Дух гордости, що дметься над людством,
І світ увесь опанувати хоче
І в своїм ході топче серце людське
Зарівно з червяком мізерним — він
Не згиб іще й мабуть повік не згине.
В порфірі царській, у вояцькій зброї,
В аскетовім лахміттю чи в словах
Бездушних книжників ховаться звик,
Немов змія в сухому листю: ось-ось,
Коли найменш її ти сподівався,
Вона з укриття вилізе й страшними
Сувоями опутає тебе,
Затроїть душу зубом їдовитим.
Колись лице Медузи Форкісівни
Ту силу мало, що зміняло в камінь
Усякого, хто в нього зазирнув.
Поезіє, красавице чудова,
Твоє лице подібну силу має
Зміняти камінь самолюбства й злости
У сльози, в співстраждання до людей.
От тим то ти завзятий, вічний ворог
Змії страшної, гордощів надлюдських.
Окрилюючи духа, ти заразом
Змягчаеш серце, вказуєш йому,
Як много спільного і горя й сліз
І радощів дрібних і зла і блудів,
Наймогутніших велетнів людських
З найслабшими, потоптаними в'яже.
Ти вказуєш в картинах незабутніх
Капризи долі, що могучих, славних
І благородних із вершин людства
Скида на дно і втоптує в багно,
І серце їх разить стома мечами,
Щоб знов потім, очищених стражданням,
Явить їх в людськости найкращім блиску.
Ти, що в душі Софоклевій колись
Сліпця Едіпа постать оживила,
Ти, що Шекспірові вказала шлях,
Як самовладця і тирана Ліра
Перетворить в дитину-чоловіка —
Навчи й мене вкраїнським тихим словом
Причарувать замерклі, старосвітські
Величні постаті з-над берегів
Святого Ґанґеса — старця-аскета
Грізного Вісвамітри, і царя
Прекрасного, мов місяць в повнім блиску,
Великого страдальця Гарісчандри[1].
|
_-_page_176.png)