Твори (Франко, 1956–1962)/14/Ману і потоп світу
| ◀ Цар і аскет | Твори в 20 томах Том XIV Індійські леґенди Ману і потоп світу |
Сунд і Упасунд ▶ |
|
_-_page_224.png)
Цар Ману, син Вівасвана, могучий, світлий був мудрець,
Серед мужів правдивий лев, блискучий мов всіх творів пан.
Красою, блиском, силою і строгим опанованням
Всіх похотів перевершив Ману вітця і предків геть.
З руками, вверх піднятими, стояв він на одній нозі.
Важку покуту діючи, в безлюднім, дикім пралісі.
Лицем на південь звернений, очима не змигаючи
Страшну покуту діяв він не більш, не менш, сто тисяч літ.
Аж ось на морськім березі побачила покутника
У ковтунах, обмоклого раз рибка й так промовила:
„Я, старче Божий, рибочка дрібна, великих страх боюсь.
Будь ласкав, захисти мене! Прошу тебе, покутниче!
Міцнії риби все їдять малих рибок — від правіку
Така сумная доля нам призначенням судилася.
Рятуй мене, сирітоньку, із цього моря лютого,
Великого! Ще раз прошу! Я щедро відплачусь тобі“.
Почувши рибки бесіду, князь Ману, син Вівасвана,
Змилосердивсь і власною рукою рибку з моря взяв.
Приніс її на край води, вложив її в посудину
Всю срібну, що світилася, неначе повний місяць той.
Там щиро доглядав її, аж рибка добре виросла;
Неначе сина власного, так Ману рибу ту любив.
Літа минули, з рибки вже велика риба сталася, —
Великій рибі місця вже замало в тій посудині.
І вздрівши раз покутника знов риба мовила йому:
„Ой старче Божий, добрий мій, де інде ти спровадь мене“
Тоді побожний Ману взяв ту рибу із посудини,
Заніс її блаженний муж в широке синє озеро,
Цар Ману, пострах ворогів, укинув рибу в озеро:
Роки минали, риба та росла й росла в його воді.
Три милі завдовжки була та милю завширки вода,
Та й там не стало місця вже і тісно стало рибі тій.
Вже й ворухнутись їй не мож у тім великім озері.
То ж Ману знов побачивши, так риба мовила йому:
„О, старче Божий, добрий мій, спровадь мене в святу ріку,
У Ґанґес, щоб я там жила, або де сам міркуєш ти.
Бо ж певно без сперечки я повинна підлягать тобі:
Аджеж і зріст чудовий цей лиш через тебе давсь мені“.
Так мовила, а Ману взяв — могучий муж, блаженний муж —
До Ґанґи рибу ту заніс і вкинув у святу ріку.
Та слухайте, що сталося! Час плив, а риба все росла,
Аж Ману знов побачила і так до нього прорекла:
„Не можу в водах Ґанґесу ні плавати ні рушатись,
То ж, старче Божий, зволь тепер мене до моря занести“.
І зараз Ману рибу взяв із хвиль святого Ґанґесу,
І в море упустив її — заграла риба весело.
Безмірно вже великая була, як в морі бовтнулась,
Та йшла до рук покутника і пахла, як діткнусь її.
А Ману як її пустив, хтів зараз геть іти собі,
Та риба знов промовила — і був мов сміх в її словах:
„Ти, старче, захищав мене, кормив мене, беріг мене;
Тепер же ось що ти вчини, бо врем'я надійде грізне.
Невдовзі весь округ землі, все що живе і що мертве,
Все що вгорі, все що внизу, вода потопу вкриє геть.
Вся нечисть змиється з землі; той час почнеться швидко вже.
Тебе ж готова я спасти, ти сам лиш лишишся живий.
Рухливе все й недвижнеє, що в міць стоїть, що хилиться,
Всьому настане швидко час страшливий і остаточний.
То ж ти збудуй собі судно, міцними линвами скріпи,
Що треба набери туди і інших мудрих ще поклич.
В судно й насіння набери усього, що є корисне,
Яке брахманцям звісне є, окремо кожне добре зсип.
Тоді за мною озирнись з судна, кринице мудрости!
Я к то̀бі зараз надпливу — пізнаєш мій великим ріг.
Бувай здоров! Привіт тобі! Я вірно збережу тебе;
Бо знай, без мене ще ніхто по морі бурному не плив.
Та лиш одно: не сумнівайсь, святий, про правду моїх слів!“
І мудрий Ману відповів: „Я рад послухати тебе“.
Ось так вони розсталися і кожний у свою пішов.
Все чисто Ману так зробив, як риба мовила йому.
Тоді премудрий муж отой в судно вступив величнеє
І на судні спустився він у море безграничнеє.
Тут пригадалося йому все те, що риба мовила —
І глянь, мов знавши мисль його якраз і риба надплила.
Немов гора довжезная, що з хвиль широко вистирча, —
Отак покутника очам та риба появилася.
Та напереді голови — таке чи чули диво ви? —
Ця риба — хто б це збагнуть міг? — великий, довгий мала ріг.
По розі Ману взнав її і зараз впорав те одно:
За ріг міцною линвою він прив'язав своє судно.
Отак в судно запряжена на море риба поплила
І прудко та обачливо по хвилях геть його тягла.
Плила по морі вдовж і вшир, аж море ізлякалося.
І заревіло хвилями і страшно розігралося.
І в диких підскоках судно хиталося, металося,
Немов бабуся шпотаєсь, заточуєсь п'яненькая.
Земля ж немов ізслизла вся, весь шум її замовк як гріб;
Кругом повітря лиш видать і води і небесний стріп.
На водах тільки Ману був і з ним ще наймудріших сім,
Що позад риби плавали по морі на судні своїм.
І много, много літ тягла без втоми риба та судно,
У бистрім леті без ліку минало скель і лав воно.
Та ось роки минулися: по довгім-довгім плаванню
Судно причалило на сам найвищий шпиль Гімавану[1].
Тут мудрим знов приказує риба — мов усміхається:
„Візьміть, премудрі, прив'яжіть судно за шпиль Гімавану!“
Зробили зараз те вони, що дивна риба мовила,
І прив'язали радісно судно своє за шпиль гори.
От тим то здавен давна шпиль цей „Прив'яз корабельний“ звесь
До нинішнього дня. Це ж є пояснення цього ім'я.
І далі, не змигаючи, до мудрих риба мовила:
„Я Брама, пан незрівняний, що любить все існуюче.
Мені в подобі риби ви за свій рятунок дякуйте.
Та, Ману, ще я призначив тебе — буть творцем всіх істот.
Весь земний круг ти оживи, твори недвижне й движне все!
Та тільки — це кажу тобі — покути сила вдіє це.
Не баламуться творячи, я ж ласкаво попру тебе“.
Це слово мовивши, нараз велика риба щезла десь.
Не слухав Ману риби слів і зараз забажав творить,
Та зараз збаламутився, пізнав всю трудність творчества.
Тоді страшну, велику покуту він завдав собі,
Аж обновившись каяттям, він обновив життя землі[2].
——————