Твори (Франко, 1956–1962)/12/IV
| ◀ III | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки IV |
V ▶ |
|
Другого дня була неділя. В суді не було ніякого діла, тож др. Рафалович спав троха довше, спочиваючи по труді. Була вже восьма. Звішені стори готелевого вікна пропускали лагідне, червонясте світло. Євгеній тілько що прокинувся, простягнувся, позіхнув і смакував розкіш безжурного спокою. Попід його вікнами туркотіли вози, здалека чути було гомін народу, гук дзвонів, свист і гуркіт раннього залізничого поїзду, що саме о тій годині виходив до Львова. Але все се не докучало молодому адвокатові, здавна привичному до міського шуму. Навпаки, вся ся музика многолюдного, рухливого міста, особливо в деякім віддаленню, настроювала його на якусь добродушність, розвивала в його душі чуття якоїсь повноти буття, якоїсь любої домашності, подібне до чуття того чоловіка, що з лісової самоти вернув додому на лоно многолюдної та говіркої сім'ї.
Та нараз до дверей його покою застукано, і, заким іще він успів відізватися, двері відчинилися, і в них показалася руда голова Стальського.
— Добрий день! — промовив він весело. — О, пан меценас іще спочивають. Перепрошаю, перепрошаю… я думав…
— Але, прошу! Я не сплю. Власне хотів уставати.
— Ну, то я зажду… Піду пройтися, поки пан меценас…
— Але ж ні! Ввійдіть! Я не панночка, мене не заженуєте.
Стальський увійшов і запер двері за собою.
— Прошу, сідайте! Я зараз устаю. Так чоловік намучився в остатніх днях…
— Але ж то зовсім розумно, що спочиваєте. Треба шанувати сили, — мовив Стальський поклавши на однім кріслі капелюх і ліску і сідаючи на друге. В лагіднім полусвітлі було видно, що він сьогодні був одягнений чистіше, краще, ніж учора, підголений і підстрижений; очевидно, він ішов сюди просто від фризьєра, бо від нього пахло ще колонською водою, і вуси були свіжо нафіксовані.
— Я гадав, — говорив він, поки Євгеній мився, брав чисту сорочку і одягався, — я думав, що пан меценас мають сьогодні троха більше часу та підемо разом оглянути помешкання.
— Яке помешкання?
— Як то? Пан меценас уже забули, що вчора говорили мені, чи не міг би я знайти…
— Ага, га! Ну, так що ж?
— Я вже знайшов. Гарне помешкання, поверховий дім, фронт на вулицю, довкола сад, а затильні вікна виходять на міський парк. Чудесне положення при головній вулиці, недалеко ринку і недалеко руської церкви. Немов сотворене на канцелярію для популярного адвоката.
— О, пане Стальський, дуже вам вдячний!
— І надіюсь, що будете мати за що дякувати. Я знайомий з властителем. Як на ваше щастя, від першого опорожнюються внизу два покої з передпокоєм — то би була гарна канцелярія, і на поверсі також два покої з кухнею — то би було помешкання для пана меценаса. Здається, вам обширнішого помешкання не треба?
— О, ні, не треба! Дуже мене зацікавив ваш опис. Надіюсь, що мені сподобається те помешкання. А яка ж ціна?
— Жид дорожиться троха. Прийдеться ще поторгуватися. Хоче за обі партії по 25 ринських місячно.
— Значить, разом 50 місячно або 600 річно? І кажете, що в добрім місці?
— Можуть пан меценас бути певні! Я би на лихе навіть не дивився.
— І се, по вашій думці, дорого?
— Ну, як на Львів, то не було б дорого, але як на наше місто, то трохи солоно. Треба буде поторгуватися. Думаю, що коли пану меценасові сподобається хата і схочуть наймити на рік, то він дасть за 500 ринських.
— Ну, се було б дуже гарно!
— Чи вже пан меценас готові? Можемо зараз піти оглянути.
Меценас був готов до виходу. Але, вийшовши, він пригадав собі, що ще не снідав. Зараз коло готелю була цукорня, де він звичайно пив каву, то й тепер він звернувся туди.
— Я ще не снідав, — мовив він до Стальського. — Прошу, зайдіть зо мною на снідання!
— Дякую, я вже по сніданню.
— Ну, то вип'єте келішок коньяку. Прошу, не робіть церемонії.
Сидячи при круглім мармуровім столику і попиваючи горячу каву, др. Рафалович придивлявся Стальському, що не переставав балакати і оповідав йому притишеним голосом різні міські новинки. На лиці Стальського видно ще було білі плямки з пудр, яким обсипав його фризьєр; зрештою на ньому малювалося щире вдоволення. Не знати, чи з того вдоволоння, чи, може, після випитих двох келішків коньяку, кінець його носа троха зачервонівся і в очах грали огники. Меценас дивився на нього тепер далеко ласкавішими очима, ніж учора, може, під впливом доброї новини, яку приніс йому Стальський, а може, й для того, що сей оповідав сьогодні веселіші речі, ніж учора. Сьогодні в місті мали відбутися збори робітників, що хочуть домагатися загального голосовання, але пан староста заборонив, га, га… «Доки я тут старостою, — сказав комітетовим, — доти ніякого віча, ані збору в моїм повіті не буде». Вчора до старости привезли величезного сома, зловленого в сусідній ріці, і староста дав за нього рибакам два ринські. Жид, у котрого меценас має винаймити помешкання, се перший міський богач і лихвар; він будує тепер три нові доми; от би пан меценас добре зробив, якби відкупив від нього ту каменицю, в котрій тепер має оселитися!..
Зі слів Стальського віяла сьогодні щирість; не чути було тої злобної ноти, яка так немило доторкала Євгенія вчора. Кинувши оком на ранішні газети, меценас заплатив, і вони оба вийшли з кав'ярні. Ринок і вулиця, що вела до церкви, були повні святочно поприбираних міщан і передміщан. Дзвони гули і грали в повітрі. Сонце сипало золотим, ще не дуже палким промінням із безхмарного неба. Від ріки, що широким луком обгинала місто з двох боків, тягло вогким холодом. Було чудово гарно, весело, привітно довкола, і меценас ішов звільна, роздивляючися приязно на всі боки, немов знайомлячися з цілим окруженням. Се перший раз сьогодні він чув себе в сьому місті, як дома.
Нараз щось немов шпигнуло його; він стрепенувся, мовби несподівано діткнувся проводу електричної батареї. Озирнувся направо, не зупиняючись на ходу. Напротив нього йшла висока, струнка жіноча постать у скромній чорній сукні, в чорнім капелюшику з простеньким білим пером, з лицем, заслоненим чорним, досить густим вельоном. Здалека він не міг розпізнати її лиця; те, що так торкнуло його, було якесь неясне загальне вражіння, вражіння її постави, росту, рухів, ходу — рівного, повільного і плавного. В тім усім було щось таке, що відразу порушило в його душі якісь давні спомини і прошибло його наскрізь. Вона йшла напроти нього, і його очі силкувалися пізнати її лице під вельоном. Але, не доходячи яких десять кроків, вона звернула направо, вмішалася в густу купу міщан, що сунули до костела, і щезла. Євгеній був би радо пішов за нею, але не міг сього зробити, маючи обік себе Стальського і направившися з ним разом оглядати помешкання. Стальський, занятий оповіданням якоїсь новини, а потім хвилевою шептаною розмовою з якимось стрічним міщанином, не бачив чорної дами.
У Євгенія сильно забилося серце, в голові затуманилося, і він зупинився та оглянувся за Стальським.
«Що се таке? — думалось йому. — Вона чи не вона? Ледви, щоб вона! Відки б вона взялася тут? Але постава її, хід її, той хід, котрий я, здається, пізнав би між тисячами! Та ні, не може бути, се не вона! Тихо ти там! Тихо!»
І він долонею натиснув на груди в тім місці, де сильно билося його серце.
Стальський, переговоривши з міщанином, надбіг. Бачучи, що Євгеній держиться за груди, він зирнув на нього уважно.
— Ов, а се що? Пану меценасові щось недобре?
— Мені? Борони Боже! Або що?
— Що пан меценас держаться за груди. І зблідли пан меценас!
— Се нічого! — мовив Євгеній, пускаючись іти далі. — Се у мене часом буває… такі маленькі атаки. Давніше то було гірше, але тепер, Богу дякувати, вже рідко.
— Але то може бути небезпечне. Може, яка серцева хиба?
— Щось там таке, але, властиво, нема про що й говорити.
— Але все-таки треба би зарадитися лікаря.
— О, я вже лічився. І власне лікарі вспокоїли мене. Ходімо, пане! Далеко ще до того помешкання?
— Ні, вже близенько. У нас тут загалом нема великих віддалень. Передмістя, як ковбаси, попростягалися кожде на півмилі і ще дальше, а середмістя все прикупі, мов на тарелі. Се має свої вигоди, але має й невигоди. Занадто акустичне місто.
— Акустичне?
— Так! У однім кінці чихнеш, у другім чути. Ні з чим найменшим не сховаєшся перед цікавими очима. А що цікаві очі побачуть, те цікаві язики розмолотять, роздують, розбовтають удвоє, вдесятеро. Се вже у нас так. Усі від того терплять, бо кождому можна пришпилити латку, але при тім усі занімаються тим же ремеслом. Усякий думає: «Пришпилюють мені латки, давай буду й я пришпилювати іншим!» І так живемо. Не один зразу лютиться, обурюється, почувши дещо на себе, а потім перестане, втягнеться, а головно: переконається, що кождий у такій самій кваші, як і він. Ну, та ось ми дійшли. Прошу сюди у хвіртку. Та дай Боже щасливо!