Твори (Франко, 1956–1962)/14/Цар і аскет/III
| ◀ II | Твори в 20 томах Том XIV Цар і аскет III |
IV ▶ |
|
У тому лісі полював в ту пору
Цар Гарісчандра, Косалі володар.
Високий, статний, молодий, вродливий.
Недавно ще він на престолі сів,
Недавно з Сайвією одружився,
Красавицею з княжого гнізда,
Недавно радощів зазнав батьківських:
Рогіта, син його, семиліток,
Мов сонце красний, ріс йому на втіху.
Цього побачив Рудра, владар духів,
І в тій же хвилі голосом жіночим
Незримий у гущаві закричав:
„Рятуй! Рятуйте! Гину! Б'ють, мордують!“
Спинився цар, послухав. Благородна
Душа зворушилась. Недовго й думав,
А кинувшись туди, де чути голос
Тривоги й болю, закричав: „Не бійся!
Я тут! Я цар! Спішу тобі в підмогу!“
І біг, ламаючи перед собою
Колюче терня і густії корчі.
Крик не вгавав. Огнівавсь Гарісчандра
І крикнув голосно, як тільки міг:
„Що за безумець там вогонь у поли
Свої збирає? Що за нелюд сміє
Напастувати жінку беззахистну
У моїм царстві, тут де я паную,
Де я зближаюсь? Блиск моєї сили
Спалить його! Із мого лука стріли
П'явками стануть, що із жил його
Нехибне тепло висосуть життя!“
Так кричучи, на поляну прибіг,
Серед котрої між дерев високих
Стояв на покаянню Вісвамітра.
Зжахнувся цар, побачивши його,
Пізнав, що демонська була покуса,
Рад був сховаться, щезнути, пропасти,
Та вже було запізно.
Вісвамітра,
Почувши крик могучий Гарісчандри,
Розсердився і скрикнув: „Чи сказився?“
І в тій же хвилі щезла міць його,
Щез добуток дев'ятилітніх трудів,
Пропало все, що мав він осягнути,
І він почув себе таким слабим,
Безсильним, грішним, злим, від святости
Далеким, як колись у світі був.
І запалав страшенний гнів у серці
Його на Гарісчандру. Мов мара
Грізна, він обернувся до царя
І крикнув: „Га, безумний! Стій! Чекай!“
Схиливши очі і зложивши руки
На груди, мов перед святим, стояв
Цар Гарісчандра, поки звільна, ледве
Волочучи зів'ялі в постах ноги,
Приблизився до нього Вісвамітра.
Тоді, упавши перед ним на землю,
Заговорив покірно Гарісчандра:
„Не гнівайся, угодниче святий!
Не з злої волі, не з плохої думки
Я перебив твою глибоку тишу
І збунтував твою молитву! Пробі,
Кленусь тобі, лиш крик отой болющий,
Жіночий крик, що тутка роздавався
І помочі благав, мене спонукав
До того, що я з криком тут явився“.
Нещасний! Якби знав ти, скільки горя
І страти крик твій причинив мені!
Святий покутниче! Хай вишній Індра
Мене хоронить від лихої думки!
Та сам скажи, чи, чувши крик такий,
Не мусів я з святого обов'язку
На поміч бігти? То ж не сердься, отче!
Давати дари, правом захищати,
Оборонять мечем і крепким луком,
Це ж обов'язки головні царя.