Одного дня царевич Сатні,
Проходячи по площі Пта,
Побачив молоду дівчину
Такої неописаної вроди,
Що не було ніде їй пари.
Блискуче, дороге каміння
Вкривало скрізь її;
За нею йшли дівчата і раби
Числом аж п'ятдесят і двоє.
Зачудувався, задививсь царевич,
Забув весь світ, на неї дивлячись,
Вкінці слугу покликав молодого,
Що йшов за ним, і так сказав йому:
„Іди за цією панною, як стій,
Аж до її домівки:
Розвідай, як вона зоветься!“
Сквапливо молодий слуга
Побіг сповнить його приказ.
Він зупинив одну слугу панянки
І запитав її ось так:
„Хто є ця пані?“
А слуга сказала:
„Це Табубу, дочка пророка з Бастіт,
Володарка палати в Онктуї[1].
Вона спішить у храм
Молиться богові святому Пта.“
З тим парубок вернув до Сатні
І передав йому невольниці слова.
І мовив Сатні:
„Вертай, перекажи тій панні ось що:
Мене послав тут Сатні-Хамоіс,
Син самодержця Усірмарі,
І ці слова велів подать тобі:
„Я дам тобі три фунти злота,
Щоб провести з тобою
Одну годину.
Коли ж противна будеш,
Я силою діб'юся свого.
Велю спровадити тебе
В таке таємне місце,
Де не знайде тебе ніхто до віку.“
Вернув слуга до панни Табубу
І знов заговорив до молодої
Невільниці і все їй передав.
Аж скрикнула вона від тих речей,
Немов від довгої зневаги.
Та Табубу сама до молодого
Посланця мовила ось так:
„Покинь із цією дурою балакать!
Зближись до мене і кажи, що знаєш.“
Зближився молодий посланець
До місця, де стояла Табубу,
І мовив так:
„Я дам тобі три фунта злота,
Щоб Сатні-Хамоіс,
Син самодержця Усірмарі,
Одну годину міг пробуть з тобою.
Коли ж противна будеш,
Він силою діб'ється свого,
Велить спровадити тебе
В таке таємне місце,
Де не знайде тебе ніхто до віку.“
І відповіла Табубу:
„Іди, скажи царевичеві Сатні:
Я є свята, а не продажня жінка.
Коли бажаєш розкоші зо мною,
Приходь в Бабасті до мойого дому.
Там буде все готово,
Там розкоші зазнаєш ти зо мною
І не підгляне нас ніхто.
А тут на шляху я не зупинюся,
Як продажні дівки на роздоріжжі.“
Коли слуга вернув назад до Сатні,
Переказав йому докладно всі слова,
Які вона сказала, ще й додав,
Немов віщуючи лиху годину:
„Нещасний, хто там буде з паном Сатні.“
II
Велів собі приставить човен Сатні,
І сів на нього й живо через Ніл
Він переплив щасливо до Бубасту.
Поперек міста йшов він все на захід,
Аж поки дім один побачив
Високий, мурами обведений довкола.
Від півночі розкинувсь гарний сад,
А перед брамою було підсіння.
Побачив кілька слуг поблизько Сатні
І запитав у них: „А чий це дім?“
Йому сказали: „Дім цей Табубу.“
Пройшовши через браму в мурі, Сатні
Спинився у саду напроти дому.
Гнеть[2] сповістили Табубу, що князь
Прийшов. Вона напроти нього
Зійшла, взяла князя за руку й мовить:
„Клянись мені, що пошануєш дім
Пророка із Бубасту,
І пошануєш паню з Онктуї,
Що ось стоїть перед тобою.
В такому разі радою душею
Введу тебе з собою в цю домівку“.
Вчинив князь Сатні, що вона просила,
І з нею враз піднявсь на сходи дому.
І на горішній вийшовши поверх
З красунею, оглянув гарну залю:
Вона була прикрашена цятками
З туркусів, з лазуревого каміння.
Стояло там чимало пишних ліжок,
Покритих віссоном, і золоті
Чарки були завішені над ними.
В одну з тих чаш
Живенько слуги налили вина
І подали царевичеві Сатні.
А Табубу промовила до нього:
„Будь ласкав, покріпися тут!“
Та він, увесь зворушений, відмовив:
„Я не того прийшов тебе просити.“
Вона вдала, немов не розуміє,
І наказала над вогнем поставить
Посудину. Живенько принесли
Добірні страви й пахощі всілякі,
Приправлені для царського бенкету,
І все поклали перед Сатні;
Він забавлявся з Табубу, та все ще
Дівочого її не бачив тіла.
Вкінці сказав царевич до дівчини:
„Скінчім!.. Ходім у внутрішні покої!
Горить моя любов.“
Вона ж відмовила спокійно:
„Цей дім — він твоїм домом буде,
Та я є непорочна,
Я не якась продажная дівчина.
Коли ж направду так бажаєш ти
Зо мною пить солодощі кохання,
Спиши мені заприсяжний листок
І дай мені писемно даровизну
Всіх твоїх скарбів і всього добра.“
Він, оголомшений її красою, мовив:
„Нехай прийде тут писар і напише
Листи, яких бажаєш!“
Не забарився писар появитись,
І Сатні підписав для Табубу
Лист присяжний, писемну даровизну
Всіх скарбів своїх і всього добра;
Що мав, усе те записав на неї.
III
Оттак пройшла година, аж нараз
Донесено царевичеві Сатні:
„Прийшли сюди твої дрібнії діти
І кличуть тата.“
„Нехай війдуть сюди“, — промовив Сатні.
Почувши це, вийшла Табубу
І надягла одежу прозірчасту
Із віссона і знов війшла в покій,
Ясніючи немов за млою місяць.
І крізь тонесеньку тканину міг
Усю її тепер побачить Сатні.
Його любов страшенно розгорілась,
Про все, про все забув він від бажання
І скрикнув:
„Табубу! Досить! Скінчім!
Ходім сповнити разом те, що знаєш!“
„Ні! — відрекла вона. — Цей дім
Він буде твоїм домом.
Та я є непорочна,
Я не якась продажняя дівчина.
Коли бажаєш ти сповнить зо мною
Своє бажання, то вели сим дітям,
Нехай підпишуться на нашім листі,
Що не жадатимуть з твого добра
Нічого від моїх дітей.“
І це вволив їй Сатні.
Він привести велів своїх дітей,
Велів їм підписать на даровизні
Все те, чого хотіла Табубу.
Тоді сказав до неї:
„Ну годі! Хай вже раз те все скінчиться!
Ходім у спальню, щоб сповнив я те,
За чим прийшов сюди.“
IV
Вона ж відмовила: — „Цей дім —
Він буде твоїм домом.
Та я — нескверна,
Я не є дівка низького гнізда.
Щоб я сповнила те, чого бажаєш,
Вели вперед побить своїх дітей,
Щоб не відбили від моїх дітей
Твоє насліддя!“
І Сатні, очарований любов'ю,
Й на це пристав!
„Нехай сповниться й це! — промовив він, —
Щоб наситилася ненависть серця твого!“
Тоді вона веліла повбивати
Дітей царевича перед очима батька,
І тіла їх веліла крізь вікно
Повикидать котам і псам на страву.
І поки звірі жерли тіло їх,
Царевич напивався з Табубу.
І знову він промовив до дівчини:
„Та годі вже!
Ходім сповнить моє бажання…
Та ж все, чого хотіла ти від мене,
Все я сповнив тобі.“
Вона відмовила: „Йди в цей покій!“
Подався Сатні до покою й ліг
На ліжку з слонової кости і гебану,
А жар любови горів ще дужче в нім.
Ось надійшла і Табубу й лягла
Обік нього на краю ліжка.
І Сатні руки простяга в знетямі,
Обняв чудове те дівоче тіло,
Притис до себе і сповнив нарешті
Своє гарячеє бажання.
|
_-_page_267.png)