II
Лиш один з-поміж цієї юрби
У шатрі не дрімає,
І на крилах думок і журби
Поза гори літає.
Це Мойсей, позабутий пророк,
Це дідусь слабосилий,
Що без роду, без стад і жінок
Сам стоїть край могили.
Все, що мав у життю, він віддав
Для одної ідеї,
І горів і яснів і страждав
І трудився для неї.
Із неволі в Міцраїм свій люд
Вирвав він, наче буря,
І на волю спровадив рабів
Із тіснин передмур'я.
Як душа їх душі підіймавсь
Він тоді многі рази
До найвищих, піднебних висот
І відхнення й екстази.
І на хвилях бурхливих їх душ
У дні проби і міри
Попадав він із ними не раз
У безодню зневіри.
Та тепер його голос зомлів
І погасло відхніння,
І не слухає вже його слів
Молоде покоління.
Ті слова про обіцяний край
Для їх слуху це казка;
М'ясо стад їх і масло і сир,
Це найвищая ласка.
Що з Міцраїм батьки і діди
Піднялись до походу,
На їх погляд це дурість і гріх
І руїна народу.
Серед них Авірон і Датан
Верховодять сьогодні;
На пророцькі слова їх одвіт:
„Наші кози голодні!“
І на поклик його у поход:
„Наші коні не куті.“
На обіцянки слави й побід:
„Там войовники люті.“
На принади нової землі:
„Нам і тут непогано.“
А на згадку про Божий наказ:
„Замовчи ти, помано!“
Та коли загрозив їм пророк
Новим гнівом Єгови,
То йому заказав Авірон
Богохульні промови.
А на зборі Ізрайля синів,
Честь віддавши Ваалу,
Голосистий Датан перепер
Ось якую ухвалу:
„Хто пророка із себе вдає
І говорить без зв'язку,
І обіцює темній юрбі
Божий гнів або ласку, —
„Хто до бунту посміє народ
Накликати, до зміни,
І манити за гори, настріть[1]
Кінцевої руїни, —
„Той на пострах безумцям усім
Між оцим поколінням
Хай опльований буде всіма
І побитий камінням.“
|
——————
