У краю Косаля в великім лісі
Жив в давню давнину пустинник славний
Брахманець Вісвамітра[1]. Походив він
З багатої сім'ї, не знав ніколи горя,
Мав жінку і дітей і жив щасливо.
Та вичитавши у брахманських книгах
Про величезну силу й міць покути,
Котра перемага людську природу,
Дає безсмертність, силу, щоб в повітрі
Літать, вмирать і воскресать, в огні
Стояти й не горіти, навіть силу
Богів перемагать, небесні брами
Ламать і паном буть на всю вселенну,
Він забажав все те собі здобути.
Вглибившись пильно у святії книги,
Він вичитав із них усе: коли
І як потрібно братися до діла,
І як його вести і як вершити.
Тоді покинув жінку, діти, дім,
Близь міста Косаля в великий ліс
Пішов і там в гущаві найгустішій
Серед гадюк і тигрів і дерев
Молився духом і мовчав устами,
В одежі із кори сухої, босий,
Простоволосий, постив, не змигнув
Ні разу оком у твердій молитві,
На терню спав і тіло сік різками,
Руками за гілляку учепившись,
Цілими днями висів над огнем
І дух свій углибляв в таємність Брами.
Так вісім літ минуло тій покуті,
Про Вісвамітру скрізь пішла по краю
Велика слава. Вченії брахманці,
Святі аскети і царі побожні
Сходилися до нього, щоб послухать
Його розмови і його молитви,
Поцілувать його зів'ялу руку,
І доступить його благословенства.
І говорив з усіма Вісвамітра
Розумно, людяно, та розтлівала
У серці в нього гордість безконечна.
І подвоїв він ще свою покуту,
День-в-день доводив тіло до зомління,
Щоб дух скріпити, прояснити думку.
І вже дев'ятий рік отак минав.
Ще день один, ще ніч одна, й скінчиться
Страшна покута, дух розверне крила,
Просяє наче сонце над землею,
Все обійме, всі таємниці зглибить,
Все опанує, і не буде в світі
Ні понад світом для його границі.
Ще день один, та се найтяжчий день.
Найменша похибка, найменша слабість
Чуття і волі знівечити може
Плід довголітньої його покути.
Стоїть в твердій молитві Вісвамітра,
Стоїть мов камінь, не поворухнеться.
Лякає духів стать його худая,
Поморщена, порепана від спеки,
Корою вкрита, довгеє волосся
Не чесане, скудовчене вітрами
І слотами. Ще день один, ще ніч
Одна, і щезне сила всіх тих духів,
І перейде вона до Вісвамітри,
Що стане їх князем непоборимим.
Та владар духів Рудра[2] бачив це
І в серці своїм вчув тривогу зимну,
І так почав сам в собі помишляти:
„Ще день один, а цей аскет худий
Покутою здобуде Божу силу
І змусить нас усіх, щоб перед ним
Впадати на коліна, буть йому
Рабами й слухати до віку. Сила
Його молитви і його страждання
Не позволя мені його торкнуться;
Покус моїх давно він не боїться.
Що ж маю я вчинити, щоб відразу
Понівечить весь плід його покути?
Як доведу його до того, щоб
Схибив в чім будь у тій останній хвилі?“
Так клопотавсь цар духів лісових,
Що любить всякі перепони класти
Святим аскетам та й усяким людям.
Так міркував, аж впав на добру думку,
І зараз взявся виконать її.
|
