Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/V
| ◀ IV | Твори в 20 томах Том XIII Основи суспільности V |
VI ▶ |
|
— Отче Нестор! Отче Нестор, — закликала пані Олімпія, стоячи на порозі свого помешкання.
О. Нестор, що власне з вулиці попри руїну панського двору входив на подвір'я, стрепенувся й, не кажучи нічого, підійшов до неї.
— А я тут уже турбуюся. Обідати пора, а вас нема.
— Та… та… так… трохи в селі був, між людьми.
— Та що, може ввійдете до мене, та пообідаємо разом. У мене нині трохи приспішено, бачите, гостей надіюся на підвечірок.
— Та куди мені… разом із вельможною панею! — почав було о. Нестор, та пані Олімпія зупинила його енергійним жестом, узяла під руку й попровадила до своєї їдальні, толкуючи йому, що так буде ліпше, що тут не потребує в'язатися, що Параска йому услужить ліпше, ніж Деменюк, що, зрештою, сьогодні в них обід короткий.
Пані, бачилось, була в добрім успособленню[1], говорила, оповідала, навіть жартувала, очевидно, їй бажалось увести й о. Нестора в таке саме успособлення. Та він мовчав понуро, гикаючись і путаючись за кожним разом, коли йому прийшлося сказати яке слово. Вкінці пані Олімпія завважила це.
— Та бо я також! — сказала вона жартівливо, сідаючи коло нього, коли вже пообідали й зі столу поспрятувано[2]. — Я говорила це й те, що вас, може, й зовсім не обходить, а навіть не звертаю уваги на те, що ви якісь сумні та немов прибиті. Ну, пан-отче, скажіть, що вам таке?
— Мені! Алеж я… хіба ж я… Та мені, Богу дякувати, нічого!
— Ні, не кажіть! По вас видно, що щось там є. Гризоту якусь маєте.
— Е, гризоту! — неохоче мовив о. Нестор, махнувши рукою. — Чи то за гризоту так тяжко? Чи то вона в нас старих така рідкість? Не стоїть і говорити!..
— Все таки скажіть! — налягала пані Олімпія, рада, що найшла тему розмови, котра, очевидно, порушувала о. Нестора.
— Що ж, вельможна пані, — сказав о. Нестор, нараз випростовуючись і приймаючи певніший, майже врочистий тон. — Одна в мене гризота: смерть моя близька. Чую це, а нині, відправляючи святе officium, почув це так ясно, так виразно, немов би якийсь голос із-за плеча шепнув мені. Що ж, Божа воля. Та от інша річ підійшла. Розмовляв я тут із одним чоловіком і дійшов до того, що я дуже недбало сповнював свій обов'язок, що на моїй душі буде багато несповненого, занедбаного… От що мене гризе.
— Ну, пан-отче, — почала якось нерішуче пані Олімпія, котра не надіялася такого обороту розмови, — це вже ви занадто. Хіба ж ви не навчали, не… сповняли того?..
— Сповняв! Що я сповняв? І як я сповняв? — із болем скрикнув о. Нестор. — Якби тут були поставили машину, ав… автомата, то той би був так само сповняв… Відчитав би службу Божу, відбув усякі обряди, виголосив проповідь по книжці. Хіба ж це можна назвати сповненням духовного обов'язку? А тим часом народ у селі темний, зопсуття страшенне, нужда, ворогування…
— Ей, пан-отче! І перед вами були священики й обік вас є, а всі оті сумні речі всюди є між народом, і ніхто собі з-за них не робить гризоти!
— Погубили сумління! — в важкій задумі сказав о. Нестор — Еге! Бачу це добре! І в мене його не було, довгі літа не було. Аж оце тепер, перед смертю, Бог мені його вертає… на мою муку та, може, й на добро. Аджеж мій обов'язок зовсім не такої роботи вимагав, як я робив!
— Один чоловік, отче Нестор, аби й що робив, усе таки всієї біди та темноти з села не вижене.
— Але треба було хоч зачати. Треба було… Знаєте, пані, що мене найгірше мучить? Адже я навмисно, штучно погасив у собі полум'я через дурну, дитячу примху!
— А, дякую за комплімент! — з меланхолійним усміхом сказала пані Олімпія. — Значить, я була для вас дурною примхою!
— Звісно, що так! Авжеж! Я, простий попович, без становища, і міг думати, що ви, князівська дочка, полюбите мене, будете моєю! Ну, хіба ж це не божевілля? А коли мені не вдалося, то я, замість наложити руку на своє життя, замість повіситися або втопитися, наложив руку на своє серце, відрізав себе від людей, від світу, від усякого живого діла! А що з того вийшло? Ворог людського роду, сатана, ні на що так пильно не чатує, як на такі власне душі. Коли в моїй погасло те оживливе полум'я, він підсунув порохно, що світить гніючи, мамону, до котрої прив'язалася моя темна душа. А закинувши мені цей аркан на шию, він вів мене ним чимраз далі в дебри гріхів і огиди.
— Алеж, пан-отче! Що ви говорите? — скрикнула пані Олімпія, котрій цей оборот розмови й цей тон о. Нестора були зовсім не до ладу. — Ви мабуть хорі! Ви в гарячці!..
— Ой, хорий, хорий! — говорив о. Нестор. — Не тілом, тіло здорове. Але душа моя болить до глибини, тремтить, мов лист зів'ялий перед бурею. Чи ви, пані, ніколи не мали того чуття, що смерть зближається й може застати вас по саму шию в болоті гріхів? А, може, ви не вірите в будуче життя, в суд і кару?
— Ах, отче! Покиньте цю розмову, прошу вас! Вона вас бентежить, може зашкодити вашому здоров'ю!
— Що там моє здоров'я! — прикро якось відповів о. Нестор. — Пізно тепер дбати про здоров'я, коли смерть за плечима. Але для душі моєї… для душі ця розмова може бути корисна… Чую, що вона вздоровлює мене. Аджеж подумайте самі, до чого довів мене нечистий! Тут у селі душі, віддані мені в опіку, пропадають, гинуть, бажають хоч промінчика світла, умирають без того промінчика, без искри любови й милосердя, — чи ви розумієте, що це значить? А я про одне тільки дбаю, щоби гроші складати! Книжечки щадничі, імперіяли, дукати, купони, льоси, курси… Боже мій! Аджеж усе життя моє було ними заповнене! Аджеж їх підсунув мені ворог темний замість жінки, дітей, приятелів, праці й любови! А, скажіть! І як же мені тепер умирати? Яким лицем стати перед судом страшного, справедливого судді?— Отче, отче! — сказала пані Олімпія, добираючи найсердечнішого тону: — не клевещіть на себе! Аджеж ви знаєте, на дні душі своєї знаєте, і я знаю, і Бог знає, що це все неправда, що ви сказали! Аджеж ви любили! І ви не зійдете з цього світу безпотомно.
Вона простягла йому свою руку, дивилась ніжно, по-давньому в його лице. Та він увесь затремтів, мускули його лиця й уст задрожали судорожно, а в очах видно було перестрах.
— Ах, пані! — ледве дишучи, шептав він, заходячися кашлем. — Покиньте це! Ради Бога покиньте! Не воруште тих згадок! Аджеж вони вбивають мене! Аджеж це мій найтяжчий упадок! Ви, може, не розумієте навіть всієї його глибини!..
— Упадок, до котрого веде любов, ніколи не може бути таким страшним гріхом перед лицем Бога, котрий же є й Бог любови! — врочисто, але якось холодно проголосила пані.
— Не хуліть, пані! Не ображуйте Бога! — поспішно промовив о. Нестор, махаючи руками. — Адже ви знаєте… Адже це чужоложство… Адже тут… Боже, Боже! Не дай мені вмерти, поки не спокутую хоч тисячної части цього гріху! Поки не оплачу його, кров'ю своєю не окуплю його! Адже тут, пані, було щось ще страшніше, ще поганіше за чужоложство!
— Ех, отче! — промовила пані Олімпія, нараз змінюючи тон, промовила холодно, різко, цинічно. — Що це вам знов у голову прийшло? Чого ви граєте передо мною комедію? Я її добре розумію, й вона не робить на мене ніякого вражіння. Всі оті викрики, охання, балакання про страшний гріх, друге, десяте, все це дурниці. Лишіть це для пансіонерок і для акторів. Нам, старим, зовсім не випадає грати комедію. За старі вже ми. Можемо говорити ясно й виразно й холодно, розумно. Адже ви знаєте добре, що Адась ваш син, і що ваш перший обов'язок… дбати про нього, запевнити його будучину. Чи гріх, чи два, що воно так сталося, це вже лишімо на Божу волю, але я думаю, що обов'язок чесного чоловіка тут ясний, і ніякими оханнями від нього викрутитися не можна.
Вона говорила це гризливо, трохи з притиском, та без патосу. Та про те видно було по її лиці, що для цієї розмови вона зібрала всю силу свого духа, всю свою енергію. Як грач на одну карту, так вона поставила все на цю смілу пробу. Вона досі ніколи ще не трібувала говорити з о. Нестором таким тоном, але, бачучи тверду, неподатливу, майже тупу його натуру, добре чула, що колись треба буде й так із ним заговорити. Нагода трапилася швидше, ніж їй того бажалося — та дарма. Пані Олімпія швидко слідкувала, яке вражіння зроблять її слова на старого священика. Сама не знаючи, коли й як це сталося, вона встала зі свого місця і в випростуваній, напруженій, майже грізній поставі наблизилася до нього, в поставі вовчиці, що, певна своєї сили, наближується до ягняти, щоб його без боротьби пожерти.
О. Нестор увесь закам'янів. Як сидів у фотелю під вікном, прислоненим рулєтою[3], згорблений, опертий ліктями на поруччя фотелю, так і закляк, задеревів. Навіть руки його, наставлені наперед, мов для оборони, з розпростертими пальцями, перестали тремтіти й виглядали мов дерев'яні. Дух у нім заперло. Широко витріщені очі вперті були з виразом смертельної тривоги в лице пані Олімпії. В тій жінці, що досі все являлася перед ним дамою, м'якою, ніжною, вищою істотою, він уперше тепер почув існування звіря, хижої бестії, що дрімає на дні душі кожного чоловіка, іноді ворушачися зовсім явно, а іноді ховаючись так глибоко, так старанно, що хочеться вірити, що її там і зовсім нема. О. Нестор досі не завважив ніколи присутности того звіря в натурі пані Олімпії; тим більший був його перестрах у тій хвилині, коли побачив себе з ним око-в-око. Він чув, що супроти неї він безсильний, безпомічний, що від її ласки, від її доброї волі залежить пустити його живим або тут же розшарпати. Її спокійні, рівні слова не обманювали його; холодний блиск її очей, тверді мускули, що, напружившися по обох її щоках, бігали по них, то наближаючись до кінців уст, то відскакуючи від них, зціплені уста й ті рішучі кроки показували, що не зовсім добра воля панує в душі тієї жінки.
Довгу хвилю стояла мертва тиша в покою. Ті двоє людей стояли одно насупроти другого непорушні, непевні, з почуттям страху й ненависти в душах, не зводячи з себе очей, не сміючи навіть поворухнутися. Нараз відітхнули обоє, хвиля напруження пройшла. Дикий звір у душі пані Олімпії сховався, руки о. Нестора знов затремтіли, і уста судорожно скривилися мов до плачу. Ледве дишучи зі зворушення, він промовив:
— Бог із вами, пані! Що… що це ви?— Нічого! — якось неохоче буркнула пані й сіла. Якесь гірке розчаровання, невідомо, відки й для чого, почало заливати її душу.
— Кажете: „обов'язок чесного чоловіка, не викрутишся!“… Хіба ж я не сповняв цього обов'язку? Чи я викручувався від нього?
— Е, що ви сповняли! Тих кілька тисяч, що дали на Адасів побут у Відні.
— Кілька тисяч! Хіба ж це мало? Хіба тисячі по дорозі пішки ходять?
— При таких грошах, які ви маєте, це нічого не значить.
— При таких грошах! Та які ж там у мене гроші! — з перестрахом скрикнув о. Нестор, для котрого тема про скількість його грошей була, може, ще страшніша від теми про смерть і страшний суд.
— Ну, ну! Зо мною не потребуєте в піжмурки гратися! Я знаю добре, які ви гроші маєте, і кажу вам ясно й виразно, що вважаю ті гроші, всі, скільки їх є, за власність вашого й мойого сина.
Пані Олімпія сказала ті слова з крайнім напруженням, понуривши голову вниз, глухим голосом, мов не хотіла ані чути, ані бачити вражіння, яке вони зроблять на о. Нестора.
Це була її остання карта в тій смілій грі. Відкриваючи її, вона знала, що тут або пан, або пропав, що повороту для неї вже нема. І для того, висказавши їх, сама тепер мов задеревіла в німому очікуванні того, що скаже о. Нестор.
— Ніколи цього не буде! — вирвалось майже мимоволі з уст о. Нестора, не в наслідок застанови, а немов голосна луна всього того чуття, яке він віддавна мав до Адася.Пані Олімпія ще глибше похилила голову, немов і ждала такої відповіді, і ледве чутним голосом запитала:
— Чому?
— Тому… тому, що я не хочу й не дам!
— То не рація.
— Бог би мене подвійно покарав! Раз за те, що ті гроші… адже це ціна моєї душі, мого життя! Адже це кров! Кров тисячів бідних людей, піт людський, котрий я нагромадив, і котрий упаде на мою душу. Ні, не хочу цього! Зверну їм це, зверну все до останнього гроша!
— Що це ви плетете? Кому звернете? — з погордою й затаєною лютістю говорила пані Олімпія, знов звільна випростовуючись.
Та о. Нестор мов і не чув її.
— А, по-друге, тому що ваш Адась…
— Ваш, ваш! — скрикнула пані Олімпія.
— Що ваш Адась зовсім не такий чоловік, щоб я міг зі спокійним сумлінням віддати в його руки ті гроші.
— Так кому ж ви їх віддасте?
— Я вже знаю кому! О, не бійтеся! Я вже знаю!
— Нікому їх не дасте! — твердо й різко замітила пані Олімпія. — Не маєте права! Вашому синові грозить банкрутство, позбавлення всього маєтку, а ви з якимись фантастичними думками носитесь.
— О, мої гроші не вийдуть йому на добро! — злорадно скрикнув о. Нестор.
— Нехай вас за це голова не болить! — відрізала пані Олімпія. Звір у її нутрі почав знов ворушитися й гарчати.
— Дозвольте, пані… ви тепер трохи теє… трохи роздразнені… чи невиспані… чи що. Може б, ми ліпше відложили цю розмову на інший час?
І о. Нестор, говорячи це, піднявся з фотелю й почав очима шукати свого капелюха й палиці, щоб вийти з цього покою, притемнений простір котрого і сперте, душне та гаряче повітря давили його, запирали йому віддих у грудях, наповнювали його душу ще більшою тривогою. Та в тій хвилині на подвір'ю почувся гуркіт легкого візка й голосний стук кінських копит. Пані Олімпія поспішно виглянула крізь вікно, відхиляючи ролету й радісно скрикнула:
— Ах, Адась!
А потім, обертаючися до о. Нестора, строгим, розказовим тоном сказала:
— Ні, заждіть! Мусите розмовитися з Адасем! Що проти нього маєте, скажіть йому в очі, а справу треба вияснити. Нехай хлопак дармо не надіється, коли нема чого.
— Алеж я… Та хіба я!.. — почав було ремонструвати[4] о. Нестор, котрому несподівана стріча з Адасем була дуже немила.
Але пані Олімпія майже силою посадила його назад у фотель, шепнувши рішуче й енергічно:
— Не робіть комедії!
А відтак, ідучи до дверей і простираючи руки, скрикнула другий раз:
— Ах, Адась! Ну, що ж? Ти сам?
——————