Твори (Франко, 1956–1962)/14/Цар і аскет/XIV
| ◀ XIII | Твори в 20 томах Том XIV Цар і аскет XIV |
XV ▶ |
|
Одного дня вже вниз потало сонце,
Коли на кладовищі Гарісчандра
Побачив жінку вбогую, що трупа
Дитини, плачучи, несла. Худа,
Бліда, обдерта жінка та нещасна
Ридала голосно, ламала руки,
Волосся рвала, все заводячи:
„Мій синку любий! Квіточко моя!
Дитя єдине, ти моя потіхо
Остання, ох, остання на землі!
Натішилась тобою злая доля!
Недовго жив ти на землі, та вспів
З вершин людського щастя, блиску, слави
Упасти низько, низько, в тьму неволі.
Та скільки натерпівся! Боже, Боже!
І голодом морив тебе наш пан,
І сік різками, копав як собаку,
З собаками кормив і спати клав,
Аж поки зла гадюка їдовита
Тебе у сні, мій любий, не вкусила.
О, горе, горенько моє! Я бідна
Кляла й благословила ту гадюку:
Кляла за те, що видерла мені
Мою єдину на землі надію;
Благословила ж за тото, що швидко,
Хоч з болем лютим, з лютої неволі
Тебе на волю, любий, довела“.
Почувши Гарісчандра крик її,
Прибіг на місце. Ставши оддалік,
Глядів на неї і на те маленьке
Посиніле, опухле тіло трупа.
Він не пізнав, нещасний, свого сина,
Ні жінки Сайвії, та дивлячись,
Подумав тільки: „Ось воно, нещастя!
Якась вдова мабуть, невільниця
Убога. А дитя — коли отак
Лежить у неї на колінах, то
Мені здається: свого сина бачу
У матері. Де він, голубчик мій?
В такім самім віці і він тепер,
Як сей. Чи він живе? Чи може також
Бог Яма взяв його за ніжну ручку
І попровадив десь таємним шляхом?“
А Сайвія сиділа і ридала
Над трупом сина. Та чандала вздрівши,
Аж затремтіла. „Боже, це ж мій муж!“
Подумала і мало не зомліла.
А далі, трупа відложивши, встала
Хитаючись і руки простягла
І скрикнула: „О, царю! Милий мій!
О, Гарісчандро! Що ти робиш тут?
Чи не пізнав ти Сайвії своєї?“
Яка була отих нещасних стріча,
Які там мовились слова, які
Лилися сльози і які зідхання
Плили до неба — це сказать словами,
На те людська́я мова заслаба.
Ридаючи і стогнучи над сином,
Цілуючи посинілого трупа,
Розказував нещасний Гарісчандра
Своє життя на службі у чандала.
І плачучи, розказувала жінка
Своє бідовання в тяжкій неволі
В брахманця-ошуканця і його
Лихої жінки.
„Царю, пане мій,
Скажи, чи є ще правда на землі?
Чи є живі боги над нами? Аджеж
Весь вік ми свято берегли обоє
Їх заповіти, щедрі дари клали
Попам, брахманцям, тямили про вбогих,
Творили правду сиротам і вдовам,
Карали переступних. І за що ж
Таку страшну тепер нам довелося
Терпіти кару? Без вини своєї
Ти стратив власть, багатство і державу,
Всі троє ми в неволю продалися,
Дитя єдине стратили — і за що?
З-за прибагів неситого аскета!
Ні, ні, не має правди на землі,
Ні в небі!“
„Жінко люба, цить! Не слід
Наріканням себе ще більш карати.
Мабуть на щось богам була потрібна
Ця люта кара, що на нас зіслали.
Та закінчиться вже вона сьогодні.“
„Ти дивно так це мовиш! Як це так?
Чи ти що знаєш? Чи задумав що?“
„Дружино вірна, не питай нічого!
Ходім лишень і дерева обоє
Знесім багато й царський стіс високий
Для сина свого бідного зложім —
А там побачимо, що нам робити.“