Твори (Франко, 1956–1962)/14/Похорон/II
| ◀ I | Твори в 20 томах Том XIV Похорон II |
III ▶ |
|
І я, сидів на банкеті між ними,
Та не було в мойому серці тону
Веселости й свободи ні краплини.
Мов Юда той серед синедріону,
Котрому він Христа продав на муки,
Так я сидів на бенкеті оцьому.
І я, всміхаючись, стискав ті руки
Щойно з крови братів моїх обмиті,
І ссали грудь мою їдкі гадюки.
Блискучі дами, радощами ситі,
Гляділи то цікаво, то згірдливо
На мене й усміхи душили скриті.
А я, хоч серце рвалося ліниво,
Спокійно поводив по них очима
І усміхавсь — щасливо чи сонливо.
Музика грає… В моїм мізку блима
Якийсь там вогник, спомин незабутий,
І враз він різко заскрипів дверима,
І рій якийсь вірвавсь кривавий, лютий,
І крик піднявся, плач і зубний скрегіт:
„Ти зрадник! Зрадник! Зрадив люд закутий.“
Музика грає, мов чортівський регіт,
Мені ж мороз подрав поза спиною,
І тілом затрусив смертельний дрегіт.
Ох, та музика! Пощо там за мною
Вона реве і душу всю термосить,
Мов вітер пустку з ветхою стіною?
Чого та скрипка плаче і голосить,
Мов сто мамів ридає за синами?
Чого той бас реве і помсти просить?
Пощо мені такими голосами
Пригадувати те, чого й без того
До гробової не забуду ями?
Я ж тямлю: Позавчора ще нас много
Грізною армією йшло до бою,
А кожний повен був вогню святого.
Я ж тямлю: за права́ людей, за волю
Ми піднялись на кривдників відвічних,
Своєю кров'ю всім купити долю.
Вже много військ їх ми розбили стрічних,
З землею много їх твердинь зрівняли,
І славою діл своїх героїчних
Ми решту, як зайців, все далі гнали.
Ті, що тепер так бучно бенкетують,
Як цупко ще позавчора втікали!
Тепер вдають хоробрих і жартують,
Та певно, ще їм дрож по нервах ходить,
Аж на побитих страх свій відкатують!
О, страх найгіршую жорстокість родить!
Я тямлю, як ми їх зігнали вкупу,
Як рибу в сак. Ось-ось перегородить
Наш відділ їм утеку в нічку глупу!
Ось наш залізний перстінь їх обхопить
І впре в долину, мов пшоно у ступу,
І всю їх міць в їх власній крові втопить.
Вже все було на той удар готове,
Вже руки ждали за мечі ухопить,
Завзяття тліло тисячоголове,
І зуби сціплені знаку чекали,
І в грудях спертий дух, уста без мови…
Вони ж, мов вівці ті в кошарі, спали;
Безрадність і зневіра в власні сили
Їм обережність навіть відібрали.
Один лише не спав, один в тій хвилі
Про всіх їх думав — князь онтой, з лицем
Блідим мов труп, онтой дідусь похилий!
Він, за старця перебраний, тихцем
Прийшов до мене і почав шептати…
Прикинувсь моїм ангелом, вітцем!
Він, сатана, аж плакав, щоб налляти
Мені крізь вухо в саму душу трути,
Щоб свій язик гадючий підіпхати
Мені під серце! Змію, змію лютий!
Ти побідив! В душі моїй дупло
Знайшов і вліз. Я зрадив люд закутий!
Я зрадив месників і вибрав зло.
Братів покинув, видав на різницю!…
Ще день минув, а сонце як зайшло,
То нашу славу вклало у гробницю!
Герої наші мов снопи купками
В крові лежали; мов коса пшеницю,
Стяла їх смерть зрадливими руками.
Ніхто не втік. Коли їм стало звісне
Моє відступство, йшли на смерть без тями.
Музико, цить! Бо в мене серце трісне!