VI
Старий був, смирний піп у нас,
Іще з тих давніх, мало вчених,
У Луцьку чи в Холмі свячених,
Що то жили й робили враз
Із мужиком, що поглядали
На панський двір тривожно, мали
Для пана лиш низький поклін,
І ненастанно почували,
Що їм чужий, ворожий він.
А пан хоч явно не цурався,
Все здалека від них держався,
Не сповідавсь, не причащався,
А як яке лучилось діло,
Що змовиться з попом веліло,
У двір до себе закликав,
Та до покоїв не пускав.
Попам сільським лиш тільки всього
Було із попування того,
Що на ту панщину не йшли.
Грунт між громадою держали,
За треби, що хто дав, те брали,
І з праці рук своїх жили.
Не думав, певно, старовина,
Наш піп, не снив мабуть і сном,
Що надійде така година,
І перед панськими очима
Зістане він бунтівником.
Та довелось!
Вдівцем бездітним
Багато літ він жив у нас,
Аж заманулось йому раз
Зайнятися ремеслом просвітнім.
Хоч сам він небагато знав,
Та як у полі вже робити
Не міг, то щиро забажав
Дітей хоч читання навчити.
Не довго й думавши, давай
До себе дітвору скликати.
Веде їх літом в поле, в гай,
Зимою до своєї хати.
І не відразу їх садив
За книжку ані за азбуку.
Чи то тому, що й сам блудив
Замало в книгах, чи судив
Він гостро книжную науку.
Він зацікавлював дітей
То повістками, то казками,
А головно на цей святий
Великий Божий світ — природу
Раз-в-раз увагу їх звертав.
На кожнім кроці свого ходу
Він щось цікаве зустрічав,
Про все умів щось розказати,
І вмів до всього нав'язати
Чи то випадок із життя,
Чи корисну якусь науку.
Умів і кожне він дитя
Розрушать, взяти мов за руку,
Збудити власні в нім думки
І визвать власнії уваги, —
Так що малії дітваки
Обдерті, босі, залюбки
До нього йшли, мов овечки
До пійла в час літньої спраги.
Та річ у тім іще не вся:
Їх до попівської оселі
Не так тягла наука ця,
Як більш гостина в пан-отця,
Оті полуденки веселі
В просторій хаті, за столом,
Де піп і челядь вся гуртом,
Немов сім'я одна, сідали.
Свобідно слуги жартували,
А пан-отець мов батько всім,
Цього впімне, того наставить,
Як що робить, як ділом править.
А діти слухають, і їм,
Навиклим дома бачить голод,
Зносити дим і бруд і холод,
І чуть що рана стук в віконце
І крик сіпак: „Ану, чи конче
Вам бука треба? Виходіть!“ —
Навиклим бачить невсипущу
Журу батьків і серце рвущу
Одну зідхання пісню чуть, —
Тут, в тім кутку, де все ясніє,
Де чисто, тихо і приютно,
Де слова прикрого не чутно, —
Сам з себе якось ум міцніє,
Розширюєсь дитяча грудь.
Встають, ідуть в садок, гуляють,
Присядуть трохи відпочить.
От пан-отець читати вчить:
З прутків вербових укладають
Здорові букви на піску,
А далі й книжечку яку
Їм винесе; товпляться тут,
Цікаво в книжку заглядають,
Знайомі букви пізнають,
В слова знайомі їх складають.
На знаю, Бог дає мабуть
Усяким людям всякі дари:
Одному ясний, сильний ум,
Що не знаходить в світі пари;
Другому рій крилатих дум,
Що, мов орли, летять за хмари;
Ще іншим руки золоті:
Що очі бачуть, руки вдіють.
Який же дар дістали ті,
Що так дітей учити вміють?
Мені здається, в скарбі тім
Любви найбільш дісталось їм.
Чимало вчителів стрічав я
В життю, чимало жив з людьми,
А про такого й не чував я,
Щоб так з маленькими дітьми
Вмів поводиться, як покійний
Наш пан-отець. І що то був
За празник у селі подвійний,
Як на Великдень хлопці наші
У церкві складно заспівали,
На крилосі на переміну
„Апостол“ по пунктам читали!
Мов рій у літі, люд загув,
Мами аж плакали. „Такого
Ніхто від віку в нас не чув!
Чи бач, хлоп'ята! Дармо каші
Не їли! Бач його старого,
Як вивчив!“ В радісну, нестрійну
Громаду коло церкви збились
Батьки і стали міркувать,
Як пан-отцю віддякувать
За те. Та поки ще рішились,
Вже з двораків один спішив
У двір, щоб пану все сказати.
Пан сам до церкви не ходив,
Щоб враз із бидлом не стояти.
Скінчилась служба, посвятили
Паски, аж ось з двора біжить
Посланець до попа: „В тій хвилі
Пан хоче з вами говорить“.
Іде наш піп. В громаді тихо
Зробилось, посумніли щось,
Почули, що якесь тут лихо
Над ними без вини стряслось.
Гуртом хотіли провожати
Попа, та він їх задержав:
„Не треба пана дратувати“ —
Перехристившися, сказав.
Пішов. З свяченим і з пасками
Громада коло церкви жде, —
Аж ось по хвилі він іде.
„Христос Воскрес! Та Бог із вами!
Чому не йдете по хатах?
Не бійтеся! Ніякий страх!
Пан лиш питав мене, як смів я
Без волі власти заводить
Якусь тут школу? Відповів я,
Що школи зовсім не завів я,
Лиш так приватно хтів навчить
Дітей письма зовсім без плати.
„Ну, цього я вам заказати
Не можу — згодя каже пан, —
Лиш по добру пораджу вам:
Покиньте це пустеє діло!“
„Я б був його й не зачинав, —
Оттак я пану відказав, —
Коли б до мене не наспіло
Із консисторії письмо:
Не лиш дітей в селі навчати,
А й школи, де мож, закладати.“
„Чи так? Ну, це ще ми вздримо!“ ―
Сказав вельможний, і рукою
Махнув на знак, що вже на днесь
Досить розмови! Йдіть в спокою,
Не бійтеся! А ви, хлоп'ята.
До мене завтра всі на свята!
Ну, йдіть! Громадою такою
Не стійте тут! Христос Воскрес!“
|
