінюєш противника, — сказала ексцеленція так само поважно. — Говорив я вже з прокурором зараз по виході першого числа цього «Gońc-а», вказував йому на загрожуючу небезпеку для суспільного ладу, він обіцяв зробити, що можна, і що ж зробив? Сконфіскував на шістдесят чисел заледве десять, а й з них трьох конфіскацій суд не затвердив. А такі статті, як критика минулорічної сеймової ухвали про пропінацію, як критика дорожного закону, як річ про паї, про банкову лихву — все це пішло і навіть у тисячах відбиток буває розкидуване по селах і містечках.— Н-ну, на мою думку, це невинні стилістичні вправи, що нам нічого пошкодити не можуть, — сказав граф Гіацинт.
— Чи та-а-ак? А читав ти, графе, хоч одну з цих невинних вправ?
— Признаюсь, що я не читав, уважаючи це дрібницею.
— Тож-то й наше нещастя, що легковажимо кожного ворога, доки він не візьме нас за шию. Легковажимо жида, доки не викине нас із двора. Легковажимо хлопа, доки не піднесе нам бунту або не підпалить гумна. Легковажимо русинів, доки також не зростуть у силу. А тепер легковажимо й те нове явище, яке, наскільки міркую з його дотеперішніх виявів, дуже легко може зосередити в собі всі незадоволені елементи віросповідні, національні й суспільні та створити нам у краю такого ворога, що при першім заворушенні цілком нас задавить.
Граф Гіацинт знав графа Адольфа, знав, що він дуже часто любить виступати в ролі генерального опікуна, заступника й оборонця інтересів усієї галицької шляхти, в ролі, так сказати б, дбайливого батька, що піклується про кожного члена сім'ї, про кожний найменший предмет родинного маєтку і про непорочну честь дому. Він знав, що саме ця дбайливість про загал не раз штовхає графа Адольфа до переборщення, до перецінювання справжніх або навіть видуманих небезпек, що загрожували шляхетському станові. Отже, приймав виводи ексцеленції cum grano salis[3], хоч і з поважним обличчям.
— Спробуй лише, графе, перегорнути дотеперішнє видання цього Калиновича, — мовив дальше граф Адольф, — сам переконаєшся, з якою чортівською вмілістю воно ведене та які сильні має пера. Я сам запалююсь не раз при читанні його статей, а щойно по хвилині, отрясшися з першого враження, бачу всю їх фальшивість. Ні, це не який-небудь противник! Мовиш, що молокосос? Тим гірше для нас. Побачив би ти тільки, яку він має фалангу кореспондентів у найрізноманітніших околицях краю! І яких кореспондентів! Чорти знають, звідки він їх витрусив! Коли б наш «Czas» у цілім році дав хоч десять таких кореспонденцій, які «Goniec» дає мало не щодня! А щоб ти, графе, знав як там тебе й твого Альфонса вималювано!— Що? — крикнув граф Гіацинт, зриваючись з софи і перший раз забуваючи протягнути голос. — Чи це можливе? Мене, мене описати? І хто такий? Що написав?
— Читай, графе, пильніше газети, — сказав усміхаючись граф Адольф, радий, що хоч таким задряпненням порушив цього грубошкірого звіра. — Читай і стеж кореспондента, якщо це справляє тобі задоволення.
— Але чого ж він хоче від мене? Що я кому завинив? — кричав напівобурений, напівпереляканий граф.
— Гм, — відповіла ексцеленція з почуттям своєї переваги. — Мабуть, там є щось у цьому, коли прокураторія готова вже була порушити проти тебе слідство. Пригадай собі, якогось там хлопа, здається, навіть радного, ти велів на подвір'ї висікти різками, аж він зомлів.
Граф Гіацинт почервонів увесь і пару секунд здавалося, що жує щось зубами. Нарешті він вибухнув:
— А, то про це? Отже, цей пан втручається в мої домашні справи? Що ж це, хіба мені не вільно висікти мого хлопа, якщо він провиниться?
— Га, га, га, пишний ти, графе! — засміялась ексцеленція. — Забуваєш, що маємо конституцію й автономію і інші такі добродійства!
— Отже, ексцеленція кажуть, що прокураторія мала з цієї причини порушити проти мене слідство?
— І, правдоподібно, порушить проти тебе навіть, якщо не спонукаєш хлопа, щоб він усе заперечив. Було б воно проти тебе вже порушене, коли б я своїм особистим впливом не домігся був відкласти справу. Але затушувати її не буде можна, бо цей Калинович уже розтрубив її по віденських і заграничних газетах.
— Мій боже! — вигукнув граф Гіацинт, хапаючись за голову. — І всюди там стоїть моє прізвище?
— Ну, ні, лише початкові букви.
Це трохи заспокоїло графа, хоч не зовсім вгамувало його хвилювання.
— Але ж це horrendum![4] І хто міг йому про це написати? А надто нехай ексцеленція зважать, що їх є два: один денникар, а другий адвокат, і що обидва діють у порозумінні!В залі наступила перерва, і потік гостей, що випливав звідти до буфету й до сусідніх кімнат, перервав розмову двох ясновельможних. Графа Адольфа знов оточено; граф Гіацинт сидів у своїм куті, палячи цигарку і віддаючися глибоким, але, очевидно, зовсім невеселим думкам.
— А, найнижчий слуга пані добродійки! — гукнув нараз граф Адольф, з вишуканим поклоном наближаючись до пані Дреліхової, що саме зайшла з буфету до бічної кімнати в товаристві Мільці й Регіни. — Панні Мільці мій комплімент,— сказав граф і спинився поглядом на чужій для нього постаті Регіни.
— Моя сестріниця, ексцеленціє, Регіна Киселевська, донька моєї невіджалованої Касі, — сказала пані Дреліхова, представляючи графові Регіну, що, спокійно поглянувши на графа, вклонилась і похилила обличчя.
— Дуже мені приємно познайомитись з панею, — сказав граф Адольф. — Я знав матір пані, коли ще була панночкою, і зберігаю дуже симпатичні згадки про неї.
— Ми хотіли б сісти на хвилину, випити що-небудь, — промовила пані Дреліхова до графа, що зараз же повів пані до стола, за яким недавно він розмовляв. Серед натовпу у Регіни випав з руки вахляр і порядок танців, а граф, як справжній кавалер, з швидкістю блискавиці нагнувся і підняв упущені предмети.
— Дякую ексцеленції, — сказала Регіна, приймаючи вахляр з рук графа.
— О, ні, цього мені не досить! — сказав граф з усміхом. — Мушу подивитись, які ж то конкети поробили пані цього вечора! Пані недавно у Львові?
— Так.
— І перший раз на балі?
— На такім великім балі перший раз.
— Тим цікавіше, кому саме пані від першого разу голову запаморочили, — жартував граф і кинув оком на порядок танців, щоб прочитати прізвища кавалерів, що там підписались. Нараз він здригнувся.
— Що це знову! — сказав напівжартівливо і напівсерйозно. — Це якась фатальність. Калинович і Калинович! Від самого нового року переслідує мене це ім'я. Чи пані знають цих панів Калиновичів? — запитав граф Регіну.Її обличчя, звичайно таке бліде, спалало рум'янцем, коли граф звернув до неї це питання.
— Ні, ексцеленціє.
— Я знаю їх, — сказала пані Дреліхова, — хоч тільки з виду. Мешкають два номери за моїм домом. Незвичайно здібні молоді люди.
— Отже, вони є тут? Я не знав про це. Пане, пане комітетовий, — звернувся нараз граф до одного з комітетових. — Будьте, пане, такі добрі й представте мені пана Калиновича!
— Служу ексцеленції! — сказав комітетовий і віддалився поспіхом з глибоким поклоном.
Граф Адольф і пані Дреліхова були давні знайомі. Пані Дреліхова походила з старої шляхетської сім'ї. Маєтність її батьків межувала з однією із волостей графа, що, як молодий панич, бував частим гостем у скромнім шляхетськім дворі. Не стільки принаджувало його туди тихе, старосвітське життя, скільки вродлива донька власника, з якою незабаром зав'язав він глибші, сердечні відносини. Ці відносини тривали пару років, доки молодий граф не скінчив університету й не вдався до Відня, а дальше за кордон, роблячи дипломатичну кар'єру. Тимчасом обставини в старім шляхетськім дворі змінились фатально: 1846 рік громом ударив у цей тихий закуток. Власника і всю мужеську службу повбивали страшним способом селяни, маєток було розграбовано, фільварок спалено та знищено зовсім. Мати з двома доньками спродала зруйновані маєтності і з невеликим капітальцем подалась до Львова, щоб докінчити освіту молодої 16-літньої доньки та зробити можливим старшій, 20-літній, причалити до подружньої пристані. Ця старша донька, панночка незвичайної вроди і так само незвичайної спритності, показалась понад сподівання здібною торувати собі шлях у житті. Не минув рік, а вже стояла коло вівтаря, подаючи руку старому, але багатому львівському купцеві Дреліхову. Це подружжя, так різко незлагоджене, було свого часу предметом численних розмов у львівських салонах, але ці розмови змінилися в шепти, при яких старші дами тривожно оглядались, чи їх не чують молоді панночки, а панночки намагались обговорювати ці звістки так, щоб їх не чули матінки й тітки. Молода пані Дреліхова виявляла своєму чоловікові від першого дня замужжя безмежну погорду, вела шумне й веселе життя в товаристві золотої молоді, не турбуючись зовсім чоловіком, який під впливом цих медових місяців щораз більше почав занепадати здоров'ям. Незабаром повернувся до Львова давній її знайомий, граф Адольф, також уже жонатий і з досить високим службовим становищем, і давні відносини між ними відновились, але не в давній уже романтичній формі, збагачуючи скандальну львівську хроніку багатьма цікавими фактами.
Легко уявити собі, яке було життя і становище матері і молодшої сестри за такого життя пані Дреліхової. На просьбу її чоловіка мати й сестра спровадились до його кам'яниці при вул. Панській, де мешкали панство Дреліхи. Визначено їм у флігелі на другім поверсі дві скромні кімнатки з кухонькою: пан Дреліх давав їм також правильно щомісяця деяку суму на утримання, але за цю милостиню мусила стара мати, призвичаєна до тихого, скромного й патріархального життя, придивлятися зблизька тому, що робила її донька на першім поверсі, слухати тисячні шепоти послужливих язиків і нарікань її нещасного чоловіка. Єдиним бажанням старої жінки було вирватися з цього гнізда, а можливим це було лише через замужжя її молодшої доньки.
Від самого початку їх життя у Львові познайомився з ними якийсь Киселевський, не першої вже молодості дрібний обиватель з Синицької округи. Була це незвичайно цікава постать, справжній віщун близького нового часу. Хоча шкільну освіту мав він невелику, але вспів зусильною пильністю й старанним читанням книжок найрізноманітнішого змісту здобути собі силу розмаїтих відомостей. Все це було випадкове, неперероблене й некритичне, проте його рухливий і невтомний розум оперував цим строкатим матеріалом, творячи незчисленні плани й комбінації. Найрізноманітні галузі промислу, чи то підупалого, чи цілком у нас нового, роїлись перед його уявою, то знову творив він плани організування експортної торгівлі, експлуатації мінеральних багатств краю, організації виробничих спілок. Багатства, мільйони, скарби — ці слова не сходили з його уст, незважаючи на те, що сам, продавши свою невеличку посілість у Сяниччині, жив з мізерної пенсії канцеляриста і переписував дома акти для одного адвоката, щоб не зменшувати свого капітальцю, що, на його думку, був призначений до великих справ, мав стати джерелом величезних багатств, коли прийде слушна хвилина.Отож, цей Киселевський був частим гостем у помешканні вдови-обивательки і багато робив послуг жінкам в першім часі їх життя у Львові. Пізніше, коли старша донька вийшла заміж, він не переставав бувати в помешканні її матері й сестри, вносячи в цей тихий, скромний і сумний закуток цілі маси своїх світлих планів і фантазій. Слухали його обидві жінки, незвиклі до таких речей, дивувалися великості його знань і бистрості спостережень, а певність, з якою він висловлювався, передавалася і їм; вони не сумнівалися, що цю людину, з такою сильною головою й залізною волею, жде велика будучина. А втім, Киселевський був наскрізь чесною людиною і ні на хвилину не залишав своїх знайомих пань у незнанні щодо справжнього стану свого маєтку. Він мав п'ять тисяч ринських в ощадній касі і відсотки з них так само щороку докладав до капіталу. Коли прийде слушна хвилина і трапиться відповідне підприємство, мав з цими грішми вирушити на здобуття багатства.
Отже не дивно, що обидві пані, мати й молодша сестра, з прямодушною щирістю брали участь в долі Киселевського і що втішились дуже, коли він одного разу повідомив їх, що слушна хвилина надійшла, що трапляється підприємство, здатне поліпшити його долю. Знайомий Киселевського, якийсь Шнайдер, вислідив джерела багатств у Трускавці: срібну руду й нафту, яку тоді щойно навчились очищувати й уживати для освітлення. Зростаючі раптом і швидко бориславські копальні, про які всі в краї говорили, робили правдоподібним існування таких самих джерел і в недалекім Трускавці, де зрештою копання давало кращі умови, зважаючи на брак жидівської конкуренції. Але ще більше здивувались обидві пані, коли Киселевський запропонував їм поділити з ним романтичну подорож до золотодайної Колхіди, себто попросив руки панночки. Життя обох пань у домі пані Дреліхової стало просто нестерпним, отже, обидві, мати й донька, вхопились за подану їм стебелинку, щоб видобутися з цієї трясовини. А втім, мати заховала частину капіталу з проданої маєтності як посаг для молодшої доньки, так що початковий капітал подвійно ущасливленого зятя нараз виніс понад десять тисяч. Це був капітал як на ті часи досить уже показний, то й, відбувши скромне весілля, молоді панство разом із матір'ю на крилах надії полетіли на благословенне підгір'я, до Трускавця, де Киселевський уже перед тим закупив був за пару сот гульденів невеличкий грунт із малим дімком.
Минуло кілька літ. У малім дімку в Трускавці багато змінилось. Стара бабка вмерла, виколисавши троє внучат — хлопчика й дві дівчинки. Але золоті надії Киселевського не здійснились. Незважаючи на старанні розшуки й усякі геологічні правдоподібності, ані нафти, ані срібла не було: увесь капітал пішов у землю марно. Показались борги, векселі, які треба було сплачувати; він мусив спродати малий дімок і грунт. З одержаних грошей полишилась заледве дрібна частиночка. З сумом і плачем вернулись недобитки до Дрогобича, де батько знову запрігся в канцелярійне ярмо, щоб удержувати сім'ю, давати освіту дітям. Його спільник Шнайдер, так само зруйнований, крутився по Бориславі. Але фантазії про те, щоб наново виринути наверх, не покидали Киселевського. Опікшися на промислі, звернув він очі в інший бік, до лотереї. У спілці з Шнайдером закупив він пару жеребків державної лотереї: вигравши якого-небудь жеребка, спільники мали поділитися грішми нарівно. Але Киселевський не діждався вже тієї хвилини, коли колесо щастя мало обернутись корисно для нього, — помер під тягарем праці і гризот. Його жінка в нужді й недостатку утримувалася то шиттям, то даванням лекцій крою, то тримала учнів на квартирі, щоб лише не занедбувати освіти своїх дітей. Про сестру, що впадала під тягарем цього труду, пригадала собі нарешті пані Дреліхова і взяла до Львова її найстаршого сина Ернеста, великого лобуря, якого прогнали в Дрогобичі з гімназії. Подержавши його при собі один рік, вона вмістила його на державний кошт у військовій школі у Відні. Тимчасом старша панна Киселевська вийшла заміж за якогось дрібного урядовця, а молодша кінчила в Дрогобичі жіночу школу, коли нараз бідним жінкам, виснаженим боротьбою з злигоднями долі, усміхнулося щастя. Один із жеребків, що закупив їх батько, виграв велику суму. Але, на жаль, і цей усміх долі був зрадливий. Жеребки були в руках Шнайдера, який і говорити собі не давав про поділ. Бідні жінки не мали в руках ніякого писаного контракту, ані документу; треба було вишукувати свідків умови, порушувати довголітній, сутужний процес. Шнайдер сміявся з цього, бачачи, що без грошей не можна вести такого процесу. Він давав Киселевським пару сот ринських відступного, але не зламана злигоднями жінка відкинула цю пропозицію і стала на шлях процесу. Вона тяглася з останнього на оплачування перших судових кроків, але довести всю справу до успіху сил їй невистачило. Вмерла в нужді, полишивши своїй молодшій доньці Регіні, крім свого благословення, лише зв'язку паперів, що мали служити за основу до дальших судових кроків проти нечесного спільника. Пані Дреліхова й цим разом простягла руку допомоги і перевела Регіну до себе в півроку по смерті її матері, — очевидно, не спішно їй було.
Тимчасом у домі пані Дреліхової зайшли так само деякі зміни. Старий Дреліх давно помер, лишивши своїй жінці весь свій маєток, а також двоє дітей - сина й доньку Мільцю. Пані Дреліхова нараз споважніла, тим більше, що й граф Адольф під наполяганням сім'ї покинув на довгі літа Львів і Галичину. Отже, лишилась пані Дреліхова вдовою в повнім значенні цього слова, а коли нарешті граф Адольф повернувся по кільканадцятьох літах, щоб зайняти у Львові високе урядове становище, то давні близькі відносини вже не відновились між ними. Пані Дреліхова була занадто розважною жінкою, щоб мала бажати повороту того, що вже не могло їй вернутися, натомість задовольнялась почуттям тихої приязні та дружнім ставленням, які виявляв їй граф. Він бував часом в її домі, готов був на її просьбу робити протекцію її своякам, піддержував її сина в політичній службі, а натомість мав у пані Дреліховій гарячу поклонницю і прихильницю, готову пропагувати його славу як політика й адміністратора в сферах багатого міщанства і вищого урядництва.
Бачачи, що граф заінтересований Калиновичами, пані Дреліхова коротко оповіла йому те, що й сам граф уже знав, але раптом, вибравши відповідну хвилину, нахилилася ближче до самого вуха графа і шепнула йому щось, пару слів, на які граф відповів їй лише промовистим поглядом.
— Маю честь представити ексцеленції мого товариша, доктора Калиновича! — сказав комітетовий, наближаючись до стола під руку з Владком, що вклонився.
— Приємно познайомитися з вами, пане, — сказав граф, устаючи й подаючи руку Владкові, але в тій самій хвилині пильно спостерігаючи його обличчя й обличчя Регіни, що знов облилась живим рум'янцем. — Прошу, сідайте коло нас. Пані, запевне, знають пана доктора?— О, так, я мав честь познайомитись, — сказав Владко, кланяючись паням і сідаючи на крісло, яке показав йому граф напроти себе.
— Чи це ви, пане, видаєте «Gońc-а»? — запитав граф, приступаючи просто до діла.
— Ні, ексцеленціє, це мій брат.
— Так? То шкода. Я бажав поговорити саме з вашим братом.
— Можу представити його ексцеленції, — сказав Владко.
— Не трудіться, пане, — сказав граф. — Це не так важливо. А втім, ви, панове, брати, живете разом, маєте однакові погляди (ці слова граф висказав з особливим, трохи іронічним натиском), то думаю, що скажу вам, то так, як би сказав я вашому братові.
Владко замість відповіді лиш уклонивсь мовчки.
— Мушу сказати вам, — мовив граф суворим тоном, — що мені дуже не подобається напрямок «Gońc-а». Не можу зрозуміти наміру вас обох. Про що вам ходить? Хочете поновити сцени 46 року? Бо, очевидно, ця, як ви мовите, «критика», а властиво похід проти шляхти, ні до чого іншого не може довести. І так край не може прийти до спокою, а ви, панове, хочете викликати ще більше замішання.
Владко сидів зовсім спокійний і анітрохи не змішався під цим градом докорів.
— Нехай вибачать ексцеленція, — відповів він, — але мені здається, що ексцеленція хибно розуміють наш виступ. Ми не є зачіпною стороною, не голосимо ніякого походу, лише боронимо інтереси того шару, який, на нашу думку, всі кривдять, а ніхто щиро його не боронить.
— Теревені, пане докторе! — нетерпеливо відповів граф. — Знаю я ці фрази, читав я їх часто в «Gońcu». Гарно це говорити: боронимо. А в результаті воно виходить так, що ви, панове, підкладаєте запалений гніт під бочку пороху і говорите: «За евентуальний вибух ми не відповідальні. Відповідальність нехай спаде на тих, що нагромадили цей порох». Це, пане, не гарно, не по-громадянському! Цього стерпіти не можна!
— Що ж, ексцеленціє, — відповів Владко, — робимо, що нам велить сумління й почуття обов'язку, стоїмо на грунті закону, виступаємо в ім'я найпростіших засад людяності та справедливості. Думаю, що ексцеленція нічого іншого не можуть від нас жадати.— Ви молоді, панове, замало знаєте й замало бачите, а забагато вірите цим своїм засадам. Вірте мені, пане, що чим старшим будете, тим більше досвід буде обмежувати й стісняти обшир цих засад, доки зовсім не поглине.
— Ба, ексцеленціє, постаріємось, то поступатимемо так, як старі. Але доки ми молоді, нехай дозволять нам ексцеленція поступати як молодим.
— Дозволь вам! — майже крикнув ексцеленція. — А скільки ви за цей час можете наробити шкоди, який пожар можете розпалити! Це вас ніщо не обходить!
— Не розумію властиво, чого ексцеленція від нас жадають, — сказав Владко.
— Жадаю, щоб ви, панове, дали спокій цьому вічному й шаленому атакуванню шляхти.
— З найбільшою приємністю, — відповів Владко. — Скоро тільки шляхта дасть спокій вічному кривдженню і принижуванню сільського люду.
— Отже, ви, панове, конче хочете війни? — сказав ексцеленція, починаючи тратити терпеливість.
— Навпаки, ексцеленціє, ми хочемо спокою, але корисного для обох сторін, а не лише для однієї.
— Нудите мене, пане. Прощайте! — сказав граф Адольф відвертаючись і махнув рукою на знак, що аудієнція скінчена. — Зухвалець! — вицідив він крізь зуби, обернувшись до пані Дреліхової, але так, що Владко, відходячи, міг почути це слово.
— Мій Боже, що то тепер за молодь, що за покоління! — нарікала пані Дреліхова. — Всьому винна ця конституція. Попереверталося в голові юнакам, і думають, що їм усе вільно.
Граф Адольф майже не чув цих слів, тяжко віддихаючи і стараючись успокоїти роздратовання, якому мимоволі піддався наслідком зухвалих слів цього юнака. Але, коли по хвилині він цілком запанував над собою, зовсім холодно розважив свій крок і пожалував трохи свого запалу. В наступній хвилині він поглянув на справу знову з іншого боку. Очевидно, ці юнаки не з таких, щоб їх можна грізьбою застрашити або обіцянками чи протекцією знадити з раз прийнятого напрямку. Треба з ними боротися, треба їх задавити, інакше вони не замовкнуть. А якщо так, то й краще сталось, що ситуація вияснилась у першій хвилині. Навіть чесніше, і дає йому це повну свободу дій. Війна, то війна!
Зовсім відмінні почування полишила ця розмова в серці Регіни. Владко від першого разу, коли побачила його в коломийці, зробив сильне враження на неї, а те, що чула протягом цього вечора про нього й від нього, поставило його дуже високо в її думках. Щоправда, майже більше, ніж про Владка, говорили про його брата, але цей брат стояв в її уяві, мов тінь, обік ясної, симпатичної постаті Владка, віддаючи йому всі свої добрі прикмети, а беручи на себе всі хиби. Владко зручний, сміливий, рішучий, вродливий, а його брат якийсь ніби наполоханий, заїкуватий, дивиться скоса, немов вічно підозріває когось у чомусь, — ось який контраст являли обидва брати в очах Регіни. Тому не дивно, коли вона відчувала, що її живу, вразливу й здорову натуру він притягав більше, ніж другий. А розмова з графом Адольфом, в якій Владко зайняв таке сміливе, незалежне й повне гідності становище та своїм спокоєм зумів вивести з рівноваги такого досвідченого дипломата й високого достойника, — поставила його в очах Регіни незвичайно високо.
Тимчасом Начко, мов заблукана вівця, вештався по залі, шукаючи очима чарівної голівки з коротким волоссям, що зникла йому у вирі вальса. Він пробував зосередитись докладніше над тим, що так тягне його до неї, незнайомої, перший раз баченої. Соромився на саму думку, щоб це могла бути фізична краса, яка зрештою, як він міг переконатися з класифікації своїх товаришів, зовсім не була такою очевидною і не звернула на себе майже нічиєї уваги. Проблиск симпатичної, незвичайної душі, який запримітив він у її очах, міг, правда, бути тим магнітом, але міг також бути оманою, витвором його власної уяви, втіленням його ідеалу, що могло не мати нічого спільного з реальною, дійсною Регіною Киселевською. Та хоч і як заспокоюючими могли бути подібні аргументи, — всі вони розтанули мов лід на сонці, скоро в дверях буфету за могутньою постаттю пані Дреліхової показалася струнка й рівна фігурка Регіни, що ступала з незвичайною грацією. Не бачачи її голови, Начко міг би пізнати її по самім ході і серед усього тут зібраного товариства.
Розпочався мазур, до якого Начко заангажував Регіну. Він хотів у часі цього танцю втягнути її в розмову, переконатись, чи дійсно ці глибокі, таємничі очі були вікном живої і гарної душі. Уживав найбільших зусиль, щоб бути перед нею вільним, веселим і не розгубитись, але коли став перед нею, коли з поклоном діткнувсь її руки і почув її дотик, усі його постанови розвіялись димом. А втім, Регіна видавалась йому тепер якоюсь незадоволеною, нерадою; якась хмарка висіла на її яснім чолі, а очі блищали холодним, немов сталевим блиском, що не дозволяв зазирнути в глибину душі.
— Чи ви, пані, надовго загостили до Львова? — запитав нарешті Начко під час танцю.
— На постійне життя, — шепнула Регіна і відвернулась.
— І будете проживати у тітки?
— Так.
— А де ви досі проживали?
— Не варт про це, — шепнула Регіна, очевидно, незадоволена з того, що Начко під час цієї розмови зробив якийсь незручний крок.
На цьому розмова перервалась, але Начко ще не тратив надії. Коли скінчили тур, він підвів її на її крісло, а користаючи з нагоди, що ані Мільці, ані пані Дреліхової не було близько (паню Дреліхову граф Адольф відвів до буфету, живо щось із нею розмовляючи), він запитав:
— Дозволите, пані, сісти побіч себе?
— Прошу! — сказала Регіна, не дивлячись на нього.
Начко сів.
— Вибачте мою сміливість, — сказав він, поглядаючи збоку на її профіль, — але я хотів спитатись вас, що поробляє ваш брат.
— Мій брат? Який брат?
— Ернест Киселевський, мій колишній учень.
Регіна обернулась нараз і видивилась великими очима на Начка, але й цим разом не було в них ніякої іскри почуття, а була лише холодна цікавість.
— Отже, ви, пане, знаєте мого брата? — запитала вона. — Не можу собі уявити, звідки та яким робом.
— Адже він протягом року ходив до гімназії у Львові, а потім, здається мені, пішов до військової школи.
— Вже вийшов із неї, — відтяла коротко Рогіна.
— А це чому вийшов? — запитав Начко.
— Байдуже! — відповіла Регіна.— І де тепер він? Я дуже бажав би відновити з ним знайомість. Хоч він живого темпераменту і трохи був занедбаний, цей хлопець подавав великі надії.
— Перепрошую вас, пане! — сказала Регіна, встаючи і йдучи напроти тітки, що поверталася, не кинувши навіть одним поглядом на нещасного Начка.
Він сидів здерев'янілий і стежив за нею безсильним поглядом; був момент, коли ця струнка постать видалась йому якоюсь потворою, чимсь зловіщим і неприємним, коли він готов був зірватись і розшарпати її на шматки. Але це був лише порив схвильованого почування, зойк розбитої надії. Коли Регіна в натовпі зникла йому з очей, він зірвався, немов побоюючись самого себе, і почав протискатись у протилежний кут зали, якнайдальше від цієї зненависнілої істоти.
— Дурна гуска! — шептав він сам до себе. — Надута! Зухвала! Думає, що Бог знає хто вона. Думає, що направду вона королева, а хтось її підданий! Королева з нового хліву! А я, дурний, також думав, що не знати який перл знайшов. Дурний, дурний!
І Начко, сидячи в кріслі та вперши безтямний погляд у мигаючі перед ним різнобарвною хвилею пари, обкидав Регіну найгіршими епітетами з тією насолодою, з якою ранений у гарячці роздряпує свої рани. Він почував себе нещасливим, тим нещасливішим, що був злий сам на себе і на ту, у якій перед хвилиною бачив втілення свого ідеалу. Радість, з якою йшов сьогодні на бал, була зовсім отруєна. Шелест шовків, мірний стук соток кроків, грім музики з галереї, блиск ламп, біжутерій і сотень молодих очей — усе це тепер разило його, непокоїло й мучило. Він бажав тиші, самотності і руху, поривного й нескінченного руху, що спирав би віддих і відбирав би притомність, щоб він міг бодай на хвилину забути про себе й про все, що пережив за останні кілька годин.
Він устав, щоб віддалитися з цього ненависного балу, але нараз застиг, мов уражений громом. В своїм остовпінні не пам'ятав, як довго він просидів у самотнім куті, які за цей час ішли по черзі танці і перерви. Тепер саме танцювали першу кадриль, і в тій самій хвилині переплинула обок нього Регіна в парі з Владком. Але яка ж була вона змінена, неподібна до тієї, що з ним танцювала мазура і що її він проклинав хвилину перед цим. Весела, погідна, усміхнена, з легко зарум'янілим обличчям, з очима, що палали живою внутрішньою радістю, в живій розмові з своїм vis-á-vis, яку вона неохоче переривала при відповідній команді аранжера. Начко мусив опертись об колону, щоб не впасти від цього виду, і під час усього танцю не спускав очей з цієї пари. Владко поводився з нею вільно, без тіні боготворення, але з тією вишуканою чемністю й увагою, яка завсіди характеризувала його. Навпаки, Регіна сама досить очевидно вирізняла його з-поміж інших мужчин, і коли химерні фігури кадрилі веліли їй подавати руку іншому мужчині, зараз легка хмарка зависала на її чолі, — вона відповідала коротко, коли партнер що заговорював до неї.
— Вередлива, розпещена дитина! — вирішив Начко, але й ця гадка не принесла йому спокою. Його думка зараз знайшла другий кінець цього кия. «Незіпсована, здорова натура, не вміє маскувати своїх симпатій, ні антипатій». І бідний Начко почував себе сто раз нещасливішим, ніж перед тим, сто раз зривався з місця, щоб утікати від цього виду, і все лишався на місці, не можучи відірвати очей від неї.
Нарешті скінчилася кадриль. Владко відвів Регіну на її місце і хвилину ще схилений перед нею, очевидно, задивившись у ці чудові очі, моментальний блиск яких очарував Начка, стояв, розмовляв, жартував. Сміялись обоє, сміялась Мільця, що сиділа обік, лише Начко стояв оддалік, темний, мов чорна хмара, палаючи заздрістю і злістю, проклинаючи себе, брата, Регіну і весь світ.
Нарешті Владко вклонився паням і відійшов. Як яструб на свою добич, так рвучко кинувся за ним Начко, розштовхуючи всіх, що стояли йому на дорозі. Догнав його коло самих дверей буфету і, стиснувши рукою, мов кліщами, за плече, сказав різким, з трудом гамованим голосом:
— Владку, ходім звідсіль! Ходім додому!
Своїм спокійним, веселим і задоволеним поглядом змірив Владко схвильовану до глибини постать брата.
— Що тобі? — запитав. — Чи не хорий?
— Ні! Але ходімо звідсіль! — повторив Начко, — ходімо додому!
— Чи ти здурів? — сказав Владко. — Ти, мабуть, занадто розігрівся в танці. Ходи, випий коньяку і не марудься! Зараз починається друга кадриль. А я тут познайомився з однією панночкою, — кажу тобі, елегантна дівчина. Знаєш, сестріниця цієї пані Дреліхової. Вона недавно сюди приїхала. Скінчила гімназію в Дрогобичі. Хоче тут шукати якої служби. Я заангажував її до всіх кадрилей, то не випадає мені покидати її на льоді. Ходи, ходи, випиймо!
Але Начко вже не чув його. Мов буря, полетів він до гардеробу, зажадав своє пальто, капелюх та калоші і, кинувши гардеробниці гульдена, вибіг на сходи, до сіней на вулицю, поспішаючи, немовби хто гонив за ним.
— Що сталося з хлопцем? — муркнув сам до себе Владко, повертаючись до зали. — Сподіваюсь, що він не хорий. Мабуть, щось дуже розстроїло його. Треба буде випитати в нього, як повернусь додому. Але покидати бал на самій половині не можна. — І заспокоївшися, пішов він до Регіни, бо вже розпочиналася друга кадриль.
——————