Твори (Франко, 1956–1962)/14/До «Панських жартів». Передмова
| ◀ Мойсей | Твори в 20 томах Том XIV Додатки до «Панських жартів» Передмова |
Аналітичний зміст до «Панських жартів» ▶ |
|
I. ДО „ПАНСЬКИХ ЖАРТІВ“
Поетичне оповідання „Панські жарти“ було написане в січні і лютім 1887 р., незабаром о моїм шлюбі, і вийшло друком уперве 1887 р., в окремій книжечці п. з. „З вершин і низин. Збірник поезій. Накладом автора“. Зараз по появі цеї книжечки літературна критика дуже прихильно привітала цю поему (пор. „Зоря“ 1887 р. ст. 241—2[1]), що загалом досить рідко траплялося з моїми творами. Книжечка розійшлася досить скоро, і в р. 1893 я видав її другим накладом у значно збільшенім об'ємі (З вершин і низин. Збірник поезій Івана Франка. Друге доповнене видання. Накладом Ольги Франко. Львів 1893, ст. 468 + VI), де поема „Панські жарти“ містилася на ст. 293—391. Рівночасно з появою цеї збірки вийшла поема „Панські жарти“ окремою книжечкою як відбитка з цеї збірки, без змін у тексті. Це окреме видання, якого друкувався досить великий, як на ті часи, наклад, розпродано, здається, вже давно, коли натомість більша збірка не розпродана ще й досі.
Основою мойого поетичного оповідання був факт досить незвичайний в історії панщини в Галичині, записаний галицько-українським поетом Миколою Устіяновичем в увазі до його повісти „Месть Верховинця“, написаної 1849 р., де було сказано, що в давніших роках (у перших роках XIX в.) властитель гірського села Ялинковате в стрийській окрузі разом із громадою велів вигнати також священника на панщину, та священник, виїхавши з волами на поле, лишив воли в ярмі біля воза чи плуга, а сам пішов пішки до Перемишля пожалуватися на дідича у своєї духовної зверхности, бо у світської в Стрию не надіявся знайти для себе правної охорони. Устіянович не вмів сказати далі, як скінчилася та справа і чи знайшов український священник правну охорону у своєї духовної власти, яка тоді під панованням всесильної бюрократії мала в таких справах дуже малий вплив.
Значно пізніше, в часі радикальної аґітації, здається в р. 1897, я одержав у Тернополі від адвоката і бувшого судді д. Гриневецького рукописні спомини одного польського шляхтича про польського пана в Галичині, що дозволив собі ще в р. 1845 на дуже доткливий жарт із українським інтеліґентним селянином та з німецьким урядником. Ці спомини будуть опубліковані при нагоді з відповідним апаратом і послужать одним із многих доказів, що моє поетичне оповідання не так дуже фантастичне та тенденційне, як це декому здавалося.
Я присвятив це оповідання пам'яті мойого батька Якова Франка, від якого я, що правда, не чув нічого про панщину, але чув оповідання про український фестин, справлений у Львові 1849 р. в перші роковини знесення панщини. Головною сензацією того фестину, яку затямив собі мій батько, крім великого здвигу українських селян було те, що на сільськім возі, запряженім чотирма чорними волами з золоченими рогами, везено через місто хліб, спечений із кірця пшениці, який передано губернаторові як знак вдячности українського хліборобного люду цісареві за даровання панщини.
Видаючи тепер своє поетичне оповідання новим, четвертим виданням, я, не зміняючи його основи, подаю в тексті поправки й доповнення, де це вважав потрібним. Оповідання розширено із 3912 на 4004 рядків. При цій переробці я старався крім виправлення мови докладніше розвинути тему і виправити композицію через докладніше вироблення та заокруглення строфічної будови. Аналітичний зміст, який подаю далі, дасть перегляд поодиноких епізодів у їх органічній послідовності.
|
Львів,
дня 28 травня, 1911. |
ІВАН ФРАНКО
——————
- ↑ Рецензент Г. Ц. (Григорій Цеглинський), ставлячися взагалі дуже негативно до збірки ліричних поезій, що входили в склад книжечки „З вершин і низин“, вбачаючи в них лише „римовану прозу і революційну тенденцію“, в „Панських жартах“ добачив „monumentum aere perennius“ (пам'ятник, що переживе віки). „Вони — писав д. Г. Ц. — „суть окрасою не тільки поезій Івана Франка, але української поезії взагалі. Ми не вагуємся сказати, що від Шевченка немає кращої поезії в літературі українській. Під смирним написом „Оповідання“ криється тут епічна поема першорядної краси і першорядної ціни. Поет ніби оповідає подію одного села, але це подія з життя цілого народу; його село, це лиш специфікований тип цілого народу українського; його терпіння й гуманність, це риси не одного села, а цілого народу.“