Твори (Франко, 1956–1962)/13/Основи суспільности/XIII

Матеріал з Вікіджерел
Перейти до навігації Перейти до пошуку
Твори в 20 томах
Том XIII
(1960

Іван Франко
Основи суспільности
XIII
Видання: Нью-Йорк: Видавниче товариство «Книгоспілка», 1960.
XIII.

Велично сходило сонце над торецькою рівниною. Була якась така тиша, така врочиста повага на землі і в повітрі, щось таке невидиме, невловиме та чутке й могуче тремтіло в природі, мов німа тривога перед приходом грізного судді. Чулося щось, мов глибоке, насилу здавлюване зідхання; тривога сірою мрякою повзла низом-низом, захапувала щораз більше простору, холодом віяла супроти пречистого, безхмарого неба, немов силкувалась і там здобути собі місце. А сонце звільна, велично й супокійно виринало у своїм маєстаті. Правда, перед ним розливалось пурпурове море, криваве озеро; воно невдержимо котилося зі сходу чимраз вище, залило пів неба й виявляло тривожній, безсильній, грішній землі почервоніле від гніву лице грізного месника. Та ось східній край того кривавого сяйва почав наливатися золотом, жевріти розпаленою платиною, немов якесь величезне горнило. І нараз із цього горнила виринуло осліпляючо-ярке, грізне, нестерпуще для людського ока сонячне лице. Швидко й мітко воно зирнуло на землю. Для нього не було на ній тайни, воно знало її наскрізь, віддавна, — адже вона кість від кости й тіло від тіла його; воно знало її наскрізь ще відтоді, коли вона, підхоплена безумним світовим вированням, ще ледве згустівши з космічних газів, розжарена, відірвалася від його величного тіла й, мов молоде, нерозумне ягнятко, брикаючи та вируючи, покотилася в темний і холодний простір, щоб якусь хвилину — кількасот мільйонів літ — пожити на волі, окремо від своєї могучої матері, хоч і в тісній залежності від неї.

Від тої хвилі минув чималий шмат часу; тодішня невинна, бриклива овечка вспіла вже значно охолоти та підтоптатися, розвела собі чимало всякого „дробу“, що нишпорить по ній, чогось шукає, щось собі думає, до чогось квапиться, б'ється та товчеться між собою, родиться й гине, мов рясні бульки на воді в дощову днину. Велично й маєстатично дивиться сонце на цю дивовижу, котру воно ж і помогло виплодити. Воно любить її, інтересується нею, як дитина забавкою, і приглядається тим день-у-день новим і вічно старим перемінам із таким зацікавленням, як ми часом змінам дивоглядних фігур у калейдоскопі.

Але нині сонце вставало в недобрім гуморі. Воно чуло, що щось недобре скоїлось на землі, і скоро тільки раз зирнуло на землю, на торецький двір, у вікно офіцини, то в тій же хвилі мало охоту відвернутися, і з докором люб'ячої та строгої матері буркнуло до дочки-землі:

— Ага! Ти вже знов!

Земля мовчала понуро, силкуючись покрити своє лице холодною паморокою, але це їй не вдавалося. Сонце, побачивши її змагання, наморщило промінясті брови і крикнуло:

— Гей, мої золоті промені! Далі наперед! Січіть оцю млу! Коліть її! Прошибайте наскрізь! Не дайте їй своїм серпанком заслонювати правду! Не дайте їй допомагати заховати зле діло! Все виясняйте, все виводіть на світ Божий! Нехай не дармо люди звуть мене праведним сонцем! Хочу бути праведним і не дати неправді з укриття[1] панувати над світом!

І вже холодна мряка почала рватися, шматкуватися на лиці землі, мов старий, пошарпаний серпанок. Глибоке зідхання стиду й болю підняло груди землі, затремтіло в цілій природі, стрепенуло всякою живою душею. Потягло чимсь прикрим, душним, мов запах теплої крови. На сонних налягли важкі змори, діти заплакали в колисках, а хто прокинувся, той із тривогою озирався довкола, не знаючи, що сталося на світі, далі христився й шептав:

— Дух Святий при нас і при хаті!

В торецькому дворі всі ще спали. Хоч починався робочий день, та тут ніхто не спішився ні до якої роботи. Навіть пахтяр, прокинувшися на хвилину й підвівши голову, хоч бачив, що сонце сходить, у знесилі опустив знов голову на тверду, сіном напхану подушку і в одній хвилі заснув, мов камінь у воді потонув. Пастух спав також, мов забитий; не його діло було самому будитися; він знав і привик уже до того, що його господар-пахтяр мусить уперед сам збудитися й подоїти коров, а тоді, певно, і його збудить, а для нього кожна проспана хвилина була дорожча від золота. А дворакам нікуди було спішитися, вони могли спати, доки їх пані не закликала.

Та проте важка, душна атмосфера, що засіла над торецьким двором цього ранку, швидко вділилася й людям. Насамперед захопила звірів. Пес садівника, що спав коло буди, нараз зачав жалібно вити. Голос його мов тупим, заржавілим ножем різав сонну поранкову тишу, просверлював слух тих, що спали у дворі по різних закамарках, і всюди будив якесь прочуття лиха. Садівник, почувши те виття, зірвався на рівні ноги й, вихиливши голову з буди, закликав пса:

— Цу, цу, Босий! На ту, на!

Пес сумно якось зирнув на свого хазяїна і знов, піднявши морду догори, обернений до офіцини, завив з цілого могучого горла, та так страшно, що садівника щось аж за серце стисло. Він піднявся зі свого леговища й вийшов зовсім із буди.

—Цу, цу, Босий! — промовляв він до пса. — А тобі що таке? Чого ти виєш?

Розумний звір підбіг до свого господаря й почав лащитися до нього. Він замовк, але кілька разів поглянув на двірську офіцину, шерсть на його хребті починала їжитися, і він, видимо, силкувався, щоб знов не розняти морди й не завити з цілої переляканої душі.

— Диво якесь! Що йому таке? — воркотів сам до себе садівник. — Чи не сталося тут щонебудь нечисте, борони Господи!

І він, вийшовши на стежку, почав роззиратися по саду, та, не бачучи нічого незвичайного і продрогши від раннього холоду та рясної роси, закликав пса зі собою й подався назад до своєї буди.

— Ну, ну, Босий! — мовив він до пса, гладячи його по голові та стараючись заспокоїти його, — не бійся нічого! Лежи тихо, не полохай людей зі сну!

Босий глядів своїми вірними очима хазяїнові в лице, немов старався порозуміти його бесіду. А бачучи, що хазяїн його лізе під мішок, що служив йому за покривало, і лягає ще спати, він і собі ж, найшовши вигідне місце в кутику на соломі, звинувся в каблук і, обкрутившися так зо два рази, ліг, положивши голову на задніх лабах[2], і заснув.

Та спокій уже не вернувся у двір. Правда, солов'ї сьогодні не тьохкали до схід сонця, тільки горобці в листю дерев цвіркали та пищали, мов на дощ. Та ось корови в стайні почали непокоїтись: їх здивувало те, що їх хазяїн так довго не приходить доїти їх; вони знали, що ось тут за стінкою стайні лежить купа прив'ялої, вчора накошеної конюшини, котру приготовлено для них до припусту; запах її долітав до них крізь проруб у стіні, вони витягали голови в той бік, а далі одна з них заревла звільна, протяжно, тужливо. Бачучи, що на цей голос ніхто не входить до стайні, вона заревла у друге, а за нею підняли голос і другі. Понісся той голос по подвір'ю, розбудив у кухні Гапку, а в крайнім покоїку — пахтяра, котрий відразу зірвався на рівні ноги, зирнув на сонце, що власне почало золотити вікно його цюпки[3], і, воркотячи щось спросоння, пройнявся термосити пастуха, кричачи йому над вухом:

— Ну, вставай, лежню. Вставай! Корови ревуть, а ти вилежуєшся!

І Гапка в кухні пробудилася від цього реву. Вона протерла очі, шепнула „Iezus, Maria“ й, підвівши голову й бачучи, що вже „день, як бик“, проворкотіла:

— А щоб вас витерло, лежибоки прокляті! Бідна худібка реве на припоні, а вони вилежуються якоїсь сатани! І де той непочесний пахтяр, щоб йому світу Божого не видіти!

І, знявшися з постелі, вона налила собі води в миску, почала митися, а опісля, чешучись, завела на ввесь голос;

Usłyszałam śliczny głos,
Jak Maryja woła nas:
„Pójdźcie do mnie, moje dzieci,
Wzywam was, ach, wzywam was!“[4]

І в стайні почалося життя. На підрі над стайнею на купі соломи прокинувся Гадина. Відки він тут узявся, заснувши вчора в комірці обік кухні? Це діло лишилось невиясненим, хоча до вияснення загадки могло причинитись те, що недалеко від Гадини, вся зарита в соломі лежала Параска, котра цієї ночі не спала коло пані. До тайн минулої ночі належало й те, як вони найшлись обоє й яким способом дістались на підрю. Прокинувшись від реву корови, Гадина протер очі, сів і хвильку пригадував, де він і що з ним діється. Крізь діри в дасі зазирало до нього денне світло; воно швидко протверезило Гадину й вияснило йому його положення. Він схопився на ноги, оглянувся довкола і, уздрівши одну ногу Парасчину, що висунулася з соломи, скочив до Параски, розгріб солому й, термосячи її за плече, скрикнув із переляком у голосі:

— Параско! Щоб тобі добра не було! Параско! Вже сонце зійшло! Всі у дворі побудилися, а ми спимо! Вставай зараз і біжи до пані, а то догадається. Тоді пропали ми! Ну, живо, спіши! Я біжу наперед, щоб нас хто не побачив разом!

І, не чекаючи відповіді розіспаної Параски, він зіскочив із підрі на солому, що лежала на тоці, а відси вихилив голову на подвір'я, озираючися, чи хто його не бачить. Переконавшися, що на подвір'ю пусто, він схилений, як кіт, прошмигнув у напротивні двері й, незамічений ніким, пробіг у свою комірку, де, немов нічого й не бувало, почав збиратися, свистати й співати, очевидно стараючись, щоб його почула Гапка в кухні. По хвилі він і сам увійшов до кухні й почав митися. Гапка вже вичесалася й заходилася розпалювати під кухнею.

— Ти також, дармоїде, не маєш що робити та висипляєшся до полудня, га! — буркнула вона до Гадини.

— Ну, вже й до полудня! Не бійся, ще пороблю ту роботу, що маю завдану, а як буде треба, то ще найду час і на те, щоб тобі крижі висмарувати, як тебе почнуть кольки колоти.

— А кололо б тебе, щоб тобі всі дохторі ради дати не могли, ти песя віро якась, а! — люто скрикнула Гапка. — Ну, чи бачите, люди добрі, — кричала вона, обертаючися до дверей, в котрі ніякі добрі люди й не думали входити, — оця блощиця ось як до мене говорить. Та я тобі всі кості поламаю, ти, басурмане! Я тобі окропом очі випарю!

— Ну, ну, вже й розтеркоталася, — лагідніше промовив Гадина, обтершися рушником і розчісуючи своє патлате волосся, в котрім іще стирчали стебла соломи. — Я ж тобі нічого злого не сказав! А, сказавши правду, яке в тебе право наганяти мене до роботи? Чи ти мій наставник який, чи окоман[5]? Ясна пані сама тебе за те не просить.

— Але мене серце болить, як бачу таких дармоїдів. Я собі тут коло кухні руки мозолю, щоб вам наварити жерти, а ви хоч би щонебудь робили! Чи стиду не маєте, чи Бога ані крихти не боїтесь, бігме, не знаю. Але не бійся, все те буде вам пораховано! О, дубельт[6] вам це порахується, кожна кришка, котру ви задармо зіжрете!

— Ну, ну, почала вже! От дай кавалок хліба, побачиш, як зараз цупко робитиму. Ти думаєш, що я вже такий лежаний хліб! А я, небого Гапко, як захочу, то і двох закасую. Правда, на чужім робити, чорт знає кому й пощо, мені не хочеться. Та й кому б це хотілося. Але нехай но я на своє стану!..

— Ого-го! Там то ти лису гору перевернеш. Вже я бачила таких робітників. На язик крепкі були й також так розмахувались, що коби їм на своє. А стали на своїм, то ой, ой, ой, як тонко почали співати. Так любо курей пасти гонили, що аж ну!

— О, я не такий, Гапко! Бігме, не такий. У мене курка буде мати в хаті що їсти. Ади, вчора ясна пані казала мені он ту траву під поповим вікном викосити. Досить я ще досі натще, але щоб тобі показати, що я потраплю й натще своє діло зробити, то я як стій беру за косу, і побачиш, що поки ще тут бульбу звариш, я своє діло зроблю.

— Таке то й діло велике! Але я певна, що й того ти не зробиш! Щось би велике в лісі здохло, якби ти це зробив.

— Ану побачиш! — скрикнув Гадина й вибіг із кухні.

Пані Олімпія спала, як убита. Перший раз від довгого часу цієї ночі спала твердо, спокійно. Перший раз не мучили її ніякі змори, не почувала страху, не прокидалася, не кричала крізь сон. Лежала горілиць, розкинувши руки, віддихала глибоко й рівно напіврозкритим ротом, при чім губи її від часу до часу легко порушувалися, немов шептали якісь таємні, ні для кого нечутні слова. В позамиканій спальні було гаряче, аж душно, але ця духота не будила її. Вона не прокинулась ані тоді, коли пес завив, ані коли корова заревіла, ані коли спів Гапки лунав по подвір'ю, ані коли Гадина клепав і набивав косу, ані коли пахтяр попід її вікна туркотів візком, їдучи з молоком до Львова, ані коли пастух зараз за ним гнав корови на пашу, гейкаючи та лускаючи з батога. Давніше спів солов'я будив її зо сну, скрип хвіртки, лускіт батога або якийнебудь інший далекий гомін або близький шелест; нині все те немов не доторкалось до неї, не порушувало її нервів. Вона спала смачно, твердо, спокійно, мов дитина по купелі, мов чоловік, що по довгій важкій слабості прийшов до здоров'я і вперве заснув покріпляючим, здоровим сном.

Та ось залопотіло щось у сінях перед дверима спальні; хтось, входячи, поспішно, в сутінку спіткнувся о масницю, котрою підперті були двері й, копнувши її ногою, попхнув так, що вона з лускотом покотилася набік. Пані Олімпія й від цього гуркоту не збудилася. Ось чиясь рука несміло, звільна почала відхиляти двері спальні; заскрипіли двері на заржавілих завісах — пані Олімпія ані не ворухнеться, спить собі преспокійно. Ось увійшла до спальні Параска смертельно бліда, перелякана, вся тремтить, важко дихає; видно, страшне щось висить на її поблідлих, широко розхилених устах. Підходить до пані, бере її за руку, пані Олімпія спить, не прокидається. Параска підносить панину руку і знов опускає її, не відважується торгнути; підносить іще раз і ще раз опускає, пані Олімпія не чує цього, лежить, мов нежива, та дихає рівно і спокійно в тихому, глибокому, здоровому сні.

— Прошу ясної пані! Прошу ясної пані! — задихаючись, шепче Параска, нахилена над панею Олімпією, та тільки тоді, коли добре торгнула її за руку, пані розкрила очі і здивованим, сонним поглядом зирнула на неї, не рушаючися з місця.

— Це ти, Параско? — промовила пані звільна. Що то, вже рано? Але то я чудово спала!

— Прошу ясної пані! Прошу вставати! Там таке…

— А що там таке? Що сталося?

— Ой, прошу ясної пані! Нещастя! Страшне нещастя!

— Нещастя? — все ще спокійно, мов не вірячи або не розуміючи цього слова, мовила пані. — Що за нещастя?

— Ой! Страшне нещастя! Єґомостя вбито!

— Єґомостя? Котрого єґомостя?

— Та же нашого, старого.

— Що, о. Нестора? — скрикнула пані, немов аж тепер зрозуміла, про що ходить, і, сплеснувши в долоні, сіла на ліжку. — Бійся Бога, Параско, що ти кажеш? То не може бути!

— Правду кажу, прошу ясної пані! Прошу піти подивитися! Я зирнула лиш іздалека, то мало не вмерла зо страху. Такий страшний лежить, увесь у крові!

— Господи! Що за нещастя! — шептала пані й почала вся тремтіти, мов у лихорадці. — Що це може значити? Адже це страшенна річ! Адже це до віри не подібне!

Отак розмовляючи, тремтячи та зідхаючи, вона встала, вмилася і, впорядкувавши прихапцем волосся та убравшися по-буденному при помочі Параски, вона вийшла зі спальні й, ледве переводячи ноги, поспішала до офіцини.

——————

  1. Заховавшись (польське: z ukrycia).
  2. Лаба — нога.
  3. Цюпка — малесенька кімнатка.
  4. „Я почула чудовий голос, як Марія кличе нас: „Ходіть до мене, мої дітки, я кличу вас, ах, я кличу вас!“
  5. Окоман — економ.
  6. Дубельт — подвійно (німецьке: doppelt).