„Куди мені нещасному подітись?
Де стільки золота здобуть, щоби
Неситого брахманця заспокоїть?
Приятелів багатих тут не маю,
В чужих людей не випрошу нічого,
Украсти, пограбувати — гріх страшний.
А як не дам йому, чого він хоче,
То ще страшніше жде мене нещастя.
Проклятий від могучого аскета
Я згину марне, стану червяком,
Останнім, найпідлішим твором Божим.
Хіба себе самого у неволю
Продать? Оце мабуть найліпше буде.
В неволі певно я зазнаю муки,
Та хоч сповню обіцянку свою,
А вільними і чистими лишаться
Моя кохана жінка й мій синок“.
Так звільна у його душі високій
Важкая думка спіла-доспівала.
Коли в тім жінка Сайвія чудова
Його задуму перервала сими
Словами.
Сайвія.
Царю, голубе мій сизий,
Чого тут довго думать? Лиш один
Тут вихід бачу. Слова свого ти
Ламать не можеш, це була би ганьба,
Було б нещастя вічне для нас всіх.
Не має вищого над обов'язок,
Над непохитную правдивість, друже!
Значить, один тут вихід лиш остався.
Гарісчандра.
Який?
Сайвія.
Тобі свобідним бути треба,
Ти цар… Жінок найдеш собі досить…
А я…
Тут тяжко-важко заридала
І не могла скінчить своєї мови.
До серця пригортаючи дружину
І поцілунками з лиця її
Спиваючи гіркі, гарячі сльози,
Ледве її вспокоїв Гарісчандра.
Гарісчандра.
Душе моя! Вспокійся, не ридай!
Важка на нас мабуть надходить проба,
Та твердо ми перенесім її.
Не плач! Чей Бог якусь нам вкаже раду.
Сайвія.
Він вказує її. Послухай, друже!
Продай мене в неволю й заплати
Свій довг аскетові! О, не лякайся!
Ти ж будеш вільний, ти могучий лицар,
Стрілець преславний. Швидко зможеш ти
Чи в службі царській, чи в кривавім бою
Здобути стільки, щоб нас викупить.
А як би ти продався сам в неволю,
То що без тебе я сама почну,
Без захисту, без роду, без маєтку?
Або голодна смерть мене чекає
З оцим дитяточком малим, або
Така ж неволя.
Вчувши ці слова,
Страшенно, важко заридав володар,
Зомлілий впав на землю наче труп.
Нещасна жінка, бачучи його
Зомлілого, схилилася над ним,
Щоб своїми слізьми його відтерти,
Та голод, спрага й безконечне горе
Із неї виссали всі сили. З тихим зойком
Вона край мужа свого в порох впала,
Мов нежива. А біднеє дитя,
Побачивши, що батько й мати так
Лежать, посинівши, не ворухнуться, —
Заплакало і ходячи довкола,
Слабими рученятами хапалось
Збудити їх і двигнути з землі.
|
