А як з табору вийшов у степ,
То ще гори горіли,
І манив пурпуровий їх шлях
До далекої цілі.
А ярами вже пітьма лягла
І котилася в доли;
В серці вигнанця плакало щось
„Вже не верну ніколи!“
Ось гебрейська біжить дітвора,
Що по полю гуляла,
Окружила Мойсея, за плащ
І за руки чіпляла.
„Ах, дідусь! Ти куди йдеш під ніч?
Будь, дідусеньку, з нами!
Глянь, який збудували ми мур,
Які башти і брами!“
„Гарно, діти, будуйте свій мур!
Та не час мені ждати;
Пограничний мур смерти й життя
Я іду оглядати.“
„Ой, дідусю! Поглянь, у яру
Скорпіона ми вбили!
А в тернині аж троє малих
Зайченяток зловили.“
„Добре, дітки! Вбивайте усіх
Скорпіонів ви сміло!
Хоч неправедне, але проте
Пожиточне це діло.
„А неправедне, бо й скорпіон
Жить у світі бажає.
А чи ж винен він тому, що їдь[1]
У хвості своїм має?
„Але зайчиків ви віднесіть
Там назад, де спіймали.
Аджеж мама їх плаче! Про це
Ви хіба не гадали?
„Милосердими треба вам буть
Задля всього живого!
Бо життя, це клейнод, хіба ж є
Що дорожче над нього?“
„Зачекай ще, дідусю, не йди!
Сядь у нашій громаді.
Оповідж нам пригоди свої!
Ми так слухати раді.
„Оповідж, як ти був молодим,
Скільки бачив ти дива,
Як стада свого тестя ти пас
На верхів'ях Хорива.
„Як ти корч той терновий уздрів,
Що горить, не згорає,
І як голос почув ти з корча,
Що аж жах пробирає.“
„Не пора мені, діти, про це
Говорити широко.
Бачте, ніч вже тумани несе,
Гасне деннеє око.
„Та прийде колись час і для вас
В життьовому пориві,
Появиться вам кущ вогняний,
Як мені на Хориві.
„Стане свято в вас, мов у храмі
В той момент незабутній,
І озветься до вас із огню
Отой голос могутній:
„Здійми обув буденних турбот,
Приступи сюди сміло,
Бо я хочу послати тебе
На великеє діло. “
„Не гасіте ж святого вогню,
Щоб як поклик настане,
Ви могли щиросердо сказать
„Я готовий, о Пане!“
Довго ще міркували дітки
Над пророцькою річчю,
Коли сам він нечутно пішов
Ночі й пітьмі на стрічу.
Довго висів і смуток і жаль
Над мовчущими дітьми,
Поки темний його силует
Щез зовсім серед пітьми.
|
