Наклали стіс високий. Гарісчандра
В обійми сина взяв і по драбині
На стіс той виніс. Та не клав він трупа,
А держачи його в обіймах, мовив:
Гарісчандра.
„Дружино вірна, а тепер візьми
Горючую головню й положи
В сухий хворост, що в середині стоса!“
Покірно Сайвія зробила це.
І затріщав хворост, і бухнув дим.
Несміло ще стелився по долині,
І полум'я маленьке почало
Лизать поліна.
Гарісчандра.
„А тепер, сердечна,
Прости мене, коли хоч раз в життю
Тебе чимнебудь я вразив недобрим,
Хоч словом, хоч би поглядом німим!
Прости найпаче те, що через мене
В оцю страшну неволю ти попала!“
Сайвія.
„Мій мужу любий, не кажи цього!
Яке ж мені життя без вас обох?
Чи кажеш своїй Сайвії нещасній
Вертати знов у лютую неволю
З розбитим серцем? Ні, дозволь мені
При собі стать разом із нашим сином.
А як святеє полум'я здійметься
Могуче вгору, то і наші душі,
Очищені і вільні і веселі,
Стрясуть із себе всі земні терпіння
І полетять в щасливий, вищий світ.“
Гарісчандра.
„О, ангельська душе! О, серце щире!
Ходи ж сюди! В обіймах спільних всі
Покинемо неволю й разом станем
Там, де нема неволі, ні страждання.“
І радо Сайвія на стіс вступила.
Тоді ногою кріпко Гарісчандра
Драбину геть відкинув. І обоє
Навколішки упали коло трупа,
Зложили руки і думки свої
Понад усі терпіння й муки земні
Знесли високо, до богів безсмертних.
І ясно, легко стало їм в душі,
Немов прохожим, що з холодних дебрів,
З густого бору, із блудних стежок
На вільний, теплий, ясний степ виходять.
А там внизу вогонь тріщав, гудів,
Густими бовдурами дим валився
І полум'я кривавії язики
Вилися вгору. Ще не досягли
Тих, що в обіймах дружніх, у молитві
Стояли на версі, та звільна їх
Немов вінцем вогнистим обплітали.
|
