„Бодай ти, сонце, не зійшло ніколи,
На мій страшний упадок не гляділо!
Бодай ти, земле, ще цю ніч запала
В безодню темну, щоб ти не носила
На собі мого лютого нещастя!“
Оттак ридав і кляв свою недолю
Цар Гарісчандра, цар колись, тепер
Чандал-невільник, у чандальській хаті
Ночуючи цю першу ніч.
Та сонце
Зійшло, проснувсь чандал і перед себе
Прикликав Гарісчандру.
Чандал.
Слухай, синку!
Пора тобі за діло братись.
Робота жде тебе не так то й мудра
Та й не важка. Отам на кладовищі
Стоїть колиба, це віднині буде
Твоя домівка. Станеш ти у мене
При трупах за помічника. День-в-день
Ти будеш ждать на свіжі трупи, будеш
Допомагать, як будуть їх палити,
І будеш з них здіймати покривала
І сорочки. Це буде наш заробок.
Із нього шоста часть — царю податок,
Три часті йдуть для мене, дві тобі.
Отак його напутивши, чандал
Завів його під браму кладовища,
Де з бамбусових тик, пальмовим листям
Покрита, в тіні дерева стояла
Колиба. В ній по давнім сторожі
Лежала з шкур шакалових одежа.
Оцю надів на себе Гарісчандра,
У праву руку гак узяв, котрим
В огонь волочить голі трупи, в ліву
Довжезну тику, на котрій від вітру
Тріпалася червона хоруговка,
І на кладовище пішов до діла.
Страшенний вид йому там показався.
К полудню від Вара́насі святого
Стелилася широка рівнина
Окопана ровом, пальмовим лісом
Відділена від міста. Лиш де-де
Росли по ній худії сікомори,
Колючі корчі. Поміж ними скрізь
Широкі пожарища, чорні плями
Вкривали землю. Стадами ходили
Шакали по долині, проразливим
Виттям і дзявкотом глушили вуха.
Скрізь кості, черепи людськії, ребра
Розкидані, одні з пожару чорні,
А другі білі, звірями із м'яса
Обгризені — це бідолахів кості,
Котрим ні за що дерева купити,
Щоби спалить доразу всього трупа.
Нестерпний смрід долину залягав,
Захапував непривичнії груди.
Де-де курився дим, тріщав огонь,
І коло нього чуть було ридання,
Жінок голосіння й сирітський плач.
Вночі кладовище ставало ще
Страшніше. Мов криваві озера
Кипучі — полум'я кострів палало.
Шакали вили, сови та нічні
Погані птахи скиглили, немов
Пекельні демони, що позлітались
На людське м'ясо.
День за днем минав. —
Обжився, звик у сім страшеннім місці
І грабарем зробився Гарісчандра.
Брудний, нечесаний, вонючий, в шкуру
Зашитий, він від ранку аж до ночі
З гаком в руці і з тикою в другій
По кладовищі бігав, стоси клав
І трупи обдирав. „Оце для мене,
Це для царя, а цеє для чандала" —
Так міркував. „З онтого трупа гарну
Сорочку я здобув, а з цього гарне
Здобуду покривало“.
Далі! Далі!
Все діло, все здобича! Людське горе,
Сирітський плач, вдовиць гірке ридання,
Батьківський біль і материнські сльози —
Для нього все значило лиш одно:
Сорочка, покривало. Так немов
Ще за життя переродивсь колишній
М'який, сердечний, добрий чоловік.
Та встаючи й лягаючи, щодня
Слізьми гіркими обливався він
І в пісні сумовитій виливав
Своє безмірне, невтишиме горе.
Пісня Гарісчандри.
„Десь там жалібниця, мила моя
В службі тяжкій пропадає,
Вільної хвилі весь день дожидає.
К серцю заплакане тулить дитя,
Плаче й гадає:
„Десь там мій милий у службі в царя
Зброю блискучую носить,
Срібла збирає і золота досить,
Щоб заспокоїть того упиря,
Що все більш просить.
„Цить, моя квіточко, синку мій, цить!
Вже нам не довго страждати,
Швидко твій таточко стане багатий,
Швидко прибуде і нас увільнить…
Цить, пора спати!“
„Бідна жалібнице, мила моя,
Спи! Хай тобі й не присниться,
Де то мені довелось опиниться!
Та вже щасливого, вільного дня
Нам не добиться!“
|
