Твори (Франко, 1956–1962)/12/XLIX
| ◀ XLVIII | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XLIX |
L ▶ |
|
Пан староста в своїй канцелярії занятий був якоюсь живою розмовою з графом Кшивотульським, коли комісар вніс одержане власне з пошти подання і поклав його на столі перед старостою.
— Се що таке? — мовив пан староста, розгортаючи пакет і зупиняючись очима на «рубрум-і», написанім руським письмом.
Комісар усміхнувся значучо, але мовчав. Пан староста, очевидно, немудрий з рубрума, розгорнув аркуш канцелярійного паперу, де було написане подання, і знов з виразом безпомічності почав блукати по письмі. Він не вмів читати по-руськи.
— Що се таке? — запитав він комісара. — Я не вмію розбирати сеї монгольщини.
— Подання від адвоката Рафаловича.
— Чого він хоче?
— Завідомляє староство, що слідуючого тижня в вівторок скликає віче до міста.
— Що, що, що таке?
— Віче, публічне зібрання.
— Сюди? До нашого міста?
— А так. І з ось яким порядком дневним.
Комісар, акцентуючи по-польськи руські слова, відчитав відповідний уступ із подання.
— Що се вони, подуріли, чи що? Чого їм треба? — мовив староста, впадаючи в гнів.
— У поданню не сказано нічого більше, — пояснив комісар.
— Дарують пан староста, що вмішаюся в урядову розмову, — відізвався граф Кшивотульський. — Але там, здається, на другім місці поставлені «справи повітові». Догадуюся потроха, про що там буде мова.
— Про що ж таке?
— Про реформу каси… По повіті скрізь про неї говорять, то й не диво буде, коли наші домашні демагоги візьмуть сю справу як привід до своєї агітації. Я остерігав нашого коханого маршалка, що воно готово наробити квасу.
— Але коли так, то я ніяк не можу позволити на се віче. Обговорювання сеї справи може викликати ще більше роздразнення, довести до непорядків.
— Розуміється, пану старості се ліпше знати, — мовив спокійно Кшивотульський. — Але я б на місці пана старости поступив інакше.
— А то як?
— Я позволив би на віче. Нехай люди виговоряться, то їм буде лекше. Можна би й вияснити їм справу…
— Не поможе вияснювання, — з заклопотанням у голосі мовив староста. — Справа реформи тої каси дуже непопулярна.
— Чи пану старості так дуже залежить на тім, щоб каса була зреформована справді так, як того хоче пан маршалок? — закинув з лукавою байдужністю граф.
Пана старосту вкололи чогось ті слова так, немовби він голим тілом сів на в'язанку кропиви. Він витріщив залякані очі на Кшивотульського, боячися з його боку якогось удару. А потім говорив сквапливо:
— Мені? А Боже мій, я в тій справі зовсім не інтересований. Мені тілько ходить о спокій у повіті.
— Власне є рація позволити на се віче. Бо коли непопулярна реформа буде ухвалена, а люди не будуть мати нагоди виговоритися, то може прийти до гірших непорядків. А коли віче, порушуючи сю справу, викличе в повіті рух і протести против реформи і спинить її переведення, то й се не біда, бо, по моїй думці, реформа непотрібна і для інтересів селян шкідлива.
— Так пан граф думають? — якимсь пісним голосом мовив староста.
— Так.
— Га, в такім разі…
Він дипломатично не докінчив речення і перекинув розмову на іншу тему.
Ще того самого дня в канцелярії п. старости явився й пан маршалок Брикальський. Він, як і всі видніші шляхтичі в повіті, мав звичай кождого разу, коли був у місті, зайти хоч на пару мінут до староства, щоб поінформуватися про стан і напрям внутрішньої політики, або, як говорилося в товариськім жаргоні, понюхати, який вітер віє. Староста зустрів маршалка коло дверей канцелярії і живо простягнув йому обі руки.— А, вітаю коханого маршалка! Що чувати доброго? Все гаразд, не правда? А у мене новина, пікантна новина.
— Пікантний, значить: колючий, — з усміхом мовив маршалок.
— Ну, як кому і для кого. Наші кохані демагоги скликають народне зібрання до міста.
— Народне зібрання? Яке?
— Хлопське.
І пан староста пояснив, хто скликав і з яким порядком дневним.
— Догадуюся! — мовив маршалок. — Догадуюся, що то за повітові справи будуть… Ну, а що ж пан староста? Позволили на се віче?
— Думаю, що нема причини не позволити, — з уданою простотою мовив староста.
Пан маршалок аж підскочив у фотелю.
— Нема причини! — скрикнув. — Але ж се бунт, се початок розрухів! Але ж після того ми не можемо бути певні життя, ані майна.
— Ну, не думаю, — спокійно цідив староста.
Пан маршалок споважнів.
— Пане старосто, прошу не забувати, що ви відповідаєте за спокій і порядок у повіті.
— Се так, але я не розумію, чим тут вони загрожені.
— Ах, пан староста жартують! Не розумієте!.. Ну, тут не треба великої геніальности, щоб зрозуміти. Вже з дописей того пана, що скликає се віче, можемо догадатися, яким духом будуть навіяні ті його реферати. Демагогічні юдження, підбурювання, чорнення і підкопування всякої поваги і власти — все те, що досі шириться у нас тілько по краплині, по закутках, потаємно, тепер вилізе на трибуну, зареве, як дзвін, одержить, так сказати, санкцію законности. Пане старосто, пане старосто! Я думаю, що ваш обов'язок у першій лінії — рятувати повіт від сеї пошести.
— Смію звернути увагу пана маршалка, що у нас є також закон про збори, який позволяє скликувати зібрання з такою програмою, як подана ось тут, і що, крім усяких інших обов'язків, я маю також обов'язок респектувати закон.
— Га, га, га, га! — зареготався маршалок. — Се чудово! Се справді монументально! Пан староста пригадали собі існовання закона — і то якраз у найменше відповідній хвилі. А, бодай же ви здорові були, наш солодкий господарю! Закон! Розуміється, і ми чували дещо про закон, але аж надто добре знаємо, що закон — се теорія, що в книжці, на папері виглядає дуже гарно, а практика, жива дійсність має свої спеціальні закони, далеко не такі гладкі та заокруглені, а зате повні розгалужень, закарлюк та різнородности. Тому паперовому законові я не уймаю ані чести, ані поваги — борони Боже! Нехай він собі здоров жиє і сидить у ваших кодексах на многа літа. Я тілько бажав звернути увагу пана старости на спеціальні відносини нашого повіту, які, по моїй думці і по мойому глубокому переконанню, ніяким світом не позволяють нам тепер на такий люксус, як заінавгуровання політично-демагогічної геци.
Пан староста слухав уважно сих слів, присівшися в фотелю напротив пана маршалка і підперши рукою гладко виголене підборіддя, згори обрамоване шпаковатими вже фаворитами. Його лице зробилося зовсім мертве, майже дерев'яне, стративши ту лукаву усмішку, з якою він уперед трібував пана маршалка, стараючись витягти його на слово. А коли пан маршалок, задихавшися, перервав свій виклад, пан староста промовив:
— Непотрібно пан маршалок переконують мене про те, що я знаю й сам. На віче я досі не дав дозволу і в усякім разі маю ще кілька день часу. За той час я мушу доповнити всіх законних формальностей, а поки що я хотів від пана маршалка так конфіденціально почути, як задивляється обивательство повіту на сю справу.
— О, пане старосто, — аж скрикнув пан маршалок, — але ж тут не може бути двох думок! Ані найменшого сумніву, що все обивательство думає так, як я. За се можу ручити головою.
— В такім разі голова пана маршалка була би вже страчена, — знов з лукавим усміхом мовив староста.
— Як то страчена?
— А так! Я вже говорив де з ким із обивателів і чув думку, що віче треба конче дозволити.
— Невже се так! — скрикнув маршалок, зриваючися з місця, і тілько тоді похопився, що сей викрик був нетактовний. От тим-то він зараз сів і, кланяючись старості, мовив:
— Дарують пан староста, се мені нехотя вирвалося. Я далекий від того, щоб подавати в сумнів — мій Боже, але ж так, так! Я повинен був знати се відразу. У нас є один чоловік, що у всім і всюди має відмінну думку від цілого загалу обивательства. Не буду називати його, але я певний, що пан староста власне на нього наскочили.
Староста всміхнувся весело.
— Розумію дуже добре, що ся нова геца — се вода на млин того пана. Але надіюсь, що пан староста знають властиву ціну його опінії…
— Впевняю коханого маршалка, що зроблю все, що зможу, аби спокій і гармонія в повіті не були заколочені.
Се запевнення заспокоїло пана маршалка, але проте, вертаючи до свого Буркотина і чуючи з різних боків розмови селян про близьке віче, він не дуже-то спокійно ждав найближчого торгового дня.
Та ще більше неспокою і турботи мав сими днями пан староста. Се був бюрократ старої школи, вихований в дусі абсолютистичної системи, коли про волю і бажання народу не питав ніхто, а під фірмою цісарських патентів та інтиматів панувала всевладно і необмежено бюрократія. І тепер, хоч від заведення конституції минуло вже звиш двадцять літ, пан староста жив і поводився в повіті зовсім як самостійний і самовільний сатрап, без якого волі і дозволу ніщо не повинно було діятися. Йому лишалося ще дослужити кілька літ до пенсії, і він бажав дослужити їх у спокою і вийти на емеритуру з атестатом взірцевого урядника і з ордером. Сама думка про те, що в його повіті, під його управою, має розпочатися якийсь людовий рух, який — він був про се свято переконаний — має в далекій перспективі революційні цілі, ворожі теперішньому державному порядкові, — сама ся думка була йому неприємна, душила його, мов занадто тісний ковнірик. Як радо був би він одним-однісіньким грімким quos ego![1], здушив у зароді, стер з лиця землі всі заходи коло викликання сього руху! Але що ж, навіть те дуже поверхове і недокладне знання «нових» законів, яким розпоряджав він, показувало йому, що сього вчинити не можна. Певно, довголітня бюрократична практика навчила його тої великої правди, що кождий закон — се брама, і від волі і зручності досвідного адміністратора залежить, чи і для кого сю браму відчинити, і кому й коли її замкнути. Та проте сам факт, що Євгеній, молодий адвокат, невважаючи на батьківські остороги, таки поважився зробити йому сю прикрість і скликати перше в сьому повіті і загалом поза межами Львова народне віче, — сам той факт наповняв його серце жалем і пересердям. Пан староста довго обдумував, як йому поступити в сьому разі, вкінці покликав комісара і велів йому на завтра назначити Євгенію визвання до пана старости.
Коли другого дня Євгеній явився в назначеній годині, пан староста приняв його дуже чемно, просив сідати, потрактував цигаром, а коли Євгеній не менше чемно подякував і запитав, чим може служити пану старості, сей надягнув на своє лице знов маску стурбованого батька і мовив добродушно-сумовито:
— Пане меценасе! Недобрий з вас чоловік! Я думав, що будемо жити з собою по-приятельськи, а тимчасом — мій Боже, кілько клопоту маю раз у раз через вас! Спершу оті історії з тим фізиком, з тим Шнадельським, оті дописі, оті дисциплінарки — ну, скажіть, треба вам було того?
— Мені? — здивувався Євгеній. — Хіба я робив се для власної користи? І, головно, хіба я зробив щось злого, несправедливого?
— Пане, пане, — мовив ще сумніше староста. — Збоку на вас дивитися, виглядаєте як розумний чоловік, а говорите, як дитина. Знаєте, я по щирости до вас, як батько, то не беріть мені сього за зле. Але, їй-богу, мені вас жаль. Самі собі підриваєте грунт під ногами. Дав вам Бог талант, енергію, канцелярію, йде добре — оженились би, звили б собі семейне гніздо, дбали б про сім'ю… Та ні, вам захочується пускатись на такі авантюри…
— Дарують пан староста, — пробував протестувати Євгеній, але староста не дав йому докінчити.
— Ну, ну, прошу не ображатися! Я ж се не з злого серця. А щирої думки старого бюрократа можете раз вислухати. Я давно бажав поговорити з вами по щирости, то вже вибачайте, що скористаю з сеї нагоди. На чім то я став? Ага, авантюри… Я з намислом ужив сього слова і не відступлю від нього. Бо прошу, як же інакше назвати всі оті ваші заходи в справах, що властиво могли б вас і зовсім не обходити? Справи, з яких ви не винесете ні користи, ні почести, ні слави, хіба лайку, компромітації, роздратовання власних нервів, обурення та ворожнечу многих і впливових противників? Як же се назвати, як не авантюри, донкіхотство? І пощо вам сього, питаю ще раз? Пощо?
— Дарують пан староста, але мій фах такий, що мушу уйматися за невинними і покривдженими.
— Пане меценасе! — з виразом батьківської поваги в голосі скрикнув пан староста. — Не говоріть до мене як до гімназіаста, якому імпонують гарні фрази! О, так, і я колись був у гімназії, і з запалом читав Шекспірового «Короля Ліра», і плакав зі зворушення над словами «нема в світі винуватих». Але пізніше я зрозумів, що Шекспір не без причини вложив сі слова в уста божевільного. Так, сі слова якраз антиподи правди. З нашого, урядового, адміністраційного, становища нема в світі невинних, а говорити, що комусь від уряду діється кривда — се або злочин, або божевілля. Я не жартую, пане, і не бавлюся в парадокси. І для того я щиро жалую вас, що ви отсе сходите на дорогу, по моїй думці, абсолютно хибну і шкідливу, на дорогу, де я мушу і буду поборювати вас усею силою, всякими способами, чуєте? — всякими способами!
— Впевняю пана старосту, — мовив усміхаючись Євгеній, — я ані на хвилю не надіявся знайти в пану старості союзника в своїй роботі.
— Ну, ще чого не стало! — буркнув пан староста.
— А щодо поборювання, то що ж, воля пана старости. Я можу тілько одного бажати, щоб се поборювання велося на строго законній дорозі, так само, як я держав і буду держатися строго приписів закона.
— І ручите за те, що весь отой рух, який ви хочете інсценувати, буде держатися законної дороги і в законних межах?
— Щодо себе, ручу вповні. Щодо інших — тут богато залежати буде від того, чи самі власти незаконними поступками і навмисною провокацією не зіпхнуть людей із законної дороги.
— Пане, прошу не забувати, з ким говорите! — фукнув староста, помалу скидаючи з лиця батьківську маску.
— Говорю pro futuro[2], отже, нікому докору, ані закиду не роблю. А що незаконне поступування і провокації з боку властей — pardon, з боку поодиноких органів — дуже можливі, сього, надіюсь, пан староста не схочуть перечити.
Пан староста мовчав добру хвилю, немов потопаючи в важкій задумі. А потім, простягаючи Євгенію руку, мовив з незвичайною сердечністю:
— Пане Рафалович, не будемо говорити про се. Прошу, дайте руку. Будьмо приятелями!
Рафалович глядів на нього зачудуваними очима, але руки не подавав.
— Прошу вашу руку! — мовив староста. — Зробіть мені одну маленьку річ, про яку буду отсе просити вас. Добре, прирікаєте?
— Не знаю, чи зможу зробити те, чого хочеться пану старості?
— Але зможете, зможете! Чому ні? Се ж від вас одного залежить.
— Що ж се таке?
— Але обіцяйте наперед!
— Дарують пан староста, я хоч молодий чоловік, але на гру в піжмурки таки застарий.
— А то упертий русин! — мовив староста, маскуючи свою злість добродушним усміхом. — Ніяким способом його не підійдеш. Ну, що діяти, треба говорити просто з моста. Так ось слухайте, пане меценасе, про що я хотів просити вас. Зробіть се для мене, спеціально для мене: відложіть се своє віче на пізніше, ну, так на весну або на петрівку.
— Не можу, пане старосто! — рішучо мовив Євгеній.
— Чому не можете?
— Важні справи наспіли тепер у повіті, треба обговорити їх, пояснити народові.
— Думаєте про реформу каси?
— Між іншим і про се.
— А якби я власне задля сього заборонив се віче?
— Задля сього?
— Так, щоб не викликати в повіті роздразнення.
— Але ж ся справа вже тепер викликає роздразнення, а коли віче буде задля сього заборонене, то весь народ готов сказати, що політичні власти покривають некоректне поступування ради повітової. Чи се причиниться до вспокоєння повіту, пан староста осудять самі найліпше.
— Прошу мене не вчити! Я знаю, що роблю, і заявляю вам, що ваше віче не відбудеться.
— Чи се формальна заборона? — запитав Євгеній встаючи.Пан староста був невдоволений із себе, що так вихопився і, схилившися над своїм бюрком, почав перебирати якісь папери, бурчачи щось під носом. Вкінці переміг себе.
— Н-ні. Резолюцію дістанете на письмі. До побачення.
— Моє поважання!
Євгеній уклонився і вийшов. А коли пролунали його кроки і за ним замкнулися двері старостинського передпокою, пан староста написав кілька слів на урядовій півчвертці паперу, подзвонив на возного і, подаючи йому сей папір, мовив остро:
— Зараз бігай до Мотя Парнаса! Се для нього визвання. Нехай зараз прийде сюди!
Мотьо Парнас був властитель заїзду, у якого Євгеній наняв був шопу, де мало відбутися віче.
——————