IV
Був пан Мигуцький, пан багатий,
Хоч на однім селі сидів.
З якого роду був — не знати,
Та що хлопів тиснути вмів,
Що дер данини безпощадно,
Дні панщини числив прикладно,
Хвилинки не подарував,
Що був багач, громада гола,
То славили пани довкола,
Що добре господарював.
Нераз зимою, як у полі
Нема роботи, а в стодолі
Все зроблено і ліс не тнуть,
Щоб панщини не дарувати,
Він каже, було, лід орати,
А то хлопи в хатах заснуть.
І те сказать, про хлопа дбав він,
Як дбав про коней і волів;
В зимі три вози дров давав він,
Щоб хлоп продроглі кості грів;
Весною хлібом спомагав він,
Щоб літом з голоду не млів.
Любив, коли був хлоп здоровий,
Прудкий до праці і розмови,
До танців, сміхів, і пісень;
Та не любив хлопів багатих
Та мовчазливих і завзятих,
А на письменних був огень[1].
„Хлоп щоб умів орать, косити
І в танці дівкою носити,
Та „Вірую“ і „Отче наш“.
Письма не треба хлопу знати;
Як хлоп почне книжки читати,
Хто буде пану свині пас?“
І хоч то ніби наставав він
На те, щоб хлоп порядок знав,
Та все таки горілку гнав він
І кожну гінку розділяв
На кожний нумер у селі:
По стільки ґарців, скільки хата
Душ має, хлопці чи дівчата,
Чи то старії, чи малі.
І кожному за ту горілку
Ціну втягав ув інвентар,
Як присний панщини тягар:
Сплати, чи відроби той дар,
А трунок лий хоч на долівку,
Лиш іншому продать не смій!
Був в того пана й орендар,
Що з паном тихую тяг спілку.
Людей музикою у свій
Шинок заманював. Тут люди
Лишали розум, сіряки
І чоботи, дівки — вінки,
А господині покладки[2];
Тут війт робив громадські суди,
А жид лиш цмокав залюбки.
Чи много літ отак, чи мало
Те панське ремесло цвіло, —
Аж раптом в корчмі тихше стало!
Щось на людей таки найшло,
Що почали на панське горе
В якусь задуму попадать.
І роблять панщину, терплять,
І кожне пильне, кожне скоре,
(Як ні — нагайка плечі споре!), —
Та якось тихо, мовчки так,
Понуро навіть, мов глибоко
В душі гризе якийсь червяк,
Немов якась таємна сила
Ворушиться у темній млі:
Скрізь чути дотики її,
Та нічого не бачить око.
Музика молодим не мила,
В шинок заходять тільки ті,
Кому вже в кров і кість віссалась
Та панська школа. Жид біжить
До пана, плач підняв і галас:
„Ні звідки рати заплатить!“
А пан і сам уже віддавна
Ту зміну в людях замічав,
І злився, бив, карав, кричав —
Дарма. Вже звільна й сам вбачав,
Що річ це таки не забавна.
Він добре знав, що поки п'є,
Співає, робить без упину
Й сміється хлоп, так довго є
Похожий він на худобину,
Що вік цілий в ярмі жиє,
І тішиться, як дістає
До паші зерна одробину.
Та як почне він сумувати
І вішать голову униз,
Над своїм станом розмишляти,
Поради у людей питати,
Тоді тримти і стережись!
Бо думка, свідомість народа
І однодумців тиха згода,
То ворог лютий тих усіх,
Чиє багатство і вигода
На поті і сльозах людських
Основані. От пан дні й ночі
Над дивом тим усе міркує,
То сердиться, а то й сумує,
Немов нещастя серце чує,
А далі скрикнув, аж підскочив:
„Тут очевидно хтось бунтує!“
|
