Твори (Франко, 1956–1962)/12/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки V |
VI ▶ |
|
Др. Рафалович швидко мав нагоду переконатися, що Стальський не пересолив, говорячи, що місто збудоване дуже акустично. Відповідно до принятого звичаю, йому прийшлося зробити візити у всіх гонораціорів міста. Він був у президента суду, потім у старости, потім у бурмістра; далі пішов до віце-президента суду, до податкового інспектора і до директора гімназії; потім прийшлось обійти всіх судових совітників по старшині, бути у латинського і руського пароха, у комісара від староства, у декого з лікарів і декого з гімназіальних учителів, а вкінці у колегів-адвокатів, у нотаря і у видніших міських купців та богачів. І він міг завважити, що, наскілько жіноча часть товариства дуже зацікавлена ним і приймає його надзвичайно чемно, як кавалера і дуже добру партію, остілько «урядові шпички» (так перекладав Стальський німецький термін Spitzen der Behörden[1] виявляли супроти нього певну добродушну протекційність, а деякі в чотири очі давали йому дружні поради і науки. Староста мовив:
— Тішуся дуже, що наш повіт дістав такого здібного адвоката, але… Пан меценас не візьмуть мені то за зле, коли скажу по щирости. Я старий чоловік і хотів би мати в повіті спокій in politicis[2]. Жадних там віч, зборів, читалень, агітацій, товариств. Я чув, що пан меценас мають троха демагогічні амбіції. Прошу не гніватися, говорю, що думаю. Я просив би дуже і дуже, щоб мені не теє… Я мусив би виступити против того якнайостріше, а в такім разі не сумніваюся, що й канцелярія пана меценаса мусила б потерпіти. А користи з того і так не буде ніякої. А я, обіймаючи власть у повіті, присяг собі, що доки жию, то піддержу авторитет власти без ущербу, і отсе, Богу дякувати, двадцять літ стою, як той журавель на своїй сторожі. Прошу, пане меценас, до побачення, і нехай се буде між нами, але пам'ятайте, не робіть мені неприємностей!
Пан президент суду мовив:
— Дужо мені приємно… Щиро рад… Справді, по вашій першій розправі я сказав до прокуратора: «Ну, з таким защитником то приємно провадити розправу, ніколи не дасть заснути». Їй-богу! Тілько… даруйте, пане меценас… ви тут у місті чужі, не обзнайомлені з відносинами, а те, що ви наняли помешкання в домі Вагмана… Прошу дарувати! Не хочу, щоб ви підозрівали мене в бажанню образити вас, але по щирости мовлю вам, се може дати причину до різних поголосок. Не перечу, помешкання для вас догідне, але той Вагман — ви, може, сього не знаєте, — то найтяжча п'явка в нашім повіті, лихвар, чоловік, що не цурається найбруднішого гешефту. Особливо він любить закидати сіті на урядників і адвокатів. Уже три многонадійні ад'юнкти пропали через нього; один заліз у довги і повісився, два другі посунулися до дефравдацій і фальшовання документів і були прогнані з суду. Прошу вас, остерігайтеся того чоловіка!
Податковий інспектор, старий кавалер, чоловік жовчний і злий на язик, по перших привітаннях і байдужих фразах відразу скочив на сю саму тему:
— Ха, ха! Чув я, чув, що пан «презус» остерігав вас перед Вагманом. Не хочу боронити Вагмана — зрештою, думаю, що пізнаєте його ближче, в усякім разі варто, цікавий чоловік, хоч і лихвар. Але пан «презус» має рацію, що остерігає перед ним, бо ті всі три многонадійні ад'юнкти — правда, він так називав їх? — то його кузини! Ну, ад'юнктом не був з них жаден, се вже евфемізм пана «презуса». Тілько один скінчив з бідою права і був на судовій практиці, і той повісився, але не через Вагмана, а більше з вини самого пана «презуса», що не хотів поплатити його фальшованих векслів; а два інші — то прості голодранці, писарчуки, нероби та злодюги, не варті тої гілляки, на котрій би слід їх повішати. Вони й тепер під протекторатом пана «презуса» грасують по повіті і займаються покутнім писарством. Надіюсь, що в своїй практиці швидко наткнетеся на тих пташків. Було би дуже добре, якби ви як-небудь повкручували їм голови, бо то небезпечні індивідуа, правдиві опришки!
Директор гімназії, котрого дім як правдивий квітник красувався чотирма дорослими паннами, захвалював Рафаловичу приємності семейного життя і запрошував його приходити щонеділі вечором на чайок. Зате руський парох, у котрого також були три панни, остерігав його перед директорським чайком. Директор — се генеральний шпіцель у місті, на всіх пише доноси до намісництва, своїх учителів переслідує як своїх найтяжчих ворогів, особливо жонатих і тих, що не хочуть бувати у нього. Його доньки, хоч русинки по батькові, завзяті польські шовіністки, зрештою дівчата без освіти, кокетки і вже ославлені в місті численними романсовими пригодами. «Прошу вас, — говорив о. парох з обуренням, — се вже крайній скандал, як вони деморалізують гімназіальну молодіж. Жаден старший і пристойний гімназіаст не уйде їх кокетерії, а торік один, здібний хлопець і порядних батьків син, утопився, занедбавшися через одну з них у науках і не здавши матури».
А латинський пробощ оказався ще ліпше поінформованим. Він мовив:
— Прошу не гніватися, пане меценас, — ви давно знайомі з паном Стальським?
Меценас витріщив очі.
— Прошу не дивуватися! Ви з ним часто сходитеся, він буває у вас, хвалиться вашою знайомістю. Не знаю, чи ви знаєте докладно сього пана, а навіть навпаки, хочу припускати, що він підлизується вам, хоче втертися у вашу приязнь, щоб визискати вас для якоїсь своєї цілі. Отже, вважаю потрібним остерегти вас перед ним. Се небезпечний чоловік. Се поперед усього глубоко неморальний чоловік. Поминаю вже те, що не ходить до костела, що від десятьох літ не сповідався, — се може боліти мене, як тутешнього духовного пастиря, але може в ваших очах не мати доказової сили. Але прошу вас, пане меценас, те, як він поводиться зі своєю жінкою, то таке дике, таке нелюдське, що я не розумію, як чесний чоловік може подати йому руку.
Др. Рафалович ще дужче витріщив очі.
— Я розумію, вам дивно, що я зачав говорити про такі річі, — поспішив поправитися ксьондз-пробощ. — І, справді, на першім візиті слід би було говорити про щось приємніше. Ну, але то вже така моя натура: що на думці, те й на язиці. А доля тої бідної Стальської дуже лежить мені на серці.
— Але ж, отче каноніку, — промовив др. Рафалович, — я отсе тілько перед кількома днями припадком довідався, що Стальський жонатий, а як виглядає його жінка і як він жиє з нею — їй-богу, не маю найменшого поняття!
— Вірю, вірю, — мовив ксьондз-пробощ, — і для того не хочу розмазувати сеї неприємної теми. Може, ще коли буде нагода побалакати про се. А тепер — як собі знаєте. Я остеріг вас, сповнив обов'язок свойого сумління, а ви вже міркуйте собі, як знаєте.
От такі остереження в найрізніших точках збирав Євгеній на кождім візиті, а обійшовши всіх міських гонораціорів, він мав таке чуття, немовби відбув мандрівку по якійсь cloaca maxima[3].
«Така невеличка купка тих матадорів, — думав він собі, — а стілько у них на душі і на сумлінню погані, стілько злости і взаїмних ураз! І вони живуть якось у тій затроєній атмосфері і не дуріють, не топляться! Та що найінтересніше, що кождий бризкає жовчю на свого ближнього з великої любови, обкидає його болотом із найчистішої прихильности, підрізує його добру славу зі щирої гуманности і наповнює твої уші поганню з найчемнішими перепросинами. І се все при першім візиті! Що ж то буде далі, коли обживемося і десь-колись наступимо один одному на нагнітки?»
Йому робилося страшно при думці, що й його, може, жде та сама доля: бовтнутися з головою в оце каламутне озеро і потонути в ньому з душею і тілом. Та у нього були свої плани роботи, що додавали йому відваги. Він постановив собі якнайменше стикатися з сим товариством і витворити довкола себе інший світ, інше товариство, хоч би се мали бути прості передміщани та селяни. Він мав намір розпочати просвітну роботу, а далі й політичну організацію в повіті, стягати сюди помалу добірні інтелігентні сили, витворити хоч невеличкий, та енергічний центр національного життя, — і се додавало йому духа серед важкої канцелярійної праці і серед того струпішілого та запліснілого товариства.
——————