III
От з тої то доби тяжкої
У моїй пам'яті старій
Пригода згадуєсь — такої
Не дай вам бачить, Боже мій!
Згадалося, як пан Мигуцький
З громадою пожартував,
Згадався плач і стогін людський,
Якого жарт той коштував.
От слухайте ж! Не в тій я цілі
Говорю вам про давнину,
Щоб, може, ви на дітях мстили
Батьків засліплених вину.
Бог з ними! Вже досить помстилась
Над ними власна сліпота.
Глядіть, лиш споминка лишилась
У нас про пана, а тота
Палата, що ми мурували,
Котру він було назива
„Моя твердиня“, де дрожали
Піддані, де музики грали,
Пані й пани всю ніч гуляли,
Це нині корчма, в панській залі
Шваркоче нині жидова.
Помстився Бог за наші муки!
І як тепер про панські штуки
Говорю я, то не на те,
Щоб в вас ненависть розбудити,
Бажанням помсти осквернити
Свободи твориво святе,
А лиш на теє, небожата,
Щоб споминка старого тата,
Моя ця споминка мала
Вам сил, відваги додала.
Ще ж не заснуло наше лихо;
То голосно воно, то тихо
Підкрадується до села.
Хто знає, може доведеться
І вам такого ще дожить,
Що чоловікові здається:
Тут треба голову зложить!
Пропала правда, згибла доля,
Закована громадська воля,
Неправда всюди верх держить.
В таку то хвилю, діти милі,
Ви повість згадуйте мою,
І згадуйте, що сеї хвилі
Я з досвіду вам подаю.
В сам час, коли неправда люта
Найвище голову здійма,
В сам час, коли народні пута
Найдужче тиснуть і закута
Народня мисль мовчить німа,
Довкола найтемніша тьма,
Надії й просвітку нема, —
В той час якраз ви не теряйте
Надії й твердо теє знайте,
Що в груз розсиплеться тюрма,
Неправді й злу не потурайте,
В зневірі рук не покладайте,
І увільняйтеся з ярма.
|
