Твори (Франко, 1956–1962)/14/Короткий нарис історії староіндійського (санскритського) письменства
| ◀ До «Цар і аскет». Передмова | Твори в 20 томах Том XIV Додатки до поеми «Цар і аскет» Короткий нарис історії староіндійського (санскритського) письменства |
Король Гарісчандра і Вісвамітра ▶ |
|
Староіндійське письменство, зложене головно в прастарій „святій“ мові, званій санскритом, належить до найдавніших і найбагатших скарбівень людського духу і людської цивілізації. Письменство, в якім пануючою мовою був санскрит, жило й розвивалося довше й різнородніше, а при тім одноцільніше, ніж якебудь інше, відоме нам письменство. Панування санскритської мови в Індії і розвій її старого письменства можна оціняти протягом 4000 літ, кінчаючи більше-менше роком 700 по Хр., відколи почалася перевага народніх діялектів. Та про те й досі санскрит не перестав бути мовою індійської релігії й науки в далеко більшій мірі, як була й лишилася досі латинська мова в католицькій Европі.
Староіндійське письменство розпадається на кілька великих періодів, із яких кожний визначається характеристичними для себе творами. Найстарший період, т. зв. ведійський, лежить весь у доісторичних часах, починаючи від тої доби, чотири або може лиш півчверта тисячі літ перед нашою ерою, коли ще східньо-арійське плем'я, Індійці й Зенди, предки Персів, не зовсім були розділені. Літературними пам'ятками цієї довжезної доби лишилися чотири величезні збірки різнорідних творів, віршованих і прозаічних, звані Ведами. Найстарша з них, Ріґведа, неоцінена з культурного, літературного й язикового погляду, малює найдавнішу, доступну нам добу життя східньо-арійського племени, в якій серед різнорідних впливів із войовничих номадів вироблялися вищі культурні організації, а з хаосу натуралістичного многобожжя викльовувалися ідеї єрархії божеств і одного верховного бога. Ріґведа в своїй основній частині зробилася наріжним каменем дальшого розвою індійської нації. Цей розвій пішов переважно релігійним шляхом, і витворив касту брамінів, духовенства, що зробилося пануючою верствою народу. Виразом того розвою була Яджурведа, якої характерною прикметою було змонополізовання богопочитання через брамінську касту, установлення маси різнородних жертв і будування величезних храмів. Дві дальші збірки, Самаведа і Атарваведа, характеризують два дальші ступні в розвою індійської нації, а власне повстання касти войовників і королів, а нарешті верстви свобідного міщанства. Весь цей розвій доконався в часах хронологічно неозначених. Найстарша індійська література витворила величезну масу легенд про богів і їх втілення, святих і героїв, але не дала жодного хронологічного ключа для означення часу їх існування.
До передісторичного часу належить також другий, поведійський період староіндійської літератури, література так званих Браманів, Араньяків і Упанішадів, по нашому сказати б, теології й філософії. Це були більш або менше просторі коментарії до Вед, прикрашувані легендами та прикладами, взятими з життя, або глибокі філософічні спекуляції на найрізніші теми релігійного, політичного, соціяльного та приватного життя. Такі спеціяльні розвідки звалися звичайно Сутрами.
Дійсне історичне життя Індії починається, можна сказати, тільки з появою Будди коло р. 500 перед Хр. Будда з роду на ім'я Ґотамо, царевич племени Сакія, роджений у місті Капілявасту, в молодечих літах покинув царську палату, зробився пустинником, а потім, пройшовши дуже широкий круг тодішньої науки, зробився основателем нової віри, яка, не опрокидаючи ніякої релігійної системи, витвореної тисячелітньою традицією індійського народу, про те наукою про чотири чесноти, самовідреченням і вірою в перероджування душ (метемпсихозу) фактично знівечила ріжницю каст і підірвала монополь брамінів на володіння людськими душами. Будда за свойого життя вспів навернути на свою віру багато королів приґанґесової Індії, яким ця наука була сильним оружжям проти духової переваги брамінської касти. Сто літ по смерті Будди індійський цар Ашока Піядасі здужав з'єднати в своїх руках майже всю приґанґесову Індію, скликав до своєї столиці Бенареса перший буддійський собор, на який явилися відпоручники буддистів не тільки з приґанґесової Індії, але також із острова Цейлону, Тибету й Китаю. Вже тоді буддійське письменство розрослося було так, що собор признав потрібним уложити канон таких книг, які треба було признавати святими й основами усного навчання. Швидко по тім цейлонські буддисти порізнилися з північними й уложили собі свій окремий канон, писаний мовою Палі. Із величезної буддійської літератури найважніше те, що походить від самого Будди, або стоїть найближче його особи, а власне з релігійного боку його віроучення (катехізм і його многочисленні промови, списувані його учениками, або компоновані пізніше в його дусі), а з літературного боку т. зв. джатаки, т. є. 630 оповідань про різні переродження Будди й різні його пригоди в тих переродженнях.
В приґанґесовій Індії буддизм одначе панував недовго. Завзята ненависть брамінів винищила його там, а внутрішній розвій, що дозволяв мішати науку Будди з найрізнішими народніми віруваннями, виплодив незлічені секти. Але й сам брамінізм, воюючи з буддизмом, переймав багато з нього, і в ньому на місце давніх богів чимраз більше змагався культ нових богів — Вішну і Шіви.
Час життя Будди був також часом великого розвою індійської епіки, хоча її початки сягають безпосередньо до найпізнішої ведійської доби. Обік богів і святих героями робляться королі і їх династії, а прастарі мітичні традиції так чи інакше персоніфікуються й відбиваються в ніби історичних подіях межиплеменних і династичних війн. На тім тлі повстають дві великі епопеї індійської літератури, Магабгарата і Рамаяна, що крім чисто епічного змісту містять у собі найрізнороднішу масу навчаючого, догматичного та моралізаційного матеріялу. Та й сама епічна канва поем раз-у-раз переривається більшими або меншими епізодами, що самі собою творять іноді окремі поеми. Досить буде назвати доволі простору поему „Наль і Дамаянті“, вставлену разом з іншими подібними в одну пісню „Магабгарати“ (Ванапарван), що сама одна заповняє досить великий том. Нема ніякого сумніву, що обі ті епопеї зразу були далеко коротші і тільки з часом розросталися під руками пізніших редакторів. Важніше те, що ці пізні редакції іноді змінювали також основний зміст епопеї; досить правдоподібний здогад деяких учених, що катастрофа героїв Магабгарати, яку бачимо в тій редакції, що дійшла до нас у многих копіях, зложилася не вчасніше, як коло р. 300 по Хр., була пізньою переробкою вішнуітів на некористь противників культу Вішни, якого первісна редакція не знала.
Рівночасно з цими великими епопеями, а також іще кільки століть по їх остаточнім зредагованню, повставали інші поеми, звані Пуранами. Слово „Пурана“, це скорочення старого вислову „puranam akhyanam“, що значило „старе оповідання“. Про такі оповідання згадує вже найпізніша Веда — Атарваведа. Частіше згадують про них Сутрі з буддійського часу. В „Магабгараті“ один герой говорить до другого: „Твій батько колись вивчив цілу Пурану. В Пурані оповідано події богів і родоводи мудреців, і це давніми часами чували ми від твойого батька“. Староіндійський словар Амаракоши подає ось яку дефініцію Пурани: „Кожна Пурана повинна мати п'ять признак; у ній повинна бути обговорена 1) сарґа, себто сотворення; 2) пратісарґа, себто новотворене, періодичне зароджування й нищення всього на світі; 3) вамша, себто черга родів, генеалогія богів і духів; 4) манватарані, себто часи Ману, великі періоди часу, в яких починався і знищувався людський рід, починається від нового праотця; 5) вамшанучаріта, себто діяння людських родів, особливо давніх і новіших королів та династій і їх походження почасти від сонця, почасти від місяця. Доховані до нашого часу Пурани містять у собі звичайно не всі ті признаки, а переважно говорять про зовсім інші річі. За те визначна їх прикмета — пропаганда ідей цієї або тої секти.
Єсть переказ, що найстаріша редакція Пуран обіймала шістнадцять сот тисяч двостихів У Падмі-Пурані читаємо: „Ці книги складалися первісно із тисячі мільйонів двостихів, але лише сто тисяч із них оказалося достаточним для поучення людей, а решту боги заховали для себе“. (Е. Reed. ор. cit. ст. 353-354). До нас дійшло одначе 18 Пуран пізнішої редакції, яких зміст оглянемо трохи ближче.
1. Брама-Пурана, звана також Аді-Пурана т. є. перша Пурана оповідає про створення світу, вродження першого чоловіка Ману і його потомків, повстання богів і демонів, подає опис землі, неба й пекла. Головна частина змісту присвячена звеличанню культу Вішни. Між іншим міститься тут легенда про пустинника Канду, що проводить кілька сот літ в обіймах гарної Апсараси (демониці), а прокинувшися, має вражіння, що це тривало лише кілька годин. Ця легенда зробила мабуть із Індії довгу мандрівку по Европі і живе також в устах нашого люду. Вішнуітська закраска цеї Пурани доводить критиків до думки, що вона зредагована не швидше, як десь у XIII віці. Проте одначе її складові частини мусять бути значно старші.
2. Падма-Пурана, просторий твір, що обіймає більше як 100.000 віршів, дійшла до нас у двох редакціях, із яких одна звана бенгальською, обіймає 5 книг. Перша книга — „розділ про сотворення“ починається описом лотосу, в якому явився бог Брама при сотворенню. Не вважаючи на те, що творцем тут являється Брама, в сім розділі подано багато дечого для звеличання Вішну. Другий розділ „про землю“ містить опис багатьох святих місць з культом Вішну. Третій розділ „про небеса“ описує небеса різних богів: Сурья (сонця), Інри, Аґні, Ями і т. ін. При згадці про короля Бгарату поміщено оповідання про Сакунталю, відмінне від того, що міститься в „Магабгараті“, а ближче до того, яке драматизував Калідаса. Четвертий розділ „про підземний світ“ подає опис жилищ підземних богів і драконів, а в числі епізодів оповідання про пригоди Рами, згідне зі змістом „Рамаяни“. При кінці цього розділу поміщено просторе поучення про 18 Пуран з тим додатком, що Вяза, автор „Магабгарати“, оголосив насамперед Падма-Пурану, потім 16 інших Пуран, а нарешті Баґавата-Пурану, найсвятішу книгу для почитателів бога Вішну. Культові цього бога присвячено також п'ятий розділ цеї Пурани.
3. Вішну-Пурана, головна свята книга вішнуітів, починається також оповіданням про створення світу, за яким іде оповідання про колочення океана й створення богині щастя Шрі, що повстає з молока, заколоченого богами океану, й робиться жінкою Вішну. Пурана складається з шести частин, у яких всуміш ідуть оповідання про богів і королів, між іншими в другій про короля Бгарату, батька героїв „Магабгарата“, у третій про праотця людського роду Ману і розпочатий ним період часу, про чотири Веди, утворені різними школами і впорядковані поетом Вязою. Четверта книга містить багаті реєстри королів сонячної і місячної династії, п'ята присвячена вся життю божеського пастуха Крошно, який виступає також у „Магабгарат“ і якого геройським подвигам присвячена поема „Гарівамша“. Шоста частина містить пророковання про т. зв. Каліуґу, т. є. останні страшні часи, що мають попередити конець світа, а властиво кінець теперішньої людської генерації.
4. Ваю-Пурана або в очевидно пізнішій редакції Шіва-Пурана, присвячена була первісно звеличенню бога Ваю (вітер), якого пізніше заступив бог Шіва. Про Пурану, подиктовану богом вітру Ваю, згадується не раз у старших епічних поемах „Магабгараті“ і „Гарівамші“. Ще в р. 625 по Хр. поет Бана велів відчитати собі із Ваю-Пурани опис панування династії Ґупта, що панувала ще в IV в. по Хр. Без сумніву полишилося в новій редакції Шіва-Пурани немало із старої редакції. І тут маємо оповідання про створення світу, родоводи богів і кінець світу, але все те прикроєно для звеличання Шіви, а не Вішну. Цьому богові присвячено тільки два розділи, 96 і 97, очевидно пізніша вішнуітська вставка.
5. Бгаґавата-Пурана, без сумніву найславніша в Індії з усіх Пуран, яка ще й досі має великий вплив на життя й думання многочисленних поклонників бога Вішну, якому вони моляться під назвою Бгаґават (бгаґа — предок нашого слова бог). Ця книга була також насамперед перекладена на французьку мову Еженом Бюрнуфом, що в роках 1840—47 опублікував три томи цього перекладу. Два останні томи, четвертий і п'ятий, видали ОветтБено і Руссель у Парижі 1884 і 98 р.[1] Проте це одна з найпізніших Пуран, зредагована аж десь у XIII в. по Хр., але без сумніву має в собі також дуже старі матеріяли. Вона розпадається на 12 книг і обіймає коло 36.000 віршів. Найпопулярніша в ній десята книга, що містить життєпис Кришні, багато докладніший, як у Вішну-Пурані і Гарівамші.
6. Нарада-Пурана твір старого мудреця Наради для звеличання бога Вішну під назвою Бгакті. Оповідань про початок і кінець світу тут нема, за те багато леґенд і гімнів, а особливо багата ритуальна частина з описом обрядів і церемоній, серед яких треба поклонятися богові Вішну.
7. Маркандея-Пурана, одна з найважніших, найкращих, а правдоподібно також найстарших Пуран. Найцінніші в ній ті частини, де вічно молодий мудрець Маркандея виступає як оповідач. Інтересно, що власне в тих частях нема згадки ані про Вішну, ані про Шіву, за те виступають прастарі ведійські боги Аґні (вогонь) і Сурья (сонце), а також пізніші брамінські боги Інда і Браман. До оповідань, вложених в уста Маркандеї, належать два найінтересніші: про Гарісчандру (ясний місяць) і короля Віпашчіта, якого побут у пеклі можна вважати прототипом старо християнського апокрифу „Хожденіе Богородици по мукам.[2]“8. Аґні-Пурана, звана також Аґнея-Пурана, описує втілення бога Вішну, між іншими також в Раму і Крішну, про яких оповідається коротше те саме, що в „Рамаяні“, „Магабгараті“ і „Гарівамші“.
9. Бгавісія-Пурана, книга пророцтв, досі навіть по-індійськи не друкована, без сумніву далеко пізніша від тої старої книги пророцтв, яку цитують стародавні „Сутри“.
10. Брагмавайварта-Пурана, складається з чотирьох книг. У першій оповідається про створіння світу богом Брагманом, який одначе тут же ідентифікується з Крішною. В другій книзі оповідається про первісну матерію (Пракріті), яка на розказ Крішни видала з себе п'ять богинь: Дурбу, Лякшмі, Сарасваті, Савітрі і Радгу. Третя книга оповідає про популярного бога Іанешу з головою слона, невідомого найстаршій індійській мітології. Остання книга звеличує бога Крішну, сим разом протиставляючи його всім іншим богам і показуючи в ряді леґенд, як він перемагає не тільки Брагмана й Шіву, але також Вішну.
11. Лінґа-Пурана, так названа від слова „лінга“ (phállus), під якими символічно являється бог Шіва.
12. Вараґа-Пурана, властиво не Пурана, а збірка молитов і церемоній на честь Вішну. Значна частина цієї книги (розд. 193—212) містить легенду про Начікета і його мандрівку по небу й пеклі.
13. Сканда-Пурана, так названа від бога війни Сканди, сина Шіви. Сама Пурана правдоподібно затратилася, а полишилося тільки багато писань, що видають себе за коментарії та доповнення Сканди-Пурани.14. Вамана-Пурана оповідає про втілення бога Вішну в карлика (vamana). Частина книги присвячена також шіваітському культові лінґи.
15. Курма-Пурана або Каурма-Пурана оповідає про втілення бога Вішну в черепаху. Сам Вішну мав подиктувати цю книгу морським демонам, що величали його при колоченню океану.
16. Матсія-Пурана, належить також до старшої верстви Пуран. Вона починається оповіданням про великий потоп світу, з якого Вішну в виді великої риби (matsya) вирятував одинокого чоловіка Ману.
17. Ґаруда-Пурана, також вішнуітський твір, у якому мітичний птах ґаруда (папуга) з поручення бога Вішну викладає науку про велич того бога.
18. Брагманьда-Пурана, звеличення бога Брагмана в виді первісного яйця, заховалася подібно як Сканда-Пурана, тільки в частях, а в цілості на далекім від Індії острові Балі в шіваітській переробці.
До Пуран понав'язувано з часом з різних сторін і в інтересі різних сект велику масу причинків, додатків та коментарів найрізнішого змісту. Також буддисти і джайністи ще від VII-го віку по Хр. почали складати свої власні Пурани. Нема що й казати, що ціла та величезна література обік правдивих перлин літературного смаку й поетичного відхнення містить величезну масу абсурдних вірувань, забобонів і формальностей. Та проте історик індійської культури мусить добре орієнтуватися в них, коли схоче зрозуміти життя теперішнього індійського народу. „Пурани, — говорить один учений індієць[3] — творять важний складник релігійної літератури індійців. Разом з Дгармашастрами (учебниками закону) і Тантрами (щось подібне до наших Требників та молитвословів), вони панують над усім їх життям, регулюють їх релігійні установи аж до нинішнього дня. Ведами займаються вчені дослідники старовини, Упанішадами філософи, але кожний правовірний індієць мусить посередньо чи безпосередньо, то зн. з читання або з наслуху, познайомитися з Пуранами, щоб міг після них вести все своє життя і сповняти всі обов'язки для свого тілесного й душевного добра.“
——————
- ↑ Le Bhagavata Purana ou histoire poetique de Krichna. traduit et publie par M. Eugene Burnouf, T. I-III, Paris 1840-47 T. IV et V publie par M. Hauvette-Besnault e P. Ronssel. Parist 1884 e 1898.
- ↑ Ця леґенда була також із німецького Ріккертового перекладу, поміщеного в Zeitschrift der deutschen Morgenländischen Gesellschaft, т. XII, перекладена мною на нашу мову і видана в недокінченій серії, „Індійські леґенди“ в додатку до „Життя і Слова“ 1896 р.
- ↑ Nilmanl Mukhopadhyaya у передмові до свого видання Курма-Пурани, ст. XV.