Раз жив собі могучий цар, Гіраньякасіпом він звавсь,
Нікумбга звався син його, народу Дайтья сильний пан.
Цей зродив двох синів собі, відважних, непоборених,
Що звались Сунд і Упасунд, страшні, жорстокої душі.
Жили все нерозлучнії, ділили спільно радість, біль.
Ураз вони обідали, ходили всюди враз усе,
Брат брату любе чинючи і любе все говорючи,
В думках і ділах згідні все, немов оба — одно були.
Отак герої виросли і на одно наважились:
Здобуть потрійні небеса — ось що вони задумали.
Зложивши жертви царськії, у гори Віндія пішли,
Покуту найстрашнішую там дуже довгий час несли.
Голодні, спраглі, лубом лиш окриті та розчіхрані,
Плоть духом усмиряючи, лиш вітром годувалися,
Так власне тіло морячи, на пальцях стоячи ввесь час
З руками в хрест простертими, очима не змигаючи.
Через покути сеї міць, що тліла дуже довгий час,
Аж закурилась Віндія-гора — це був чудовий вид!
Важку покуту бачучи, усі боги злякалися,
І всякими способами спинить її старалися:
Спокушували їх не раз клейнотами, дівчатами,
Та вірні своїм намірам не хтіли перестать вони.
Нові покуси шлють відтак героям владник небес:
Їм сестри, матері, жінки і свояки ввижалися
Залякані — оружнії за ними гнались велетні,
За коси рвуть, оздоби друть, здирають всю одежу з них,
А ті: „Рятуй! Рятуйте нас!“ кричать, пищать розпучливо.
Та вірні своїм намірам в покуті не схибли брати.
В покуті не схибнувшися, не стурбувавшись думкою.
Побачили, як ті жінки, появи ті щезали геть.
Та всього світу Праотець зблизивсь до двох героїв цих,
Щоб щиро їх благословить і ласку дати їм свою.
Та ті брати незломнії, герої Сунд і Упасунд,
Як Праотця побачили, зложили руки набожно
І Господеві Брагмі, к ним прибувшому, ось що рекли:
„Коли приємна Праотцю покута, що сповнили ми
Дай, Господи, щоб знали ми всі хитрощі воєннії,
Змінялись, в що захочемо, і щоб безсмертнії були“.
Брагма.
Окрім безсмертя проче все хай буде вам, як хочете;
Просіть щось інше, смерть таку, що вас з безсмертними зрівня.
Бо панувать бажаючи, в страшну покуту ви вдались, —
Так ось чому, незломнії, безсмертя не дається вам.
Щоб троє небеса здобуть, ви почали покуту цю,
Тому, дайтьянськії князі, не вчиню цієї волі вам.
Сунд і Упасунд.
Що тільки є в цих трьох світах рухоме і недвижнеє,
Хай нас не може побороть, хіба ми один одного.
Брагма.
Що просите й ось вирекли, це мушу я сповнити вам,
І вмерти доведеться вам лиш брату з братньої руки.
Такий подавши заповіт обом героям Праотець,
Звільнивши від покути їх, пішов назад у Брагми світ.
Цей заповіт одержавши, брати, дайтьянськії князі,
Що в світі їх ніхто не вб'є, вернулися в свої доми.
Іх други всі та свояки їх поворотом втішились.
Вони ж обстригли ковтуни, ходили гарно вчесані,
Пишались в строях дорогих, в одежах щонайкращих все,
Справляли бенкети бучні, як лиш душі бажалося,
І вся громада друзів їх в розкошах знай купалася.
„А нуте, всякий їж і пий! гайнуй! в любові розкошуй!
Гуляй, співай і веселись!“ — цей оклик в кожнім домі чувсь.
Усякі крики радісні гули і оплески рясні,
Весь город Дайтья п'яний був утіхою, розкошами.
Отак в забавах, радощах роки плили, як день один,
Дайтьянам, що змінять могли свій вид, як їм бажалося.
II
А як минули празники, зібрали військо два брати
І провід обняли над ним, щоби світ Індри здобувать.
То ж попрощавшись з другами, з дорадцями й найстаршими,
В опівніч рушили вони, удачу з зір віщуючи.
З великим військом вправленим, послушним, уоруженим
В мечі і списм й булави князі датьянські рушили.
В супроводі похвал, примов, що вдачу віщували їм,
При співах духів вітрових оба йшли радісно вперед.
В повітря піднеслись вони, бо йти могли, де хтілося,
І з войовничим запалом на небеса нагрянули.
Коли боги це бачили і знали Брагми заповіт,
То небеса покинули, в світ Брагми схоронилися.
Здобувши Індри світ, оба брати непоборимії
Побили духів вітряних, Якшів, Ракшів велику міць.
Потім ще звоювали світ гадюк підземних ті брати,
Потім при морських берегах всі племена Млетчанськії.
Тоді грізні заходились всю землю ще завоювать,
Зібрали військо все своє і гострий видали наказ:
„Князі премудрі і жерці, що жертвами й дарунками
Богів звеличують, їх блиск і силу і блаженство все,
Через ці поступки свої усі є наші вороги,
То ж ну зберімся з силою і всіх до решти вигубім!“
Так наказавши воякам на східнім морськім березі,
З страшною постановою вони на всі боки пішли.
Хто тільки жертву де приніс, жрець, що до жертви намовляв,
Всі гибли, всіх герої ті вбивали й далі, далі йшли.
Їх вої сміло кидались на вічнії вогні, що знай
В хатках пустинників горять, і в воду повкидали їх.
А як покутники з гнівом прокляття кидали страшні,
То через Брагми заповіт прокляття ті не мали сил.
Уздрівши, що відскакують прокляття, мов стріла від скель,
Покуту кидали жерці, із острахом тікали геть.
Ті, що покути ціль знайшли, змисловість побороли всю,
В страху тікали від братів, мов змії від орлів грізних.
Понищені були в лісах всі шалаші й жертовники,
І світ весь запустів, немов бог часу знівечив його.
Як щезли всі князі, мудрці і всі побожнії жерці,
Не перестали руйнувать герої кровожаднії:
Приймали лютих слонів вид, заїлих в час парування,
І Ями[1] страх, нищителя, ширили по пустинях геть:
То в виді львів, чи тигрів знов, або й невидимо вони,
Де віщунів, жерців найшли, вбивали хитрощами їх.
Без жертв, без читання письма, без королів і без жерців,
Без празників святих уся земля враз опинилася.
У горю, в пострасі важкім, без купівлі, без продажі,
Без жертв приношених богам, позбавлена шлюбів святих,
Без ратаїв, без пастухів повна руїн хаток і міст,
Повна кісток і черепів страшний являла вид земля,
Весь світ жалобою покривсь і виглядав неначе труп.
І сонце й місяць, зорі всі, планети й всі небес жильці,
Злякалися, побачивши, що Сунд зробив і Упасунд.
III
Та ті Дайтьяни, знищивши і звоювавши всі краї,
В свій город Курукшетру враз вернули, збувшись ворогів.
В ту пору богомудрі всі, Шідді і Ріші[2] високії
Безмірно стурбувалися, руїну бачивши страшну.
Ті переможці пристрастів і гніву і змисловости
Над світом змилосердившись, пішли оце до Праотця.
І ось уздріли Праотця, що там сидів серед богів,
З усіх боків окружений Шіддами й Брагмо-мудрими.
Там Аґні[3] й Магадева[4] був і Ваюс, над вітрами пан,
Індра і сонце й місяць з ним і всі Брагмо-видючії.
Що Сунд зробив і Упасунд, усе повіли віщуни,
Про діла їх, відвагу їх, про бої і жорстокості,
Про все, про все розказують там Праотцю усіх істот.
А вислухавши Праотець оповідання зібраних,
Задумався на хвилечку про те, що тут чинити слід.
Братам судивши смерть обом, він Вісвакармана кликнув,
А вздрівши, що прийшов творець, він ось що наказав Йому:
„Прекрасну дівчину створи!“ оце Всевишній приказав.
Вклонившися Всевишньому, до серця взявши той наказ,
Обміркувавши добре все, дівча небесне він створив.
Що тільки є у трьох світах, у движному й недвижному,
Прекрасного й принадного, це все у ній злучив творець.
Клейнотів сотні дорогих вкрашали тіло скрізь її,
Та тіло те небеснеє ясніло більш клейнотів всіх.
Із всіх жінок у трьох світах ні одна не зрівнялася
Красою з цією, що творець з великим трудом сотворив.
Так був чудовий вид її, що й частки тіла не було,
Котра б до себе не тягла очей жильців небесних всіх.
Красою рівна Срі[5] була, принадами вповитая
Всіх розуму позбавити, всіх очі прикувать могла.
Зложивши руки, склонена, вона до Брагми так рекла:
„Яке це діло, Господи, що я для нього створена?“
Брагма.
„Іди, блаженна, і збуди у Сунда й Упасунда ось
Палку жагу любовную краси своєї чарами!
Зроби, щоби через твій вид, через несказанну красу
Оба брати попали в гнів, з собою посварилися“.
„Зроблю це!“ — мовила вона до Праотця, вклонилася
І на праворуч обійшла довкола зібраних богів.
Від сходу Вішну там сидів, на південь Магадев сидів,
На північ менші божества, а Ріші всюди серед них,
Коли ж вона довкола так ішла направо попри них,
То Сіва й Індра, цар богів, за нею все дивилися.
Зайшла на південь, Сіва ж рад і оком з неї не змигнуть,
То в нього південне лице лотусооке вродилось,
На північ повернулася, він північне лице дістав.
У Індри ж тисяча очей з боків, іззаду, спереду,
Великих, ясних, звернених на всі боки явилося,
Отим то в Магадеви є чотири лиця віддавна.
А тисяча очей ясних у Індри, вбийці Баляса,
І всі там зібрані боги і всі святії Ріші ті
Туди лицем зверталися, кудою йшла Тілоттама.
Всіх очі, мов п'явки, впились у Апсараси[6] дивну стать,
Усіх жильців небес, окрім одного Брагми Праотця.
Як до землі пішла вона, рекли боги і Ріші всі:
„Це діло вже є зроблене!“ через красу незрівняну.
Як геть пішла Тілоттама, то відпустив Господь світів
Усіх святих від себе геть і всіх згромаджених богів.
IV
Завоювавши землю всю, князі Дайтьян і збувшись бід
І загрозивши небесам, сказали: „Все сповнили ми!“
В богів, Ґандарвів, Якшасів, у змій, князів і велетнів
Усі скарби загарбавши, вони тим вельми тішились.
Нікого не знаходячи, хто б з ними стать до бою смів,
Не мавши більше що робить, вдались в утіху мов боги.
Жінки, солодкі пахощі, вінки, добірні страви всі,
Напитки найдорожчії, ось що справляло розкіш їм.
В садах тінистих і гаях, по горах і по пралісах
Гуляли, де хотілося, жили немов безсмертнії.
Раз на вершку гір Віндія, де камінь рівний і гладкий,
Пишались цвітом дерева, бенкет справляли два брати.
Крісла препишні, божеські поставлено для них отам,
На них засіли радісно оба серед вінка жінок.
З музикою і танцем там к Дайтьянам гурт жінок зблизивсь,
Співаючи і славлячи, вони гуляли радісно.
Та ось квітки збираючи, Тілоттама по лісі йде,
В принадний стрій устроєна, в одній червоній туніці.
Збираючи карнікари, що над потоком там росли,
Помаленьку зближалася до місця, де князі сидять
Напитком п'яні дорогим. В обох аж розгорівся зір,
Аж стуманілось в головах, коли красуню ввиділи.
З крісел зіскочивши ураз, вони до неї підійшли.
Оба, любов'ю п'янії, до неї ну ж лицятися.
За праву руку Сунд узяв прекрасную дочку богів,
За ліву руку Упасунд тоді ж узяв Тілоттаму.
Оба блаженством п'янії і силою безмірною
І скарбами знетямлені, напитком оп'янілії,
Від всього того в нестямі чоло наморщили вони.
Любов'ю отуманені так один одному рекли:
„Моя жінка, а братова́[7] твоя!“ — до брата мовив Сунд;
„Моя жінка, а братова́ твоя!“ — відмовив Упасунд.
„Ні, не твоя, моя вона!“ — тут мов сказилися оба.
Безумні від краси її, забувши про братерство все,
За булави свої страшні вони з-за неї вхопились.
Махнувши булавами враз, любов'ю розгорілії,
„Я перший!“ крикнув цей. „Ні, я“ І вбили один одного.
Брат брата люто вдаривши, оба попадали страшні,
Криваві, мов два сонця, що із неба враз попадали.
В перестраху розбіглися жінки й полки дайтьянськії,
В яскинях поховалися, знесмілені тривогою.
Тоді світів усіх отець з богами й Ріші світлими
Зійшов на землю Пресвятий, щоби Тілоттаму почтить.
„Якого дару хочеш? Все дістанеш“ — мовив Праотець.
І сонце вибрала собі блискучеє Тілоттама.
І ласкаво рік Праотець до неї, чорнобрової:
„Ходи ж довкола світу ти як сонце, ти прекрасная!
І на твій блиск нехай ніхто очей не може піднести“.
Благословивши так її, усього світу Праотець
Дав Індрі троє-небеса, а сам пішов у Брагми світ[8].
|
_-_page_230.png)