Твори (Франко, 1956–1962)/12/XLVIII
| ◀ XLVII | Твори в 20 томах Том XII Перехресні стежки XLVIII |
XLIX ▶ |
|
В найближчий торговий день Євгеній, відбувши в суді кілька термінів, поспішав коло дванадцятої до своєї канцелярії. Він мав намір зараз же піти на місто, заглянути до заїздів, де ставали околичні священики, приїздячи до міста на торг, і пошукати о. Зварича та о. Семеновича, що разом із ним мали бути референтами на вічу, а поки що були членами вічевого комітету. Входячи до канцелярії, він, на велику свою радість, застав у ній обох сих панотців.
— А, вітайте, гості! — мовив він радісно, стискаючи їх руки. — Я власне хотів бігти до міста шукати за вами. Чудово, що так стрічаємося! Прошу зо мною, прошу нагору, зробимо кратчайший глагол.
— Та ми також з таким самим наміром прибули до пана меценаса, — мовив о. Зварич з якимось заклопотанням у голосі. Але Євгеній не зважав на сей невеселий відтінок у його тоні і, давши наборзі деякі вказівки свойому конципієнтові, що толкував про щось з цілою купою селян, вибіг за панотцями до сіней і попровадив їх на поверх до свойого приватного помешкання.
— Прошу сідати! Може, цигарко, отче добродію? Прошу! Ну, що ж там чувати з приготованням до нашого віча?
— Та що ж би? Заповідається не зле. Селяни всюди приймають вість про віче з великою радістю. Можна надіятися численної участи, — мовив о. Семенович.— Прийдуть, прийдуть! — додав журливо о. Зварич.
— Чудово! Чудово! Се найголовніше.
— Не знаю, чи найголовніше, — ще сумніше мовив о. Зварич.
— Хіба вам здається, що ні? — живо запитав Євгеній.
— Я думаю: лекше стягнути купи народа, а трудніше їм сказати щось мудрого, повчити їх…
— Даруйте, отче добродію, але се потроха, здається мені, ваша помилка. Власне я боюся, що дехто з нас, інтелігентів, буде мати претенсію і охоту занадто богато повчати, моралізувати зібраних. Чисте непорозуміння. Віче — то не школа. А коли вже справді комусь на нім треба вчитися, то не тій зібраній масі, але нам, інтелігентам, референтам.
— Так! — трохи ображено скрикнули оба панотці. — Ну, в такім разі я не розумію, пощо нам задавати собі праці з рефератами, — додав о. Семенович.
— Прошу, отче добродію, прошу не гніватися, а зрозуміти мій погляд. Віче повинно справді бути школою взаїмного обучування для народа і для інтелігенції, але в якім розумінню? Се треба собі добре уяснити, щоб не робити помилок. Ми, інтелігенти, повинні вказати народові законні форми, розв'язати йому язик і старатися пізнати його потреби, його кривди і болячки, його спосіб думання.
— Але ми се все знаємо, дуже добре знаємо! — скрикнули знов хором оба панотці. — Се може бути цікаве для вас, міщухів, але не для нас.
Євгеній усміхнувся. Він мав у пам'яті немало доказів на те, як наші сільські проводирі вміли не бачити і не розуміти маси фактів селянського життя, що діялися перед їх очима. Але проте він мовив лагідно:
— А хоч би тілько й для нас — нехай і так! Та я певний, що вже перше віче виявить і вам не одну несподіванку. А може й ні — ну, та не в тім річ. Але ж не думайте, щоб ви на такім вічу могли вдіяти щось поученнями та проповідями. Народ жде від віча і має право ждати чогось зовсім іншого. Для народа се має бути школа політики, політичного життя.
— Ага, все-таки школа! — радісно підхопив о. Семенович.
— А школа політичного життя — то так як школа плавання. Стоячи на березі і слухаючи теоретичних викладів і упімнень, ще ніхто на світі плавати не навчився. Тут перша річ — власна проба, власна діяльність, власне вміння і власна відвага. От чого ми мусимо на вічах учити наших селян. Нехай самі говорять, нехай учаться самі висловлювати свої потреби і кривди, стояти за своїми жаданнями і супроти панів, і супроти властей.
— Ми се знаємо, — буркнув о. Зварич. — Вони поперед усього стануть супроти нас, священиків.
— Дуже сумно, коли ви сього надієтесь, — мовив Євгеній. — Мені здається, що се не мусить бути. Від розуму, такту і патріотизму священиків повинно б залежати, щоби селяни не станули проти них. А зрештою навіть якби таке лихо мало скластися, то як думаєте, отці добродії: чи ліпше піднімати нарід до політичної самодіяльности, будити в ньому політичну свідомість і знання його справ, чи ліпше лишити його нетямущою дитиною, яку можуть водити по своїй волі всякі політичні шарлатани?
— То фрази, пане меценасе, — мовив о. Семенович. — Треба насамперед просвітити нарід, а тілько тоді допускати до політики.
— Жаль в такім разі, що наша конституція допускає анальфабетів до голосовання, значить, в останній інстанції віддає в їх руки керму політики.
Ся перспектива троха зацукала обох панотців, та о. Семенович по хвилі додав:
— Таки жаль. Я був би за цензом грамотности при голосованню.
— Добре, — сміючись, мовив Євгеній, — будемо змінювати конституцію в вашім напрямі! Та все-таки щоб і до сього довести, мусимо потягнути в тім напрямі загал виборців, мусимо розширити, спопуляризувати сю думку на вічах. Хочете, реферуйте її!
— Вільно вам жартувати, пане меценасе, — пристиданий троха, мовив о. Семенович, — але ми з о. Зваричем власне з чим іншим ішли до вас.
— А з чим таким?
— З тим, щоб ви звільнили нас із обов'язку референтів на вічу.
— Як то, не хочете реферувати?
— Не не хочемо, але не можемо. Що ми за бесідники? Я отсе вже цілий тиждень мучився, і ані руш винайти тему, про яку б міг говорити.
— Бійтеся Бога, отче! Теми? Але ж самі говорите, що життя і потреби народа в повіті звісні вам дуже добре. Говоріть про них! Розпічніть тілько! Будете видіти, що зараз за вами встануть селяни один за одним і посиплються промови.
— Ну, пане, не знаєте ви наших селян! Се тумани! Ані один із них не вміє при людях рота отворити. Вони мали би виступити з промовами? Не буде сього! Скандал буде та й годі!
— Не бійтеся! За се я вам ручу. Аби тілько ви сказали свою промову добре і цікаво.
— Ні, пане, я не скажу нічого. Я загалом не можу взяти участи в тім вічу і прошу звільнити мене з обов'язків комітетового.
— І мене, — мовив о. Зварич.
— І вас? — зачудувався Євгеній. — Але ж, отці добродії, я вас не вибирав на комітетових, то й не можу вас звільняти. Всі три ми вибрані з'їздом. Усі три зв'язані своєю честю. Як же ж се?
— Пане меценасе, ad impossibile nemo tenetur[1], — мовив о. Семенович. — Знаєте, я досі на капеланії. Стараюся одержати парафію. А я певний, що коли виступлю на вічу, то зараз мене окричать як небезпечного агітатора, і мої заходи пропали.
— Чому ж ви се не сказали зараз на з'їзді?
— Чому не сказав? Представте собі, отець декан, що також тоді був на з'їзді ось тут у вас, по кількох днях здибає мене, бере набік і каже: «Се все дуже гарно, що ви хочете промовляти на вічу, але з огляду на ваше подання я би вам не радив!» Ну, а не послухати його — ви знаєте, що се значить для мене.
— Розумію, розумію, — мовив Євгеній, якого при тих словах щось стисло за горло. — Ну, а ви, отче Зварич, — чи й вам дехто відрадив?
— Ні, але я сам роздумав. Я не бесідник, не потрафлю сказати нічого.
— Адже ж проповіді говорите?
— Читаю з Добрянського.
— Ну, як собі знаєте, — мовив знеохочений Євгеній. — А я власне хотів сьогодні шукати вас, щоб поговорити з вами про приспішення реченця, коли би скликати віче.
— Приспішення? А то чому?
Євгеній короткими словами розповів їм про маршалківський проект реформи кас. Оба отці чули про се дещо, але не знали докладно, до чого йде ся справа. Тепер, коли Євгеній вияснив їм її, вони аж руками об поли вдарились.
— Тут нема що тратити часу, — мовив Євгеній. — Треба вдарити в великий дзвін, пустити сю справу в народ, наробити в повіті галасу.
— Хіба то що поможе? — в зневір'ю мовив о. Зварич. — Уже як пани зуби наострили на ту касу, то її з'їдять.
— А може, й не з'їдять. Може, не посміють. Їм лише того треба, щоб усе перевести тихо, а ми перебиймо їм дорогу.
— Буде содома в повіті. Підуть переслідування, гонення, пакости, — задумчиво мовив о. Семенович.
— Авжеж! Де дрова рубають, там тріски летять.
— Се правда. Тілько я не хочу бути тріскою, — мовив о. Семенович.
— Ані я, — додав о. Зварич.
— А я вважав би собі гріхом покинути сю справу тепер, — мовив рішучо Євгеній, встаючи з крісла. — Коли ви покидаєте її, то я мушу її взяти сам на себе.
— Се буде найліпше! — радісно мовили оба панотці. — Ми, що можемо, будемо вам допомагати, але афішуватися нам — се признаєте самі — як священикам — і при тім залежним — не можна.
Євгеній закусив зуби, щоб не сказати якого прикрого слова. Він чув, що відтепер йому прийдеться робити богато таких прикрих досвідів у практичній політиці і що вмілість закусити зуби в відповідній хвилі — се в тій політиці одна з головних запорук успіху.
В тяжкім душевнім настрою вернув Євгеній до своєї канцелярії, випровадивши обох панотців. Ось вони, провідники і батьки народу, інтелігенти і просвітителі! Євгеній знав їх обох добре, знав їх щирість і прихильність до народної справи, та, з другого боку, розумів також їх прикре положення. Політика — то не балакання на празниках та соборчиках! Вона вимагає не тілько вправного язика і міцних грудей, але також відважного серця, сильного характеру і завзяття і того духа незалежності, якого у нас цілими віками вбивали і притлумлювали різні чинники. Нема його у тих щирих людей, а коли є, то тілько у рідких, виїмків. І що робити далі? Невже знов відложити діло, знов скликати з'їзд «отців повіту», радити та дебатувати, вибирати новий комітет і з ним по кількох тижнях опинитися знов на тім самім місці? Чи взяти діло зовсім на себе самого?
З тими думками Євгеній ввійшов до канцелярії, і тут його зір відразу впав на високу, випростувану фігуру старого Демка з Буркотина.
— А, здорові були, Демку! — скрикнув він і подав йому руку.
— Здорові, пане! — мовив Демко, обома своїми руками злегка стискаючи Євгенієву руку.
— А що вас приводить до нас? Маєте яку справу в суді?
— Ні, Бог милував. Я ось із сими людьми, — він показав ще трьох селян, що мовчки поклонилися йому, — ми до пана адуката прийшли подякувати, що нас пан остерегли перед тим паном Шнадельським — тямлять пан, що так на пана кинувся?
— Ну, що ж, переконалися, що я правду говорив? — запитав Євгеній селян.
— Ой, переконалися, прошу пана, але так, як той мудрий поляк, що замкнув стайню, як йому коні вкрали, — мовив один селянин.
— А крім того, — говорив далі Демко, — ми прийшли ще спитати пана за тото віче.
— За яке віче?
— А нам сказали наші єгомосць, що пан адукат хочуть скликати нарід на віче сюди до міста.
— Ну, так. А ви що на се?
— Та ми би хотіли знати, коли то буде?
— Або що?
— Ми вам усі села з нашого кута приведемо. Так нас уже всяка нужда притисла, що годі витримати. Нарід як почув, що має бути віче, то аж відітхнув. Кождий хоче свою біду виявити. Кождий рад би, щоб його кривду весь світ почув.
У Євгенія радісно затріпалось серце при тих словах. Він запросив селян до себе нагору, посадив їх на тім самім місці, де перед хвилею сиділи панотці, і, обговоривши з ними справу реченця і дневного порядку віча, став на тім, щоб скликати його за тиждень на найближчий торговий день. Скличе він сам, а реферати, крім нього, обіймуть Демко і ще один селянин. По їх відході Євгеній, не гаючись, винаняв на слідуючий торговий день величезну возівню в однім заїзнім домі, а потім вніс до староства завідомлення, що на вівторок слідуючого тижня скликає народне віче до міста.
——————
- ↑ [До неможливих речей нікого не тягнуть].